– Добре, - несподівано для себе вирішив він і закурив четверту сигарету за день.
Звісно, майор приготувався не слухати, а помирати. Нарешті він підвівся, обійшов роздовбаний джип і, похитуючись на куцих ногах, пішов порожнім запустілим двором. Угорі грала музика, над освітленим балкончиком. На балконі висіла біла ганчірка, і вітер ворушив її. Майор набрав у легені повітря і пішов уздовж освітленої ліхтарем червоної цегляної стіни. В чорнильному колодязі прохідного двору маячила чиясь фігура. Майор за звичкою, давно забутою, потягнувся до лівого боку, туди, де завжди висіла кобура, але там було зараз порожньо. Тоді він втратив упевненість. І чим більше він ступав, а постать не відступала, його радість, його сміливість зникали. Він крикнув легенько, витягуючи губи рурочкою. Але постать продовжувала хилитатися і не відкликалася. І тут він закричав, передираючи всі голосові зв’язки; він кричав так голосно, що повітря з паровозним свистом вилітало з горлянки; майор навіть бачив, як м’язи розтягують горлянку. У вушні раковини зі свистом увірвався вітер, що нагадував псяче виття, і далі на всю котушку запрацював приймач, що говорив і говорив про комету, яка летіла безформним кавалком на землю. Не основне, якої форми, а який зміст - прорізало верхівку його черепа. Він побачив свій череп, з мізками наверх, а мізками повільно плавали срібні потічки. То мої думки, - вирішив майор і закрив очі. Він почав дивуватися своїм думкам. Думки зараз робилися кулястими і пропливали перед його обличчям. Одна ткнулася об його носа і луснула. Знову завили собаки. Собаки, і голос приймача, і рівняння на білий шматок, що розвівався на балконі. Майор набрав у легені повітря, і цього разу легені вибухнули. Біль подряпався, спочатку помірний, наче пташині кігтики, а потім все сильніший, як хто намотував на палку м’язи та шкіру. Стіни будинку зробилися прозорими. І він без здивування побачив дві ріки, що котили розтопленим оловом. Він закрив очі. Але дивно, очі бачили. І він подумав: хм, як у кота. Далі стало гірше. Майор не зміг взагалі дихати. Мозок запульсував, і майор доторкнувся до нього пальцем. Так це ж антена, - вирішив майор. І тут страх вибухнув срібним реготом десь на дні і піднявся атомним грибком. І він знову закричав, але рот лишався закритим. Білий сніг, м’який і пухнастий, падав на його голомозий череп, а він лежав на снігу, затиснувши у жменю брудний сніг...
Іва виповзла з-під нього, пошукала штани, потім облишила, і коли він рушив, не проїхавши і кількох метрів, дівчина вже спала. Машина товкла мокрий сніг. Запах карамелі віявся салоном. Тіні рухалися відповідно до ходу авто, якось всі упоперек. Небо за кам’яницями налилося так, наче стояло передсвітання.
– Нічого собі, - сказала вона і знову задрімала.
Скучно завив мобільник. Лейтенант витягнув його, трохи грубувато відсунувши Іву. Наче наздоганяючи свою незручність, він поцілував її у скроню.
– Ага. Слухаю. А, це ти? Що... Найшли майора? Раніше мене? Яка в біса різниця. Мертвий? А, у комі гад. Краще б він здох... Нічого особистого. Не по-християнськи? Це ти мені говориш? А... перестань чесати мітлою.
– Що трапилося? - Іва прокинулася і чистими вишневими очима подивилася повз його плече.
– А-а-а, - досадливо потягнув він. - Майор у комі.
– Це погано.
– Що хорошого? Справа фізично існує, а свідки і підозрювані зникають.
– Метафізично, - сказала Іва.
Іва пирснула зі сміху. Він слідом. І сміх цей був дуже доречним у цій помаранчевій патоці. Він закурив сигарету. Була п’ята.
7.
