— Тому та й не будеш ніколи сержантом, — зауважив Боря Тетюєв.
— Мовчи, Алоллон! — огризнувся Палярус. — Товаришу сержант, не дозволите додрімати додаткових годин зо три по вашому компасу?
— Одставити дрімання, — добродушно промовив Султанов. — Солдат не той, хто спить, а той, хто бодрствує! А вам для розминки принести разом з їздовим Будником сніданок для особового складу і передати моє письмове донесення командиру роти!
Знов розпросторювався над землею день, і знову й знову кидав їх Султанов до гармати і від гармати, мучив і вчив, вчив і мучив, і вже здавалося їм, ніби стали вони продовженням їхньої гармати і їхніх карабінів, ніби самі їхні пальці стали снарядами — бронебійними, осколочними, картеччю, а їхні руки і м'язи — твердими гранатами і пляшками з запалювальною сумішшю. Кулеметники, які ще вчора обладнали собі окопчик, встановили свого кулемета Деггярьова, усе прибрали, замаскували і тепер нудилися від неробства, приходили подивитися на муки артилеристів, але щойно вони витикалися з-за кущів дерези, Султанов гримав на них:
— Прошу зайняти свою бойову позицію!
ї гарматна обслуга була вдячна йому за те, що нікого не хоче підпускати до їхньої вогневої, не дозволяє перетворювати священнодійство бойового навчання на пусте видовище для зледащених душ.
— Артилеристи! Протитанкісти! — гримів Султанов. — Ми повинні битися, як барси!
— Товаришу сержант, — не без єхидства в голосі поспитав Палярус, — дозвольте запитання?
— Дозволяю.
— Що таке барс? У нас є такі молоді бійці, як, приміром, Козак, що не можуть уявити такого звіра.
— Барс — це такий звір, до якого вам, Палярус, ніколи не дорости. Ясно?
Пролунав сміх. Він був такий несподіваний, що навіть Султанов розгубився і за звичкою скомандував:
— Одставити сміх!
Але цього разу його команда не подіяла, її зневажено відверто й обурливо, сміх не втишився, він мовби дратував сержанта своєю непокірливістю, непогамовністю, свавільністю.
Козак перший збагнув, що то за сміх і звідки він.
Сміялася Санька.
Стояла в кукурудзі, голоруко розіп'ята між зеленими стеблами, вгрузаючи босими ногами в пухнасту землю, у тісному ситцевому платтячку, з розвихреним русявим волоссям, дивилася на них своїми лінивими дикуватими очима, мовчки сміялася, а тоді повільно, мовби знехотя зворухнулася і щезла в кукурудзі, так наче й не було її.
— О кукурудзо душі моєї! — зітхнув Палярус.
— Хто це? — не знати кого спитав Грановський.
— Санька, — відповів йому Козак. А може, не так йому, як сержантові, але Султанов вдав, ніби не чув, не звернув уваги на Козакове пояснення, не хотів зважати на те, що його не цікавило, або, як він любив висловлюватися, не мало ніякого відношення до служби.
Козак не міг зрозуміти черствої душі Султанова. Але мовчав. Не доріс ще судити таких людей.
— Увага! — звернувся до них Султанов. — Зараз я розповім вам про фашистські танки Т-ІІІ і Т-ІV. Ви повинні знати про них, бо ви — протитанкісти! Гроза і смерть усього, що їде, повзе, рухається. Що таке танк? Танк — це найобмеженіша і найнеповороткіша річ на війні. Люди в ньому — сліпі, безпорадні, вони сидять і ждуть, що з ними буде. Ви ж — як орли і барси, з'являєтеся і покладаєте кінець усьому цьому жданню. Запитання є? Фашистський танк Т-ІІІ, який у Франції гітлерівці називали королем танкових битв, має на озброєнні тридцятисемиміліметрову гармату, порад з якою наша сорокап'ятка може вважатися гаубицею; броня на ньому тонка і стоїть сторчма, швидкість танк набирає повільно, ви встигаєте вицідити його бік або моторну групуй вдарити раз і два, побачити й почути, як реве запалений бензин, — і от ваше завдання виконано.
— А коли з'являться Т-ІV? — спитав Боря Тетюєв.
— Тут вони не з'являться. Вони можуть бути кинуті під великі міста, на важливі театри військових дій. Це важкі машини. Гармата на них — сімдесят п'ять міліметрів. Для серйозних цілей.
— Ми ж — ціль несерйозна. Пожвавлення у залі, — подав голос Палярус.
— Ех, були б ми на мехтязі, — зітхнув Тетюєв. — Тоді б нас ніяка сила! Оперативність, маневр, невловимість! А команда яка! Мото-ори! І вже гримить, летить сталь, вогонь, залізо!.. От де музика, Грановський, коли б ти чув!..
