Іздрик
АМ
Як досягти безсмертя в домашніх умовах
Розділ перший. ПЕРСОНИ І ПЕРСОНАЖІ
T.S. Eliot
Ґвинтові сходи
На прикордонній станції, де колія переходила у вузьку і поїзд стояв мало не дві години, змінюючи колеса, я вийшов, щоби купити в місті зубрівки і, може, з'їсти у в'єтнамців твердого рису з овочами.
(Зміна коліс була, звичайно ж, компромісом. Адже звуження колії передбачало й загальне зменшення масштабу: компактність — одна із традиційних вартостей Старого Світу. Однак що можна було вдіяти з нашим Східним Експресом? Ото лишень хіба й поміняти колеса, всю решту розмірів пропускаючи контрабандно.)
Місто виглядало дуже дивно, ніби після бомбардування. Властиво, то були самі руїни, але не звичайні, присипані попелом, уламками й воєнним сміттям руїни, а руїни плекані, доглянуті, свіжопомальовані в яскраві ярмаркові кольори. Кожен дріт арматури, що стирчав зі стіни, немов би виконував своє функціональне призначення, кожен фрагмент стіни ніс певне естетичне навантаження (ну бо не конструктивне ж!), кожна цеглина, здасться, мала своє чітко вирахуване місце. Може, це був задум крейзанутого архітектора, а може, сліди розрухи було вирішено в такий спосіб зберегти задля історичної пам'яті, скажімо. Вцілілі вітрини виблискували вимитим склом, а ті, з яких скло осипалося, були оздоблені білбордами, неоном і слугували входом до споживацьких оаз. Роздроблене скло так і лежало поруч, але кожен шматок був дбайливо відмитий і, повернений на властиве місце, коштовно іскрився на сонці.
Словом, дивне то було місто.
Я йшов незнайомими вулицями, намагаючись не надто віддалятися від вокзалу, теж, зрештою, вщент зруйнованого.
Попри все, попри всі ці уламки й руїни загалом складалося враження доглянутості й ситості, притаманних справжнім європейським центрам. Йшла жвава торгівля, рясніло від реклам, і радісні мешканці дефілювали з виглядом якоїсь аж надмірної гідності.
Я поміняв долари в обмінному пункті без даху й вікон, купив зубрівку в супермаркеті, від якого залишився один фундамент, і подався шукати в'єтнамців.
Проходячи однією вулицею, помітив якесь пожвавлення. Підійшовши ближче, зрозумів, у чому справа. Там, на цілком збереженій бруківці лежали:
здохлий щур; гігантський, просто-таки гігантський білий арктичний вовк, прохромлений відповідних розмірів дерев'яним мечем; опудало кабана.
Найбільшу цікавість, зрозуміло, викликав вовк — коло нього зупинялися сім'ї з дітьми, спалахували лампи фотоапаратів і товклися продавці сувенірів.
В'єтнамців і сліду не було.
Тоді я подумав про Макдональд, бо грошей на дорожчу кнайпу навряд чи вистачило б. Але жовтого «М» ніде не було видно. Та й навряд чи пасував би цей логотип, наквецьканий захланними янкі без дотримання елементарної каліграфії, до випуцуваних, вицяцьканих, впорядкованих руїн, де на уламках цегли ще виднілося тавро «цісарсько-королівський». До того ж етика швидкого харчування вимагала б якогось модерного павільйону, а це було б уже зовсім недоречно серед цієї розкоші фрагментарності.
На розі якогось майже не зруйнованого будинку зібрався гурт молоді. Можливо, це були байкери, бо я помітив новенький Harley Davidson, такий же неприродній тут, як і гіпотетичний Макдональд. Я відразу зрозумів, що це представники… ну… скажімо так… не вищих сил, ні… радше… реальної влади. Ясна річ, пройти повз них непоміченим мені не вдалося. Зав'язалася розмова. Всі мої скарби (нотатник, бритва, Загір) іще були при мені, тож я залишався таким же беззахисним і загроженим, як і в поїзді. Розмова точилася цілком дружелюбно, а дві дівчини тієї глянцевої вроди, яку тиражують ілюстровані журнали, навіть почали недвозначно загравати зі мною. Вони повели мене вгору сходами, які, починаючи з поверху десь так третього, пішли догори просто неба — стіни не збереглися. Дівчата хотіли показати мені вцілілу на одному з поверхів ванну. Ванна справді виявилася майже неушкодженою (хіба трохи облущилась емаль), чисто вимитою, крани системи Hansa, як і все в цьому місті, вилискували на сонці, водогін функціонував бездоганно. Дівчата запропонували мені скупатися втрьох і почали напускати воду. Одна з них вийняла з сумочки різнокольорові кульки пахучого екстракту для купелі, інша почала стягати через голову легку сукенку. Сміючись, вони поводилися звабливо, щоб не сказати розпусно. Пропозиція прийняти ванну втрьох видалася мені такою спокусливою, що я перелякався й кинувся навтіки. Збігши сходами, що знову увійшли у тінь забудови, я вискочив на вулицю й погнав у бік вокзалу. Згори котився заливистий дівочий сміх. Ззаду погрозливо загарчав Harley Davidson, але переслідування не настало.
