Дозволю тут собі невеликий відступ. Студенти-магістри, крім написання дисертації, мали вчитися, як усі прості смертні,- час від часу відвідувати заняття й отримувати наприкінці семестру оцінки. Щоправда, предмети нам дозволено було здебільшого обирати на власний смак, та був один обов’язковий курс: «Навички дослідницької роботи». Читали його по черзі чи не всі викладачі нашої кафедри, проте лекцію доктора Боба Торні я не забуду ніколи. З правдивою пристрастю першовідкривача доктор Торні оповів нам дивовижну історію.
Боб навчався в докторантурі Гартфордського університету і, звісна річ, цілісінькі дні просиджував у книгосховищі. Одного дня серед паперів йому трапився старий потертий аркуш із майже вицвілим чорнилом - перелік страв до святкового столу. Бобові почерк видався до біса знайомим, аж від хвилювання перехопило подих. Затверджена тема докторської дисертації полетіла під три чорти - Боб чотири роки доводив, що записка належить перу Марка Твена,- і довів-таки! І тепер кого не запитай в академічних колах про доктора Торні, вам кожен собака відповість: таж це той, що розкопав досі не відомий рукопис Самюеля Клеменса, більше знаного під іменем Марка Твена. Ось як здобувається академічна слава! А тут - цілий невідомий поет!…
Проте було й дещо глибше, дещо важливіше, котре так тягнуло мене до старих папірців: кревний зв’язок із людиною, чий слід на чужій землі я розчищаю руками обережно, як археолог - старе капище.
Т обі дорога лежить, як доля,
І меч гартований, і світанок.
Ще буде всього: журби і болю;
Я не зцілую майбутні рани.
Не хочу зараз плачу й зажури!
Бо зранку, зранку - ця ніч минеться!
- Я буду битись лицем об мури,
Т а тільки груди твої - фортеця.
На хвильку я відклала аркуші вбік і ще раз пробіглася по вмісту коробки. Дивна річ: жодного листа, жодної картки з тим самим почерком, щоб дізнатися ім’я автора - хто цей таємничий «О. Б.»? На коробці за номером LU1310 стояла адреса товариства «Просвіта» - у старому занедбаному будинку на межі між Фортом і Портом.
Я добре пам’ятала це місце: «Просвіта» як така померла кілька років тому, зосталася тільки велика зала для щорічних концертів і гостин на Маланки і Василя, а також маленька кімнатка, де припадали порохами залишки книгозбірні. Переважно книжки давно перекочували в Університет, зі старих працівників «Просвіти» майже нікого не лишилося. Чи зможе мені тепер хтось розповісти, з яких часів у «Просвіті» лежали ці вірші? Знахідка принаджувала та дражнила недомовленістю…
- Я не заваджу?
Пітер Аніт дістав із кишені дві половинки яєчної шкаралупи та приклав до очей.
- Ой, Петрику, ти мене налякав! Що це в тебе?
- Готуюся до завтрашньої лекції. Пам’ятаєш, у романі Маргарет Атвуд
[5]
люди з очима білими й порожніми, як яєчна шкаралуща? Люди, які нещадно експлуа- тують землю анішинабе, знищуючи останні сліди тубільної культури, щоб виправдати власні імперські зазіхання на «нічийні, пустельні землі»… До речі, ти не хочеш прочитати лекцію замість мене?… Бачу, бачу, я невчасно зі своєю пропозицією.
Він гмикнув і повернувся йти. І справді: я слухала Петрика хіба одним вухом, адже переді мною - найцікавіша в світі таємниця.
У звіра на долівці -
Великі жовті очі.
У грубі жар яриться,
Затихнути не хоче.
Вогонь дратує шкіру,
Руді малює плями.
У вікна - хорий, хирий -
Вповзає білий ранок.
І вже ти - за дверима.
На вистиглій долівці
Мій звір ридає ридма
В покинутій домівці.
