Мати жила в Сайґоні з 1932 до 1949 року. В грудні 1942 року помер мій молодший брат. Вона вже не могла зрушити з місця. Вона казала, що залишилася там, біля його могили. Потім вона таки повернулася до Франції. Моєму синові було два роки, коли ми знову побачились. Було запізно, щоб знов віднайти одна одну. Ми зрозуміли це з першого погляду. Що там було віднаходити? Вона цілком належала старшому синові, все інше зникло. Вона оселилася в департаменті Луар-е-Шер у замку «під Людовіка XIV», там і померла. З нею жила До. Мати усе ще боялась ночі. Вона купила рушницю. До вартувала її сон в мансарді останнього поверху замку. Вона також придбала маєток під Амбуазом для свого старшого сина. Там був ліс. Він розпорядився його вирубати. Він їздив грати на гроші у баккара в паризькому нічному клубі. Ліс він програв за одну ніч. Саме ця згадка несподівано робить мене поблажливою: до сліз шкода старшого брата, коли він програв оті, виручені за ліс, гроші. Знаю, що зранку його знайшли на Монпарнасі, навпроти кафе «Куполь», він лежав у своїй машині і казав, що не хоче жити. Що було далі — не знаю. Що вона зробила зі своїм маєтком — не маю зеленого поняття; все — для старшого сина, своєї дитини, який і в п’ятдесят років не навчився заробляти гроші. Купила електричні інкубатори і встановила їх у великій вітальні на першому поверсі. Вилупилося зразу шістсот курчат, сорок квадратних метрів курчат. Вона помилилася в регулюванні обігріву — курчата вилупилися зарано, жодне не могло саме їсти. Шістсот курчат з роззявленими дзьобиками, що не стуляються, усі вони помруть з голоду, більше вона з інкубаторами не зв’язується. Я приїхала в замок, коли вони вилупились, то було справжнє свято. А потім здохлі курчата і їхній корм так смердять, що я просто не можу там їсти, постійний блювальний рефлекс.
Вона померла на руках у До і в того, кого називала «моє дитя», у великій спальні на другому поверсі, у тій самій, куди вона запускала на ніч овець, від чотирьох до шести баранів лежали навколо її ліжка в морозяні ночі упродовж кількох зим, останніх зим.
Саме там, в своєму останньому домі на березі Луари, коли вона врешті заспокоїлась і перестала їздити сюди-туди, коли завершилися всі сімейні справи, саме там я вперше ясно побачила її божевілля. Я зрозуміла: До з моїм братом завжди були занурені в те божевілля. А я — ні. Мені ніколи і в голову не приходило, що вона божевільна. З народження. В неї це було в крові. Вона не була хвора на божевілля, то був її нормальний стан. Вона покладалася на До і старшого сина. Ніхто інший про це не здогадувався. У неї завжди було багато друзів, вона підтримувала дружбу протягом довгих років і завжди заводила нові знайомства, часто з дуже молодими, що прибували на службу в факторію, а згодом також і в Турені — серед них траплялося чимало пенсіонерів, що повернулися з французьких колоній. Люди завжди тяглися до неї, незалежно від віку, їх притягав її розум — такий жвавий розум, казали вони, її веселий норов і непідробна природність, що не покидали її і в старості.
Я не знаю, хто зробив те фото, де так явно струмує відчай. Там, де ми на подвір’ї будинку в Ханої. Можливо, батько востаннє клацнув фотоапаратом. За кілька місяців його відкличуть до Франції, за станом здоров’я. А перед тим він отримає нове призначення — у Пномпень. І пробуде там всього кілька тижнів. Жити йому лишилося менше року. Мати відмовиться їхати разом з ним до Франції, залишилася там, де була. У Пномпені. У цій пишній резиденції, що виходить на Меконґ, колишньому палаці короля Камбоджі, серед величезного парку на багато гектарів, де мою матір завжди опосідав страх. Вночі ми самі її боїмося. Ми спимо вчотирьох на одному ліжку. Вона каже: я боюся ночі. Саме у цій резиденції мати дізнається про смерть батька. Дізнається ще до приходу телеграми, напередодні, щойно побачить знак і зрозуміє його: то була пташка, що перелякано билася й кричала серед ночі біля батькового кабінету з північного боку фасаду. А ще, саме там, за кілька днів до смерті чоловіка мати побачить примару батька, її батька. Вона вмикає світло. Він тут. Стоїть біля столу серед великої восьмикутної вітальні. Дивиться на неї. Я пригадую крик, як вона кликала на поміч. Вона розбудила нас, розповіла про примару, що він був у своєму недільному сірому костюмі, як тримався і як втупився у неї поглядом. Вона каже: я покликала його так, як кликала у дитинстві. Каже: мені не було страшно. Кинулась до нього, але примара раптом щезла. Обидвоє — і батько, і дідусь — померли у той день і час, коли з’являлася пташка і примара. Ось чому ми так захоплювались матір’ю — вона знала все на світі, навіть смерть.