Я пробіг повз вовка, прохромленого мечем, повз супермаркет на фундаменті, повз обмінний пункт і вже потроху наближався до звалища, яке називалося вокзалом. Однак потрапив у плетиво якихось вуличок.
Це явно був той привокзальний лабіринт, у яких зазвичай губляться лохи-приїжджі й де точиться нелегальна торгівля, відбуваються кишенькові крадіжки, а на особливо упердливих чекають гадалки, наперсточники й фіктивні таксисти.
Ніхто на мене особливо не звертав уваги, але про те, щоб запитати дорогу, не могло бути й мови, тим більше що фенотипи перехожих ґвалтовно змінювалися в бік якоїсь перебільшеної потворності. Напочатку я думав, що це враження викликане манерою вдягатися — яскраве панківське лахміття, доповнене кольоровими фризурами, пірсінґом, татуюванням, — але згодом побачив, що тут переважають довгі носи, плескаті лоби, дебільні очі, слиняві роти — суцільна кунсткамера. Натомість будівлі були цілі, дарма що обшарпані — куди й поділися руїни. Ще одне свідчення того, що я заблукав, і то заблукав безповоротно. Найкраще було йти не зупиняючись, але в якомусь провулку я спіткнувся, і мене відразу оточили.
Цікаво, що міг означати той арктичний вовк? У тому, що він справжній, не виникало жодних сумнівів. Як і в тому, що меч — бутафорський.
Легенда про Нібелунгів?
Ще надто східно. Та й що говорить та легенда?
Друїди? Хто вони, оті друїди?
Шлях аріїв? Тоді де заєць? Де заєць, враг його візьми?
Я маю невротичну звичку час від часу перевіряти, чи не згубив, бува, найціннішого. Чи не вкрали мені. Мацаю у торбі чи в кишенях.
За цим заняттям мене й застають, як правило, злодії.
— Ого, ого, красівий какой, маладой, — тараторила одна із сіамських близнючок, хапаючи мене за руку, якою я саме намацував у торбі свої скарби. На голові у неї стирчали зелені клоччя. Її сестра, червона й гладко зачесана, висловлювалася стриманіше, з осудом:
— Не «красівий-маладой», дурепо, а гарний та юний…
— А ти мне, сука, не указ!
— Указ чи не указ, а я таки старша.
Товариство зареготало. Близнючки зрослися нижче пояса і мали на двох три ноги. Я здогадався, що це Полі-Ксена.
Поки вони сварилися, до мене звернулася лиса почвара з накладним носом:
— Похмелиш мене, солдатику?
Я з готовністю витяг зубрівку. Пляшка пішла по колу.
Якась дилда в шкіряній камізельці на голе тіло, зробивши затяжний ковток, виригнула:
— Оце, дєвки, кавалєр, бєз лішніх слов, бєз уговоров!
— А може, він ва всьом такий? — пропищала горбата карлиця й схопила мене за матню.
— Пашла вон, шавка нємитая! — відшила її дилда. — В тваю ванючу щєль только карандаши піхать.
Огрядне бабисько без видимих дефектів, але з бородою й бакенбардами вступилося:
— Ну а ти чьо виступаєш, башня Пізанская? В тебя-то вся пачка войдьот, вмєстє с точілкой.
— С мєханічєской! — заверещала радісно чи то Полі, чи то Ксена, видерши сестрі з голови зелене пасмо.
— Ей, аставь глаток, — загуділа якась істота без ознак статі, зате в сарі й хромових чоботях. — Прісасалась, шо піявка. — І відібрала в носатої залишки зубрівки.
