Наталя Тисовська
НЕОБХІДНІ ПОЯСНЕННЯ ДЛЯ ДОПИТЛИВОГО ЧИТАЧА
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
* * *
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
ГУП!
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТИЙ
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ
ДІЯ ІІ.
ДІЯ ІІІ.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ
notes
1
2
3
4
5
6
7
Наталя Тисовська
Мене завжди дивувало, як так сталося, що отой
сільський хлопець ‹…›, який любив дівчатам говорити
сальні анекдоти, раптом, коли опиняється
у безвихідному становищі, кладе собі під бороду
гранату і розривається. Михайло Горинь
НЕОБХІДНІ ПОЯСНЕННЯ ДЛЯ ДОПИТЛИВОГО ЧИТАЧА
Небайдужі читальники час від часу розпитують мене, наскільки правдивими є мої кримінальні оповідки. Дійсно, кому спаде на думку, що у свої тридцять із гаком років авторка могла зазнати стількох неймовірних пригод! Але мушу вас запевнити, що бурхлива фантазія не належить до моїх безумовних чеснот, тож сюжети й персонажів мені доводиться здебільшого брати з життя.
Скажімо, доскіплива особа може закинути мені, буцім такого містечка, як Буремна Затока, не існує в природі й існувати не може. На це я відповім одне: якщо причепа не полінується пошукати на західній півкулі нашої планети водоспад Какабека, одразу ж упевниться, що авторка не лишень не вигадала Буремну Затоку, а й не прикрасила її ні на йоту. Понад усякий сумнів, незважаючи на сорока-градусні зимові морози та небувалу літню спеку, це одне з найчарівніших місць на землі.
Крім того, Буремна Затока і справді може пишатися своїм Університетом - відносно молодим, але вже відомим у заокеанських академічних колах закладом. Якби не дворічне навчання в гуманітарній магістратурі Університету, хтозна, чи не перекладала б авторка й далі нудні технічні тексти на якомусь Богом забутому заводі - замість правдиво описувати дивовижні пригоди. Мало звідати небувалу приключку - треба ще й надбати які-не-які літературні навички, щоб запакувати її в слова…
Що ж до персонажів моїх нелукавих оповідей, то коли б хтось із недовірою поставився до самої ідеї, що отут, зовсім поруч, літературні герої ходять, балакають, п’ють чай, працюють і влипають у надзвичайні історії, він може звернутись особисто до авторки, і я радо надам усю необхідну інформацію - включно з датами народження, адресами й номерами телефонів. Авторка й досі щораз на Різдво отримує кількоро вітальних листівок із Буремної Затоки.
Отож, якщо допитливий читач нарешті упевнився: його не намагаються пошити в дурні, а навпаки - збираються розважити цілком імовірною історією, нам саме час повернутися на декілька років назад.
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
КАКАБЕКА ПРИЙМАЄ ПОЖЕРТВИ
Цьогоріч жовтень не радував теплом. Уночі, коли перший мороз сповзав із гір до Великого озера, що понад ним розрослося містечко Буремна Затока, на вистиглу, ствердлу землю просипблося на палець снігу, але за день ясне сонце розтоплювало його. Сонце в Буремній Затоці світило так, як, може, й ніде на землі: гаряче, сильно,- і взимку засмага прилипала до обличчя незгірш, ніж улітку.
В жовтні бистрий і небезпечний водоспад Какабека змілів, вода на дні Кам’янистої річки стишила плин, і каміння, навесні сховане під горами піни, зараз чорними потворами виступило з води.
Неподалік водоспаду люди збудували дерев’яний міст через бурунисту ріку і проклали уздовж високого берега дерев’яний же настил із захисним бильцем, але інші люди витоптали власні вузенькі стежки трішки нижче, ближче до води. Цивілізація марно боролася з природою, а водоспад щоразу, як бачив на слизькій доріжці людську істоту, хижо та вдоволено бурчав і чекав на пожертву.
