С В І Т Л А Н А П О В А Л Я Є В А
Місто розпружило пальці - хрясь об асфальт головою -
випала я з його рук у калюжі та листя - скронею в плаз-
му осінню… вперше сама із собою… Місто - оксамитова
мушля. Я - молюск у тій мушлі.
АВТОБУС ДО НЕБОКРАЮ
Я - брат Молка (ні, не подумайте, що Брайана Молко, і не подумайте, що схожий на Мерилін Менсон абощо, а навпаки, - того Молка, якого взимку переїхав рефрижератор, того, чию кров не виокремить з багнюки і снігу жоден алхімік, і того, на чиєму тілі - допоки воно не зітліє (а можливо вже й зітліло), залишатиметься подібне до шкіри уда ва тавро автомобільних шин) - їду в міжміському автобусі. Він ще й куряви не здійняв на дорозі під обрієм - він десь іще масажує асфальт - а я вже повертаюся в ньому до Міста. Я ще допалюю свою цигарку - останній у черзі кошиків, торб і «кравчучок», - а він уже підкидає мене шкіряною рукавичкою сидіння до зрізу препарованого вікна. І хмари - схожі на зграю крилатих кенгуру, що переслідують автобус аж до рогу за селом. І на летючих риб у мантіях…
Ліка, бідна Ліка, що не вилазить з гарячої ванни, вона там просто живе, мов якась піранья в акваріумі, і паскудить мої книжки, газети, журнали (вони майже всі тепер схожі на торішній торт «Наполеон» або на пергаменти Мелькіадеса). Вона завжди бідкалася, що не має брата, і все життя (не надто довге покищо) їй марилася така замануха: знайти собі в якихось коноплях рідного брата… У неї ніколи не було брата (на штиб: «у-мене-ніколи-не-було-іграшковоїзалізниці-про-яку-я-мріяв-усе-дитинство»!) і у мене тепер немає… І поки я розраховуюся за проїзд і пхаюся поміж кошиків, торбів і «кравчучок» до вільного місця, вона там сидить, напевне, у своїй ванній - невпинно ллється вода з крана, Ліка підчеплює великим пальцем ноги затичку і то витягає її зі зливу, то опускає знов, - і допалює останню цигарку, і виловлює з води телефонний апарат, або книжку, або журнал… і думає, що смерть Молка не може нас примирити, поставити на одну дошку, бо…
Бо у мене був брат, і навіть тепер я можу, принаймні, за ним сумувати, а їй нема кого оплакувати, тому що у неї не було брата, хоч би з нього і зробили біфштекс!… Я - брат Молка, а вона - просто Ліка, сестра-спересердя (далека від милосердя: вона кладе ключа від квартири під переддверний килимок, щоби я не витягав її з ванної, бо ключ у нас один), жадлива, невгамовна, істерична Ліка…
Коли ми познайомилися, у неї була мулька, ідея-фікс: вона вигадувала якісь трансцедентальні обставини, що нібито єднали, як брата і сестру, - вона хотіла «інцесту», і не відчувала грубого фальшу, а я думав, що ця дешева дівчача екзальтація - привід відтягнути момент трахання… Я не повівся би на цю гру, навіть якби вона була кращим драматургом, хитрим режисером і блискучою акторкою, бо ж у мене був брат Молко. І я не розумів, що в цьому такого особливого, і на біса мені ще й сестра.
Вона відчувала це, але перший же наш із нею секс остаточно її зламав: вона переконалася, що вона для мене - просто жінка…
Жінка, з якою я живу. Більше двох років і одного місяця. Більше усього лише на чотири дні…
Автобус підібрав якогось хітч-хайкера. За кількасот метрів від місця, яке з невідомих причин зму шувало моє серце плакати вином і гречаним медом, яке ловило мене, мов рибу на гачок, і до якого я боявся наблизитись - так жодного разу і не вий шов з автобусу, не попросив водія зупинитися і не вийшов з автобуса…
А цього разу там на узбочині стояли три гротескні повії - класично вульгарні, бридко розкішні коби ли, майже коміксоподібні, з величезними деколь тованими цицьками, вампіричними губами і нестерпно-сліпучою біжутерією під налакованими зачісками. І одна з них картинно «зробила ручкою» забембаному сільському чоловікові під сорок, який потім ще довго потай озирався, викручував шию, намагаючись роздивитися у заднє вікно цю шокуючу муреноподібну лярву, що віддалялася зі швидкістю шістдесят кілометрів на годину. І я, спостерігаючи цю сценку, вперше не впіймався на іржавий гачок Зачарованого місця. Я, брат Молка, - того, що взимку загинув під колесами рефрижератора…
Ліко, у тебе, мабуть, закінчилися цигарки, і ти зараз наближаєшся поступово до моторшних бомбосховищ наркоманської істерики… І, якщо ти втопиш Акулу Ханта, я з порогу піду за комп’ютер, і маніячитиму за ним, доки не засну, і жодних трахань тобі не буде!
