Бетті Фернандес. Спогади про чоловіків ніколи не спалахують в такому яскравому світлі, як образи жінок зринають у пам’яті. Бетті Фернандес. Теж іноземка. Лиш вимовиш її ім’я, а вона вже тут як тут: крокує паризькою вулицею, дуже погано бачить, короткозоро мружиться, нарешті впізнає вас і вітає легким помахом руки. Добридень, як справи? Вона вже давно померла. Напевне, років із тридцять тому. Я пам’ятаю її грацію, зараз уже пізно, щоб це забути, ніщо не може стерти цю досконалість — ані обставини, ні епоха, ні холоднеча. Ні голод, ні поразка Німеччини, ні повне викриття її злочину. А вона все крокує вулицею понад історією, понад подіями, хоч би які жахливі вони були. Її очі теж дуже ясні. Ношена рожева сукня, чорний капор, на вуличнім сонці геть запилюжений. Тендітна, висока, ніби намальована тушшю, як ґравюра. Люди зупиняються, зачаровані елеґантністю цієї іноземки, яка проходить, нікого не помічаючи. Суверенна. Зразу й не збагнеш, звідки вона йде. І мимохіть промовляєш до себе: тільки звідти, здалека, з інших країв. Тому вона й красива, дуже красива. Вона вбрана у старе європейське лахміття; рештки парчі, старомодні жіночі костюми, старі тюлі, залежаний у крамницях одяг, якісь старі обрізки «от кутюр», старі, побиті міллю лисячі комірці і горжетки, старе хутро видри — така от її краса, розтерзана, мерзлякувата, зі схлипуваннями, краса екзилю; нічого їй не пасує, все занадто велике, і це гарно, вона пливе, надто тендітна, все на ній теліпається, а проте це гарно. Така вже вона з голови до ніг: на ній кожна річ тут-таки безпомильно примножує її красу.
Бетті Фернандес теж влаштовувала прийоми, у неї був свій «день». Ми кілька разів ходили до неї. Одного разу в неї був Дріє ла Рошель[3]. Очевидно, гординя його страждала, тому, щоб не принижувати свого статусу, він говорив мало, говорив штучним голосом, важкими фразами, що здавалися перекладом. Здається, був також і Бразільяк, та я його не пам’ятаю, а жаль. Сартра не було ніколи. Бували поети з монпарнаської групи, але я нікого не запам’ятала, жодного імені. Німці не заходили. Про політику не говорили. Тільки про літературу. Рамон Фернандес розповідав про Бальзака. Його слухали аж до світанку. Він говорив зі знанням, майже недосяжним у наші дні, і лише дрібниці можна було підтвердити фактами. Він давав мало інформації, радше свої судження. Говорив про Бальзака, так, ніби зробив його з себе, ніби сам колись спробував улізти в шкіру Бальзака. Рамон Фернандес мав вишукані манери, навіть в ученості: він умів просто й доступно ділитися своїми знаннями, ніколи не давав відчути, що знання — це обов’язок чи тягар. Він був завжди щирим. Зустріч з ним на вулиці, у кав’ярні завжди була святом, він щиро радів з такої зустрічі, справді, і вітав вас, сяючи від задоволення. Добридень-як-справи? Вимовляв це на англійський манер, без коми, з веселим смішком, і поки звучав цей сміх, все здавалося жартом — і війна, і всі, пов’язані з нею, вимушені страждання, рух опору і колабораціонізм, голод і холод, мука й ганьба. І вона, Бетті Фернандес, вона говорила тільки про людей, яких зустрічала на вулиці, або про тих, з ким була знайома, про те, як їм ведеться, про товари у вітринах магазинів, які ще можна було придбати, про додаткові картки на молоко, на рибу, про те, як боротися з дефіцитом, холодом і постійним голодом, вона завжди була дуже практична, товариська і уважна, віддана і ніжна. Так, Фернандеси співпрацювали з німцями. А я через два роки після війни вступила в комуністичну партію. Тепер я розумію — це абсолютно рівноцінно. Все те саме — співчуття, крик про допомогу, та сама нездатність робити висновки, словом, той самий забобон — віра в те, що політика допоможе вирішити особисту проблему. Бетті Фернандес також бачила порожні вулиці часів німецької окупації, бачила Париж, сквери з квітучими катальпами, так само, як і та, інша жінка, Марі-Клод Карпанте. І в неї теж був свій день прийнять.
