—
Жовтий «катерпіллер» приїжджав іще не раз, до того ж не сам, бо на місці колишнього військового табору (так вдало замаскованого Мурашиним Левом) вирішено було влаштувати дитячий майданчик. І його було влаштовано. І це був чудовий майданчик, адже там, порпаючись у піску, малеча могла знаходити різні цікавинки — артилерійські снаряди, кулі, гранати і гранатомети, уламки гелікоптерів і танків, протипіхотні міни й прилади нічного бачення. А що все воно було несправжнім — виробництва все тієї ж «Тульской фабрики игрушек им. Бой-Желенского», — то забави були цілком безпечними, а в той же час розвивали у дітлахів чуття єдиної родини.
Майданчик користався популярністю. Приходили мами з візочками. Бабусі з більшенькими онуками. Забрідали навіть татусі, щоб одним оком наглядаючи за чадом, іншим почитати газету.
Мирний дух ідилії розливався в повітрі. А оскільки майданчик був віддалений щонайменше на 30 кілометрів від найближчого міста, сюди не добирались агресивні підлітки на своїх гуркотливих «гарлеях», не вештались пияки в пошуках затишної місцинки для пікніку, не пантрували тут загримовані пенсіонерами наркодилери, і що найважливіше — за кілька років у околицях не було помічено жодного маньяка-педофіла.
Зате сюди залітали небаченої вроди птахи, — орнітологи чомусь називають їх грифонами, — й розгрібаючи сильними лапами окультурений ґрунт, витягували з-під землі довжелезні шматки якоїсь своєї поживи.
Зате на газонах мирно паслися зайці, власне кажучи, один заєць, загальний улюбленець; любили його, можливо, за те, що мав шерсть ясно-салатового відтінку.
Зате сюди часто навідувався мандрівний цирк із сіамськими близнюками, ліліпутами, велетнями й бородатими красунями. Вони возили із собою навіть невеличкий зоопарк, та наших знань зоології замало, аби описати предивних екзотичних звірів, які до того ж не утримувалися в клітках і могли вільно гуляти та полювати, приносячи дітлашні невимовну втіху.
Симпатичним видається й те, що тут не прижилася традиція влаштовувати на лавочках шахові турніри, під час яких дорослі зазвичай настільки заглиблюються в свої вигадані світи, що зовсім забувають про малюків.
Словом, прегарна то була місцина.
Годі й говорити, що влаштовано тут було справжнісіньке містечко розваг і атракціонів. Музей медієвістики свого часу подарував для найменшеньких мало не всю свою колекцію, то ж не дивно, що подібними гойдалками, каруселями, гірками та гільотинками не міг похвалитися жоден інший майданчик. Був тут і басейн, до того ж з рибками, аби дітлахи від малого могли знайомитися з особливостями природного відбору.
Однак окрасою, а заразом і центром цього без перебільшення унікального містечка була велика пісочниця. Пісок, який залишився для неї ще із табірних часів, мав особливі властивості, тож марно й уявляти, що деінде могли бути збудовані такі чудові замки, такі просторі гроти, такі досконалі вовківні.
Одного погожого серпневого ранку в пісочниці сиділо двійко хлопчаків приблизно 5-річного віку й гралося в пасочки. Одного звали Стерн, а іншого — Кранц. Все необхідне причандалля було при них — кольорові відерка, лопатки, грабельки і навіть решето. Однак якщо інструментарій Стерна був виготовлений на Дніпропетровському ракетному заводі, т.зв. «Южмаші», то забавки Кранца прикрашала горда лейба NASA, через що Стерн відчував комплекс неповноцінності. Це не була проста дитяча заздрість, просто він як хлопчина кмітливий і меткий знав, що продукція NASA все ще літає, в той час як «Южмаш» давно перекваліфікувався на обладнання для McDonalds. З цієї ж причини Кранц як дитя чутливе й наділене вродженою добротою мучився комплексом провини і навіть якось пробував зішкрябати літери NASA татовим ножичком, але порізав пальчик і, тихо поплакавши, облишив затію. Так чи сяк, але ці два хрестоматійні комплекси — комплекс неповноцінності і комплекс провини — дуже об'єднували хлопчиків, і вони були друзями нерозлийвода.
От і тепер вони мирно гралися в пасочки, причому Кранц намагався непомітно підсунути Стернові власне відерко NASA, а той у свою чергу робив вигляд, ніби надто зайнятий своєю лопаткою «Южмаш».
Світило лагідне і неяскраве серпневе сонце, сардини хмар пливли на південь, і, якось задивившись у небо, Кранц сказав:
— Орел.
На що Стерн, згадавши вчорашню рекламу між мультиками, прорік, непомітно роблячи підкоп під пасочку Кранца:
— Досягти неймовірного — це мистецтво. (Рекламувалася остання модель фольксваґена «Боро-плюс».)
Однак Кранц вперто повторив:
— Орел.