У СМТ багато кошиків, торб і «кравчучок» вийшло, і зайшла якась смердюча вар’ятка з цілою зграєю собак на ремінцях, і розташувалася з цими лишайними шавками навпроти мене, сука! Я не7 навиджу псів, надто на такій інтимній відстані! Я їх не боюся, але вони мені огидні. Я почуваю до них відразу попри те, що вони ніколи мене не кусали. А Молка якось погризла отака біло-руда потвора…
- Слухай-но, бабцю, ця тварюка насцяла просто мені під ноги! Забирайся зі своїм собачником, доки я їх не передушив!
- Та що ти, синку… ну вибач… ну злякалася божа тваринка… ходи сюди, Бєлочка, Бєлочка, манюня моя хароша…
Ненавиджу «божих тваринок»!
Салон автобусу - східці - асфальт, шкаралупа, голуби, ноги, сміття - скляні двері - сходи - вагон метро - сходи - скляні двері - асфальт, шкаралупа, голуби, ноги, сміття - вагон трамваю - асфальт, асфальт, асфальт вгору… Сходи. Ще трохи асфальту.
Вогка темрява під’їзду, ключ під килимком. Поруч цеглина (це означає, що замок знову вередує). Ключ в отворі. По голівці ключа - цеглиною Гуп! (треба створити Орден Винищувачів Рігельних Замків!) Гуп! Кккклац… «Двері рип - і на порозі…» Няу!
- Сонечко, кицюню, котику…
- Няуррр! Вяяуррм!
- Ну-ну, Фестере… не вірю, щоби Ліка тебе не нагодувала…
Гм, Ліки немає. Одразу навпроти вхідних - прочинені двері до темної і порожньої ванної кімнати - десять кроків вперед по коридору… «темрява в кінці тунелю»… і чотири дні…
- Ліко?
- Няу!
- Де ж ти Ліку подів?.. Вона сама хоч щось їла?
Чи тільки курила?
- Няу!
- Ну звісно, ти лише про свою миску дбаєш… - Праворуч… - Лі-ко? - В спальні безлад, комп вімкнений… - Лі-ко! - ліворуч… ні. Праворуч (на кухні)… Теж ні. Гм… Гаразд.
От би вони так відчинялися, ці кляті двері, як зачиняються. Ключ до кишені (Ліка не дозволяє залишати ключа на столі - це ніби-то «до сварки», і на ліжку - «до самотності», а під килимком не залишаю ніколи, мені ж-бо не треба витягувати себе з ванни. Як барон Мюнгаузен з багна…). А може злізти у ванну?..
- Няу!
- Ну ходи вже сюди, іди до мене, Фестере, сонечко…
- Ййяяаауррр! Мрррваурр!
Доки набирається вода… На моніторі висить текст, який набирала Ліка (я не лізу в її записи, але якщо вона його не закрила…)
___________________
І воно знову починає цідитися з неба - нудотно і невблаганно - з самого зеленого серця літа, з самого сонця, так, ніби сонця не було не лише кілька годин тому, а й взагалі не було ніколи. Хвороба літа, хвороба серця, що перетворюється на грудку вогкого тютюнового попелу під крилом розкошланої пташки. Дощ, від якого погляд поростає пліснявою, а слова - безнадійні рибалки по пояс у воді. І довкола - безліч гострих зіниць - кол на воді, що тануть, і повні ботфорти води, і мертвий поплавок…
Через місяць такого ритуально-жалобного літа мені почало снитися багаття. Заплющу очі й бачу вогонь, і його осердя, і кожну гілку, і дрова з вишні, з сосни, вуглини й іскри від листя, що горить, мов фейєрверк, і візерунки диму, і балет тіней. І більше нічого, тільки багаття, так само, як і не уві сні, коли весь час підкидаєш та ворушиш і вмощуєш дрова, - тоді ж дивишся лише у вогонь, і ні про що не думаєш. І отак всю ніч сидиш перед багаттям, а вранці розумієш, що це був сон.
