Галина щось говорила, та Сидір Семенович сприймав лише окремі слова, зосередивши увагу на лініях. Хто вигадав їх, і куди вони йдуть? Раптом загадав: якщо оці дві ніде не перехрестяться, все буде гаразд, ніхто ніколи не дізнається про його справи. Лінії йшли одна біля одної, Сидір Семенович з тривогою вів очима все вище — слава богу, розходяться в різні боки. Але раптом лінії зламалися, перехрестилися, утворивши шахові клітинки.
Сидір Семенович відчув, як у нього затрусилися руки, — він був людиною забобонною. І відразу до свідомості дійшли слова дружини. Загрожує чи просто лякає про всяк випадок? А може, щось знає?
Намагаючись говорити якомога лагідніше, Сидір Семенович мовив, зціпивши зуби:
— Даремно ти розхвилювалася, Галиночко. Все в тебе якісь підозри. Заспокойся, дорогенька. Це тому, що ти перехвилювалася за Ігоря. Відпочити тобі слід.
Побачивши, що його слова не вплинули на дружину, Сидір Семенович замахав руками, сів на кушетку.
— Так, так, заспокойся, моя люба. Все, що ти сказала, — дурниці. Але я нічого не спростовуватиму, тобі зараз нічого не доведеш. Лягай спати, о шостій ранку поїзд. Повернешся з Євпаторії, поговоримо. Збуджена ти сьогодні. Лягай, лягай… І ні про що не думай!
— Але ж, Сидоре, ти не братимеш цю машину?
— Знов про це! Годі!
— Не можу я мовчати! Та добре, поговоримо потім. Нам є багато про що поговорити, Сидоре! І про твої поїздки до Львова, і про ощадні книжки, які я бачила в тебе в піджаку…
Махнула рукою й пішла до спальні.
Так майже завжди закінчувались їхні суперечки. Вона гарячкувала, а Сидір Семенович не дратувався й не гнівався. І завжди їй ставало соромно за свою запальність, вона починала сумніватися навіть у тому, в чому раніше була переконана. Потім лаяла себе за поступливість, однак повертатися до суперечки було незручно. Все так і залишалося — невирішене до кінця, недомовлене. Це вносило розлад у сімейне життя, якусь штучність у стосунки. І все ж Галина Петрівна не знаходила сили волі, щоб поставити крапку над “і”. Та й про що вона могла говорити? Про’ якісь неясні підозри? Атмосферу невловимої тривоги, що огортала її? Про те, що чуття підказувало: Сидір далекий від неї, його не хвилюють ні їхні сімейні справи, ні події, про які вона дізнавалася по радіо та з газет, про які сперечалася з друзями по роботі чи коли хтось увечері заходив до них на вогник.
Галина Петрівна була впевнена: Сидір щось мудрує — і з машиною, і взагалі. Дуже часто почав їздити у відрядження, кілька разів бачила його в компанії Ступака й Осадчого, про яких у місті йшла погана слава: типові ділки й комбінатори.
Ступак навіть привіз Сидора якось вночі зі Львова на власній “Волзі”. Добре ще — вночі: ніхто не побачив, а то пішли б розмови… Вона тоді вичитала йому. Виправдовувався: зустрілися у Львові випадково, для чого ж мучитись у поїзді, коли Ступак повертається сам?
А не розуміє, що Ступак йому не компанія. Лише скомпрометує.
Сидір Семенович не пішов до спальні. Як завжди, коли сварився з дружиною, постелив собі на кушетці. Лежав і лаяв сам себе.
Як він припустився такої необережності! Забути про ті кляті квитки! Захопився, як хлопчисько, збожеволів від радості.
А чого, власне, радіти? Хіба через те, що заплатив за лотерейний квиток набагато більше, ніж коштують “Жигулі”?
Е-е, дурниці, він заплатив би й більше. Дратувало те, що два роки не міг знайти такої нагоди. Краще було б, звичайно, придбати “Волгу”, проте скільки розмов відразу пішло б по місту.
Ні, так він не мав права вчинити. Галина перша б запитала: звідки гроші?
Звідки, звідки? Яке кому діло? Була б ти, Галино, розумнішою, жила б, як у бога за пазухою.
Але ж вона знає… Як сказала? “Нам є багато про що поговорити…” Що мала на увазі? І коли побачила ті кляті ощадні книжки?
Сидір Семенович відчув, як похололо в нього біля серця. Отже, знає! Що ж робити? Піти до неї, благати, щоб простила, нікому не казала? Ні, цим лише нашкодиш.