На стежці з’явилися двоє. Зіщулені од вітру, у куртках із каптурами, в джинсах, здалеку вони були напрочуд схожі між собою - не вгадати, брати чи сестри. Але зблизька стало видно, що одна з двох - дівчина (карі очі, характерне вилицювате обличчя, з-під каптура вибивається чорне волосся з мідним відливом), а другий - європейської зовнішності парубок.
Говорили між собою упівголоса, а вітер зривав і відносив мовлені слова на другий берег Кам’янистої річки, та навіть із тих уривків, які лишалися, можна було здогадатися, що дівчина - червоношкіра північноамериканка, уродженка поблизького тубільного селища, котрі ще донедавна називалися індіанськими резерваціями, і що саме вона була призвідцею малоприємної прогулянки в холодний вітряний день.
Парубок із низько схиленою головою, бо лютий вітер витискав з очей сльози, подивовано зиркав на впокорений холодом водоспад. Невже листівки, які продавалися ледь не в кожній крамничці Буремної Затоки, оті літні яскраві краєвиди з бурхливою річкою і шаленством відтінків зелені, знімалися тут, на похмурому водоспаді Какабека?…
Дівчина ж, яка відчула в цьому дивному європейцеві споріднену душу, поспішала поділитися з ним найдорожчим: що індіанці насправді називаються анішинабеґ, тобто люди, просто люди, невже білим так важко це вивчити?… І що Велике озеро на мові оджибве називається Ґічіґамі… Учора ці двійко видряпалися таємною стежкою до самісінького Гнізда Буревісника - на гору, де замість вершечка синіє таріль гірського озерця, сьогодні слухають буркотіння сонного водоспаду, а взавтра…
Крізь каптур, який приглушував звуки, пробився загрозливий шурхіт, наче донизу повзе каміння й от-от потягне за собою людину. Звук був нечітким, але дівчина затнулася на ходу, відчула лівим боком, що їй зробилося надто вільно й просторо на стежці, завузькій для двох. Очі її вихопили темну куртку супутника, яка стрімко котилася донизу, і вуста, випереджаючи момент усвідомлення, видихнули: «Каа!»
Каміння сипалося в долину - туди, де на голому зимовому березі Кам’янистої річки лежав купою дрантя дивний європеєць, ще мить тому живий і теплий - і рідний. Кров із розкроєного лоба стікала на землю й просочувалася поміж чорну рінь. Мирно плюскотіла вода, обминаючи валуни. Дівчина кліпнула.
Від калюжки гарячої крові злинула жовтувата хмарка. Гострий писок і гострі вуха, пухнастий хвіст, міцні лапи. Рудий койот звів морду до неба й розтулив пащу, начебто завив - але звуку чути не було. Койот переступив із лапи на лапу, озирнувся на простерте тіло, труснув головою й, накульгуючи, попрямував на той берег. Коли він досяг середини урвища, несподівана хвиля запінилася буруном - і злизнула койота.
Дівчина присіла, наче хотіла з’їхати додолу навпростець, тоді підхопилась і кинулась уперед - до відомої лишень місцевим стежини, що вела вниз до самої ріки. Передумала та круто розвернулась - і вперлась у чиїсь груди. Рука в шкіряній рукавичці затисла їй рот, друга рука намацала тонку шию, дівчина почула, як твердий палець торкається шкіри, притискає артерію - і все…
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
БУРЕМНА ЗАТОКА ВИПРАВДОВУЄ СВОЮ НАЗВУ
Пекельні сходи! - вилаявся мій гість, Пітер Аніт, скорочено Петрик. Його чорне волосся, довге, як заведено в американських аборигенів, зблиснуло червоним переливом ув останніх промінчиках, що пробились у підвал крізь невеличке довгасте вікно. Прізвище Аніт на мові оджибве (яку самі аборигени звуть «анішинабемоўін», себто «людська мова») означало «гарпун», але в Петрикові не було нічогісінько гострого а чи хижого - ні в рисах обличчя, ні в характері.
Ніч розгорнулась, як простирадло, і вкрила будинки, мости, дороги; темрява, що зранку відступала, збентежена зимовим сонцем, тепер наповзала з кожної щілини, клубами піднімалася вгору, як дим, - і ось уже на сході зіллялася з чорнотою неба, витісняючи червоний, холодний, кволий захід сонця. На мить чорні Петрикові очі теж зблиснули червоним, але згасло сонце, і згасли іскри в очах, і землю та людей проковтнула темрява.
