— Старий, у тебе, канєха, невдовбенний прихід і все таке, ми раді за тебе — якомога нейтральніше сказав я, — але, не повіриш, ми цю тєлєгу вже чули. Або розказуй щось нове, або справді вали спати.
Проте зупинити кореспондента, звичайно, не вдалося.
Щоправда, цього разу історія про реабілітаційний центр для астеніків перетворилася на репортаж про концтабір для лунатиків-буддистів, яких спеціальна комісія виловлювала з лав призовників, здійснюючи контрольні рейди нічними казармами. Буддистами лунатики були лише вночі під час сну, однак командування вирішило, що й це достатня загроза для боєздатності.
Чого тільки не наслухалися й не надивилися члени комісії під частих рейдів!
Яких тільки мантр не бурмотілося крізь сон!
Яких лише асан не прибиралося в сомнамбулічному розпруженні!
А які запаморочливі левітації були!
А яке незвикле світіння в темряві!
А прижиттєві аватари!
А виходи в астрал!
Однак найважче виявилося виловити їхнього ватажка, їхнього далай, блядь, ламу (так висловився кореспондент, не певен, чи я правильно записав з його слів — може, повинно бути «далай-блядь-лама»?). Найдивовижніше, що ним і справді виявилася жінка, а вирахували її випадково: в нападі лунатизму вона віддавалася всім без розбору воякам, і навіть примудрялася при цьому щоразу отримувати потрійний оргазм, та якось раз, розбуджена зненацька під час групового зґвалтування, виголосила з переляку таке просте закляття, що дві чоти стали пожиттєвими імпотентами, а голова комісії помер на місці від гострої форми вуаєризму.
Лунатиків вирішено було ізолювати.
Спеціально для них побудували серед поля концтабір, закамуфльований під річковий вокзал — таким чином будова виконувала подвійну функцію: збиті з пантелику ворожі шпигуни безуспішно шукали замасковане русло, що ним, евентуально, могла б здійснюватися мобілізаційна навігація.
Говорилося також про підземну ріку, яка через систему колодязів і шахт мала виходи на стратегічно важливі об'єкти.
Висувалися версії про секретне водосховище, з якого в потрібний момент рине паводком потік, вимиваючи сипкі піщані пласти і укладаючи таким чином передбачене штабними стратегами річище.
Найпросунутіші з аналітиків говорили про ментальну ріку, що витворюється груповим сомнамбулічним досвідом і використовується як альтернативний канал передачі інформації.
В кожному разі було вирішено заслати в табір спеціально підготованого резидента, який під видом лунатика-прозеліта проник би у святая святих клятих буддистів і вивідав би всі їхні таємниці.
Агент був унікальним у своїй справі: шпигун-самоук, нишпорка-харизмат, він завжди працював наодинці, його даних не було в жодній картотеці, він практично не існував як формально сущий, але — де-юре-фантом — досьогодні не завалив жодної операції.
Він легко пробрався у табір, легко увійшов у довіру і майже без проблем залишився, однак щоденна (щонічна, вірніше) практика лунатизму в поєднанні зі нелюдськими ініціаціями хоч і вивели його на найвищі щаблі втаємничення (вже за тиждень він ходив уві сні по карнизі будинку), та відбилися фатальним чином на психіці — його сомнамбулічне alter ego прийняло подобу однієї із тотемних комах, він сам натомість вибрав за фетиш саперну лопатку, за допомогою якої котроїсь ночі самотужки підкопав табір по периметру і вглиб у такий спосіб, що той запався під землю саме в той момент, коли лунатики-буддисти збиралися синхронно левітувати у бойовому порядку льотної ескадрильї.
Як з'ясувалося потім на допиті (за участю психіатра, професора-орієнталіста та лектора-пропагандиста з відділку паранормальних явищ), метою нашого резидента було не знищення табору, а лише переорієнтація лунатиків із військово-повітряних сил у секретні підрозділи андеґраунду.
Однак така мотивація, хоч і виглядала переконливо з точки зору згаданих експертів, не мала нічого спільного з реальністю — навіть під детектором брехні аґент-самородок не признався, що він лише хотів забезпечити заплідненій ним далай-матці найбезпечніші умови для відкладання яєць.
Кореспондент замовк і, злегка погойдуючись, здійнявся в повітря.
— Третя версія «Ідіотів» — шепнув я Евці.
— Альтернативний варіант «Пісочниці», — конфіденційно уточнила Ґанеша.
— Повний текст «Інструкції повернення», — додав жару я.
Однак Синкопа не відповіла.
А Кока показала мені язика (пірсинґ виявився у формі мишоловки) і вимкнула світло.
Чесно кажучи, не пам'ятаю, як я перелазив по столі через увесь вагон — було темно, а час і відстані, як це буває після викуреної з «лівими» трави, розтягувалися в безконечність.