З лімузина виходить елегантний чоловік, він курить англійську сигарету. Він дивиться на дівчину в чоловічому капелюсі й золочених туфельках. Повільно до неї підходить. Видно, що він дещо ніяковіє. Спочатку навіть не усміхається. Раптом пропонує їй сиґарету. Пальці його злегенька тремтять. Між ними перепона, адже він не білий, вони належать до різних рас, він має перебороти себе, ось чому він тремтить. Вона відповідає, що не курить: ні, дякую. І не каже більше нічого, не просить дати їй спокій. Тепер йому вже не так страшно. Далі він каже: це мовби чарівний сон. Вона не відповідає. Справді, чи варто відповідати, і що, власне, вона має на це відповісти. Вона чекає. Тоді запитує він: а звідки ви? Вона каже, що вона донька вчительки жіночої школи в Садеку. Він розмірковує, а потім каже, що чув про цю пані, її матір, це ж треба, не повезло їй з тією концесією, здається, в Камбоджі, чи не так? Саме так.
Він каже: як незвичайно зустріти вас тут, на поромі. В таку ранню годину, така чарівна дівчина, ви навіть не усвідомлюєте, наскільки це несподівано — молода біла дівчина в автобусі для місцевих.
Він каже, що капелюх їй до лиця, навіть дуже до лиця, що це… оригінально… чоловічий капелюх, чому б і ні? Вона така гарна, вона може собі будь-що дозволити.
Вона дивиться на нього. І питає, звідки він. Він каже, що недавно з Парижа, де навчався, що також живе в Садеку, прямо біля річки, знаєте, такий великий будинок з терасами й балюстрадою з голубої кераміки. Вона питає, хто він. Він каже, що він китаєць, що його родина походить з Північного Китаю, з Фу-Шуня. Ви дозволите мені відвезти вас у Сайґон? Вона киває. Він велить водієві забрати її речі з автобуса і перенести їх у чорний автомобіль.
Китаєць. Він належить до тієї меншості підприємців китайського походження, які займаються управлінням всієї нерухомості колонії. Того дня він перетинав Меконґ у напрямку до Сайґона.
Вона сіла в чорне авто. Траснули дверцята. Знову повернулася заледве відчутна розгубленість, дивна втома, сонячний відблиск на річці злегка блякне, залишається тільки слід. Якась ледь помітна приглушеність, мовби все оповив туман.
Я більше ніколи не сяду в автобус для місцевих. Відтепер у моєму розпорядженні лімузин, щоб їздити в ліцей і повертатися до пансіону. Я вечерятиму у найелегантніших закладах міста. І завжди шкодуватиму про те, що роблю, і за тим, від чого відмовляюся і що приймаю — і добре, й погане: автобус, водій автобуса, з яким ми сміялися, старі панії на задніх сидіннях, що постійно жують бетель, діти на багажних полицях, родина в Садеку, жах її існування і її геніальна мовчанка.
Він говорив. Він казав, що сумує за Парижем, за чарівними парижанками, що йому бракує тут вечірок, розваг, так-так, «Куполь», «ла Ротонд» (особисто мені більше подобалася ла Ротонд), нічних барів — словом, усього того «шаленого» життя, яким він жив два роки. Вона уважно слухала, виловлюючи в його розповідях відомості про його статки і все те, що могло вказати на суму його мільйонів. Він розповідав далі. Його мати померла, він був єдиною дитиною. Залишився тільки батько, йому, власне, й належать усі гроші. Але ви знаєте, що то таке, коли він уже десять років сидить на одному місці, курить люльку з опіумом, дивиться на ріку і розпоряджається усім своїм майном, лежачи в польовому ліжку. Вона каже, що розуміє.
Старий не дозволив синові одружитися з білошкірою дівчиною, з цією маленькою повією із Садека.
