— Справді? А які?
— А, то ви ще не чули? Розказують, що, поговоривши з ним достатньо довго, людина втрачає бажання жити.
— А це що, дійсно так? — зацікавилась Лада.
— Ну, як коли… Він просто може бути винятково переконливим. Якщо хоче, звичайно. Я думаю, йому це навіть подобається.
— Ну…кожному — своє. А що ви скажете про Криву Варгу?
— Варгу? А чого криву? Наскільки я знаю… — пан Васлав замовк. Потім зітхнув, — А, ну звісно. Час біжить… Варга — її сила в тому, що вона знає про людей більше, ніж вони знають про себе самі. І вона допомагає багатьом… Нехай кажуть, чаклунка, відьма… Вони, зрештою, кличуть відьмою кожну, хто від них відрізняється. Але я кажу…
Доглядач церкви знов замовк, перебираючи пальцями краєчок обтріпаної свитки. Потім глянув на Ладу прискіпливо. У світлі місяця його лице здавалося неприродно блідим, а очі, глибоко запалі, були окреслені присмерковими тінями. Тепер вже складно було точно вказати його вік, як складно було б визначити вік могильного каменю… Лада мимохіть здригнулася, зустрівши його тьмяний погляд.
— Думаю, вам вона теж могла би допомогти, — нарешті мовив він. Потім замовк на кілька хвилин, вдивляючись в небосхил, — Сьогодні повний місяць. Он чого мені сон не йде… Ну гаразд, піду я потихеньку, — скоро ранок…
Він важко піднявся і пошкандибав у напрямку церкви. Дивний чоловік… Як і, власне, більшість ясенівців. Якої такої клепки їм всім бракує? Лада роздратовано роззирнулася. Пан Васлав вже зник, тоді як у будиночку навпроти засвітилося вікно. Чиєсь обличчя майнуло у вікні, зникло, потім світло знов згасло. За нею спостерігали? Навіщо? Лада знизала плечима і рушила додому. Тепер її не полишало відчуття, що за кожним з темних вікон — чийсь прискіпливий погляд. Вона заледве змусила себе дійти до тітчиної хати спокійно, не збиваючись на біг.
***
— Значить, ти вважаєш, що це щось на зразок сексуальності? Ця взаємодія відбувається на фізіологічному рівні, на рівні виплеску гормонів, чи щось таке?
Пан Крокус нахилився вперед, немовби атакуючи співрозмовника. У відповідь на його рух "франкфуртське" крісло зрадливо гойднулося, від чого провідний оглядач ледве не випорснув на підлогу. Стеф Боро, стримуючи усміх, приклався до свого бездонного келиха.
— Ти читав мою працю "Еліта, як оргія"?
— Скажеш таке, — скривився Соломон Крокус, — Та її хіба лише немовлята не читали. Провокація, як і всі твої монографії…
— Ну так от, там я детально описую цей феномен. Тут і справді можна провести паралель з сексуальністю, адже ми говоримо про здатність зваблювати, принаджувати до себе. Зв’язок влади і сексуальності можна простежити в усі часи, починаючи з родового ладу і закінчуючи монікагейтом. Влада — це, безперечно, спокуса… Втім, те, про що ми говоримо — це радше пасіонарність, зваба збільшенням значимості.
— Значимості чого?
— Всього, Соломоне, всього, — пан Боро зосереджено розглядав крижинку на дні келиха, — Харизматична пасіонарність — це немовби лінза, яка пропускає через себе знаки, події, ідеї, цінності, збільшуючи їх до понадреальності. Навіть, якщо хочеш, міфу.
— Приклади, Стеф! Все це звичайно, добре звучить у руслі твоїх прогресивних ідей про "понаджиття", але як воно співвідноситься з дійсністю?
— А ніяк. Дійсності немає, Соломоне.
— А, ну звісно, як я раніше не допетрав… — зітхнув пан Крокус втомлено прикладаючи вологу хусточкою до чола.
— Є лише сукупність загальноприйнятих допущень, якими ми керуємося в повсякденному житті. Приклади? Добре… Згадай Алістера Кроулі і його секту. Потворний чоловік, ідіотські ідеї, брудні збіговиська… І попри все, він був пасіонарієм. Йому вдалося перетворити оргію в ритуал, а це вже немало, бо ж переважно відбувається навпаки…
— Ага. А можна щось більш апетитне, щоби моїх читачів не знудило?
Пан Боро скептично заусміхався.