Вона відкрила очі, і небо волого лизнуло її зіниці. Те, що потім Лада побачила, було лише фіналом великої драми чужого життя. Вона була причетна до неї однією ногою, а можливо, зовсім нічого не знала. Тож вона відкрила очі і подивилася у вікно. З іншого боку вікна, в задрипаній забігайлівці, де від диму нікуди дітися, а люди спресовані, як оселедці у вакуумній банці, помічник і напарник лейтенанта, накидавшись горілки, підійшов до умивальника. Він плюснув у писка собі води. Раз, другий, третій. І тут почув комариний писк. Він повертів головою, так, як належить людині, що чує подібний звук. Він вийняв скло над умивальником і побачив у запацьореному вікні велетенську кімнату, зі світлими вікнами і важкими портьєрами. Ліжко з точеними ніжками і королівським балдахіном. На білій з рожевими відливами підлозі розкидано цукерки, одяг з модними лейблами. На ліжку, напроти єдиного, не закритого портьєрою вікна, спала гола Лада. За кілька метрів Белла Банс, він ще Костя Шульженко, проганяв по венах п’ять кубів найчистішого герича. З вітерцем. Напарник знав Беллу Банса як музикального продюсера і посередника між баригами та пушерами. А ще Белла Банс служив у них інформатором. Далі думка його віднесла на Троєщину, в будинок, що належав братам Лапшиним. Їх четверо: Микола старший, високий, з тупим виразом на обличчі, але хитрими очима; другий - Василь, середнього зросту, з довгими руками, м’яким поглядом і умінням розумно говорити; третій - Льоша, круглий і тупий, на перший погляд; найрозумніший Федя, який трахав усе, що ворушиться, його і посадили за те, що він намагався згвалтувати дільничного мента під час розборок. Дільничним ментом була баба, яка чомусь Феді нагадала улюблену героїню його улюбленого серіалу. Це кришовані ментами бандити. Загалом вони купою нагадували добродушних неандертальців, у міру кмітливих і розумних. Всі брати були кривоносими. Їх так і називали - братани Кривоноси. Потім напарника знову кидонуло. Це знову був Центр. Хата на Подолі, в кількох метрах від будинку Белли Банса. Це була сім’я потомствених вурок Яковенків. Їх не перелічити. Стільки їх багато, наче подільських тарганів. Якщо хату Белли Банса можна з чистим серцем назвати барськими апартаментами, то хата Яковенків була взірцем подільської хати кінця двадцятого сторіччя: гнуті чайники, алюмінієві миски, розсохлі меблі. І відповідні злидні. І додатково дороговказівник у країну совдепію. Знову щось повело у бік напарника. Він побачив сім’ю невідомих людей. Напарник намагається упіймати невидимим зором постать, що, зігнувшись, біжить до телефонної будки. І далі він опинився у кімнаті з Ладою. Белла Банс, протираючи очі, йшов до її ліжка. Але тут задзвонив телефон. Довго і пронизливо. Він ліниво повернувся і подався до телефону. Белла закурив, почухав груди і руки, а вже потім взяв трубку. Він говорив недовго. Потім підійшов до Ладиного ліжка, нагнувся і витягнув сумку. Відкрив і помацав руками гладенькі упаковки героїну. Але тут у напарника відбувся збій: зараз він сидів на широчезній галявині і нюхав квіти. Квіти різних кольорів, що нагадували троянди. Напарнику звідси не хотілося нікуди вертатися. Сидіти під голубим небом і нюхати, нюхати, нюхати квіти. Потім його шарпонуло так, що квіти піднялися грибком, як від атомного вибуху, а він стоїть біля чорного тунелю, звідки пре лайном і вологою. Напарник упізнав цей тунель: недобудований першим мером прогін метрополітену...