Вочевидь, мені доводилося долати якісь перешкоди, можливо, я проповзав по чиїхось тілах, можливо, зупинявся пообдирати із себе налиплі сторінки «Sondenborg Review», мабуть, частину шляху я плазував під столом, хоча, без сумніву, шматок дороги подолав, перебираючись верхніми полицями — придалася не так йога, як досвід життя в гуртожитку — тривало це страшенно довго, тому я мусив перепочивати, час від часу підкріпляючись недоїдками, допиваючи залишки спиртного і засинаючи.
Пригадую, десь у районі шийки залізничної матки хтось сплутав мене зі своїм сексуальним партнером, але після Коки мені вже було не до сексу.
Що далі я повз, то вужчим робився прохід — тут усе, і стіл, і під столом, і на полицях було заставлене поклажею: клунки, коробки, торби, чемодани, наплічники, сакви і бесаги, тайстри і портфелі, кейси й ридикюлі, ну, коротше, всі можливі синоніми з підрозділу «багаж».
Мені доводилося протискуватися поміж усім цим дрантям, розсуваючи, як тільки можна, в різні боки. Щось падало на мене зверху, щось я підминав під себе, зачепився мені за портупею якийсь шнурок, що його не в змозі ані відчепити, ані перегризти, я волочив за собою, далі вже було так, що ані рукою, ані ногою попхати перешкоду не вдавалося, то я просто впершись головою вперто повз уперед, аж поки по якомусь остаточному зусиллі не заревів натужно паротяг і родові води не викинули мене в освітлений тамбур.
— Шанування моє… — в запалі вдячного полегшення почав було я, але дешевий символізм цілої ситуації остудив мій захват.
Перерізавши бритвою набридливий шнурок, я рушив уздовж потягу. Решта вагонів були майже порожніми.
Я йшов до вагону-ресторану. Він виявився в самому кінці ешелону і теж був пустий.
Тут треба було платити валютою, а рупій ні в кого не було. Не було їх і в мене, але я виклав перед старим індусом, що стояв за шинквасом, Загір і запитально подивився у його очі кольору випаленого піску. Індус простягнув руку, жестом попросив у мене окуляри нічного бачення, начепив їх на носа, немов лихвар пенсне, огледів монету з усіх боків і, кинувши її до шухляди, мовчки налив мені склянку води. Осмілівши, я поклав перед ним нотатник і бритву. Він заперечно похитав головою, проте випробував гостроту леза і погортав нотатник, зупинившись на сторінці, де я виписував собі цитати з улюблених книжок. Потім відсунув мої скарби набік і, зітхнувши, кинув мені до склянки шматочок льоду.
Це означало не що інше, як відпущення усіх гріхів, можливо, включно з первородним, тож я, зробивши індусові блазенський кніксен і вихлюпнувши воду на долівку, залишивши, втім, і вклавши до рота лід, як того вимагав звичай, вийшов у тамбур.
Бритва, нотатник, Загір — невже мені справді вдалося позбутися їх?
За вікном, де вже починало сірітися, — Новий рік припадав тепер на іншу пору року, — бігли неозорі поля. Я закурив («Dunish Error» з ментолом) і згадав панегірик кореспондента:…шкода, що… темно… побачити… відображення… яким Бог… відгородив нас від… ночі… ми власне проїжджаємо славною місциною… трапилася макабрична історія… подібно Духу… супроводжує… де вона… перебуває… наша внутрішня пітьма… тисяча сонць… нашої душі… наших зіниць…»
Я, звісно, не міг відтворити в пам'яті усієї блискучої конструкції кореспондентового спічу, але позбавлений третини слів зміст від цього не постраждав, а навіть набрав, як видавалося, метафоричної прозорості і сповідальницького шарму. Тож у якомусь змаразмінні духовного очищення мені забаглося раптом пом'янути погиблих тут чи то ченців, чи то лунатиків, чи просто ідіотів, а може, навіть віддати шану загадковому аґенту-пацієнтові-послушнику, який пустив за вітром увесь вокзал-концтабір-монастир.
Я відчинив двері, спустився на підніжку, дістав із планшетки ракетницю і випустив у досвіткове небо густо-малинову зорю. Потік повітря відразу збив її назад, вона недовго яріла, віддаляючись і випускаючи пасма ягідного диму, а потім згасла. Я проводжав її поглядом так, ніби вона була астрономічним, а не піротехнічним явищем.
Раптом хтось ухопив мене за ремені і втягнув у тамбур.
Я різко обернувся.
То був військовий кореспондент. Він штовхнув ногою двері, схопив мене за вилоги й заверещав:
— Ти що собі дозволяєш, сволото?! Ти ідіот чи зрадник?! Сигнальна ракета вночі! Ти знаєш, чим це може скінчитися?
Лесь Подерв'янський
Я таки вибрався надвір і побіг вулицею, котра вела до мосту. Був початок осені, погода стояла холодна, а я був одягнений лише в майку і спортивні штани. Тож я біг, аби зігрітися.
В руці стискав великий кавалок господарського мила: нарешті я скупаюся, відмиюся після усіх пригод.