Довго лежав, нічого не бачачи, крім ліній, які бігли й бігли перед очима, сходились, розходились, перехрещувались, утворюючи шахові клітини. І в середині кожної чорної клітини сиділа жінка, схожа на Галину, й погрожувала йому пальцем.
Сидір Семенович розумів, все це йому вже сниться, але стогнав і кричав уві сні.
Прокинувся зовсім змучений. Викликав таксі, відвіз дружину на вокзал, намагаючись бути лагідним, поцілував. Порадив:
— Ти ж, Галиночко, коли приїдеш, відразу купи квиток на поїзд, потім буде важко дістати. Повідомиш, коли виїдеш, може, я тебе у Львові зустріну. Коли грошей не вистачить, телеграфуй. Карбованців сто дістану.
— А як з… — тільки-но почала своє запитання Галина Петрівна, однак, зустрівши чистий погляд чоловіка, не договорила.
Коли поїзд рушив, Сидір Семенович ступив кілька кроків по перону, махаючи рукою, й поїхав додому — досипати.
Дзвоник задзеленчав якось невпевнено, і Віта, переконана, що Алик щось забув у неї, пішла відчиняти. Але за звичкою, перш ніж повернути ключ, глянула у вічко. Злякалась, однак тут же зраділа: яке щастя, що Алик пішов раніше, ніж звичайно.
Відкриваючи двері, швидко розстебнула верхні гудзики на халаті. Вона знала, що робить: по-перше, її плечі дуже подобаються “татусеві”, як у думках називала Сидора Семеновича; по-друге, розстебнутий халат ніби підкреслював, що вона щойно з ліжка, що дзвінок розбудив її.
Відчинивши двері, Віта згадала, що попільниця в спальні повна недокурків, а поруч на столику пляшка від коньяку і що Алик, здається, забув на трюмо свій гребінець. Лише одного цього було достатньо, щоб недовірливий “татусь” влаштував скандал, а потім сердився на Віту й не робив їй звичних подарунків. Обмірковуючи, як відвернути увагу “татуся”. Віта зойкнула й кинулась йому на груди. Знала, цю її пестощі роблять Сидора Семеновича лагідним.
Справді, “татусь” розцвів посмішкою, поцілував Віту в куточок губ і нижче — в апетитну ямочку між пухкими грудьми, які звабливо визирали з-під тонкої прозорої тканини.
Віта вдала, що засоромилася, докірливо глянула на Сидора Семеновича своїми наївними, мало не дитячими голубими очима, провела долонею по його щоці й закопилила губу.
— О, який колючий, — сказала невдоволено. Критично оглянула Сидора Семеновича й скомандувала: — У ванну! Пилюки на тобі — тонна. Вмиватися, голитися, а я поки сніданок зготую.
Стягла з Сидора Семеновича піджак і легко підштовхнула до ванної.
— Добре, добре, — не опирався той. — Подивись, там у валізі дещо є…
Віта, підхопивши валізку, завернула на кухню. Обережно визирнула звідти. Упевнившись, що Сидір Семенович займається туалетом, чкурнула до спальні. За кілька секунд навела там порядок і, знаючи, що “татусеві” це приємно, заохкала над відкритою валізкою:
— Ти просто чарівник, пупсику. Де ти дістав краби? А цей коньяк справді французький?
— Справді, — обізвався з ванної “пупсик”. — До того ж вищої марки.
— Ікра зерниста й червона, — вела далі Віта, — шпроти, лимони та балик у мене є також. А це що? Боже мій, пупсику, ти прогресуєш, невже це копчені вугри?
Чисто виголений, у свіжій білій сорочці Сидір Семенович обняв Віту.
— Вугри, дівчинко, вугри. Знайомий у Прибалтику їздив. Дивись далі, там є і твій улюблений…
— Горіх у шоколаді, — проспівала Віта. — Ти, пупсику, очарування. Красунчику мій!
Красунчик, виставивши вперед досить відгодоване черево, блаженно опустився у фотель. Йому завжди приємно було приїжджати сюди, у свій будинок, де його розуміли значно краще, ніж удома, ні про що не розпитували, раділи подарункам і де він міг і гуляти, і комизитись, як хоче. Сидір Семенович збудував цей котедж два роки тому, оформивши на підставну особу. Обставив у модерному стилі й поселив Віту, з якою був у зв’язку вже мало не три роки.
Познайомились вони на ялтинському пляжі. Сидора Семеновича зачарували голубі наївні очі й чудова фігура дівчини. Коли вона йшла пляжем, не можна було не замилуватися вродливим обличчям, засмаглими ногами й ледь прикритими грудьми. Побачивши її, Сидір Семенович кинув знайомих, з якими розбалакався на пляжі, й перекочував ближче до Віти.
