Лада позіхнула і сіла. Чому вона прокинулась тут, на постелі з моху й трав, коли засинала в хаті Кривої Варги? І чим, власне, закінчилася справа з відьминим зіллям? Чи пила вона щось? Чи ні? Навряд чи стара жінка могла відтягти її сюди власними силами… Невже вона дійшла сюди у несвідомому стані і тепер нічого не пам’ятає? А може… Може, вона ніколи і не була в помешканні Варги? Може, це все приверзлося їй у тривожному сні на цьому незручному ложі?
Вона стиснула пальцями скроні. З нею ніколи такого не траплялося раніше… Отак переплутати сон і дійсність? Дивно. Однак, в це доведеться повірити, адже поки що ніякого іншого пояснення на думку не спадає…
Зрештою, Лада підвелася і, розтираючи затерплий бік, почимчикувала зарослим ожиною пагорбом. Як вона і передбачала, невдовзі її погляду відкрився вузький видолинок, загороджена тином толока, де паслося кілька сонних скуйовджених коней, та бита дорога, що, петляючи, вела до Ясеніва. Дорога лише звалася так, а насправді була двома паралельними рівчаками, залишеними тут численними підводами з хмизом та дровами. Йти нею було не надто зручно, хоч і швидше ніж лісом; Ладі знадобилося якихось півгодини аби дістатися тітчиного будинку.
На її подив, Кори не було вдома, натомість, в хаті хазяйнував вуйко Петрусь, тітчин чоловік, який щойно повернувся з пасовища на полонині. Петрусь повідомив, що Кора пішла в село "подбати про забаву". Ця подія якраз і привела вуйка до Ясеніва, — він повернувся, залишивши замість себе лише молодого помічника, — хоч переважно, чабани верталися до села лише восени. Повідомивши про це, вуйко підхопив два цебра і подався до сусідської криниці набрати води на день.
На якийсь час Лада залишилась сама. Вона вмилася і зварила собі кави, втім, іти на ґанок не наважилась. Якщо ясенівці і далі плекають бажання влаштувати їй "оглядини", то не варто було зайвий раз муляти око… Її спроба отримати заступництво Кривої Варги, швидше за все, не мала успіху. Отож, можна було почати готуватися до від’їзду. Що ж… В місті їй не буде набагато гірше. В місті навряд чи хто повірить, що вона теревенила з мерцями о нічній порі… Лада усміхнулася, уявивши собі, як розказує про це директору театру, і як він хапається за телефонну слухавку, набираючи номер знайомого психіатра…
До речі, що ж то за забава така, що змусила чабана повернутись з полонини? Можна було б спробувати дізнатись — так чи так, вона вже налаштувалася їхати, отож, зайва допитливість їй вже не зашкодить. Лада рішуче підвелася і рушила до "серця" Ясеніва — невеличкого майдану, де Шлях перетинався з безіменним потічком, куди виходило помешкання старости, крамниця, церква і шинок. Десь там Лада і сподівалася зустріти тітку Кору.
Вона не помилилась. Навіть більше того — на майдані зараз можна було знайти більшу частину ясенівців. Там кипіла робота з облаштування майбутньої забави — кілька засмаглих чоловіків встановлювали широкі столи просто посеред Шляху, жіночки металися між хатами, носячи якийсь загадковий скарб в величезних баняках, парубки підкочували до столів черевасті діжки і майстрували поміст для музик.
Лада швидко вихопила з натовпу тітку Кору, яка гаряче сперечалася про щось з дружиною старости, підійшла ближче, привіталася. Дружина старости, пані Кушнір, ще нестара жінка, яка кохалася на картатих сорочках і яскравих хустках, якось сторожко глипнула в сторони Лади і швидко відійшла мовби по нагальній справі.
— Коро, я мушу з вами порадитись, — розпочала Лада, — Я ходила до Варги, та слід зізнатись, не знаю, чим це закінчилось… Мабуть, я все ж таки мушу збиратись, так?
— Ні, — хитнула головою Кора, насмішкувато оглядаючи Ладу, — Не мусиш. Все гаразд.
— Як це? Коли це вона встигла? Я ж тільки-но звідти!
— Ну? А де ти була вчора?
— Як, де? — не зрозуміла Лада, — Тут, звісно. Вислухувала останні плітки, а потім блукала лісом у пошуках помешкання баби Варги…
— То було позавчора, дитино. Вчора ти десь пропадала, але натомість приходила Варга, говорила з дружиною старости. Тепер в селі тільки про те і мови, що стара Варга шукає собі заміну, і може статися, що це — ти і є.
Світ в черговий раз поплив в Лади перед очима. Невже вона проспала під смерекою цілу добу? І тепер іще… Стати сільською відьмою? Нічогенький іповорот в кар’єрі!