Ми запалили все можливе світло - в передпокої, в кухні, в кімнаті.
Життя в підвалі, доповім я вам, у дійсності виявилося зовсім не таким, яким я його собі колись омріяла, зазираючи у підвальні віконця старовинних київських кам’яниць. За зеленими фіранками, уявляла я тоді, обов’язково має бути дубовий письмовий стіл, праворуч од нього - на всю стіну - книжкова шафа. Корінці книжок веселі, різнобарвні, шибки дверцят зблискують. Мрілось і про грубку, розпашілу взимку і прохолодно-кахляну влітку, - хоча я чудово усвідомлювала, що грубки з київських будинків щезли здебільшого півстоліття тому.
Але чи то заокеанські підвали зовсім не такі, як українські, чи то роки змінюють людей невпізнанно, та мене аніскільки не радувало те, що нарешті я замешкала у справжнісінькому підвалі. Було тут три кімнати (одна вільна, друга таємниче замкнена на ключ, третя моя), крихітна кухня, щось на кшталт вітальні, де заледве вміщувалися крісло й журнальний столик, лазничка та пральня. У кухні всеньку добу гудів газовий обігрівач. Підземний, завжди півтемний палац.
Нагору вели круті сходи, і саме під сходами ховалися двері до загадкової кімнати, вічно замкненої на замок. Час від часу я зупинялася під порогом, клала долоню на ручку дверей, легенько натискала - та секретна кімната не хотіла ділитися зі мною своїми таємницями.
Сходами задріботіли легенькі крочки, й до підвалу вкотилася блакитна пухнаста куля. Затріпотівши довгою шерстю, куля обернулася на здоровезного гривастого котиська зі смарагдовими очима, на дні яких чаїлися підступні плани. Котисько з українським іменем Яро голосно нявкнув і швидко помчав нагору, сподіваючись, що я випущу його надвір. Але ні, ні: вночі надворі небезпечно, бо хата стоїть над річкою Росомахою, ледь не в лісі, й часом поночі на подвір’я навідується ведмідь.
- Який він у вас! - схвально мовив Петрик.- Чисто тобі рись!
- Та ну! Як кота з риссю можна порівнювати?
- Я колись на рись капкани ставив. Повір мені…
- Капкани? На рись? Як ти міг?!
- Так. Капкани. І ваш кіт, по-моєму, приручена рись. Особливо ця ось його борода…
Забити блакитну кішку. Здерти шкурку. Пошити з неї кожуха. Не можу в це повірити. Щоб оці теплі лапки звисали з коміра й теліпалися…
- Оце тут ти, виходить, мешкаєш, - мовив Петрик.
- Іди мий руки, - відказала я.
На хисткому кухонному столику, застеленому бузковою скатертиною, по центру стояла бляшанка червоного кав’яру, таємно від митників вивезена з України. Круглі булочки, які ми купили дорогою, розділялися навпіл, навіть краяти не треба було, і я просто мастила їх маслом.
Мій гість повернувся з лазнички, ухопив пульт і увімкнув телевізор. Миттєво знайшов канал - на екрані постала дерев’яна халабуда просто в лісі, а на порозі стояв, підтримуючи шкіряні штани, старий сивий індіанець із поораним зморшками лицем. Червоно-шкірий полісмен напосідався на старого - мовляв, його новозбудована вбиральня отруїла воду в підземному джерелі, з якого п’є все тубільне містечко. (От чого мені та вулична халабуда видалася такою рідною!) Старий відгризався, що він господар на своїй землі і всілякі шмаркачі не вказуватимуть йому, де ставити сральню…
- Що дивишся? - запитала я у Петрика.
- «На північ від шістдесятої паралелі». Я майже всі серії собі на відео записав.
- І про що серіал?
- Про індіанське містечко в тайзі, куди тільки чартерним літаком можна дістатися. Переглянь колись, його щодня о цій порі крутять, - тобі сподобається.