— Ну, якщо вони проковтнули рецензію Мопса, то їхньому травленню ніщо не загрожує. Гаразд, ось тобі приклад, простий як двері. Чому природними пасіонаріями стають люди мистецтва? Ars longa, vita brevis, мистецтво — більше ніж життя. Чому, коли ти намагаєшся звабити жінку, ти брешеш їй? Бо правда, тобто життя, нікого не зваблює…
Пан Крокус прикусив губу. Останнє твердження боляче вразило його, хоч Боро, певно, про це і не знав. Молода дружина Соломона Крокуса, кохана оглядачем "Контроверсій" до нестями, зраджувала йому. Та ще й з якимось актором… Насилу виринувши з неприємних роздумів, пан Крокус уважно глянув на свого колишнього університетського товариша. Стеф Боро відсторонено усміхався.
***
Стояв млявий недільний полудень. Потоки сонячного світла, ув’язнені схилами ущелини, не знаходили виходу і лягали примарним плетивом на Шлях, хати і вигони. Хутір завмер, немов заворожений сліпучим маревом полудня. Жодна справа не йшла до рук, хотілося випростатись, розчиняючись у гарячому повітрі…
Лада сиділа у затінку за хатою тітки Кори, споглядаючи краєвиди та сьорбаючи погано зварену, але гарячу каву. Вона нещодавно прокинулась і тепер мляво роздумувала, чи не пройтись до річки, збадьоритись, занурившись у піняву крижану ванну… Раптом в око їй впали двоє, що йшли шляхом, явно прямуючи до тітчиної хати. Дві жінки — не старі, але й зовсім вже не юні. Чорні хустки, босі запилені ноги, зосереджені погляди. Одна з них підвела очі і, зиркнувши в бік Лади, смикнула товаришку за рукав. Тепер вони синхронно зміряли Ладу обуреними поглядами і пришвидшили ходу. Може, пиття кави на ґанку вважається тут граничною непристойністю? — незлостиво подумала Лада. Сьогодні їй не хотілося ніяких дріб’язкових сварок, ніяких прикрих інцидентів. Не хотілося, щоб хтось зруйнував магію цього сонного полудня…
Хряпнули двері, з хати почулися голоси. Візитерки щось схвильовано переказували Корі, тітка відповідала — спокійно і розважливо. Втім, голоси дедалі підвищувалися, нарешті одна з жіночок проказала щось гучно і обурено, немовби погрожуючи. Знов стук дверей, і жіночки йдуть геть Шляхом, гнівливо щось обговорюючи між собою. В бік Лади тепер навіть і не глянули, тож вона зітхнула з полегшенням. Як виявилося, передчасно.
— Ну, і що сі стрясло? — поцікавилася тітка Кора, виходячи з хати.
Лада здивовано обернулася до неї, затуляючись долонею від променів сонця, які били просто в око.
— В сенсі?
— Бачила отих двох бабів? Ганця і Розалія, дві наші найбільші пліткарки. Ось щойно розказували мені, що ти — відьма. У Ганці вночі собака здох, так вона каже, що то ти наворожила.
— Коро, ви що, вибачайте, розумом зрушили? Яка ще відьма? Мені ваша баба Ганця треба як завтра вмирати!
— Та вона й мені не надто потрібна. Лише кажуть, що виділи, як ти вночі цвинтарем вештаєш, з мерцями говориш… ну і зважай, хто ти після цього?
Лада ледве не вдавилася кавою.
— З якими мерцями? Лікуватися їй треба, вашій Ганці!
— Та біда в тому, що то не лише її фанаберія. Тебе й інші бачили.
— На цвинтарі? Ну то й що? Я просто вирішила пройтись перед сном. Не спалося, мені, розумієте, після вашої оповідки про женихів… Коро?!
Тітка Кора зачудовано розглядала Ладу, немов перед нею сиділа волохата бузкова жаба, або щось так ж неприродне.
— Прогулятись… цвинтарем… — вона хитала головою, не в змозі повірити ладиним словам, — Ще й під повним місяцем… Ото дівка!
— А що? Нічого ж не трапилось, Коро! А що собака здох, так на це купа інших причин. Може, ваша біснувата Ганця його сама задушила, щоби було про що плітки розпускати! — Лада вже відверто злостилась, — Правду казав пан Васлав, відьмою кличуть кожну, хто від них відрізняється!
— Пан — хто?!
— Васлав Боро, доглядач церкви. Ну, ви мусите знати, невисокий такий…
— Ага, звісно, — Тітка Кора силувано усміхнулася, — Звісно, знаю. Одна біда — Васлав Боро помер ще як твоя бабця дівкою була…
Лада втупилася в тітку безтямним поглядом. Світ нудотно гойднувся, і попри полуденну спеку, по її шкірі раптом пробігли крижаки.
— Як це? Ви, певно, щось наплутали, Коро… Цього не може бути…
Тітка зітхнула і опустила погляд.
— Може, все може бути, надто ж, якщо вже є… Ну, дитино, життя тобі тут не буде. І клопіт не в Ганці з Розалією. Скоро сюди весь Ясенів прийде… З вилами та кийками. В нас вже є відьма, навряд чи комусь потрібна ще одна.