А в тої ніс виявився справжнім. Цього не могло бути, таких носів не буває навіть у найгірших почвар, але шмарки, що збиралися на кінчику, свідчили про справжність інструменту. Та що там… все у цьому місті було справжнім! Полі з Ксеною, підтягуючи середню ногу руками, підтискали мене до стіни, а Пізанка, раптово здерши з себе камізельку, почала пхати мені в обличчя свої обвислі цицьки. Цицьки були обвислі настільки, що з ними можна було робити все що завгодно, принаймні задушити мене — легко. Але душити вона не хотіла.
— Кавалєр, сматрі, кавалєр, ти када-нібуть відєл шото подобноє? — примовляла вона, ніби пропонувала здуті повітряні кульки.
Десь унизу між нами крутилася карлиця, вочевидь знову добираючись до моєї матні, але грудні залози Пізанки заслоняли її цілком. Істота в сарі увімкнула магнітофон і почала репетувати, притопуючи чоботями по каналізаційному люку.
— Come on, — збиваючись із ритму, скандувала вона, — come on… well… this is just a compilation of fixes fuck… ok ok ok ok ok! There're too many of you skin-lovers…
А бородата бабега через голови подруг кричала мені:
— А ти, маладой-красівий, знаєш, как називался конь Юлія Цезаря? А Дон-Кіхота? А сталіцу Нарвеґії знаєш? А знаєш, как развєдчікі приґают с поезда? Запомні, маладой: задом і назад. Задом і назад. І упасі тєбя бог каснутся рукамі землі — размажет в пізду!
— А ви на неї скачіть, — втрутилася Ксена. — Там сала мішок, замортизує.
— Малчі, трьохногая, — обурилася бородата. — Тєбє с трамвая сайті — трі раза абасцацца.
Тут уже не витримала Полі:
— Ти, Карла Марла, за всєх нє атвєчай, ти за себя атвєчай. У нас, может, нагі і трі, но сцит кажда атдєльна.
— А я са всємі, я са всємі!!! — пищала десь з-під споду карлиця.
Коротше кажучи, товариство робилося самодостатнім, і я боком-боком, стираючи зі стіни залишки графіті, почав вибиратися на волю. Це виявилося не таким уже й складним, і за хвилю я вже далі гнав уздовж вулиці. Вокзал був близько — про це свідчили гудки маневрових тепловозів. Але це вже була не та руїна, з якої я вийшов годину тому. За будинками виднівся купол із норвезьким, чи що, прапором — вочевидь, наш потяг перегнали до нових перонів. Почвари нагло кудись пропали. Зустрічні виглядали цілком нормально, якщо не враховувати уніформових шкірянок, коротких стрижок і безжальних поглядів. Зненацька довкола мене утворилася ціла юрба із цих молодиків — вони штовхалися, немов у годину пік, і я зрозумів, що зараз мене будуть грабувати. «Бритва, нотатник, Загір, бритва, нотатник, Загір», — повторював про себе, стискаючи торбу.
І тут на перехресті я побачив батька. Він роззирався за мною і йшов поволі, трохи тягнучи праву ногу. Коло нього миттю закрутилася зграйка бандюганів. Мені здалося, зблиснуло лезо ножа.
— Тату, стій! — зарепетував я. — Стій, не рухайся! Я вже йду!
Можливо, важив не сам вовк, а поєднання вовка з кабаном і щуром. О напхані собачки, що для мене ви!
Старша Едда? Та вже ж не Бгахаватгіта. І чого мене так висаджує на мітології? Ex, розівчився, розівчився я розпізнавати підказки. Головне, що «задом і назад», «задом і назад», а жетон кидати «правою, тільки правою». І не кинути замість нього Загір (мене так і не пограбували).
Наступна зупинка з'явилася/виникла/настала ніби й закономірно, а все ж несподівано. Все вказувало на те, що це кінцевий пункт — галасливі пасажири висипали з вагонів із торбами, до того ж, судячи з ландшафту, наш експрес був тут не так східним, як північним. Вздовж і впоперек місто перетинали канали, а моря хоч і не було видно, та чисельна перевага чайок над голубами й воронами свідчила, що воно близько.