- Обов’язково.
- Де твої господарі?
- Пані Ірина поїхала провідати сина й онуків, а пан Йосип у церкві вареники ліпить… Ти кав’яр коли-небудь їв?
- Ні.
- Чарівно. Тоді тобі байдуже, як я його подам,- промовила я радше сама до себе й, затиснувши бляшанку поміж двох нагострених коліщаток, по-хижацькому вирізала дно. Канапки з червоним кав’яром на темно-бузковому столі вигляд мали ефектний і святковий. Завтра - День подяки, коли, як і на Різдво, всі порядні мешканці Буремної Затоки запікають індика. Але чому б не почати святкування вже сьогодні?
- Можна покуштувати?
- Нема питань. Тобі вермут із льодом?
- Мені лід із вермутом,- муркнув Петрик і пальцем поправив горошину кав’яру, яка загрозливо нависла над краєм булки.- Я за кермом.
Лід заторохтів у склянках, тоді забарвився в жовтавий колір лимонного соку, а потім і зовсім потонув у лискучих, аж ніби масних хвилях сухого - extra dry - вермуту.
Сонний комп’ютер задзижчав - час від часу він сам себе тестує, і його скреготіння, зосереджене й вельми невдоволене, вночі іноді будить мене зі сну. Буркотіння комп’ютера нагадало мені, що насправді ми з Петриком зібралися не День подяки святкувати, а питання для контрольної роботи ухвалювати. Петрик викладає в Університеті літературу майбутнім бакалаврам-гуманітаріям, я ж, крім того, що студентка магістратури,- ще й тимчасовий його асистент.
Бути Петриковою асистенткою - непроста справа, бо цей молодий викладач волів би перекинути на мене левову частку своєї роботи. За останні два тижні я перевірила щонайменше дев’яносто студентських творів із літератури.
- Минулого року тебе не було в Університеті,- мовила я.- Ти брав академвідпустку?
- Не зовсім. Просто поїхав.
- Але ж ти навіть не захистив магістерської!
- Я потім написав листа на кафедру. Викладачі пішли мені назустріч. Цього літа на захист диплому я приїхав-таки.
- А де ж ти був? - спитала я і ковтнула кислого духмяного вермуту.
- Подався до Тихого океану.
- І що там поробляв?
- А нічого. Перебивався на соціальну допомогу і споглядав, як люди живуть.
- Просто сидів на вулиці та споглядав?
- Просто сидів на вулиці та споглядав,- кивнув Петрик.- Серветки маєш?
На мить я замислилася. Тоді навіщось відчинила дверцята холодильника, де на порожніх поличках тулилася хіба коробка з мандаринами, вийняла мандаринку і простягнула її гостеві. Він узяв, не виявляючи подиву. Нарешті я згадала про серветки - за мить вони стояли перед Петриком.
- Тож які спостереження,- запитала я,- ти вивіз із далеких країв?
- Мешкають там гуманоїди…
- Інопланетяни?
- Еге ж. З ранку до ночі курять траву, бо не бачать мети в житті…
- Білі чи аборигени?
- Ті й ті. Аборигенів більше…
- Тяжко жити чужинцем на власній землі. Я тебе розумію як ніхто.
Ситуація з корінним населенням у Буремній Затоці була критичною. Ще не стерлися з пам’яті часи, коли автохтони не мали права перебувати поза межами резервацій. І хоча тепер і резервації перейменували на «тубільні селища», і паспорти їхні мешканці нарешті отримали, і давно вже були замкнені школи-інтернати, де індіанських дітей учили ненавидіти власну культуру, і в Буремній Затоці частка тубільного населення невпинно росла й років за десять мала вже сягнути п’ятдесятьох відсотків, та мало хто замислювався над тим, чому «ідуть із дому й не вертаються» червоношкірі дівчатка і на яких звалищах потім знаходять їхні понівечені тіла, чому п’ють так страшно їхні сорокарічні батьки, що пройшли через католицькі інтернати, чому в Буремній Затоці такий високий відсоток самогубств - і саме серед корінного народу…