Він підвозить її до пансіону на чорнім лімузині. Зупиняється, не доїжджаючи до входу, щоб їх не побачили. Уже ніч. Вона вистрибує, вона біжить, не озираючись. Вбігши в ворота, зауважує, що велике шкільне подвір’я ще освітлене. А проминувши коридор, бачить її, ту, котра чекала на неї, і вже стурбована, напружена, набурмосена. І питає: де ти була? Дівчина відповідає: я не ночувала в пансіоні. Вона не пояснює чому, а Гелен Лаґонель не питає. Дівчина скидає рожевий капелюшок і переплітає на ніч коси. «У ліцеї ти теж не була». — «Так, не була». Гелен каже, що телефонували з ліцею, тому вона все знає, і що її викликає головна вихователька. У напівтемряві подвір’я багато дівчат. Усі в білому. На деревах розвішено великі лампи. У кількох класах ще горить світло. Деякі учні ще вчаться, деякі залишились у класах, щоб трохи потеревенити, пограти в карти чи поспівати. Учениці не лягають спати в певний час, удень спекотно, тому надвечір у них вільний графік, та й молодим вихователькам теж цього хочеться. Ми з Гелен — єдині білі дівчата у цьому державному пансіоні. Тут багато метисок, більшість із них покинуті своїм батьком — вояком, моряком, дрібним чиновником з митниці, пошти чи громадських служб. Їх направляють на навчання громадські добродійні служби. Є також четверо дівчаток-квартеронів, тобто з четвертиною білої крові. Гелен Лаґонель думає, що французький уряд виховує їх для того, щоб вони потім стали санітарками у лікарнях чи виховательками в сирітських притулках, у лепрозоріях чи психіатричних клініках. Ще вона боїться, що можуть послати у холерні і чумні лазарети. Ось про що думає Гелен Лаґонель і плаче, її не приваблює таке майбутнє, у неї завжди одне на думці: як порятуватися з пансіону?
Я йду до чергової виховательки; це молода дівчина, також метиска, вона часто спостерігає за нами — за мною та Гелен. Вона каже: ви не були в ліцеї, не ночували тут цієї ночі, доведеться повідомити вашій матері. Я кажу, що не могла зробити інакше, але відтепер, з цього вечора, я постараюся завжди повертатися на ніч до пансіону, і тому не варто повідомляти моїй матері. Молоденька вихователька дивиться на мене й усміхається.
Я не дотримаю слова. Матері повідомлять. Вона прийде до директорки пансіону й попросить дати мені увечері волю, не контролювати, о котрій годині я повертаюся, і не силувати мене до недільних прогулянок з дівчатками пансіону. Ця дитина завжди була вільна, каже мати, інакше б вона давно втекла, навіть я, мати, нічого не можу з цим удіяти, щоб її не втратити, я мушу дати їй свободу. Директорка з усім погоджується, адже я біла, а для репутації пансіону серед метисок має бути бодай кілька білих. Мати також сказала, що я добре вчуся в ліцеї і там теж надають таку свободу, сказала, що з синами їй так важко, безнадійно важко, і що успіхи в навчанні молодшої донечки — то її остання надія.
Директорка дозволила мені жити в пансіоні, як у готелі.
Невдовзі на моєму безіменному пальці з’явиться перстень з діамантом. Тож виховательки більше не роблять мені зауважень. Вони, звичайно, підозрюють, що я не зовсім заручена, але діамант дуже дорогий і, без сумніву, справжній, і більше ніхто нічого не каже, адже мені, ще зовсім юній дівчині, подарували таку коштовність.
