– Висадиш мене на Городецького. Я пройдуся пішки. А ти їдь. Машину завтра заберуть, - сказала вона і пішла, навіть не поцілувавши. Вона зникла так швидко, що він не встиг кліпнути оком.
Зараз місто повернулося іншим боком. Глухо і напівтемно тягнувся він Повітрофлотським, потім зупинився на роздоріжжі і повернув на Солом’янку. Віддаля побачив темний кострубатий патик ялинки. Там вітер крутив вихори, хилитав гірляндами і гуляв порожнім місцем зміїстими тінями. Він об’їхав кілька разів площу, ялинку, маленький вибілений будинок, що якимось дивом примостився до бетонних склепів. У нього зарізало у лівому оці. І він повернув до скляної будки дешевої кав’ярні, неправдоподібно довгої, з низькою стелею. У кав’ярні було порожньо. Знову цей паскудний сірий колір, що переходив у сині тони, і зверху, прорізами, іржавий, на цей раз від мініатюрних лампочок, вмонтованих у стелю. Наприкінці, в самому кутку, під миршавою ялинкою сиділа вона, дівчисько у брудній білій куртці снігуроньки і синіх колготках з золотими блискітками, що в цій обстановці виглядали достатньо шикарно. На вигляд їй було не більше вісімнадцяти. Вона сиділа за столиком, занадто низьким, тому вся зсутулилася, піднявши плечі, і пила з білого пластикового стаканчика паскудну горілку. На столі, в одноразовій тарілці, лежав надгризений бутерброд, наче одірвана з жилами чиясь плоть. Він підійшов і сів. Руки у неї були з довгими ворушкими пальцями, видавалося, що від них іде тепло, життєдайна сила. І дійсно, ближче вона виглядала незграбним цибатим дівчиськом, з ніжним обличчям і суворими чорними бровами. Вона була вродливою, аж занадто. Тут наповзло на нього: так, ця зустріч невипадкова. Але він струснув головою на її мовчазний прихований подив. І в цю хвилину вона подивилася на нього так, як дивляться на чоловіків дівчата з вулиці. Шум у вухах і голові наростав. Він підвів руку, затягнуту в чорну рукавичку, і торкнувся скроні двома пальцями. Краєм ока крізь щілину напівпрочинених дверей він побачив шпиль пожежної частини. Зараз знову в пустій кав’ярні потягнуло холодом, і щось невимовно противне надавило на плечі. Він сидів у модному пальті, з широкими плечима, з вгодованим рожевим обличчям, розпускаючи бутонами квітів міазми іншого світу. Значить, відлягло, знову вернулася впевненість. Принаймні так дівчина повинна це зрозуміти зараз.
– Ковбасить? - запитала вона і надпила горілки.
– Щось подібне до того, - відповів він їй у тон.
– Хочеш, я поїду до тебе? Або ти до мене? Тут недалеко, - спитала вона і дістала повільним, трохи манірним жестом, що зовсім не личив снігуроньці, сигарету з кишені і підпалила.
– Скільки...
– Там видно буде... - вона вирівняла сигарету пальцями, звівши на нього свої фіалкові очі, часто моргаючи, як дитина.
– Мені не подобаються жінки, які не знають собі ціни, - сказав він.
– А тобі яке... - вона затнулася, подивилася впевнено, але в тих очах, як сподівався, він зовсім нічого не побачив. - А скільки...
Він витягнув гаманця і поклав п’ять сотень зелених.
– Це для початку, - не дав прийти їй у захоплення і подивився на тонкий, як спиця, шпиль пожежної вежі, об котрий дерлося незворушне нічне небо. Під ними хмуро світив ліхтар.
Звичайна кімната у теплих тонах з ялинкою у вікні, без Діда Мороза. Залишки дня ще густо лежали на губах. Він ніколи б не подумав, що такий чутливий. Щоправда, всьому треба було дати раду. Але на цьому його думки зупинились. І знову вкотре за вечір він не розумів, що відбувається, наче ти під кінською дозою наркоти і весь твій попередній досвід летить свині під хвіст. Не знати чому, зовсім не передбачено перед ним почав виникати образ жінки. Можливо, то була Лада, а може, і ні. Але все скінчилося, вирішив він. Принаймні цього дня. Дівчина встала і пішла на той бік кімнати, а він заворожено спостерігав за її голим тілом. Зараз було одне бажання - заплющити очі. Більше нічого. Але, на свій подив, це бажання йому ніяк не виходило виконати. Він дивився на дівчину. Вона випила, потім за-кинула голову надто високо, видихнула, показуючи, що все напевне закінчилося і все було не так погано, чи ще щось на не зрозумілій йому жіночій мові. Хвилину тому йому видавалося, що він знайшов відповідь, вихід з пастки, куди його заманила Лада. Але це смішно зараз, навіть не нагадувало ілюзію. Кров шугала йому у скроні, підійшов до дівчини, що сиділа і курила свою смердючу, так, похітливу папіросочку. І вона сказала, дивлячись в його припухлі щілини очей:
– Ти брудна тварюка. Я краще піду.