— Або просто талан, — продовжив Стерн слоґан із тієї ж реклами (ця фраза йшла дрібним шрифтом в кутку екрану).
— Орел, — знову сказав Кранц.
— Якщо ти правильно визначив, — засумнівався Стерн і остаточно зруйнував Кранцову пасочку.
— Сімдеят шість орлів, — вирішив зблефувати Кранц, зауваживши краєм ока підступ товариша.
Тут заінтригований Стерн не витримав і теж задер голову до неба.
— Один орел, — радісно захихотів Кранц, помщаючись за пасочку.
— Сам ти орел, — образився Стерн. — У нас не буває орлів, лише грифони, мені дідусь розповідав.
— Не грифони, а грифи. Я по «Діскавері» бачив, — уперся Кранц.
На якийсь час запала мовчанка — «Діскавері» вважався незаперечним авторитетом.
Стерн напружив пам'ять, розтер долонькою потилицю, помасував кінчик носа і випалив:
— А от я… а я от чув… що коли зібрати шість мавп… коли б шість мавп… — Далі він ніяк не міг згадати.
— Граємося далі? — дещо зверхньо запитав Кранц.
— У мавп? — усе ще захоплений безрезультатними спогадами, а тому з надією в голосі запитав Стерн.
— У пасочки, — прозвучала відповідь.
Однак вірус мавпячого сказу вже було запущено, тому за якийсь час Стерн, радше імітуючи будівельну діяльність, аніж насправді формуючи пасочку, наважився продовжити тему:
— Коли шість мавп одночасно підкинути вгору, то здезорієнтований гриф ніколи не зможе…
— Орел. — Кранц був безжальним.
— …правда ж? — У Стерновому голосі вчувалася надія.
— Орел, — дещо стереотипно відказав Кранц, але було зрозуміло, що доля мавп уже вирішена. — Тобі ще не набридло?
Після цієї заяви мовчанка запала надовго. Бо що, власне, мало б набриднути Стернові, коли це саме Кранц товкмачив, як заведений, «орел», «орел».
Чи, може, йшлося про щось інше?
Може, про тих нещасних мавп, дідько б їх узяв, само якось нехотячи прохопилося…
А може, може, про саму гру?
Але що є в цьому світі окрім гри?
Окрім цих лопаток, відерець, піску…
Мама! А може, він мав на увазі саму ПІСОЧНИЦЮ?!
Ні-і-і… Ні-і-і… Не може цього бути. Він мусив би сказати «набридлА». Так-так. Він мусив був сказати «набридлА»…
— Чого ти вмовк? — спитався турботливий Кранц, перервавши панічні Стернові роздуми.
— Га?
— Питаюся, чого мовчиш.
— А-а-а, — промлявлив, гризучи нігті, Стерн, — ось розмірковую: я чув, що нігті ростуть навіть після смерті, можеш собі уявити?
— Звичайно. І волосся росте після смерті.
— Та йди ти…
— Що «йди ти», «йди ти». А чому тоді в кіні у мертв'яків завжди довжелезні патли?
Стерн задумався:
— І нігті…
— І нігті, от бачиш, все складається. А ти не боїшся мертв'яків? — грайливо вимовив підступний Кранц.
Однак сподівання його не виправдалися — Стерн з усією безпосередністю дніпропетровця сказав:
— А чого їх боятися? Дідусь казав, боятися треба живих.
Відразу по цих словах — ніби вони володіли якоюсь магічною силою матеріалізації — хлопчаки зауважили, що до пісочниці наближається хтось третій. Дорослий. І обидва затрусилися зі страху.
Дорослий наближався неквапом, певний своєї сили, переваги і зневаги. Хлопчаки дивилися на нього заворожено, не відриваючи очей, але Стерн, не змінюючи пози, потиху взяв до рук лопатку, міцно стиснув її і легенько штовхнув нею Кранца. Той усе зрозумів без слів — недарма ж вони були друзями з пелюшок — і теж озброївся, але вибрав чомусь решето.
Підійшовши ближче, незнайомець зупинився і, взявшись у боки, дещо зверхньо оглядав малюків.
Зблизька він виглядав цілком миролюбно, але було йому вже років вісім, а то й цілих дев'ять.
— I'm Женя. Женя Колбасін, — привітався він так, ніби був якщо не Джеймсом Бондом, то принаймні Форестом Ґампом.
— Стерн, — тихо промимрив Стерн.
— Кранц, — ще тихше крякнув Кранц, міцно стиснувши решето в долоньках.
— А що, хлопаки, хочете взяти участь?
— Взяти участь? — видушив із себе Стерн, оскільки Кранц тимчасово втратив дар мови.
— Подивитися, — уточнив дорослий Женя.
— Подивитися що? — спромігся Кранц, оскільки від малого був охочий до всіляких видовищ.
— Виставу для вузького кола.