Дійсно так - чи мені тільки здається, що вірші стилістично перегукуються з Оленою Телігою? Ритміка, мелодика - напрочуд виразні. Зорові образи - так, постають, але здебільшого ці вірші сприймаються на слух. Якби не тиша бібліотеки, я б зачитала кілька рядків на повний голос - вухом перевірити, як слова ліпляться одне до одного. Дуже люблю, коли слова саме так нижуться разком, уголос промовиш - розсипаються, дзвенять, мов пірване намисто. Ох, у Стефановича такі коралі, такі перли в намисті!
Але ні, цей автор не міг належати до Празької школи, бо в іншому разі про нього дійшли б до нас бодай мінімальні відомості. Проте нема сумнівів, що поетів Празької школи він читав і знав. Не наслідував - писав ув одному ключі… Мені зробилося гаряче: а якщо десь збереглися листи, щоденники, інші рукописні збірки, а якщо мені поталанить розкопати ще й публікації…
Мозолі ще не натер ти
Від меча, а кров болить.
Біль розритої землі
Довше часу, більше смерти.
Нам з тобою не питати,
Шлях правдивий наш чи ні,
Бо за нами день і ніч
Бог стоятиме на чатах.
- Ми зачиняємося,- пролунало ввічливе нагадування бібліотекарки. Руки шарпнулися, ледь не вронивши знахідку. Випустити зараз із долонь дорогоцінні аркуші? Розлучитися з ними на цілу ніч?!
Навпомацки, як п’яна, я підвелася на рівні ноги та попростувала до ліфта, який шугнув униз, мов стрибнув із кручі, й загудів, застогнав вітер у холодній шахті, дмухнув на мене передчуттям зими.
На зупинці автобуса я стояла сама-одна, а в голові безладно зринали окремі слова й цілі рядки щойно прочитаних віршів. Ох, не встигла відксерити! Можна було б залізти в інтернет, спробувати пошукати…
З-за клена, який ронив останні червоні листочки, вихопилася руда тінь. Я сахнулась. Тінь крутнулася на місці, мов перевіряючи, чи я на зупинці сама, й тоді з’явилися пухнастий хвіст, гострий писок і великі настовбурчені вуха. «Песику! - покликала я, простягаючи руку.- Ти чий?» У Буремній Затоці безпритульні пси не шастають вулицями, хіба що дикі коти трапляються.
«Я не песик,- образилася руда тінь,- хіба не бачиш: я койот!»
«Вибач, ніколи не стрічала живого койота,- зізналась я,- тільки на малюнках… А чому ти тут?»
«Тому що маю тобі дещо показати… Заплющ очі! Бачиш - околиця міста, одноповерховий цегляний будинок…»
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
РІК 1941
Oдноповерховий цегляний будинок на околиці міста готувався до гостини. Хатою кружляли смачні запахи близької гулянки.
- Хотів би я знати, де наші гості…
У відповідь на суворий голос - дзвоник у двері: телень-телень. Семен по-військовому повернувся на закаблуках, опустив пляшку домашньої вишнівки на круглий столик посеред жаркої, червневим сонцем напаленої кімнати. Столик загудів глухо.
- Іду-у-у! - крикнув Семен і опинився у парких півтемних сінях.- Хто замкнув двері?
Знадвору - сміх і голоси. Семен квапливо відчинив. До сіней ввалилися дві пари штанів.
- Торт! - доповів веселий чоловічий голос, і в Семеновій руці опинилася кругла коробка, від якої пахло солодким і ванільним.- І до торта!
З-під приполи піджака визирнула кругла прозора пляшка.
- Дівчата! - гукнув Семен до кухні.- Вони нарешті тут!
Із кухонних дверей - дві голови: одна над другою. Менша дівчина з перманентними каштановими кучериками, на сукні плечі широкі, декольте - глибше за всі допустимі межі. Повні руки мокрі, вона тримає їх перед собою, мов хоче якнайшвидше позбутися. Вона вічно заклопотана, завжди подумки - у десятьох різних місцях. Це Орися Байда, молодша сестра. Вчора їй виповнилося дев’ятнадцять.