Він здивувався, принаймні зараз, бо нічого такого не зробив. Дівчина дивилася пильно, насторожено, наче розсерджена й ображена гімназистка, тільки замість морозива - пляшка горілки. Нараз йому зробилося ніяково. Він підвів руку, наче намацуючи простір між ним і нею, помахав пальцем, клацнув пучками.
– Ти нікуди не підеш, - сказав він і додав: - Тому, що не хочеш.
– Я так і знала, що цим закінчиться. Я вашого брата за версту чую. Давай домовимося: я лишаю собі всього сотню, а решту повертаю, - сказала вона.
– Я... - далі він не знайшовся. - Ти не так подумала, - швидко затарабанив він, спостерігаючи, як дівчина натягує на себе одяг.
– Я все прекрасно зрозуміла. Добре, я лишусь, але я передзвоню...
– Діду Морозу, - вирвалося у нього.
– Ага, - сказала вона, запихаючи до рота сигарету і набираючи номер мобільного, не спускаючи з нього проникливого погляду смарагдових очей. - Дякувати Богові, що ти не називав мене феєю. Ніяк не називав. Ти мені сподобався. Аллє. Ага, Борь, я тут підробіток знайшла, да, нехай Люська біля ялинки побігає, ага, пока.
І вона знову була така, наче він віддалеку дивився на неї. У нього крутилася тисяча запитань на язиці, але на жодне, він знав, вона не відповість і тим паче не скаже правди. І він пішов шляхом найменшого опертя, він збудився і потягнувся губами до її очей. Йому хотілося їх випити.
3.
Капітан Величко, із спецпідрозділу по розслідуваннях особливого призначення, дивився телевізор. Він був взірцем таємниці, нудної, як і всі державні справи, біля яких Величко обертався. Він стримів перед телевізором годинами, обтягнутий шкірою, наче чемодан. Відкопили-вши губу, капітан поклав пульт, набрав у широкі груди повітря, затри-мав, порахував до чотирьох, а потім видихнув. Кімнату заливало сонце, хоча на вулиці стояв мороз, мінус десять, і цього досить, щоб втискати голову у плечі. Стеля його кімнати нагадувала метрополітен. Високий прозорий купол з різноманітними малюнками, що зараз бігали дивними відображеннями у нього під ногами. Величко поклав пульт і подивився у глибину кімнати. Десь далеко, так видавалося, обман зору, розвалився у незалежній, трохи розв’язній позі його коханець. Зараз коханець повернув голову і глянув на капітана. У його погляді читався німий подив: третя година, а капітан просиджував біля телевізора до четвертої.
– Її поховали, - сказав капітан і підійшов до бару, дістав звідти пляшку "Смірновської", налив одну чверть у грановану склянку, випив залпом, подумав, потім ще налив.
– Чого ти так в хріна переймаєшся? - відповів його коханець, високий, з широкими, навіть ширшими, ніж у Величка, плечима. Чесно кажучи, Величко не любив ані чоловіків, ані жінок. Якби було це можливим, то капітан обходився б і без тих, і без інших. Це було єдиною його проблемою. Інших не існувало. Він підійшов до вікна. І вікна він теж не любив. Особливо в столиці. Всі вікна в Києві, як не дивись, виходять у двори, на дахи, ще кудись, але тільки не на вулиці. Принаймні у більшості випадків. Величко знову набрав у легені повітря й одним рухом, досить витонченим, чітко і жорстко дав ляпаса коханцю. Той хилитнувся, закинувши голову, наче його відкинуло невидимою силою. Руки Величка вже покоїлися у кишенях.
– Я скільки разів говорив, щоб ти не допускав зі мною подібного тону.
Коханець замахав рукою, так, як обтрушують руку жінки.
– Чорт, у мене фотосесія на четверту, - сказав він.
Величко, не змінюючи пози, дав ляпаса ще влучніше, ніж першого разу.
– Не повторяй ім’я того, - прошипів капітан.