— Не нас ловлять — ми ловимо, — повчальним тоном нагадав Султанов, — і не нас розбивають, а розбиваються об нас, все має об нас розбиватися
така перша заповідь протитанкіста! Запитання є? Перекур!
— А місцеве населення нічого собі. Може викликати пожвавлення в залі, — підморгнув Козакові Палярус. — У тебе, Малий, нюх на дівчат! А я ще думав учора: куди це він метнувся?
— Залізли до людей в город, то треба ж хоч сказати їм про це. Я ще пообіцяв, що й командир наш відвідає їх, — не знати навіщо вигадав Козак те, чого насправді не казав.
— На городі бузина, а з Києва дядько приїхав! — зареготав Палярус.
— Одставити сміх! — почувся голос Султанова. — Козак говорить правильно.
Палярус вимовно тріпнув пальцями в той бік, де ще недавно стояла Санька.
— Ох, і тріпло ж ти, Палярус, — кинув йому Боря Тетюєв,
Грановський дістав кларнета, і всі їхні невеличкі незгоди відлетіли з легким зітханням музики.
А перед обідом несподівано з'явилися коні. їх привели дві жінки, одна сиділа охляп на гнідому Султанова, друга — на обозній кобилці. Попереду на велосипеді їхав високий літній чоловік у білій вишитій сорочці, а позаду плентався Ардаб'єв, притискуючи до грудей каску, повну курячих яєць.
— Здрастуйте, — привітався чоловік, — я голова сільради Мар'яненко, — а це наші дівчата. Вони перейняли коней удосвіта вже по той бік села. Ну, ми ж не знали, що воно за коні, а оцей товариш боєць прибіг і вимагає, щоб віддали йому, бо, мовляв, вони — його власні, чи що. Так воно чи не так? Коней ми йому не дали без перевірки, а от яєчок трохи, значить, теє…
Султанов провів поза поясом великими пальцями, зганяючи брижі на гімнастерці за спину, підійшов до Мар'яненка, подав руку, відрекомендувався, тоді так само потиснув руки обом жінкам, від Ардаб'єва, який кинувся до нього рапортувати, відвернувся.
— Від усього нашого особового складу висловлюю вам велику подяку та допомогу! — звернувся до Мар'яненка і жінок. — Прошу до нас. Познайомтесь з бійцями. Як там наші товариші піхотинці в селі?
— Та ми їх, вважайте, чи й бачили, — сказав Мар'яненко. — Промайнули вночі, як тіні, ті над берег, ті у степ, ті до шляху, — і не видно й не чутно.
— Зайняли кругову оборону — пояснив Султанов, — до особливого розпорядження. За тиждень диспозиція зміниться, і ми вийдемо на оперативний простір.
Голова кліпав очима, нічого не розуміючи.
— Може, вам поміч якась потрібна? — поспитав. — З продуктами чи там що?
— Всім забезпечені. Дякуємо.
— Та це ми дякуємо, що наше село, значить, у такій обороні.
— Можете бути спокійні. Мої бійці виконають свій обов'язок до кінця! — приклав руку до пілотки Султанов.
Боря Тетюєв підштовхнув непомітно Козака, скосив очі на сержанта. Ну, який у нас командир! Які слова знаходить!
Мар'яненка з жінками проводжали аж до шляху, коли ж усі зібралися на вогневій, Султанов підкликав Ардаб'єва.
— Їздовий Ардаб'єв, що це у вас? — спитав сухо, показуючи на каску з яйцями.
— Яйця, товаришу сержант.
— Щось я не пригадую, щоб у вашому речовому атестаті значився кошик для курячих яєць.
Ардаб'єв переводив погляд з одного на другого, шукаючи підтримки, але у всіх в очах вичитував тільки сміх і тому не знав, як поводитися.
— Так, товаришу сержант, це ж та всю батарею! Подарунок місцевого населення. Для зміцнення наших сил і боєготовності.
— Щоб це було востаннє, — суворо попередив
його Султанов.
— Так точно, востаннє, товаришу сержант.
— А з яєць що — яєчню зробимо?
Ардаб'єв зрадів.
— Можна, товаришу сержант, це можна!
— Рядовий Козак, — скомандував Султанов. — Дозволяю відлучитися і дістати сковороду.
— Єсть! — гукнув Козак і залопотів кукурудзою, поки сержант не передумав.
Санька стояла біля повітки, сипала поперед себе зерно, скликала курей: «Тю-тю-тю!». Купалася у сонці, буйне тіло і молодий голос, зграбні рухи, сміх в очах, на лиці, у всій постаті.