А далі Лада відкрила очі і подивилася на небо. Чистий травневий день. Вона увімкнула наосліп пульт. З екрана хтось закричав: "Хуба-буба банановий коктейль. Така смачна! Така прикольна!" Белла Банс сидів на торбі і перераховував упаковки. Белла завмер і сказав Ладі: "Одягнись!" Він був моральним, цей Белла Банс. Він не любив, коли жінки голими вештаються його кімнатою. Патріархальний деспот прокидався вже після перших п’яти кубів. Надоїдливий селюк усідався біля Белли відразу після перших п’яти кубів і канючив цілий день свою жертву, аж доти, поки Белла не заганяв останньої восьми-кубової дози. Зараз Белла похмуро дивився на Ладу, яка намагалася влізти у його джинси. Цього він теж не любив, тому що мікроби і таке інше. Напарника шарпонуло, і він побачив ментуру. Менти заганяли набої, а потім ошпарено кинулися до машин. Лада тим часом спробувала відшукати залишки думок. Вона не могла пригадати, як залишилася тут. Ні, вона знала Беллу Банса давно. Вони познайомилися на плавучому ресторані. Потім ще щось було. Тут вона почала чхати. І нарешті зрозуміла: вони, напевне, нюхали, потім пили. Блін, майор сьогодні на неї чекав, щоб поїхати в Пирогово. У них був спільний знайомий, сивокосий вайлух, директор Доля. Лада почала стягувати джинси і сорочку, наспівуючи, і скоро настрій у неї поліп-шився. Вона набрала у велетенську ванну води, повільно, вигойдуючи стегнами, насипала солі, хвої, ще чогось. Вода зробилася густою. На цьому її пригода повинна закінчитися, вирішила вона. Зовсім закінчитися. Хай йому... І вона несподівано щасливо розсміялася, а Белла закричав, що вона тупа багата блядь і що треба вмотувати, бо у нього купа справ. Лада не послухала і залізла до ванни.
Чорний язик траси Київ - Харків. Брати Кривоноси їдуть у роздовбаному мерседесі. Вони задоволені, але нервові. Найменший говорить, що йому хочеться жерти. Інші говорять йому, щоб сидів малий і не рипався. У них купа справ: зараз або ніколи.
Чорний язик траси випльовує четвірку під скляні та бетонні верхо-тури Позняків. Брати зупиняються біля "Макдональдса". Вони розсідаються за столиками.
...Сонце било у вікно, що знаходилося зверху. Й у неї почав підійматися настрій. Вода у ванні нагадувала молоко або була як молоко. Лада підняла ногу і спостерігала, як вода стікає по гарній точеній литці. Раптом вона почула чиїсь голоси. В кімнаті весело і заливисто сміялися. Лінивий і байдужий спокій змінився у Лади на цікавість. Вона закуталася у рушник і вистромила голову. Белла Банс якраз перераховував міцно скручені купюри зелені. Троє упаковувало героїн. І тут зайшли брати Кривоноси, тобто Лапшини. Брати Лапшини почали валити. Старший брат з нагана, середній з беретти, а третій запхнув ножа, але влучив не у пах, а у ногу. Стріляли вони крізь пластикові пляшки. Лада дивилася на зірки пострілів, на дим, і це було моторошно захоплююче. Так, напевно, виглядало пекло або його передпокій. Було в широкій кімнаті сонячно, кров розліталася у повітрі рожевою пилюкою. Лада захоплено лупала очима. Вона дочекалася, коли весь цей тарарам закінчився, а вже потім сховалася у ванній. Брати зібрали торби і поїхали. Тільки тоді вона подзвонила, але, на жаль, не знала номера будинку, номера квартири, а ляпнула так, навмання. Тоді вона просила зачекати і, притримуючи однією рукою рушника, переступаючи трупи, дісталася до дверей. Вона просунулась у двері, коли останній з братів, найменший, той, котрий цікавився жінками, повернув голову і сказав:
– Бляха-муха, ми пропустили ще одну!
– Да, так повернись і замочи.
Лада забігала кімнатою, в тій же ідіотській позі, притримуючи руками рушник. І тут трапилося щось неймовірне, а вірніше, наш ясновида мимоволі потрапив у блискучий потік автомашин. Він пролетів кілька рядів, що горіли розтопленим золотом на чорних капотах та верхах, і його невпинно потягнуло далі. Нарешті він зупинився на міліцейському спецназі. Вони пролетіли кілька мостів, потім повернули у провулок і зовсім не думали зупинятися там, де їм повинно бути - біля помешкання Белли Банса. Разом з ментами, своїми колегами, він влетів з розгону у задрипаний передпокій братів Яковенків. Їх поклали на підлогу і по черзі розстріляли. Потім почали нишпорити і шукати героїн з грошима. Але так нічого і не знайшли. Напарник літав над калюжами крові, і йому було нудно і противно. Він почав гукати, що це у кількох кварталах звідси, але розлючені менти нічого не чули.