Трошки вище - майже хлоп’яча стрижка старшої, двадцятидвохрічної Оксани Байди. Очі в неї сірі, суворі, на світ глядять із недовірою, і тільки ковзнувши по Семеновій тонкій шиї над розшпиленим коміром сорочки - м’якшають.
- Проходьте, не стійте в дверях!
Гості виповнили гамором дивну шестикутну кімнату, в центрі якої - круглий столик під святковою скатертиною, келишки високі, кришталеві, порцеляна тарілок - дзвінка і мовби прозора. До пляшки домашньої вишнівки долучилася горілка з червоною наліпкою, а торт всівся на етажерці під синім круглим абажуром торшера, з якого звисали пухнасті жовті китиці.
- Зразу за стіл? - спитала Орися. В одній руці вже мала плескату тарілку з оселедцем, а в другій - з покраяними помідорами. Гуп, гуп - два тарелі на столі.
- Чому б ні? - вкрадливий голос гостя. Це Леонід Дунін. Невисокий, верткий, із великим гакуватим носом, а губи має ясно-вишневі, дівчачі. Мешкає у сусідньому дворі, з сестрами Байдами дружить ледь не з пелюшок. Дивиться на Орисю глибоким, багатозначним поглядом, але на денці зіниць гуляють смішки.
Орися похитала головою, розкладаючи - радше розкидаючи - по столу лляні серветки.
Леонід зачекав, поки Орися критично обмацала поглядом стіл і відсунула той стілець, що спинкою до кухні, а тоді швидко вмостився поряд: щоб ніхто не встиг зазіхнути на таке вигідне місце - поруч із хазяйкою свята.
- Гаряче зразу виносити? - крикнула Оксана з кухні.- Чи спершу най тільки закуски будуть?
- Тільки закуски! - відгукнулася молодша сестра.- Ходи вже скорше сюди - ми наливаємо!
Сонце спускалося за обрій, ламаючи стріли об шибку, що гляділа на захід, і вигравало на радісних обличчях гостей.
Дзенькіт келишків, брязкіт виделок, дзвін пляшок. Густа вишнівка роз’ятрила вуста, запалила очі. З картин на стінах щирилися кутасті сині й лілові потвори - Орисина творчість, яку Льончик Дунін одразу ж нарік «снами Фройда». З люстра дзеркальної шафи на потвор блимали двійники.
- Анекдот сьогодні розповіли,- перекрикуючи галас гостей, вишкірився Леонід.- На вокзалі: «У скільки пану обійдеться потяг до Малої Дівиці?» - «Потяг до малої дівиці? Щонайменше у п’ять років».
Орися відсунулась од сусіди вліво, пхнула його ліктем у бік:
- Льончику, ти би раз у житті розповів щось пристойне!
Дунін загиготів, затуляючись від Орисі великими руками. Брязнули виделки, хлюпнув компот у високих склянках. Чути було, як радіо в кухні читає казку для дітлахів.
Навпроти Оксани всадовили юнака, який вчився разом із Дуніним в університеті. Тонкі пташині риси обличчя, очі великі, наполохані. Худе жилаве тіло сховалося під бронею поруділих військових штанів, підперезаних грубим шкіряним паском із блискучою бляшкою. А вуста - тверді, стиснені. Це Левко Данилець, студент-історик. Він сьогодні вперше в гостях у двох сестер.
- Уявіть собі,- ледь затинаючись, розповідає
Левко й одночасно згрібає виделкою цибулині кільця з оселедця,- учора останній іспит складав. Професор наш із літератури - ну ви його знаєте - питання ставить: «Що ви можете сказати про творчість Евгена Маланюка?» У мене очі ледь не випали на підлогу. Та я,- Левко стишує голос майже до шепоту,- одного- однісінького разу гамбурзьке видання «Гербарію» в руках тримав, у рукавичках - щоб пальців не лишати… Сиджу, від подиву закляк. Він мені: «Не можете нічого сказати? Соромно. Дуже соромно. Український літературний процес не обмежується самим Олександром Корнійчуком». Тоді ставить «відмінно»…
- Професор молодчага,- енергійно кивнула
Оксана.- Зух!