— Чого тобі? — насмішкувато спитала Козака.
— Сержант прислав.
— Все присилає. Сам він що — ходити не вміє?
— Просив сковорідку. Яєчню смажити.
— Сковорідку? Ти б до Надьки зайшов. Жде. Обіцяв прийти, а не йдеш,
— Бойові навчання.
— Та знаю. Чула. То зайдеш?
Він убіг до хати, побачив Надю на скрині біля причілкового вікна, непорушну й безпомічну, а де ще прекраснішу, як тоді, удосвіта, не знав, що їй казати, ніяковів од надміру грубої сили, що била з усієї його постаті, сили такої недоречної поряд з цією недолею тяжкою, з цією дівчиною, в якій жив тільки дух — майже цілковито безтілесній.
— Пробач, Надю, не міг вирватися.
— Але ж прийшов? Я така рада і така вдячна.
— Я на мить одну. Біжу! Наказ!
— Сядь хоч посидь. Отам на ослоні. Або ось тут ближче. Там у мене книжки, то ти їх відсунь.
— Я потім. Може, ще й сьогодні. Після обіду.
— Ах, який же ти…
Санька врятувала його, внісши велику сковороду і четвертину жовтуватого сала.
— А сало навіщо?
— Хто ж смажить яєчню без сала? Бери!
— Бери, бери! — подала голос і Надька.
— Ну, спасибі! Я все Султанову… Я йому скажу… Ми з ним…
Він побіг, мало не падаючи, поспішав, щоб зберегти в собі рішучість, тицьнув сковороду й сало Ардаб'єву, підскочив до Султанова, гаряче зашепотів:
— Товаришу сержант, їх треба відвідати! Бони так ждуть. Надя немічна, прикута до постелі, для неї це… Ви самі розумієте… Товаришу сержант…
Султанов мовчки кивнув йому, але вже й це була маленька перемога, раз не пролунало його тверде «Одставити!» або «Балачки!».
— Ну, що там у вас, Ардаб'єв? — поцікавився Султанов.
— Товаришу сержант, навіть сало є! А з салом можна й на цілий тиждень наперед наїстися!
— Ти що, у верблюда навчився? — зареготав Палярус. — Так той на півмісяця вперед наїдається. Давай і ти вже таким калібром!
А в яких я пустелях жив? — зітхнув Ардаб'єв. — За Волгою біля Каспію яка земля? Для верблюдів, а не для людей. Ось, кажете, гут жара. А хіба це жара! В нас он — крізь кожух пробиває!
Козак бачив верблюдів тільки на малюнках. А щоб кожухи влітку?
— Навіщо ж влітку кожухи? — здивувався він.
— Ось приїдеш після війни в гості, покажу тобі, — пообіцяв Ардаб'єв, метушливо розкладаючи вогонь, хоч це зовсім не личило йому.
Обід з піхотинським супом, кашею і артилерійською яєчнею видався на славу, кожен мріяв про статутну мертву годину на сонечку або під кущем бузини, і Султанов скомандував усім відпочивати, а Козака поманив до себе пальцем і неголосно звелів йому:
— Ідіть туди, у двір, і зустрічайте мене біля воріт. Я зараз прибуду. — Тоді гукнув до Борі: — Тетюєв, лишаєтесь за мене!
Що означало це загадкове «я зараз прибуду», Козак не міг збагнути, але розпитувати теж не мав права, тож мовчки козирнув і тихенько пробрався через город до обійстя. Наказано йти — треба йти. Звелено зустрічати — треба зустрічати. Біля мальв перед перелазом Козак постояв, очікуючи Султанова, але того не було. По той бік перелазу греблися й сокоріли кури, постогнували від спеки. З-під повітки долинало якесь постукування: «Стук-стук-стук! Стук- стук-стук!» Він перегнувся через перелаз, намагаючись роздивитися, що воно там стукає, але не побачив нічого, тоді переступив у двір, трохи пройшов по твердій стежці і лише тепер зміг розгледіти під повіткою Саньку. Присівши навпочіпки, вона невеличкою сокирою рубала на дріб'язок щирицю, яку, видно, щойно нарвала. І знов він не знав, як йому повестися. Підійти до Саньки, але як же без Султанова? А сержанта не було. Козак пройшовся по двору, тоді згадав, що сержант казав йому про ворота, попрямував туди і саме вчасно, бо з тієї піщаної дороги, що спускалася до. Дніпра, до обійстя завертав Султанов. Був верхи на своєму гнідому, в повному бойовому обладунку, з автоматом, біноклем, польовою сумкою, так ніби збирався в похід або на битву. Козак отетеріло дивився на командира.