Потім сталося ще гірше - я заплющили очі і побачила зоряне небо. Рясне розкішне літнє зоряне небо, яке буває у серпні в Криму. Просто лежиш всю ніч горілиць на піску і дивишся в небо на зорі, й не помічаєш, як тебе зморює сон. А вранці, коли прокидаєшся в ліжку, розумієш (розумієш, розумієш, і ніяк не можеш зрозуміти), що зоряне небо тобі снилося, а потім…
Ось тоді-то мене вперше налякала ця плутанина: коли засинаєш на березі простонеба чи десь біля багаття, а потім прокидаєшся у своєму ліжку, то що ж насправді тобі сниться? Бо ж, коли засинаєш в ліжку, а прокидаєшся перед ватрою чи під зоряним небом, то що ж таки є сном, а що відбувається насправді?..
Втім, я - літо-зоре-вогнепоклонниця - вирішила обрати за реальність той простір, де бувають зорі і сухі дрова. І… облажалася! Бо якось залізла під ковдру і до мене прийшов тривіальний сон - такий-собі «жіночий роман з багатьма невідомими», безглузда і заплутана проза підсвідомості. А вранці за вікном - як різдвяний холодець - бовванів уже сірий драглистий дощ, і цілий день - вогкі шелесткі мерехкі сутінки…
Літо в реанімації.
The end.
НЕВИЛІКОВНЕ ЛІТО
… Молко полюбляв залізти в мої документи, або у мій записник, або в щоденники своїх коханок (юні графоманки були його пристрастю, графічний вуайєризм - невиліковною вадою)…
Я теж, до речі, люблю відкиснути у ванній…
Дз-з-з-трррр… Дз-з-з-трррр (апарат, мабуть знову купався) - Слухаю? (добре, що Ліка залишила його тут…) Так. Що?! О господи… так… Перша Швидкої Допомоги, на лівому березі, я зараз приїду, я вже їду!!!…. Як померла?.. … Ліко… подібне до шкіри удава тавро автомобільних шин… Лі-ко… сестра?..
___________________
Ти здогадуватимешся про мене я здогадуватимусь про тебе і все це є Бог сузір’я Ведмедика Пуха я молюся за тих хто в дорозі колись ми на шляху до Криму бачили силу силенну лелек на ланах засіяних соняшниками я мо лю ся за тих хто в дорозі а надто за тих хто пересуваєть ся автостопом молюся автостопом і знаю напевне що Бог вислуховує молитви за самогубців наркоманів та нехрещених і я знаю що він не прощає лише причетних до сатанинської офіри аборту дітовбивці залишають на сонці темні плями висиха джерело з молоком і медом і квіти і бджоли стають убивцями але що до того людцям легковажним вони шукають життя на Марсі бо Землі вже не сила носити стільки убійників усі ми вирізані з черева матері роздратованими різниками накалоріяхтавітамінахвиплекані згідно з науковими таблицями всі ми маленькі нещасні комп’ютери ввім кнені у перенапружену мережу агресії в голому інформативному полі простонеба непотріб шмаття бо коли жінка народить різники забирають від неї дитину заради своїх сатанинських відправ і задурюють голову жінці одпочинь мовляв попереду все життя…
ЛИСТИ ЕЛІКИ ТА БАГАТО ВОГНІВ
1.
У мене є братик Майк. Доволі пафосно… Я стільки разів обіцяла йому написати листа (він мешкає поблизу мене і часто заходить у гості).
Привіт, Майку! Все, що я написала, розподіли на купки, заліпи у конверти і вважай листами до тебе. Адже ми все переживали разом. Лише ти впізнаєш всіх, про кого йдеться і згадаєш все, про що йде мова.
P. P. S. Дякую тобі, Боже, що у мене немає подружок.
2.
Я бачила тебе вчора, і ти була вагітною… Ти була спотворена вагітністю мого прокляття. Це означає, що я - вільна. Дякую.
3.
Все, що намальовано в підручнику з анатомії, має насправді зовсім інакший вигляд. Звикнеш до тих кольорових абстракцій (а ви казали, що підручників з абстракціонізму не існує взагалі) - і ніколи в житті не розпізнаєш, наприклад, паренхіми, або жіночих статевих органів… Уява! Збочене уявлення вмить перетворить мозкову тканину на молочні залози, ліву сідницю - на праву мозкову півкулю, а очне яблуко - на склеп скарабея… А-натомі(сть)-я ніколи не працюватиму в реанімації, бо знаю, яким воно є.
Для спілкування на межі двох (щонайменше) світів мені бракувало б фантазії. Занадто реалістичними були б у моїх очах напівтрупи. Екологічний прогноз екологічної катастрофи.