Нічого особливого з Ладою не трапилося. Брати Лапшини потрапили на віддачу. Баба, гола баба, несподівано для себе холоднокровно розстріляла братів з помпової гвинтівки. Потім спокійно одягнулася і вийшла. На її обличчі блукала лукава посмішка дитини, яка зробила щось таке, про що ніхто не здогадається. Вона йшла світлою вулицею, і видавалося, що пливе назустріч рожевим вітрилам чи ще чомусь там. Саме так воно і відбувалося: вона вийшла і пішла, а напарник слідував за нею. Тільки все це йому видавалося неймовірно дивним. І тільки тоді він побачив людину, яка йшла крізь гримучу лавину автомобілів, наче крізь воду, і йшов саме їй, Ладі, назустріч. А вона йшла до нього, усміхнена, розглядаючи жовті плями сонця під ногами. Напарник чомусь затримав увагу на порожній пропиленій пляшці з-під пива. На нього наринули туга і самотність. Далі напарника шарпонуло. Шарпонуло добряче, і він фізично відчув смак крові, диму і гнилі: він лежав на ржавих коліях біля велетенського гаража з вибитими вікнами. Напарник підвівся і сів. Долоні обдерті, кров на губах. І запах з рота такий, що вказувало на велику кількість алкоголю в крові. Ось так. Мобільник відсутній. Два жетони на метро. Але він міг заклястися, що ніколи не пересувався метро. Але це справи не вирішувало, а ще більше ускладнювало. Йому стало страшно, і він закричав, лякаючи у порожньому гаражі бездомних собак, котів та щурів.
Це Дарницький район на схрещенні з Харківським. Швидше, вже Дарницький, з однотипними, наче збільшені собачі буди, будинками, туди селили людей за Хрущова, таким робом наближаючи комунізм; їх селили тимчасово, але, дивись, вони вирощували тут не одне покоління: дівчат з манірністю невихованих дурок, котрі кривляють з себе світських леді; чоловіки тут були низькорослими, з широкими плечима, являли собою гібрид між босяком і зачучверілим петеушником, котрий ні у що не вірив, але за значимістю нічим не поступався першокласному чиновнику; власне, тут і клонувалися клерки. Взагалі, лейтенант обачливо ставився до цих місць: тут людей убивали. Час тут захолов на одному місці, як п’яниця у калюжі. Тогоріч він знайшов на складі переляканого свого напарника: без табельної зброї, п’яного, той ніс якусь нісенітницю. Зараз лейтенант огинав це місце, несвідомо керуючись якимось інстинктивним відчуттям. Зима розвіювалася льодяниками у синьому повітрі, нанизуючись на сонце. Це нагадувало село або приміський центр. Нарешті він відвів погляд від надокучливого пейзажу і, розвернувши різко "Мазду", лякнув гурт малоліток, у яскравих куртках, кросівках і голомозих. Лейтенант неквапом виліз з машини, також неквапом підняв комірця. Він покликав одного стриженого пальцем, і той, перехитуючись, рушив до нього.
– Проїдемося?
– А шо я зробив? Шо я зробив... Шо...
– Нічого. Є балачка.
– Ти мєнт, да?
– Здогадливий. Як звати... Стій, давай здогадаюся. Мотиль?
– Ага.
– Ну, то як, Мотиль?
– Без проблем, - Мотиль розмотав блискучого чупа-чупса і засунув до рота. - Нема проблем, начальник.
Тут люди з самих пелюшок, напевне, вчаться виговорювати слово "начальник", вкладаючи в нього найбільше змісту і поваги, - думав він, ведучи машину між рівними, схожими на збільшені залізничні буди домами. Вони вискочили на Харківське шосе, його лейтенант ненависно і бридотно кляв, тому що він тут почав свою службу. На Червоному Хуторі йому прострелили живіт, і після того служба покотилася під укіс. Проте він був героєм. Героєм з простреленим животом і хріновою кар’єрою.
– Ану, пане Мотиль, розкажи про Топтуна.
– Начальник, це схоже на лажу. Але це точняк не лажа, - помовчавши, сказав Мотиль.