Я повертаюся до Гелен Лаґонель. Вона лежить на лавочці й плаче — гадає, що мене виженуть з пансіону. Я підсідаю до неї і відчуваю легку знемогу від краси її тіла, що випросталося поруч з моїм. Це тіло таке витончене, під тонкою сукнею, я можу торкнутися його рукою. А груди такі, яких я не бачила зроду. І ніколи їх не торкалася. Яка ж вона безсоромна, ця Гелен Лаґонель, вона просто не розуміє, що робить, коли проходить наголяса по загальній спальні. Тіло Гелен Лаґонель — дар, найкращий з Божих дарів, ця ні з чим незрівнянна гармонія між поставою і манерою нести свої груди перед собою, ніби окремі від тіла досконалі предмети. Немає нічого чарівнішого, ніж ця досконала округлість, яка так і проситься в руку. Навіть тіло мого молодшого брата, що нагадувало тіло маленького кулі, блякне на тлі цієї неймовірної величі. Тіла чоловіків мають скупі форми, замкнені на внутрішньому. Проте вони не руйнуються так, як тіло Гелен Лаґонель, якому судилося зовсім недовго бути таким — десь, напевне, одне літо — і все. Гелен родом з високих плато Далата. Її батько — службовець у факторії. Вона приїхала недавно, серед навчального року. Гелен усього боїться, притискається до мене і так сидить, нічого не каже, іноді плаче. У неї смагляво-рожевий колір лиця, як у всіх мешканців гір; їх легко впізнати тут, серед зеленаво-блідих, анемічних дітей, що виросли серед тропічної спеки. Гелен Лаґонель не ходить до ліцею. Вона не знає, що таке ходити до школи, ця Гелен Л. Вона не вміє вчитися, не запам’ятовує. Вона відвідує початкові курси при пансіоні, але це нічого їй не дає. Вона плаче, притискаючись до мого тіла, і я пещу її волосся, її руки, я кажу їй, що залишуся разом з нею в пансіоні. Вона й не підозрює, що надзвичайно вродлива, ця Гелен Л. Її батьки й гадки не мають, що з нею робити, тому намагаються якнайшвидше видати її заміж. Всі наречені будуть біля ніг Гелен Лаґонель, варто їй лише захотіти, але вона не хоче, вона їх не бажає, вона хоче одного — вернутись до матері. Вона. Ця Гелен Л. Гелен Ель. Гелен Лаґонель. Врешті вона таки зглянеться на волю матері. Вона набагато вродливіша за мене, із цим моїм блазенським капелюхом і золотими туфельками, вона куди придатніша до одруження, ця Гелен Лаґонель, з нею можна одружитися, надати їй статус заміжньої, залякати її незрозумілими поясненнями про її страх, наказати їй залишатися тут і чекати.
Гелен Лаґонель, вона ще зовсім не знає того, що знаю я. Але ж їй уже сімнадцять. І, мабуть, ніколи й не дізнається, смутно здогадувалась я.
Тіло Гелен Лаґонель важке, ще невинне, шкіра така ніжна, як у деяких тропічних плодів, щонайтонша на дотик, мовби її й нема, торкнутися до неї — то вже занадто. Гелен Лаґонель викликає бажання її вбити, збуджує солодку фантазію — вбити її власними руками. Ці щонайвишуканіші кулі — вона носить їх, і нічого про них не знає, вона показує їх рукам — щоб їх м’яли, роту — щоб їх їв, а сама при цьому їх не помічає, не підозрює про їхню неймовірну владу. Мені хочеться їсти груди Гелен Лаґонель, як він поїдає мої груди у кімнаті в китайськім кварталі, куди я йду щовечора, щоб поглибити свої знання про божественне. Я хочу, щоб мене проковтнули ці божественні груди, які належать їй.