— Ви знов шуткуєте, чи що, Коро?
— Та наче ні… — задумалась тітка, — Варга не казала напевне, але цього було досить, щоби охрестити тебе її наступницею. Та ти не переймайся, ніхто ж тебе не силує… Ось прийдеш сьогодні на забаву, глянеш, що та як…
— А… Я хотіла запитати, чого б це раптом таке святкування?
— Те це… Заручини молодого Богара і Пави, дочки нашого старости.
— Он воно що… — Ладі чогось стало образливо, хоч наче її з Богаром не поєднувало абсолютно нічого. Втім, це не заважало їй жалкувати про таку можливість. Надто вже він був гарним. Вона не могла не жалкувати, хоч би навіть з естетичних міркувань.
— Ну то добре… — зітхнула вона, — Я чимось можу допомогти?
— Та ми вже майже скінчили, — заусміхалась Кора, — І, крім того, чи не думаєш ти, що тобі, майбутній відьмі, дозволять втручатись у смаження дерунів?
— Ну, мабуть ні, — розгублено мовила Лада, — То що ж, тоді я не буду заважати, піду, повештаюсь околицями…
— А що ж, піди повештайся, теж діло, — насмішкувато мовила тітка Кора.
Лада розсіяно кивнула і розвернулась аби йти до хати. Тут її погляд зупинився на стрункій юнацькій статурі — об’єкт їхньої розмови, красень Богар, ішов повз, обережно несучи невеличку дубову діжку. Лада зробила все можливе аби їхні путі перетнулися. І вони, що не дивно, таки перетнулися.
— Добридень, Богар! Вітаю з, е-ее, святом…
— Дякую, Ладо, — він рвучко розвернувся до неї, сяйнувши доброзичливим усміхом, — Ти, я чув, говорила з Варгою?
— Так, наче…
— Ну і яка вона?
В його очах світилася допитливість хлопчиська, котрому розказали, що до міста приїхав цирк зі слонами. Лада усміхнулась.
— Вона — інша. Стара мудра жінка. Хоч і трохи з вивихом, ну, ти розумієш…
— Мабуть. От і Пава так каже — Варга ж приходила лікувати її сестру, яка була заслабла того тижня…
— Е, Богар, а що це в тебе за діжка? Лише не кажи, що то олія…
— Ні, звісно, ні. Це — вино з льохів Старої Вежі, пан Смерч передав нам його до свята.
— А воно не…?
— Та ні, це — файне старе вино. Я колись куштував його — давно, коли ще Грин брав шлюб з Лесею Постав. Але ти їх, мабуть, не знаєш… Слухай, Лада, приходить сьогодні на забаву — буде вино і смажений кабанець, ми джаз-банду запросили з долини… Кажуть, навіть пан Смерч прийде. Не те щоб я цього хотів, але вже нехай. То прийдеш?
— А чого ж ні, якщо вже запрошуєш…
Вона з соромом усвідомила, що кокетує з ним, з цим прямодушним красивим хлопчиськом. Ну то й що? Невже не можна?
Лада не помітила погляду Пави, яка стояла неподалік. Вона судомно зціпила зуби, розглядаючи як ця заїжджа
***
— Є ще один фактор збільшення значимості, про який я зумисне не говорю прямо в своїй монографії аби залишити місце для допущень… — промовив пан Боро, — Втім, в ній міститься досить посилань і натяків, так що я сподівався, може, ти — хоча, певне, дарма сподівався — так от, я очікував, що ти звернеш на це увагу. Передай мені будь-ласка, ще льоду. Дякую.
Пан Крокус механічно передав господарю синю бляшанку із залишками потрощеної криги. Він розмірковував над власною дилемою, тож монографія вже якось відійшла на другий план. Якщо Стеф Боро знає про його особисті проблеми, то ці збіги — натяки, умисні чи ні. Якщо ненавмисні, то залишається лише питання, звідки Боро про це відомо… А от якщо навмисні, то… Соломон Крокус губився в здогадах. Він просто не розумів, навіщо це Стефові — вони ніколи не були друзями, але й особливими ворогами теж не були. Тоді що? Пан Крокус поклав собі за мету, аби там що, з’ясувати мотивацію Стефа Боро.
— Ти взагалі, рідко про що говориш прямо, Стефе, — розпочав пан Соломон, — Мені навіть здається, в цьому якраз і полягає причина твоєї популярності. Ті, хто не розуміє, про що мова, думають, що ти володієш якоюсь таємницею, а от, хто знає — заповнюють твої пробіли власним знанням. Так?
Пан Боро примружився.
— Отож, за твоєю логікою, найбільшу "потужність" матиме текст, який складається із суцільних лакун?