4.
Просуваюся вниз трохи вище строкатого рівня бруківки у протилежному напрямку Уздовж людей, виплетених кострубато і грубо з лози та вовни Посилаюся на свої вапнові емоції, які, Сподіваюся, не залишили плям на медвяній бруківці Хмари - немов шпалери обідрані в обгорілій оселі неба зимового залізобетонно - сірого…
Занотовувати свої сни - непогана, проте марудна ідея вбивання часу Адже вбити можна і те, чого не існує, Бо все існує, допоки існуєш ти сам, І - лише для тебе… Існування моїх скульптур пояснити можливо безліччю способів І від того вони лише зблякнуть, але існування свого не припинять, Бо їх не існує…
Мені снився собака, що спав у глибокому снігу поруч зі мною.
Висолоплював язика, витріщав очі прозорий демон пустелі зі скла, бетону й брудної криги.
Сновигали брудні авта десь поблизу -
Трохи нижче рівня моєї схованки…
Взимку все, що довкола, чомусь перетворюється на декаданс Dead Can Dance, - може через свою чорнобілість й фактуру зачовганої кіноплівки?
Так чи інак, розташувати шрифти пташиних слідів у послання на вогкім снігу - санскритом буває важче, аніж дослідити мить підступної втечі кави…
До вогню залишається кілька мікрон потойбічної пошти з Обгорілими оксамитом торочок попелу кутиками конвертів…
День небажаного листа перетворюється на пекло криги.
Бо самотність рано чи пізно ошукує навіть найсильніших - Змушує їх до спорудження Кришталевих в’язниць і дзеркальних покоїв неспокою через чуже життя.
Йди геть! Це останнє звертання до порошинки, що муляє в оці, яка склала про себе надміру високу думку, ніби вона - брила з обсидіану…
Чи, бодай, мармурова скеля.
P. S. А «что можєт хотєцца едакой глибє? А глибє многого хочєцца…». Не моє діло…
5.
Місцям та речам властиво призвичаюватися до людей, яких вони оточують - до людей, що ув’язнюють їх своїм особистим уявленням. Оточують маніакальний затишок в оселі мідій колоніальний спокій болота в океані ілюзій там, де звично в коньяк пірнає скибка білого хліба… І дзеленчать загублені ключі в руках дитини…
6.
Цікаво, коли нарешті прийде мить Виходу на сцену Іграшки?
Адже, ось в руках у мене якесь студентське ризографне видання. Сірий - ледь проглядає - опус.
* * *
Америцій [243]. Симв.: 1023. Всього: 102218.
«Різдво 23», сезон весна - літо. За схемами креслення цього маніяка, це сталося дванадцятого травня 1998 року. Цитую: «Я їду в електропотязі. По колу, звичайно. Зараз, здається, третє коло. Людина, що сидить справа від мене, нишком підглядає за моїми руками - я пишу. Байдуже - зараз викреслю її… … А як вас звати, запитую. Еля. Вона каже, що виходить на наступній. Щасти вам.
Отже Еля.
Більше її ніхто не побачить, сподіваюсь.»
Звісно, це збіг. Але імовірність такого збігу зменшує винятковість імені Еля. Воно зустрічається незрівнянно рідше ніж навіть Сніжана…
«Отже», як сказав цей самозакоханий у свою меншовартість гормонально неврівноважений підліток, Елю викреслено ще до її народження. За його системою вона мала припинити своє існування.
Але, ймовірно, через те, що її було викреслено з одного вигаданого світу, вона і з’явилася в іншому вигаданому світі? Саме на початку травня 1998 року…
Не люблю такої містики. Можливо, через те, що не вмію тлумачити подібне. «Ніхто не хотів помирати…»
7.
… а, отже, те, що лише мить тому здавалося загоюваним часом, - рудий собака. Грає в небесах, навипередки з реактивним ласо.
Весінні хмари з плазми і багна міських калюж, і вітер в перископах.
Танцює горобець через синкопу на спазматичних плямах полотна.
Рудий пес гасає з лунким валуванням за хмарами та літаками. Так було, коли трощився асфальт і машини гепалися в земну плазму. З металевим скреготом комах - хрущів, богомолів, скарабеїв, - у м’ясорубці. З ран пошматованої спини проспекту виривалися глухі кавалки пари. Рани виділяли шпаристу, як скам’яніла кавова піна, як обвуглена пемза, речовину обсидіанового кольору. І у цій речовині кам’яніли трилобіти сонячних плям.