Спочатку, здавалося, у Загорулька зовсім не було шансів — Віту оточували молоді й вродливі чоловіки, котрі виконували будь-які її примхи. Але Сидір Семенович був терплячий — він не звертав жодної уваги на глузливі посмішки молодих піжонів при його намаганнях познайомитися з дівчиною.
Розмова врешті в них відбулася — і Вітин почет був здивований, не побачивши більше на пляжі ні дівчини, ні цього вже підстаркуватого червонопикого дивака, що кидав на неї пожадливі погляди. А Віта в цей час разом з цим диваком розкошувала у каюті “люкс” теплохода, що наближався до Сочі.
Тоді Сидір Семенович не думав, що їх зв’язок так затягнеться, однак врода, темперамент і, головне, манера дівчини, яка ні про що не розпитувала, а його звичку кидати гроші на вітер вважала цілком природною, все більше подобались йому. Зрештою він запропонував Віті переїхати з невеличкого міста, де вона мешкала, до Львова. Тут Сидір Семенович спочатку зняв їй кімнату, а через рік Віта оселилася в новому будинку.
Сидір Семенович цілком влаштовував Віту. Приїздив він до Львова не так уже й часто: раз-два на місяць на кілька днів, а грошей давав досить, та й взагалі майже ні в чому не відмовляв. Дратувало її лише те, що він приїздив без попередження, підозрілість, з якою оглядав кімнати, намагаючись знайти ознаки перебування інших чоловіків. Проте це було не смертельно (в душі Віта навіть розуміла “татуся”: за свої гроші він міг вимагати вірності) — дівчина швидко пристосувалася. Молоді люди, з якими зустрічалась, не мали права переступати поріг цього будинку. Віта дозволяла їм і так досить багато, але ризикувати своїм благополуччям заради шмаркачів, у яких, крім молодості та самовпевненості, нічого не було, не хотіла.
Так тривало доти, поки Віта на іменинах у подруги не зустрілася з Аликом. Він одразу сподобався їй: високий, з прямим великим носом, чорною шевелюрою й манерою дивитися на співбесідника зверхньо й навіть презирливо.
Віта посміхнулась Алику. Ця посмішка була перевірена на багатьох: наче наївна, та з викликом і таємною обіцянкою ніжності, пристрасті й дівочої недосвідченості. Віта сама дивувалась, звідки беруться в неї дівоча постава, сором’язливість у погляді й ще щось невловиме, властиве лише чистим та незайманим натурам. Вона вміла використовувати це перше враження — перше, бо люди, які знали її хоч трохи більш, розуміли, що насправді криється за янгольською оболонкою.
Алик не звернув уваги на Вітину посмішку, він лише раз запросив її танцювати, і в його великих, буцім вилинялих очах дівчина не помітила жодної іскри зацікавленості. Все це вразило а самолюбство — Віта вирішила обов’язково заволодіти цим телепнем. Піввечора вона кокетувала з Аликом, та він дивився наче на неї й не на неї.
Нарешті, коли Віта вмостилася в кріслі навпроти Алика так, що мало не під носом у нього опинилися її круглі, спокусливі й зовсім не прикриті міні-спідницею коліна, він раптом пожвавішав, в очах з’явилися деякі ознаки думки.
— Хелло, бебі! — мовив хрипким голосом. — У тебе ноги — люкс!
— І не тільки ноги, — зареготала Віта. — На твоєму місці я б краще дивилася.
Алик заблимав очима, буцім справді вперше побачив дівчину.
— Так, — ствердив, — герла ти непогана, похиляємо звідси разом. Ти одна живеш?
Віта, не задумуючись, кивнула й відразу пожалкувала. Алик сприйняв її кивок як запрошення.
— Давай мотати звідси. Нудьга зелена. Я візьму пляшку, нирнемо в тебе.
Віта намагалася відмовитись, та Алик не відступав, і зрештою вона погодилась. “Татусь” був лише позавчора, — подумала. — Чорт його не принесе…”
З того вечора Алик почав зазирати до Віти. Дівчині хлопець сподобався, бо вона могла крутити ним, як хотіла. Зверхній, презирливий погляд Алика виявився, правда, ознакою не глибокого розуму, як вона спочатку подумала, а навпаки, майже повної відсутності думок. Та вона цінувала в хлопцеві інше — вроду й силу.