Сонце бавилось Оксаниним хлоп’ячим чубчиком, лишало на обличчі кутасті сині й лілові тіні. Потвори на стінах оживилися, веселіше заблимали хижими очима.
- Отож-бо, зух! - гримнула молодша сестра.- Сам не боїшся - навіщо студентів наражати на арешт? Я цього не збагну - не всі ж можуть бути героями. Комусь треба просто жити, розумієте, просто жити, читати книжки, ходити в кіно. Герої - це виняток!…
- Герої - це виняток,- погодився Семен,- але якщо ми про них не пам’ятаємо, копійчане наше життя. Так-так, копійчане.
- Ну, завелися! - Леонід Дунін зневажливим помахом долоні загасив суперечку. Скинувши з плечей модний світлий піджак, він підвівся з-за столу, потягнувся до гачка, де на стіні, на тлі синього перського килима (довгий ворс, складний орієнтальний візерунок), висіла круглобока гітара. Відсунув стілець, з висоти за- зирнув Орисі у сміливе декольте.
Гітара загуділа мелодійно і ледь фальшиво. Леонід покрутив чорні кілочки.
- Що вам заспівати?
- Нехай Оксана заспіває,- зронила Орися,- ми вчора таку веселеньку пісеньку склали, в народному стилі…
Дунін передав гітару Оксані. Лице старшої сестри одразу зробилося строгим і замисленим. Вона торкнулася струни. Під тонкою кофтиною заграли худенькі плечі. Семен поклав руку на спинку стільця, схилив голову. Оксана заспівала.
Ой там, на горі,
Т о невже плугатарі?
На вітру намітка б’ється,
Коса в’ється, пісня ллється.
Раз-два-три,
То невже плугатарі?
У першу їхню зустріч, коли Оксана налетіла на незнайомого парубка в дверях університетської аудиторії та радісно вибачилася, ніби налітати на людей - найкраща для неї забавка,- тоді Семен сказав собі: моє. Оцей чубчик стрижений, довгі ноги в черевичках на ґудзику, тоненька каблучка на пальці, сірий наїжачений погляд - саме те.
Ой там, на горі,
Що за дивні косарі?
Біла хустка і намисто,
Косять хвацько, косять чисто.
Що за дивні косарі?
Оксана випірнула з гітарних тремтливих хвиль і примружила очі.
- А тепер - фірмова страва!
Орися шугнула до кухні. Стук, грюк. У вітальню з кухні вповз гострий дух смаженого м’яса. На великому тарелі плив незрівнянний делікатес, що пахне таємними святкуваннями Різдва й Великодня, пахне дитинством і щастям,- качка з яблуками.
Над столом зірвалися оплески.
- Семене, от тобі ніж. Сакральна мить!
Перша ніжка - любій Оксані, друга - її молодшій сестричці, парубкам - оці шматки кістляві, а шия… о, шийку треба лишити собі! Качка розкладена по тарілках, яблука парують і спливають соком. Хвилина блаженства…
- Під таку качку гріх не випити! - Льончик Дунін вискалив зуби, наповнюючи келишки.
Червневе сонце закотилося за обрій і згасло, забираючи з собою спеку. Кутасті потвори на стінах набули вигляду таємничого та страшнуватого.
- Ну, Орисю,- чемно підвівся Левко Данилець, щоб виголосити тост,- сто років, а решта - дрібними!
Рука його швидко перехилила чарку горілки, пташиний носик зморщився на мить, але зникло в роті яблучко в качиному соку - й уже знову усмішка осяяла обличчя.