Три таємниці Великого озера - Тисовська Наталя 6 стр.


Ми застрибнули до машини, і вже за хвилю поверталися до містечка - але іншою дорогою: Петрик об’їжджав Буремну Затоку уздовж Кам’янистої річки. Десь там, праворуч і попереду, тубільне селище, про яке він мені розповідав…

Дорога петляла Оджибве-парком, який насправді більше скидався на ліс. Так, тут де-не-де уздовж шляху стояли телефонні буди, а дорога була заасфальтована, але те, що в Буремній Затоці називалося парком, в Україні б уважалося густим-густющим, чорним-чорнющим, старим-старезним дрімучим пралісом. Крок із дороги в гущавину - і ти вже ніколи не виблукаєш із хащ.

- Тут недалечко аметистова копальня, я тобі покажу,- мовив Петрик і заглибивсь у якісь зовсім уже несосвітенні сніги. Машина миттю забуксувала. Пет- рик вилаявся і виліз із салону.

Я теж скочила в глибокий сніг, ступила кілька кроків. Чумацький Віз, чи то пак сузір’я Великої Ведмедиці, висів у незвичному місці: у Буремній Затоці небо зовсім не таке, як в Україні. А під сузір’ям - ведмежі сліди: я вже навчилася їх розрізняти, бо вночі лісові гості часом забрідають зовсім близько до людських осель. Під кленом слідів густо натоптано, наче ведмідь бабравсь у снігу, знайшовши поживу, а далі вервечка вилась поміж дерев і губилась у темряві.

Чому я звернула на це увагу? Світло фар вихоплювало з темряви тільки шматок пралісу, і саме в цей круг потрапив стовбур клена, а попід ним, серед ведмежих лап,- відбиток, який око не очікувало уздріти в нічному лісі. Невже людський? Так, невеличка підошва, чітка прим’ятина від каблука, трохи ближче до дерева - глибокий навскісний слід: може, там впиралися носаком, аби видертися на дерево? Тікаючи від ведмедя?!

Петрик захряснув дверцята машини, щоб не випускати з кабіни тепло. Мотор дирчав загрозливо. Я смикнула супутника за рукав куртки і вказала на дерево.

Ближче ми підходили сторожко, мов очікували, що з наступним кроком земля під ногами може розверзтись і поглинути нас. Голе віття клена здавалося чорною хмарою, нічого не можна було розрізнити в суцільній темряві, яка починалась одразу за колом світла від фар. Петрик зупинив мене, швидко повернувся до машини, відчинив дверцята й клацнув важільцем біля керма. Спалахнуло дальнє освітлення, сяйливий сніп стрибнув уперед і вгору, й тоді я побачила, що між віттям клена біліють скрючені пальці.

Петрик тільки встигнув підставити руки. Істота з дерева впала просто на нього, наче вона чекала одного: щоб ми нарешті з’явилися. І ми прийшли.

- Допоможи мені,- здушено покликав Петрик, тож я невпевнено тицьнулася йому в спину. Він повернувся, і світло роз’яснило вилицювате обличчя й чорне волосся дівчини-аборигенки. Майнула божевільна думка, що це - саме та дівчина, яка зникла, коли на водоспаді Какабека загинув Роман Данилець. Невже ми знайшли її запізно? Точно як у Переддень усіх святих - комендантську дочку… Я незграбно підставила плече, Петрик закинув мені на шию ліву руку дівчини.

Шлях до машини видався неприродно довгим. Наче снігу нападало вдвічі більше, і ноги зашпортувались у ньому, черпали його черевиками, сніг не пускав нас, чіплявся з усіх сил.

Петрик штовхнув машину - і вона несподівано легко покотилася назад. Дівчину-аборигенку ми вмостили на заднє крісло. Я скоцюбилася поряд, підтримуючи її, бо вона весь час сповзала з сидіння. Стіна пралісу чорніла у вікні. Петрик обернувся від керма:

- До найближчого телефону і викликаємо поліцію?