— Ну, чого ж ви! — нетерпляче кинув йому той. — Відчиняйте ворота!
Ворота давно не відчинялися, Козак увесь облився потом, поки розхилив їх, кінь стриг вухами, вносячи Султанова на подвір'я, сержант легенько доторкнувся острогами до його боків, і кінь поскакав короткою риссю. Але скакати не було де, Султанов обкрутився раз і вдруге в тісному дворі, під'їхав до воріт, зіскочив з коня, кинув повідця Козакові.
— Прив'яжіть!
Той прив'язав коня і став, не знаючи, що робити далі.
— Ну? — підігнав його сержант. — Ведіть.
І Козак повів його під повітку, де вперто не стихало настирливе: «Стук-стук-стук!». Ну, клята Санька! Невже не бачила вершника, хіба не могла б кинути той осоружний бур'ян?
Йому сказано «ведіть», тому він ішов попереду, хоч і знав, ш;о це порушення порядку, але коли опинився перед Санькою, то відступив убік, хотів сказати: «Це сержант Султанов, а це — Санька», але в горлі йому пересохло і він не зміг здобутися на жодне слово. Відступився і кивнув головою.
Султанов зробив свій улюблений рух пальцями, поправляючи складки на гімнастерці, схитнувся замашним тілом до Саньки і промовив таке, що Козак не повірив:
— Здрастуйте, Золотиста Динька!
Козак теж знав, що Санька золотиста, побачив це вчора навіть у півтемній хаті, але йому й у голову ніколи б не прийшло сказати про це дівчині ось так, одразу, а Султанов зумів. З Саньки злетіла її насмішкувата неприступність, осипалась, мов зів'яле листя, дівчина підняла очі на Султанова і не могла відірвати погляду від сержанта, забула про сокирку, яку тримала в руці, забула про свою незграбну позу.
— Що це ви робите, дозвольте поцікавитися? — голосом, якого в нього Козак ніколи не чув, ласкаво поспитав Султанов.
— Бур'ян для поросяти.
— Ага. Ясно. Дозвольте? — він узяв з Саньчиної руки сокирку, тихенько відтрутив дівчину, поклав на дровітню оберемок щириці. — Це робиться так.
І застукотів сокиркою, як сікачем на кухні: тук — тук-тук!
Санька підвелася, обсмикнула на собі платтячко, поправила волосся. Султанов дивився на неї, не переставав сікти бур'ян, рука його рухалася ще швидше, у темпі вже просто неймовірному, але він не зважав на неї, так ніби то був якийсь сторонній пристрій, незалежний від тіла, і коли заговорив до Саньки, то так і здавалося, ніби тут два Султанови: один січе бур'ян, другий говорить.
— Вам личить отака буря на голові, — сказав Султанов. — Тільки таким і повинне бути волосся в тої, хто живе над Дніпром на такому урвищі. Я виріс у горах, тому можете мені повірити, Золотиста Динько.
— Мене звуть Санькою.
— А я — Султанов.
Він докінчив сікти бур'ян, підвівся, обтер руки. Санька ліниво повернулася до нього спиною і мовчки пішла з-під повітки. Мабуть, вона мала намір, як гостинна господиня, завести їх до хати, познайомити з сестрою, запропонувати частування. Але наткнулася на Козака, про якого, здається, зовсім забула, і хоч обійшла його, не кажучи й слова, та все ж ця несподівана перешкода збила Саньку з попереднього наміру, дівчина не стала йти далі, зупинилася біля хатнього причілка. Козак був тепер між Султановим і Санькою, не знав, що має робити, щомиті міг очікувати короткого сержантового: «Рядовий Козак, повертайтеся у розташування!», і все в ньому обурювалося з такої несправедливості, але Султанов і далі дивував його, не був схожий на самого себе, наблизився до Козака і тихенько, майже ласкаво підштовхнув його в бік Саньки і пішов сам тільки слідом за Веніаміном, обережно наближаючись до золотистої, пронизаної літом дівочої постаті, до Золотистої Диньки. Ступав м'яко, нечутно, як ласкавий хижий звір, що вийшов із гущавини на милування і на полювання, йшов спокійний, байдужий, певний, що жертва не втече, і вона справді не втікала, зустрічала поглядом чистих і спокійних очей, за якими Козакові ввижалося його дитинство, і миготливе світло крізь зелене листя, і пташині співи, і запахи землі, і голос ріки. А що ввижалося Султанову? Ніхто б не міг того вгадати. Молодість, степ, ріка — це діє на всіх однаково. Для Султанова треба б ще гір, горбатих, як його ніс, але тут була безмежна рівнина і доводилося жити її законами і її пристрастями також.