Я й не здогадувався, скільки знайомих їхало разом зі мною. Сяк-так розділившись на групи, ми рушили до центру. Якісь екскурсоводи опікувалися нами, розповідаючи про арки та площі. До моєї групи пристала дівчина на ім'я Пeтра, скажімо. Мала помаранчевий туристичний наплечник і сандалі на босу ногу. Можливо, окуляри. Можливо, семітську зовнішність. Але я не відповідаю за надлишкові деталі.
Цього разу місто було на позір звичайним.
Якщо лише не брати до уваги, що більшість будівель були з жовтого пісковика й виглядали на щойно збудовані, хоча, без сумніву, архітектура була старовинною. Серед усього виділялася ратушна вежа, складена зі звичайних шлакоблоків. Але годинник угорі був з усіма необхідними прибамбасами, — кованими стрілками, курантами і навіть із хороводом фігур, серед яких виділялася якась «п'кна смртічка».
Наближалося певне національне свято. Не все вдалося скінчити до ювілею, і багато будинків стояло в риштуванні. Ми зупинилися над одним із каналів, аби випити бодай кави.
Пeтра організувала нам безліч пластикових стаканчиків, а термос із кавою був у неї в наплічнику.
— By the way… — тільки й встигла сказати вона (і тут я зрозумів, що зовнішність у неї ніяка не семітська, радше циганська), як десь удалині бабахнуло, ніби феєрверки.
Ми повернулися на звук і, ще дивуючись, що з феєрверками не зачекали до вечора, побачили замість снопу кольорових вогнів стовп диму й пилу за ратушним майданом. Наступний вибух прозвучав зовсім близько. Це злетів у повітря міст, над яким ми збиралися пити каву.
Стаканчики полетіли на бруківку, а ми кинулися врізнобіч.
Будинки вибухали акуратно по черзі (заміновано було, вочевидь, «квадратно-гніздовим» способом) і страшно картинно: жовтий пісковик таки був недавно тесаний, і стіни просто розліталися на окремі камені.
Так само вибухнула й ратуша: не знаю, куди поділася «п'кна смртічка», але шлакоблоки полетіли «шо тваї кубікі», як сказала б одна з моїх нових знайомих. І тут уже не було чого розґаплюватися — тра' було тікати. Я встиг пірнути у якусь прибудову під риштуваннями, як по стінах загупало, а незасклені вікна навиліт прошивало уламками. Згори гегепнув, певно, цілий фрагмент стіни, бо стеля завалилася, і від неминучої смерті мене врятував лише мулярський поміст, що стояв усередині.
Після чергового вибуху до мого сховку забіг хлопчина й, з розгону перекинувши поміст, забився у куток.
— Гей! — покликав я його.
Він так страшно налякався, ніби ззовні був не цей армагеддон, а якась пасторальна ідилія.
— Ну ти даєш, — захекано пробурмотів він. — Так можна до смерті налякати.
— До смерті й так недалеко, — відказав я. Тим більше, що ти завалив поміст, який лише й тримає стелю.
Разом ми поставили конструкцію на місце, і хлопець подав мені руку:
— Павел.
— Вєжинов? — зіронізував я, але він не зрозумів гумору.
Те, що діялося надворі, обходило мене все менше, бо виявилося, що, втікаючи, я таки згубив торбу (зісковзнула з плеча), а сам по собі, без нотатника й Загіра, я не являю жодної цінності. Та навіть бритви, — щоб зробити сеппуку, як кожен порядний чоловік, — вже не мав.
І що мені тепер той вовк? Здохлятина, не більше.
Тому перед ганебним (бо природним) сконом я вирішив іще натерти паркет у помешканні Наталки й Ростика. (Не буду переповідати, як добирався назад, на батьківщину: попутки, крадені мопеди, жодного Harley Davidson і нарешті трускавецька електричка, з якої мені таки довелося зіскочити «задом і назад»: подумки я поблагословив бородату провидицю.) Наталка зустріла мене без жодного докору, швидко згорнула килим і вручила пляшку рафінованої олії. Не зовсім певен того, що роблю, я вилив добру половину пляшки на підлогу. Дивно, мені здавалося, в цьому домі застосовують сучасніші засоби для паркету. Але слово ґаздині — закон, і в минуті олії вже було по кісточки. Я трохи переймався килимом, але до нього, згорненого в кутку, олія не доплила, зупинившись за півкроку. «У цьому, мабуть, перевага традиційних засобів», — подумалося.