Образ з’являється задовго до того, коли він наважився заговорити з білою дівчинкою, що стоїть біля поруччя, — тоді, коли він вийшов з чорного лімузина і зробив перші кроки до неї, а вона знала, знала вже тоді, що він відчуває страх.
І ще вона зрозуміла з першої хвилини: він цілком залежить від її милості. А отже, і будь-який інший мужчина, при нагоді, може опинитися в її милості. Окрім того вона знає ще щось: сьогодні, вочевидь, настав час, коли вона вже не зможе уникнути певних зобов’язань щодо самої себе. І що знати про це не повинна ні її мати, ні брати. Затраснуті двері чорного автомобіля вперше і назавжди відрізали її від родини. Відтепер вони не мають знати, що з нею станеться. Чи її заберуть, чи викрадуть, чи поранять, чи збезчестять — тепер це їх не стосується. Ні матері, ні братів. Така їхня доля. І з цього приводу вона могла б розплакатись уже тоді, в чорному лімузині.
Дитина відтепер буде зв’язана лише з цим чоловіком, першим, — тим, хто з’явився перед нею на поромі.
Того дня, у четвер, все відбулося дуже швидко. Він щодня приїздив за нею до ліцею і відвозив її в пансіон. А якось пополудні в четвер він під’їхав до пансіону. І забрав її з собою в чорному автомобілі.
Вони приїхали в Шолен. Зупинилися навпроти бульварів, що прилягають до китайського кварталу в центрі Сайґона. Широка, помережана трамвайними коліями вулиця в американському стилі аж кишить рикшами і автобусами. Щойно минув полудень. Дівчинка втекла з прогулянки, обов’язкової для вихованок пансіону.
Квартирка в південній частині міста. Обставлена, можна сказати, нашвидкуруч: меблі в сучасному стилі. Він каже: меблі вибирав не я. У квартирі присмерк, але підняти жалюзі вона не просить. Її почуття якісь невизначені — без ненависті, без огиди, а це, напевне, і є бажання. Вона не знає. Вона зразу погодилася прийти сюди, щойно він попросив її про це вчора увечері. Дівчинка відчуває, що вона саме там, де їй належить бути, так, саме там. Їй трохи страшно. Здається, все виглядає не зовсім так, як вона собі уявляла, але, вочевидь, саме так, як і повинно бути в такому випадку. Вона уважна до зовнішніх ознак: до світла, до вуличного гамору, в який занурена кімната. А він, він тремтить. Спершу він дивиться на неї так, ніби чекає, що вона заговорить перша, але вона мовчить. Він також завмер, він її не роздягає, він каже, що любить її, любить до божевілля. Він промовляє це тихо-тихо. І знов замовкає. Дівчина не відповідає. Вона могла б сказати, що не любить його. Проте не каже нічого. І раптом розуміє, саме в цю мить, що він не знає її і ніколи її не збагне, що він просто не здатний збагнути міру її гріховності. І хай би як він старався її наздогнати, йому це ніколи не вдасться. Вона все вирішує сама. Перед його незнанням про неї вона раптом розуміє: він сподобався їй ще на поромі. Так, він їй подобається, і все тепер залежить лише від неї.
Вона каже: я хотіла б, щоб ви мене не любили. І хоч ви мене й любите, я хотіла б, щоб ви все робили так, як з іншими жінками. Він дивиться на неї з жахом, питає: ви цього хочете? Вона каже: так. Тут, у цій кімнаті, він почав уперше страждати, він цього вже не приховує. Він каже, що вона ніколи його не покохає, він у цьому впевнений. Дівчина не зупиняє його. Спершу каже: не знаю. Потім дає йому виговоритися.
Він каже, що він самотній, жахливо самотній з цим своїм коханням до неї. Вона відповідає, що також самотня. Але не уточнює, чому. Він каже: ви з ким завгодно пішли б так само, як пішли сюди зі мною. Я не можу цього знати, відповідає вона, я ще ніколи не ходила з мужчиною до нього на квартиру. Дівчина просить його нічого більше не говорити, вона тільки хоче, щоб він робив усе як завжди, коли приводить жінок до себе на квартиру. Благає його зробити все так само.