- Ні, краще просто зразу до лікарні. Я розумію, у вас поліція, може, й швидше ворушиться, ніж в Україні, але поки нас розшукають серед снігових заметів… я не певна, що ця дівчина взагалі ще жива… вона така холодна…

Петрик мовчки вивернув кермо, і машина, долаючи сніг, помчала до міста. Чумацький Віз, який випадково забрів у цю заокеанську країну, перемістився і тепер рухався проти нас, віддаляючись на південь, щоб спочити у теплих краях…

За два роки в Буремній Затоці я так і не змогла второпати, як тут працює служба швидкої допомоги. Теоретично будь-хто може подзвонити за всесвітньо відомим номером «911», але мої місцеві друзі чомусь не радили мені того робити. Туманно вони натякали: не дай Боже виклик визнають фальшивим, доведеться платити таку компенсацію, що краще… оно лісу навкруги, як у давні часи в Дикому Степу,- хоч повісься, та й води у Великому озері - хоч втопися… поминаю- чи вже землю, котрої - хоч вдавися…

Передпокій зустрів тишею. Черга мовчазна, зосереджена. До віконця підходять хворі, декого заносять родичі, і сувора сестричка швидко визначає, кому потрібна нагальна допомога, а хто може зачекати півгодини, і чіпляє на зап’ястя папірець із номером.

Але наш приїзд зчинив бучу. Медсестри й медбрати заметушилися, з коридору миттєво викотили ліжко на колесах, дівчину-аборигенку вклали набік. Її одразу знудило, і медбрат у зеленій піжамі метнувся до туалету, виніс відро з водою, замив підлогу. Окрема палата вся в електроніці. З-за Петрикового плеча я зазирнула всередину, ще встигла побачити, як дівчину приєднують до апарата, що постійно рахує пульс, потім готують крапельницю, а вже наступної миті ми опинилися віч-на-віч із немолодою блондинкою у темно-синьому поліційному строї.

На блондинці було забагато косметики - з обличчя ледь тиньк не сипався. В руках вона мала планшет, на ньому - блокнот для записів. Поліціянтка у широкому кашкеті завчено усміхалася, та очі були серйозні. У мене вона навіть паспорта не попросила, але, зрештою, я все одно його при собі не мала: у Буремній Затоці мені ще ні разу не доводилося пред’являти жодного документа, крім студентської картки у бібліотеці.

- Детектив Коен,- представилася блондинка.- Зможете показати, де саме ви знайшли дівчину?

- Приблизно,- невпевнено промимрив Петрик.- Але мали залишитися сліди від коліс. Їх не могло так швидко снігом замести.

- А там, між іншим,- конфіденційно додала я,- ще й ведмежі лаписька зосталися. Їх теж, мабуть, ви зможете розшукати…

Збудження потроху влягалося, натомість ноги поважчали, у плечі стрельнуло, очі почали злипатися. Захотілося гарячого вина й смаженини, але вдома не було ні рісочки.

- А нам можна ще раз до неї зазирнути?

Детектив Коен кивнула і відсторонилася. Муркнула щось на кшталт: подзвонимо, коли виникне потреба,- і ми пройшли вузьким коридором до палати.

Дівчина лежала з заплющеними очима. Чорне волосся злипле й скуйовджене, на обличчі білі плями відмороженої шкіри. Вуха великі, як вареники, і ясно-червоні. Але екзотична краса дівчини не поблякла навіть після перенесених випробувань - дівчата-аборигенки в Буремній Затоці напрочуд хороші з лиця. Подейкують, коли етнос загрожений, він зачинає продукувати багато вродливих людей, особливо жінок.

Хвору вже перевдягнули у зелений лікарняний халат, вкрили простирадлом; у палаті без вікон було так гаряче, що я плавилася під пуховою курткою. Одна вена дівчини була проштрикнута голкою крапельниці, на другій руці - наліпка пластиру. Тільки зараз я розгледіла, що аборигенці - не більш як двадцять років, миле личко з високими вилицями і чорними бровами-шнурочками, але поміж брів залягла болісна зморшка.

- А вона,- спитала я пошепки,- так і не приходила до тями?

Медсестра, яка чергувала в палаті, похитала головою.

- А хто вона? Ви ж її роздягали… Були якісь документи?

Сестричка поглянула на мене здивовано, але відповіла:

- Нічого не було. Але її фото друкували в «Бортовому журналі»…

Це число місцевої газети мені, либонь, не потрапило до рук. Виходить, що ця дівчина… ця аборигенка… та сама аборигенка… та сама…

Дівчина поворушилася на ліжку і, не розплющуючи очей, пробурмотіла:

- …аазгоґан… акіўетзііўі… аабава…

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

НЕЗАКОННЕ ПРОНИКНЕННЯ

Що вона сказала? - запитала я пошепки, щойно ми з Петриком опинилися надворі.

- Ти гадаєш, я так добре знаю мову оджибве?

Я викотила очі. Абориген, який виріс у резервації - перепрошую, в тубільному селищі,- не розуміє мови своїх пращурів?!

Петрик дещо засоромився.