Я знемагаю, бо я смертельно хочу Гелен Лаґонель.
Я знемагаю від жаги.
Я хочу взяти Гелен Лаґонель з собою, туди, де щовечора, заплющивши очі, я кричу від насолоди. Я хотіла б віддати Гелен Лаґонель чоловікові, який дає мені цю насолоду, щоб він зробив те саме і з нею. Хочу, щоб це сталося на моїх очах, щоб вона віддалася йому за моїм бажанням, щоб вона віддалася тому, кому віддаюся і я. Тоді б насолода прийшла до мене через тіло Гелен Лаґонель, і тоді я зазнала б найвищої, найостаточнішої насолоди.
І від цього можна померти.
Мені здається, ніби вона з тієї самої плоті і крові, що й чоловік із Шолена, але її теперішність осяйна, сонячна, цнотлива, її п’янкий розквіт помітний у кожному її русі, в кожній сльозині, у кожній з її слабкостей, у її незнанні. У моєму розумінні Гелен Лаґонель — його жінка, жінка цього страждальця, що завдає мені такої незрівнянної, невиносної втіхи, жінка цього затіненого мужчини з Шолена, цього китайця. Гелен Лаґонель родом з Китаю.
Я не забула Гелен Лаґонель. І цього мужчину, страждальця, я не забула теж. Після того, як я поїхала й покинула його, я два роки й близько не підпускала жодного з чоловіків. Але справа тут не в дивній вірності йому, справа тільки в мені самій.
Я все ще зі своєю родиною, саме тут я живу, за винятком одного зовсім іншого місця. Серед цієї висушеної вітрами пустелі, серед скам’янілої озлобленості я щонайглибше впевнилася в собі, у найпотаємнішій глибині мого єства зародилася непохитна впевненість у тому, що колись я буду писати.
Моя родина. Тут я все життя буду ховатися від теперішнього, хоч би де я жила. Після годин, проведених у квартирі китайця, я дивлюся на наше помешкання свіжим оком, бачу його в новому світлі. У цьому домі важко дихати, він сусідить зі смертю, тут живе насильство, біль, відчай і ганьба. І дім у Шолені такий самий. Але він — по той бік річки. Я переправилася через річку.
Мені невідомо, що сталося з Гелен Лаґонель, можливо, вона померла. Вона перша залишила пансіон, задовго до мого від’їзду в Францію. Вона повернулася в Далат. Мати попросила. Пригадую, що йшлося, здається, про її одруження: у Далат приїхав новий чиновник із метрополії. А може, я й помиляюся, можливо, я сама вигадала це все, що, як мені здавалося, могло статися з Гелен, коли мати відкликала її додому.
Тепер я все ж мушу розповісти про те, що це було і як це було. Отже: він обкрадає прислугу, щоб курити опіум. Обкрадає матір. Нишпорить по шафах. Краде. Грає. Перед смертю батько купив будинок в Антре-де-Мер[4]. Це єдиний наш статок. Але він грає. І мати продає цей будинок, щоб заплатити його борги. Але цього мало, йому завжди не вистачає. Він намагається продати мене, зовсім юну, клієнтам у «ла Куполь». Тільки заради нього мати ще хоче жити. Щоб він їв, спав у теплі, щоб хтось кликав його на ім’я. А земельний наділ, який вона купила йому поряд з Амбуаз на десятирічні заощадження. Він заклав його під іпотеку і програв за одну ніч гроші. Вона сплачує відсотки. А увесь виторг за вирубаний і проданий ліс, про який я вже казала. Він теж програв його за одну ніч. Він обікрав матір, коли вона лежала при смерті. Він з тих, що нишпорять по шафах, що мають нюх, що добре вміють шукати і знаходити дорогі сувої тканин і різні сховки. Крав навіть обручки та інші пам’ятні речі, прикраси, їжу. Обкрадав До, хлопчиків-служок, молодшого брата. І мене, ще й дуже часто. Він продав би і власну матір. Коли вона вмерла, він