Лада лише хитала головою, не в змозі вимовити ні слова. Відьма? Яка ще збіса відьма?
— Слухай, дитино. Слід тобі мабуть потихеньку збирати речі… Я не зможу тобі допомогти, коли всі прийдуть на оглядини. Тут нічого не вдієш. Хіба…
— Хіба — що?
— Хіба ти побачишся з Варгою. Якщо вона скаже за тебе слово, ніхто тебе не займатиме… Ет, я знаю, як ти до цього ставишся… Ну що, збираєш валізи?
Лада замислилась. Поїхати звідси? Це просто. Справді — жодних зусиль. Це буде просто іще одна поразка. Одна з безлічі подібних поразок. І, можливо, остання…
— Коро… Згода, я піду до Варги.
— От і добре… — кивнула тітка Кора, ховаючи усмішку.
***
Якось я запитала в Аманти, що робить її такою принадною для глядача. Вона розсміялась і відповіла: просто чари. Але ж чарів не існує, заперечила я. Що ж… я була у тому віці, коли хотілось заперечувати. Так, сказала вона, не існує. Але глядач про це не знає.
Я тоді мало що зрозуміла. Яка різниця — знає чи не знає? Якщо у тебе немає рушниці, ти не зможеш вистрілити. Потім вже я збагнула — якщо твій опонент вірить, що рушниця є, може, і стріляти не доведеться…
Значить, головне — переконати глядача в тому, що ти маєш рушницю, тобто право чинити так, як тобі заманеться?
Колись я добре знала одного актора на ймення Лукаш Пере. Знала, означає, працювала разом з ним, іноді на гастролях ми пили з однієї склянки і перевдягалися в одній гримерці. Цікаво, що попри це, між нами не було жодних інших стосунків, окрім товариських. Не знаю, певно, коли ти регулярно бачиш людину у спідньому, щодо неї вже не може виникнути ніяких романтичних ідей. Втім, Лукаш був талановитим актором, ще й привабливим чоловіком до того ж; іноді бувало так, що за місячні гастролі він встигав звабити десятки зо два прихильниць мистецтва. Жінки просто їли Лукаша очима… Особливо ж, коли він з’являвся на сцені в образі Проклятого Лицаря, коли, зодягнений у скривавлені лати, він виводив своїм глибоким баритоном:
…О пристрасте! Мій біль, моя провина,
Кривава ніч розкаяння мого!
Ми тоді ще загадували, хто ж першим атакує Лукаша після вистави. Пам’ятаю, я дивувалася, навіщо це їм? Невже ці численні прихильниці не розуміли різниці між Лицарем, епічним героєм, і нашим Лукашем, котрий страшно хропе вночі, коли нап’ється? Таке було враження, що і справді не розуміли. А може, не зовсім так… Проклятого Лицаря зіграло вже, мабуть, більше сотні різних акторів, тож цей драматичний персонаж був набагато більше ніж реальна людина — він був богом, котрий втілювався у своїх обранців… Таких як наш Лукаш. Справді, зав’язати інтрижку з втіленням бога — то вже унікальний, екстатичний досвід…
Отож, публіці потрібні обранці богів. Такі, що мають на собі якийсь знак обраності — голос, погляд, манери… Ось про що, певне, говорила Аманта: поводься так, наче ти і є втілення божества, і глядачі відчують себе мирянами у Твоєму храмі… Нажаль, мені ніколи не вистачало на це зухвалості.
***
Ніхто не знав, де живе відьма. Ніхто не ходив до неї, — вона приходила сама, коли вважала за потрібне, як приходить злива чи посуха. Дехто мабуть і вважав її стихією, незбагненною і байдужою. Ті, хто так вважав, помилялися менше за інших… Втім, Крива Варга завжди приходила вчасно. А от коли виникала потреба її знайти, слід було покладатися на вдачу — або ж на бажання самої Варги — в селі казали, що знайти її помешкання може лише той, кого відьма бажає бачити.
Чи хотіла вона бачити Ладу? Це видавалося сумнівним, оскільки, швидше за все, Варга не знала навіть про її існування. Вже смеркалося, а Лада так і не з’ясувала, де живе ясенівська відьма… Вона спинилася на узліссі, втомлено присівши на вкриту мохом колоду, дістала з клунку пляшку з рештками води. Чи має сенс іти далі?
Схоже, ніч сьогодні не буде такою ясною, як минула — місяць тривожно блимав з-за рваного курива хмар, а холодний вітер наповнював ліс бентежними зітханнями та шурхотом. Лада, занурена у власні думки, лише зараз усвідомила, що блукання нічним лісом наодинці — не така вже й хороша ідея. Нехай їй не зустрінеться жодних вороже налаштованих мешканців лісу, завжди можна перечепитися через колоду або зайти у мочарі. Та й зрештою, просто заблукати. Якщо це вже не сталося.