Перспектива крижаної вересневої купелі не лякала мене, навпаки, я уявляв собі це занурення як замалим не друге хрещення.
Я добіг до кінця вулиці, перетнув не більшу за поштову марку площу, і переді мною відкрилася за плетивом автомобільних віадуків панорама ріки.
Протилежний берег, до котрого проростав ажурний залізничний міст, губився в клаптях сизого туману.
Вода виглядала сталевою від низько навислого неба, вона несла свою металургійну міць неспішно, спокійно, впевнено і сито — кораблетрощ на сьогодні не заповідалося.
Проте дістатись до води виявилося непросто: автомобільні розв'язки були насправді зав'язками, хитросплетеним вузлом, лабіринтом, остаточно загубитися в якому мала допомогти система дорожніх знаків із виразною перевагою різноманітних табу.
Оскільки я не був жодним автом, мене ці заборони на стосувалися, однак існувала одна, найзагальніша, пропедевтична — пішоходам узагалі не дозволялося заходити на віадуки.
Мені абсолютно не потрібні були сьогодні клопоти з поліцією, та до води я мусив добратися, хоч би там що. Тому я зачаївся за кущем на найвищому переїзді і почав чекати слушного моменту.
Слушним моментом тодішня моя уява вважала якийсь каскадерський трюк — образ, вочевидь почерпнутий із колективного досвіду авантюрних фільмів, що я їх свого часу без міри оглядав.
Але з усіх фортелів, які підсовувала пам'ять, чомусь здебільшого згадувалися непридатні зараз способи скидання трупів із капоту, збивання зомбі бампером, стрибки на мотоциклі з вікна у вікно, переїзд крізь полум'я кабріолетом і подібна бридня.
Сам я вмів лише зістрибувати з транспортних засобів на повному ходу, що було тематично близько, але практично не мало зараз жодної користі. Обсервуючи крізь запилюжене листя гарденії рух на нижньому ярусі, я подумав, що найлогічнішим було б проникнути в якесь авто і, скориставшись топографічною обізнаністю водія, виїхати якомога ближче до ріки.
Однак як тут потрапиш до авта?
Практикувати автостоп з моїми спортивними штанами, майкою і милом було б не тільки безнадійно, але й з огляду на поголовне фіскальство політкоректних громадян — ризиковано. Спробувати догнати на підйомі вантажівку й забратися в кузов, звичайно, можна, але мене ще поболювало забите коліно, та й навряд чи я догнав би що-небудь босяка…
Раптом внизу показалася помаранчево-чорна сміттярка (діагональні смуги завширшки сантиметрів п'ятдесят). Вона саме долала віраж на крутому узвозі і густо пахкала смердючим димом. На щастя, мала відкритий верх, і коли опинилася просто піді мною, я, недовго думаючи, вискочив з-за куща, як наркоман із конопель, і стрибнув прямо на чорні пластикові мішки.
Найцікавіше виявилося не те, що я таки влучив у кузов і не гепнув дупою на асфальт — а те, що кінематографічні обіцянки гарантовано м'якого приземлення не справдилися: у мішках були якісь відходи будівництва — камінь, бите скло, старий паркет, здерті шпалери. Саме шпалери й урятували мене. Якби не амортизація зіжмаканого паперу (на шпалерах ритмічно повторювався малюнок гвинтових сходів), я покалічився б і був би безславно похований на міському смітнику. Щоправда, коли я видерся мішками нагору й ухопився за борт, виявилося, що сміттярка їде в протилежний від ріки бік. Довелося знову повторювати фінти із зіскакуванням на ходу, потім — продиратися крізь чагарі до залізничного мосту — нецікава в сумі виходила історія.
Тим паче в чагарях, без сумніву, гніздилися бомжі, алкаші і наріки — в залежності від густини заростів у кожної групи було своє місце, — а що в моєму теперішньому стані я не мав жодного бажання ні з ким спілкуватися, то довелося кружляти доволі довго.
На щастя, під мостом усупереч розповсюдженим стереотипам не виявилося жодного клошара.
Зате схил був крутий, земля — волога від учорашнього дощу, і — жодного деревця чи кущика, за які можна було б ухопитися. Я лапав руками жовту траву, бліде коріння, ковзався, з'їжджав на спині, найбільше потерпаючи, що загублю мило; в мене навіть кишені не було, щоб його заховати, до нього начіплявся бруд і листя, а понадто — пісок: він просто-таки впресовувався в коричневий брусок, і той потроху перетворювався на брусок наждачний, що в принципі, з огляду на мій занедбаний санітарний стан, можливо, навіть мало якийсь вищий гігієнічний сенс.
Врешті-решт, натрапивши ногою на виступ закопаної бетонної плити, я завис у півметрі від води — зблизька ріка не виглядала мертвою й сталевою, зате у ній відчувалася прихована потуга, що вселяла панічний жах. Згори тимчасом налетів гуркіт металевих конструкцій: по мосту мчав поїзд…