- Ну, у мене тільки тітка балакає на анішинабе-моўін… А ще я рік вивчав мову в Університеті…

- Хоч щось же ти маєш пам’ятати?

- Якщо я добре розчув, вона пробурмотіла три слова: «міст», «старигань» і «тепло»…

- Та-а-ак… «Тепло» нам ні до чого,- замислилась я.- Звісна річ, що після лісу в лікарні вона нарешті зігрілася… А от «міст» і «старигань» можуть дещо означати… щось важливе! Які у вас тут є мости?

Петрик потер пальцями цілком червоний від морозу ніс. Пічка в машині шпарила на повну, холод і нервове збудження потроху виходили з нас, у мене теж свербіло в носі, і кілька разів я поривалася чхнути - але останньої миті вдержувалася. Я дістала карту Буремної Затоки, з якою не розлучалася. На згинах папір уже потерся, місцями навіть довелося підклеїти скотчем, але зручнішої мапи міста й околиць годі було шукати.

Петрик увімкнув ліхтарик у стелі салону й нахилився над картою.

- Один міст є на водоспаді Какабека…

- Так, пам’ятаю, дерев’яний… Може, вона мала на увазі його?

- Навряд чи. Той хлопець упав далеченько від мосту через Какабеку… Є кілька мостів через Кам’янисту річку: бачиш, отут, біля Великого озера; потім трошки далі,- Петрик вів нігтем по карті,- це старий залізничний, зараз потяги уже не ходять… Є місток через Росомаху - це рукав Кам’янистої ріки…

- Добрий день у вашій хаті! - образилась я.- Та я щодня перетинаю цей місток, коли йду на автобус! Я ж тут мешкаю! Минулої весни, на Вербну неділю, я навіть посадила на березі Росомахи свячену вербу…

- Навіщо? - вилупився Петрик.

- Довго пояснювати… Український звичай… Верба - це оберіг. Ну, як у вас тютюн - чи майже так…

- Ага. А от є ще один міст - через Смарагдовий потік. Це теж рукав Кам’янистої річки, він петляє через весь Оджибве-парк і впадає в Смарагдове озерце.

- Це де?

- На протилежному боці від аметистової копальні,- пояснив Петрик.- Гніздо Буревісника якраз поміж аметистовою копальнею і Смарагдовим озером. По цей бік гори, ближче до копальні - наша резервація.

- Ну, дівчина ледве чи могла від Смарагдового озера довго плутати лісом по коліно в снігу, потім здолати Гніздо Буревісника й зрештою опинитися аж біля копальні, де ми її знайшли…

- Хтозна,- знизав плечима Петрик,- всяке буває.

- Добре, а «старигань»?

Замість відповіді Петрик увімкнув першу швидкість і рушив із місця.

- Звідки мені відати,- кинув він, вирулюючи зі стоянки біля лікарні,- який старигань привидівся Ожавашко, поки вона лежала у безпам’ятстві?

- Ожавашко? То ти її знаєш?!

Петрик різко натиснув на газ, і машина рвонула по заметеній трасі, тільки сніг із-під коліс порснув.

- Звісна річ, я її знаю! Ми виросли в одному селищі!

- Чому ж ти раніше і словом не обмовився?! Петрик навіть не глянув у мій бік. Мені зробилося трохи ніяково, що я так на нього напосілася. Справді, коли ми читали газетну замітку, звідки Петрикові було знати, що саме Ожавашко супроводжувала загиблого Романа Данильця? А потім якось і мова не заходила про той жахливий випадок…

- Дивне ім’я - Ожавашко,- мовила я примирливо,- щось означає на анішинабемоўін?

- Ожавашко - зелена. Вона вродилася з зеленими очима. Очі згодом потемніли, та ім’я лишилося… Тебе додому?

- Мабуть,- зронила я.- До речі, пів на десяту, я щойно з’явилася на світ.

- Мої вітання.

Петрик повернув на Вікторію - найдовшу вулицю у Буремній Затоці. Вікторія-Схід відлягала од Вікторії-Захід на кілька кілометрів, і у вересні, коли я регулярно влаштовувала собі піші ознайомчі екскурсії містом, мені знадобилося дибати годину сорок хвилин, щоб із дому добитися до Інтернаціонального скверу, де всі народи, котрі проживають у Буремній Затоці, встановили пам’ятники своїм покинутим батьківщинам.

Був там і український тризуб, аякже.

Я обернула голову, вдивляючись у темряву. Ось він - за колючим дротом величезний тризуб, ледве-ледве освітлений тьмяним ліхтарем… З нутра піднялося бентежне відчуття, яке щораз викликав у мене цей поневолений тризуб.