Коханець засміявся спочатку єхиднуватим дитячим смішком, потім упав на крісло і захвицав повітря ногами. Капітан приховав мимовільну усмішку. Але за хвилину сміх коханця перейшов в істерику. З очей, вічно здивованих очей, бризнули сльози. О, цей старий голос кохання, капітан став ближче до вікна. Місто лежало на його очах білими пагорбами. Він підняв руку, зелену проти світла долоню, і помітив на пучках кров. Кров, на диво, була зеленою.
– Хочеш замінити її на нього. Хороша парочка. Нічого не скажеш. Ви якраз танцювали на одній нитці. Тоді де місце для Бога? Нічого нового не вигадав, - коханець почухав мізинцем груди.
Капітан ударив його носаком, продовжуючи дивитися на хмари.
– Ні, з цього місця дивитися на життя легше.
– З чого, чорт би тебе забрав. Що ти хочеш цим сказати? Як?
– Ось так, - і капітан засмалив його носаком у груднину. Коханець завалився набік, пискнув щуром.
– Ось, саме так, - сказав капітан. - Гра повинна відбуватися у межах. А ти про це забуваєш.
– Я... Я... Що ти хочеш сказати?.. - Коханець повз на руках, допомагаючи лівою ногою.
– Щоб у всьому розібратися до кінця, - добавив капітан і ще раз пхнув коханця ногою.
– Ха. Ти збожеволів від цієї баби. Тобі вже не хочеться бути пі-даром? Так і скажи. Але коли заскочив, ніколи не вискочиш. Га? - Коханець сів, у нього в руках з’явилася зелена хусточка, він затиснув її довгими пальцями, унизаними перснями. Витерся, делікатно й акуратно, щоб не замастити сорочку кров’ю. Капітан зробив коло, повільно, намагаючись не наступити на зміїсті тіні, потім присів, узяв за підборіддя юнака і заглянув у його очі, чисті, бездонні.
– Про що ти думаєш? - запитав.
– Мені боляче, - і він сунув йому під носа розбиту руку.
– Ти не помітив, яка тиша навколо? Завжди така тиша, коли хтось помирає... І тоді приходить думка, така пуста, наче літній полудень: можливо, все, чим живемо, вигадка, а те, що відкидаємо, є дійсність?
– Дурниці, - шмаркнув носом коханець.
Борлак швидко забігав на горлянці капітана, він сковтнув терпку слину, задер підборіддя, ворухнувши щелепою:
– Але чому виходить завжди так, як не ми, а він хоче? - запитав Величко.
– Хто?
– Христос.
– Знову ти про це? Перестань. Залиш все це на... - він досить віртуозно покрутив долонею у себе перед носом. - Ми, так, ми не релігійні. Залиш це попам і мистецтву.
– Яка тиша. Прямо таки чортова тиша... Колись у дитинстві я любив спостерігати за товстими людьми. Я був певним, що, коли підійду до них і почну говорити, вони мене не проженуть, а зрозуміють. Так, наче я їм найближчий, - вільною рукою Величко попорсався у кишені, намагаючись відшукати сигарети.
– Давно ти думаєш про це? - коханець потерся щокою об його гостре коліно. - Краще... ну... Краще жити одним днем.
– Саме так він і вчив...
– Знову. Дай спокою тому, до чого навряд чи будеш належати.
– Т-с-с, - капітан приклав до губ вказівного пальця. - Краще не займай невідомості. Ти б краще не починав. - Капітан провів долонею по обличчю, та очі у нього були закритими.
– Перестань, противний... Мені страшно, - проскімлив коханець зовсім натуральним голосом.
Капітан повернув голову і відкрив очі. Густі зелені тіні плавилися у рогівці. Він ухопив юнака за голову і поцілував.
– Перестань, перестань, - закапризував коханець. - Ти грубий і збожеволів...
– Т-с-с, - капітан закотив очі під лоба. - Так говориш, там нічого немає?
– Ти дістав, дістав, дістав. Що з тобою коїться? - юнак зіп’явся на ноги. - Якщо по-серйозному, я особисто намагаюся не думати.
– Звідки такі розумники беруться... Ну давай, дурашка, давай, дурашка...
Вночі пішов дощ. Над вітражним дахом летіло чорне небо і вилущува-лися одноокими вовчими очиськами кошлаті зорі, майже тобі, як улітку.