Він зірвав з неї сукню і кинув на підлогу, зірвав білі трусики і несе її, оголену, на ліжко. Тоді відвертається, сідає на край ліжка і плаче. А вона, вона повільна й терпляча, пригортає його до себе і починає роздягати. Вона робить це із заплющеними очима. Повільно-повільно. Він хоче зробити порух, щоб допомогти. Не рухайся, просить вона. Дай мені. Каже, що хоче сама це зробити. І вона роздягає його. Потім просить його обернутись, і він лягає в ліжко, але обережно, легко, так, ніби боїться її розбудити.
Шкіра має дивовижний запах. Його тіло. Худе, кволе, позбавлене м’язів, неначе тіло хворого, що проходить лікування, безволосе, в ньому немає нічого чоловічого, окрім статі, він дуже крихкий, незахищений, страждений. Вона не бачить його лиця. Вона не дивиться на нього. Вона торкає його. Торкає ніжну оболонку плоті, шкіри, вона пестить золотавий відтінок, невідому новизну. Він стогне, схлипує. Захлинається своєю нестерпною любов’ю.
І плачучи, він бере її. Спершу їй боляче. Але згодом біль зникає, перевтілюється, поступово покидає її, зміщується в бік насолоди, поєднується з нею.
Море, безформне, просто ні з чим незрівнянне море.
Уже на поромі, ще тоді, образ дівчинки поєднався з цією миттю.
Образ жінки в церованих панчохах, що перетнула кімнату. Я нарешті бачу її дівчинкою. Сини і тоді все знали. А донька ще ні. Вони ніколи не говорять одне з одним про матір, ніколи не поділяться тим, що знають і що відділяє їх від неї — останнім, вирішальним знанням про дитинство матері.
Мати ніколи не знала насолоди.
Я й не знала, що від цього йтиме кров. Він питає: тобі було боляче? Я кажу: ні, і він каже, що щасливий.
Він витирає кров, миє мене. Я дивлюся, як він це робить. Таке відчуття, ніби він знову повертається до мене, знову стає бажаним. Я тільки питаю себе, звідки взялася в мені ця сила, щоб чинити наперекір материній забороні. Так холоднокровно, з такою рішучістю. Як вдалося мені «довести цей задум до кінця».
Ми дивимось одне на одного. Він обіймає моє тіло. Питає мене, чому я пішла з ним. Я кажу: так було треба, це як обов’язок. Ми вперше розмовляємо. Я розповідаю йому про двох братів. І кажу, що в нас немає грошей. Більше нічого. Він знає старшого брата — зустрічав його в опійних курильнях в Садеку. Я кажу, що старший брат обкрадає матір, щоб ходити в курильні, обкрадає прислугу, а іноді власники курилень приходили до матері вимагати гроші. Потім розповідаю про землю біля дамби. Мати помре, кажу я, далі так тривати не може. Кажу, що близька смерть матері якось пов’язана з тим, що відбулося зі мною сьогодні.
Я раптом відчуваю, що хочу його.
Він жаліє мене, ні, кажу я, ні, не треба мене жаліти, нікого не треба жаліти, окрім моєї матері. Він каже: ти пішла зі мною, тому що в мене є гроші. Я відповідаю, що хочу його разом з грішми, разом з лімузином і грішми, бо я таким його побачила, і як мені знати, що б я робила, якби все було інакше. Він каже: я хочу забрати тебе, поїхати разом з тобою. Я відповідаю, що поки що не можу покинути свою матір, що я померла б з горя. Він каже: не пощастило мені з тобою, та я все одно дам тобі грошей, не турбуйся. Він знову випростується. Ми замовкаємо.
Гучний міський гамір влітає в квартиру, він зберігся в спогаді — так у фільмі надто гучний звук заглушує все. Я дуже добре пам’ятаю: кімната тьмяна, ми лежимо мовчки, ми в оточенні безперервної міської веремії, кімната вросла в місто, в міський потік. Вікна не мають шибок, тільки штори і жалюзі. На шторах миготять тіні людей, що проходять залитим сонцем тротуаром. Величезні юрби людей. Постійно. Тіні рівномірно посічені жалюзями. Цокіт дерев’яних сабо відлунює в голові, голоси крикливі, китайська — це мова, яку треба кричати, так я уявляла собі мову пустель, це неймовірно чужа мені мова.
Назовні день добігає кінця, це розумієш за шумом голосів і кроків, їх стає усе більше й більше. Квартал розваг значно оживає вночі. І ніч починається зразу після заходу сонця.