Ми саме проминали одноповерховий шоколадний будиночок, коли Петрик трохи пригальмував.

- Отут,- кивнув він,- мешкав загиблий хлопець.

- Роман Данилець?

- Роман Да… я не можу вимовити його прізвища.

- Звідки ти знаєш? Ти був із ним знайомий? Спершу Ожавашко, тепер будинок Романа Данильця… Петрикова обізнаність лякала. Ні, стривай, я не можу думати на людину, з якою їду в одній машині! Але, згодьтеся, історія темна…

- Я розпитував про Ожавашко і цього хлопця. Знаєш, як нестерпно жити з відчуттям, що нас, корінних жителів, білі зайди підозрюють у всіх гріхах?!

- Ану, зупини машину.

Петрик знехотя скорився. Він завернув за ріг і притулив машину у вузькому завулку з поетичною назвою Вільшанка. Двигуна Петрик не вимикав, і пічка жаром пахтіла мені в обличчя.

- Зараз я тобі щось запропоную,- мовила я, дивлячись просто перед собою у чорне провалля нічного завулка,- але ти не поспішай оголошувати мене божевільною…

У відповідь Петрик шморгнув носом.

- Роман Данилець мешкав у цьому будинку не сам? - спитала я.

- Сам,- відповів Петрик.- Цей будиночок розрахований на двох студентів, але, наскільки я зрозумів, тут місце не надто вигідне, тож другого пожильця поки що не знаходилося…

- Чудово. Бо в мене виникла одна геніальна ідея.

- Незаконне проникнення? - здогадався професор Аніт і ще раз шморгнув носом.

- А звідки ще починати розслідування, як не з перевірки помешкання? - знизала я плечима.- Ти хіба детективів не читав?

- А ти знаєш, що нам за це світить?

- Здогадуюся. У вас тут закони про приватну власність суворі.

Петрик вимкнув двигун і відчинив бардачок. Я підтягла до себе коліна, щоб не заважати. Серед купи запорошеного мотлоху професор Аніт знайшов ліхтарик і складаний ніж, тоді подумав іще, дістав засмальцьовані нитяні рукавички й запхнув усе добро собі в кишеню пальта. У мене рукавички були теплі, шкіряні.

Ми вилізли з машини, і Петрик обережно причинив дверцята, щоб голосно не брязкати. У завулку Вільшанки не світилося жодного ліхтаря, і червона Петрикова машина видавалась у темряві чорним силуетом великого звіра.

Ми ступили кілька кроків у бік Вікторії. Серце моє шалено калатало. Вчинити незаконне проникнення в чужій країні, та ще й коли в кишені не лежить навіть паспорта, та ще й у компанії червоношкірого аборигена, а на них, як відомо, білі полюбляють вішати нерозкриті справи…

Світло блимнуло так нагло, що я остовпіла. Майнула химерна думка, що тут - засідка, і поліція нас знімає на камеру. Я ще здивувалася, навіщо знімати тут, надворі, коли ми не встигли здійснити протиправних дій,- і нарешті побачила, що то спалахнув ліхтар над ґанком. У Буремній Затоці люблять економити на сірниках: вішати над дверима ліхтарі на фотоелементах, а в хаті цілодобово палити світло в усіх кімнатах.

Я вистрибнула з кола світла.

- Боже, як я налякалася!

Петрик зловтішно підсміювався.

Ми повернули за ріг і зупинилися, зачувши слабке торохтіння автомобільного двигуна. З сусіднього провулка виїхав зелений пікап. У Майкла така машина, зринуло в пам’яті, а нам зараз зовсім не потрібна зайва компанія… Та, зрештою, в Буремній Затоці мужчини полюбляють напіввантажні джипи: і на полювання зручно їздити, і влітку вибратися відпочити - є де намети поскладати, а раптом забагнеться втекти від дружини, можна навіть прихопити улюблений диванчик… Ні, то не може бути Майкл - що йому робити тут поночі!

Перетнувши вулицю, ми підійшли до шоколадного будиночка.

Парадні двері були заклеєні жовтою стрічкою з загрозливим написом «МІСЦЕ ЗЛОЧИНУ. НЕ ПЕРЕТИНАТИ», і хоча я точно знала, що жодного злочину тут не трапилося, бо Роман Данилець загинув на водоспаді, я мерзлякувато стенула плечима. Незаконне проникнення в опечатаний будинок, бігме, ще гірше, ніж просто незаконне проникнення.

Назад Дальше