Пан Соломон не чекав такого повороту. Та, власне, після кількох ковтків гарячого його мислення втратило колишню динамічність, і він вже не встигав за польотом думки "майстра парадоксів".
— Гаразд, мушу визнати, твоє вміння зводити все до абсурду не знає рівних, — пробубнів він.
— Е, тепер я розумію мотивацію Мопса і компанії… — зітхнув пан Боро, — Якщо не розумієш, обілляй брудом… dust thou art to dust returnest…
— Це ти до чого? — насторожився пан Соломон, намагаючись збороти владу зеленкуватого шотландського змія.
— Та вже ні до чого. Втім, у своїй попередній сентенції ти все ж таки підійшов близько до того, що я мав на увазі. Таємниця, Соломоне — ось один з основних інгредієнтів влади.
— Згоден… — мовив пан Крокус, — Таємниця, якщо вона приховує щось справді значиме.
— Та зовсім не обов’язково! — пан Боро підхопився з місця і закрокував по кімнаті, — В цьому якраз і полягає сенс вправи. Якщо ти не маєш нічого значимого — зроби вигляд, що володієш ним. Але — ні слова про те, що це. Люди самі вигадають це за тебе, створять "тіло" таємниці з власних страхів і бажань… які насправді — одне й те саме!
Стеф Боро повернувся на своє крісло і, задумливо промимривши "одне й те саме", долив собі ще віскі.
— Отож, ти в черговий раз створив ідеологію містифікації, — підсумував пан Соломон. І тут його осяяв геніальний здогад — він зрозумів, як можна вивести Боро на чисту воду… — В теорії, Стефе, це все звичайно, звучить переконливо, а от як на практиці? Ти сам, часом, не пробував перевірити власну гіпотезу?
Стеф Боро усміхнувся і повільно кивнув.
***
Забава почалася над вечір. Щойно сонце торкнулося гостроверхого горизонту, із сутінками сплелися хвилі диму, які пахли духмяною сосновою смолою і смаженим м’ясцем. У відповідь на цей незборний заклик на вулицю висипало майже все населення Ясеніва; Шлях сповнився галасом і світлом, якого хутір не бачив ще, мабуть, з минулої зими.
Лада відклала книжку і визирнула в вікно. Ага, йдуть як в неділю до церкви. Святково вбрані — тобто це вони думають, що святково — старі і молоді сунули до "центру" села. Ішли навіть старезні бабці, які жили кілометрів за десять звідси, при чому, йшли прудко і бадьоро, мовби все життя займалися екстремальним спринтом. Ну, власне, так воно мабуть і є…
— Ти вже готова? — почувся з вітальні голос тітки Кори, — Не барися, коли не хочеш кістки гризти. Ну?
— Вже йду, — відгукнулася Лада.
Востаннє глянувши в тьмяне дзеркало, Лада збігла рипкими сходами і вийшла надвір. Її черевики відразу ж потонули у вогкій траві, змусивши Ладу тихо вилаятись. Тітка Кора скептично оглянула її.
— І чого це ти вбралася як до театру?
— Не знаю… — розгубилась Лада, а потім додала з викликом, — І взагалі. Я — відьма, і можу вдягати, що хочу. Навіть якщо через це накивнуся і зверну собі в’язи…
Тітка розсміялася, кивнувши.
— Якщо вже ти — відьма, то зважай, що говориш.
Роздумуючи над цим застереженням, Лада незчулася, як вони з тіткою подолали той шмат Шляху, який відділяв її хату від місця святкування. Тут зібрався вже майже весь Ясенів; посеред майдану палахкотіло величезне вогнище, звідки власне і долинав звабливий запах; на помості перемовлялися та налаштовували інструменти запрошені музики — троє скрипалів, сопілкар та лірник. На чолі столу Лада розгледіла Паву та Богара, вбраних в білі гаптовані одежі, гарних і безжурних…
На майдані було людно — Лада ніколи не думала, що в Ясеніві живе стільки народу; свято лише тільки розпочалось, а за столами вже майже не було місця. Тітка хутко зорієнтувалася, і, розгледівши вуйка Петруся, схопила Ладу за руку і потягла до столу. Петрусь зарезервував для них аж півметри довжелезної лави, так що довелося вступати в дипломатичні — і не надто — переговори з сусідами. Лада, яка відчувала якесь недоречне збудження, почала лаятись з сусідами, і ті таки поступилися місцем. Лада сіла, почуваючись переможницею… Втім, за цією важливою справою вона не помітила, що офіційна частина вже почалась — на далекому кінці столу встав огрядний чоловік з розкішними рудими вусами, очевидно, сам пан староста, і лайки за краще місце поволі стихли.