– Ну не треба так, не треба... Для чого ти так? - Коханець перевалився на бочок і сунув довгого червоного язика йому у вухо. Капітан відмахнувся, але коли це не допомогло, стусонув зігнутим коліном юнака. Причиною зупинки фрикційних рухів був в’їдливий, наче комариний писк, дзвоник мобільного. Мобільного поруч не знайшлося. Капітан пішов через велетенську кімнату з прозорим дахом, через який, наче причеплені на шнурку, проглядали зелений місяць, іграшкові зорі, чорні вихори хмар. Величко натиснув на клавішу і сказав: "Алльо-о". Чітким, мужнім голосом, навіть не задумуючись, яка нелегка сидить на тому кінці зв’язку. Але нічого не почув, крім тріщання, якихось видихів та вдихів. Потім запала тиша, досить неприємна, від якої лоскотало внизу живота, навіть п’яти. Капітан уже хотів кинути трубку, як нарешті голос, зовсім не знайомий, швидше, з похмілля, зашкабарчав:
– Їдь до моргу... Їдь до моргу... Там знайдеш відповідь...
– Ти хто в хєра? - загнув капітан, одним оком намагаючись зчитати номер, але нічого не виходило.
– Її не поховали... Ладу не поховали... Чекаю тебе в центрі...
– Та пішов ти! - капітан жбурнув мобільник і пішов, ще зліший, до велетенського ліжка, готовий почати закінчене, але голос наче прилип до барабанної перетинки. Величко відчував його майже фізично.
– Чорт!
Повільно пішов назад і став натягувати штани. Сліпий косяк світла ударив крізь стелю і розсипався дрібними рівними трикутниками на підлозі.
– Чорт! - вилаявся він. - Знову на Хрещатику бузять.
Протираючи очі кулаками, в довгих трусах фантастичного кольору до нього йшов коханець.
– Ти куди зібрався? Противний...
– Лишайся тут, - капітан натягнув светра, потім кобуру з пістоле-том. - Я скоро буду.
– Ти нікуди не підеш. Вже друга ночі... Ти нікуди не підеш, - коханець розсівся на підлозі.
– Заспокойся. Я скоро повернуся! - гаркнув капітан.
Юнак подивився на нього довгим поглядом, якимось тупим і несучасним, і капітану зробилося трохи ніяково. Він продовжував одягатися з якоюсь тупою оскомою на зубах, у всьому роті, нервово смикаючи руками.
– Не влаштовуй сцени, - прогарчав він, коли юнак ухопив його за рукав і не відпускав. Він пішов і потягнув за собою юнака, який тягнувся за ним до самого ліфта. Нарешті у того забракло сили і він випустив рукав.
Квадратний простір міста, без жодного руху, тільки дрібний дощ рівно сипав на мідного кольору асфальт; будинки іграшковими конструкціями висіли у повітрі, купоросному, відразливому і німому, а дощ повільно падав, і в проріхи було видно на кілька кварталів попереду. Капітан зупинив свій "Лексус" у більш зручному для нього місці, хоча можна було поставити, де заманеться. Він сидів і нічого не думав, тільки щелепа ходила туди-сюди, капітан нервував і злився. Невідомо якого біса він зупинився тут, саме тут, і чого сюди приїхав. Нарешті він з того боку побачив людську тінь, згорблену, під будкою банкомата. Він підвів машину ближче. Але то був простісінький бомж. Згорблений, з поораним зморшками обличчям. Він чимось нагадував Міка Джаггера. І капітан вилаявся, пригадавши, що лишив теплі простирадла, затишок і юнака. А дощ слинявив і слинявив з неба. Величко вже хотів розвернути машину, коли погляд упав на руки бомжа: той замість пляшки, як йому видалось, тримав сотовий телефон. Капітан дивився на чорну поверхню сотового, наче на якогось рідкісного птаха, що вискочив з цифрового фото і приліпився лапками до засмальцьованого одягу цього чоловіка. Нарешті він вийшов і підійшов до бомжа, поклавши руку за звичкою на пістолет. Бомж спав, а мобільник продовжував працювати. Капітан нахилився й узяв сотовий. Механічними рухами перевірив повідомлення і знайшов свій номер. Інших там не було. Сотовий виявився досить дорогим, ексклюзивним свого роду, і коштував не менше середнього авто. Безумовно, він міг належати тільки Ладі і нікому більше. Величко навіть знайшов її ініціали.
Капітан спробував розбудити бомжа, але це виявилося справою невдячною. Він потягнув ніздрями повітря й ухопив за петельки бомжа. Капітан чекав усього, але тільки не такого повороту. Взагалі, на що він розраховував? Спина його швидко мокла під дощем, і це було незручно. Абсурдність світу дивилася на нього переляканими очима бомжа. Знову ця падлюча тиша зав’язла у вухах. Тоді він защебнув на нього наручники і затягнув до салону авто. Далі не знав, що робити. Він промчав кілька кварталів, потім зупинився і потягнув його до кав’ярні. Погрюкав у двері, і йому майже відразу відчинили. Він заволік бомжа під заспане бурчання хазяїна.