Розум був у Сидора Семеновича. Віта боялася проникливого погляду “татуся”, догадуючись, що за зовнішньою лагідністю криється холодна жорстокість. А з Аликом вона почувала себе затишно. Поклавши голову на його могутні груди, Віта уявляла себе маленькою й беззахисною, і це було так приємно, що вона пробачала Алику і його вайлуватість, і невміння логічно зв’язати навіть кілька найпростіших думок.
Зараз Віту тривожило лише одне: чи не залишились у квартирі ще якісь сліди перебування Алика. Накриваючи на стіл, уважно оглянула кімнату, нарешті полегшено зітхнула — наче все гаразд. Але “татусь” усе ж бентежив її — було у його поведінці щось незвичайне. Він не ходив, як завжди, з кімнати в кімнату, причепливо розглядаючи кожну дрібницю, а стояв біля вікна, барабанив пальцями по склу й посміхався.
— І що там цікавого на вулиці? — не витримала Віта.
— А ти подивись.
— Дивись, дивись… Щодня сиджу біля вікна й тільки дивлюсь. — Віта явно лицемірила. — Набридло вже все. Тебе нема, а я без тебе майже нікуди.
— О, я знаю! — Сидір Семенович вимовив ці слова таким тоном, що Віта не зрозуміла, співчуває він чи іронізує. Про всяк випадок притиснулась до його плеча гарячою щокою.
— Що ж тут нового?
Тисячу разів бачена картина: клумба перед вікнами й молоденькі яблуньки, довгий дерев’яний паркан навпроти, з-за якого визирає червоний черепичний дах з телевізійною антеною, знов паркан, ще більший, а далі вигадлива чавунна огорожа, оплетена диким виноградом…
— Ну, що ж тут цікавого? — зітхнула Віта. Побачивши зелені “Жигулі”, що притулилися поблизу їхньої хвіртки, запитала: — Може, хтось приїхав? Ти це маєш на увазі?
— Вгадала.
— То хто ж?
— А ти подумай…
Віта сплеснула долонями:
— Невже твої! — І, побачивши переможну посмішку на обличчі “татуся”, закружляла по кімнаті. — Красота! Кр-ра-сота!. — стрибнула Сидорові Семеновичу, що сів у крісло, на коліна, засюсюкала, ластячись: — Ти мене покатаєш, пупсику? Поїдемо в Карпати, добре?
— Поїдемо, тільки іншим разом. — Побачивши, як спохмурніла Віта, Сидір Семенович підсолодив пілюлю: — А сьогодні організуємо невеличкий сабантуйчик. У банкетному залі ресторану. Обмиємо машину. Людей буде небагато: один керівний кадр та два моїх земляки. Вони самі, тож запроси для них дівчат. Вродливих і щоб не з монастиря… А тепер снідати.
Майже відразу після сніданку Сидір Семенович поїхав у якихось своїх невідкладних справах.
Віта, одягаючись, перебирала в пам’яті знайомих дівчат. Кого ж запросити?
Вірунчик — гарненька й весела, але відразу нап’ється й почне лізти до всіх чоловіків та варнякати таке, що вуха в’януть. Ні, краще не треба.
Може, Томку? Віта іноді навіть заздрила цій дівчині. Струнка, висока, з величезними, на пів-обличчя, очима. Так, Томка зуміє подати себе, її можна запросити. Казали, правда, що вона закохалася в якогось студента, проте Віта надто добре знала подругу, щоб повірити: Томка не з таких, щоб розкидатися своїм коханням з благодійною метою.
Можна ще подзвонити Лільці. Це буде найікраще. Лілька — своя в дошку, якщо її попередити, ніколи не підведе. І без забобонів…
Віта посміхнулась, згадавши коронний номер Лільки: це, звичайно, ще не справжній стриптиз, але близько до того…
І не забути сказати Лільці, щоб знайшла й попередила Алика — нехай поки що зникне.
Сидір Семенович зазирнув до ресторану й домовився з метром відносно банкетного залу: мовляв, приїхав столичний професор і хоче відсвяткувати день народження Довго сидів над меню, намагаючись замовити вечерю так, щоб і все було і щоб не впадало особливо у вічі: професор професором, а офіціанти народ дійшлий — можуть і “стукнути”…
Замовивши, прикинув: допивати вони поїдуть у вузькому колі — до Віти. Слід лише “пального” додому підкинути.
Станіслав Ступак був молодий, та ранній. Він любив повторювати: “Я маю лише одну золоту річ — свою голову!”
Говорячи так, Ступак брехав двічі.
По-перше, він забував про золото, старанно заховане його ж руками у двох тайниках у підвалі будинку, який він узяв за дружиною — невродливою й перезрілою дочкою івано-франківського м’ясника.