– Саме про це я хочу з тобою поговорити. Пиво п’єш? Давай зупинимося і поп’ємо пива, десь тут недалеко є затишний бар...
– Кльово, - сказав Мотиль і подивився кудись у бездонну горлянку Харківського шосе.
– От і здорово. Ти мене зацікавив, - і лейтенант повернув машину у бік пивниці, що нагадувала розподільну станцію струму, обклеєну коричневими кахлями.
Великий допотопний приймач на вульгарній модерновій стійці - перше, що впадало у вічі. Лейтенант відразу помітив його, тому, замовляючи пиво і горішки, він не відривав погляду від приймача.
– Хороша штука, - сказав він нарешті барменові.
– Гавно. Якийсь тип тут лишив. Пищить щось на одній хвилі, - бармен байдуже зміряв поглядом лейтенанта і, щось зрозумівши, замовк.
...Над майором дзвінким кришталем дзвеніли небеса. Майор спробу-вав поворухнути ногою. Спробував ще раз. Проте больовий сигнал, як і рухи його, був відсутній. Підняв очі, але нічого не побачив. І вирішив, що помер. Чи щось дуже близьке до цього. Від природи боязкуватий, він, проте, на велику свою радість, не відчув страху. Але зовсім інше відчуття, тягуче, мов гума, поволі почало захоплювати все його тіло, доки жах і туга не вибухнули у його голові. Значить, це тільки ось вона наближається, смерть. Майор почав задихатися, але задуха змінилася різким болем. Коли задуха, біль і страх відпустили, тіло зробилося м’яким і теплим, наче у дитинстві після купелі, він зрозумів, що когось кликав. Кого він кликав? Про те, що він вірить чи не вірить, не було і думки. Однак думати йому не дали. Двері, що несподівано він побачив перед собою, прочинилися, і до нього йшов підстрибуючою ходою маленький і миршавенький лікар. Тут знову перед ним відкрилися кришталеві небеса. Там різав своїм носом свинцево-сині води білий корабель. Чорні з білим пузом стюарди нагадували пінгвінів. Над ними бурштином з пропаленою синьою діркою сонця висіло небо, наче шпалери у великому театрі. Лада обіперлась об його плече. Поруч міністр чогось там, сам чорт ногу зламає, далі речник президента, далі ще один міністр зі своїми рексами. Але майор цього не бачить. Він відчуває, як під його плечем Лада починає збуджуватися. Хм, цього з нею не відбувалося багато років. Уперше після того випадку, коли вони зляглися на конюшні. Нічого особливого. Він знайшов собі якесь замурзане дівчисько у задрипаній забігайлівці. Коли вони спробували це повторити вже на занедбаному львівському цвинтарі, то теж нічого не виходило. Він знову кидався у пошуки і знаходив завжди все, чого чекав. Тому зараз йому не хотілося, щоб ці міністри, що дали драла з музею воскових фігур, стовпіли перед ним зі своїми рексами і жінками, а він через плече охоронця намітив затишне місце: з пузатими кріслами з червоною оббивкою, вощаною підлогою; столиком з розкиданими по поверхні тяжкими гронами винограду. На нього повіяло вологим і чистим повітрям, наче на тому львівському кладовищі. Щось крикнуло голосно. Його знайомили з кремезним чолов’ягою з низьким лобом, але розумними і хитрими очима, майже як на дитячій світлині вождя світової революції. Міністр сказав, що це діловий партнер. Їм треба обговорити справи. Проте після довгої розмови з підприємцем і міністрами майор побачив дещо інше. Це дещо інше заставило його подумати трохи інакше про їхні стосунки, котрих давно не було. Лада була з негром. Майор був спокійний - навіть відраза не торкнулася його губ. Його зачіпало щось інше, а саме: повна невизначеність того, що це колись скінчиться, і скінчиться задовго до їхнього кінця; до того ж галогенне яскраве світло додавало чогось потойбічного. Але зараз він лежав у напівмороці палати і ставив собі питання: у кого він просив, саме у кого. І він боявся глянути на срібну лампочку. Лампочка поморгала і голосно луснула. Майор підняв голову, його круглим селянським лобом човгали замшеві білі хмари.