— Вузького у якому сенсі? — одночасно вигукнули хлопчаки, бо, незважаючи на малий вік, у них уже почала розвиватися майбутня невротична клаустрофобія.
— Ну-у… — протягнув неясно Женя і окреслив рукою простір довкола пісочниці.
— Нас тільки двоє, — знову хором, але вже із полегшенням сказали Стерн і Кранц. — Хіба цього досить?
— У якості публіки — не дуже, але як поціновувачі — зійде. — Не втрачаючи зверхності, Женя намагався виглядати милосердним.
— А яка різниця між першим і другим? — прохопився підприємливий Кранц.
— Двадцять сентаво, — голос Жені прозвучав безапеляційно.
— Двадцять сентаво?! — вигукнув Кранц нажахано, оскільки крім духу підприємництва мав іще й не дуже чисте сумління: учора ввечері він потягнув зі столу монетку, котра тепер лежала в кишеньці його штанят, і це були саме двадцять сентаво, тож хлопчина вирішив, що от тепер у харцизяцькій подобі дяді Колбасіна і зійшла на нього справедлива кара (ну, власне, починаючи з цього випадку і почав розростатися й бентежити його серце побутовий містицизм).
— Я мав на увазі п'ятнадцять. — У свої дев'ять Женя не лише досконало опанував мистецтво торгу, але й знав, як ошелешити супротивника несподіваним маневром.
— За обидвох? — спитався чемно Стерн, про що відразу пошкодував, отримавши від приятеля добрячого стусана.
— З кожного, — моментально скористався промашкою клієнта дядя Колбасін, що зовсім не личило його православному сливе прізвищу. — Я гадав, ви розумієте, — додав він, аби згладити неприємний ефект і в корені задушити нарождающійса антісємітізм малюків, цілком безпідставний, зрештою.
— Що ти кажеш… — мало не випустив решета Кранц (його страх перед евентуальною карою вже відійшов, і він вирішив підійти до справи товарообміну максимально ґрунтовно).
— Я кажу, дванадцять, — упевнено промовив Женя, напружуючи м'язи і ясно даючи зрозуміти, що гра йтиме за правилами якнайдикішого капіталізму.
— А де ти був раніше? — нахабству Кранца вже не було меж, але він знав щось таке, чого Женя знати не міг, а отже, почувався господарем становища.
Женя почав топтатися як кінь:
— Та я, хлопаки, тут неподалік. У нас там (він махнув рукою в безконечність) за гаражами свій театр, декорації, актори, всі діла… бачимо, ви тут нудитеся… ніби маленькі в піску порпаєтеся… от хотіли вас розважити, виставу показати… у нас кльові вистави, не думайте… і про грифонів є, і про зайця… і про катерпіллера… ви ж мабуть, не знаєте, хто такий катерпіллер… ну от ми й хоті…
Белькочучи все це й задкуючи, він потроху бліднув зі страху, бо те, чим займалися малюки, не обіцяло йому нічого доброго.
А тим часом Стерн спритно загрібав лопаткою пісок і висипав у решето, котре вправно підставляв йому Кранц. Операція була відпрацьована до найменших дрібниць, тому він встигав просіювати пісок і діставати чергову кулю ще до того, як товариш набирав чергову порцію. Не встиг наш театрал опам'ятатися, як в решеті, повному куль, вже зблиснув вороненою сталлю New Nambu, і Женя з жахом упізнав п'ятдесят сьому модель того страхітливого калібру, який лише в теорії залишає дірки розміром 7,65, а насправді вириває з тебе половину нутрощів, після чого друга половина вже навряд чи коли-небудь знадобиться.
— Пацани, да ви чьо, — забелькотів він, важко дихаючи, та було вже пізно.
— Стаять, падла! — гаркнув Кранц, тримаючи важку зброю обома руками. — Ми тут тєбє, бля, щас пакажем тєатр. Ти тут у нас щас і петь і плясать будєш! Стаять, я каму сказал! Підар, бля, тєатральний.
А Стерн уже відкопав дві бойові гранати і грався їхніми кільцями, які блищали на сонці.
— В чьом дєло тєбє абясніть? Я тєбє щас абясню, в чьом дєло. Как тачку нашу в Германії папортіл, помніш, сука? Ну ясно, ти же бил п'ян, как авца. А ти знаєш, падла, скока падушка бєзапасності стоіт? Смотрі, бля, знаєт, казьол. Правільно. П'ять штук. А ти гаваріш двадцать сентаво. А скока врємєні прашло помніш? Говорі, помніш, падла? Помніш. Вот і пащітай скока набєжало. Нас нє єбьот, што дєнєг нєт. Нас нє єбьот, што актьори люді бєдниє. Із-за тєбя, казьол, ми тоже люді бєдниє. За лахов нас дєржиш? Стєрнуха, сунь єму в пасть лімонку, штоб нє дьорґалса. Вот. А тєпєр лажись сюда, в пєсочєк і падумай. І сроку тєбє на ета полчаса.