зразу викликав нотаріуса, зразу, коли у всіх ще не вщух біль утрати. І вміло скористався з цього болю. Нотаріус каже, що заповіт нечинний. Що вона надала надто велику перевагу старшому синові і обділила мене. Різниця величезна, моя частка сміховинна. Я маю, ознайомившись із текстом заповіту, визнати його або опротестувати. І я засвідчую, що погоджуюсь: ставлю свій підпис. Я згідна на все. Брат, потупивши очі, каже: спасибі. Він плаче. Він щиро переживає смерть матері. Це правда. Після звільнення Парижа його розшукують, мабуть, за колабораціонізм на півдні, і він не знає куди подітися. Він приходить до мене. Я так ніколи й не довідалась, що йому загрожувало. Можливо, він виказував партизанів, євреїв — усе може бути. Він зі мною ніжний, лагідний, як завжди після своїх чергових злочинів або коли йому потрібна допомога. Мій чоловік у полоні. Він висловлює співчуття. Він залишається на три дні. Я забула, який він, ідучи з дому, нічого не замикаю. Він перенишпорив у всіх шафах. Я берегла до повернення чоловіка цукор і рис, отриманий на картки. Він знайшов і забрав. Обшукав і маленьку шафку в моїй спальні. І знайшов, що хотів. Він забрав усі мої заощадження — п’ятдесят тисяч франків. Мені не залишив ані франка. І втік з моєї квартири як злодій. Коли я знову його побачу, я не скажу йому про це ані слова. Так буде соромно за нього, що я просто не зможу. Після фальшивого заповіту фальшивий замок Людовіка XIV продано буквально за окраєць хліба. Продаж був сфабрикований, як і заповіт.
Після смерті матері він залишився сам. У нього немає друзів, ніколи не було, часом з’являються жінки, яких він змушує «працювати» на нього на Монпарнасі, були, щоправда, й такі, яких він не змушував працювати, принаймні спочатку; з’являлися в нього й мужчини, які, проте, самі платили йому. Він жив дуже самотньо. Під старість став ще самотніший. Звичайний шахрай, пройдисвіт, баламут, що займався дрібними «справусями». Він сіяв страх тільки довкола себе, але не далі. Втративши нас, він втратив свою імперію. Адже це був не ґанґстер, а просто дрібний сімейний шахрай, нишпорка в шафах, беззбройний убивця. Та він ніколи не компрометував себе перед сторонніми. Всі пройдисвіти живуть саме так, як жив він, не знаючи солідарності, величі, і в постійному страсі. Він боявся. Після материної смерті він жив дивним життям. Жив у Турі. Ні з ким не знався, тільки з офіціантами в кафе, які зі своїх джерел підказували йому, на кого ставити на бігах, та з підпилими завсідниками, що грали в покер у задній залі. Він уподібнився до них, багато пив, очі налилися кров’ю, рот перехнябився. У Турі в нього нічого не залишилось. Замок продано, ділянку закладено. Цілий рік він прожив на меблевому складі, де зберігалася вся наша обстановка, цей склад ще колись орендувала наша мама. Цілий рік він спав у кріслі. Доки впускали. Минув рік. І врешті його вигнали на вулицю.
Цілий цей рік напевно сподівався викупити заставлену під іпотеку ділянку. Поступово він програв зі складу всі материні меблі, бронзових Будд, мідні прибори, а потім ліжка, шафи, постіль. Одного чудового дня він стає голий як бубон, таке трапляється з такими пройдисвітами, одного дня він побачив, що увесь його статок — це те, у що він одягнений, і більше нічого — ні скатертини, ні виделки з ножем. Він сам, як перст. За цілий рік ніхто не відчинив перед ним дверей. Він пише до кузена в Париж. Йому обіцяють сяку-таку роботу і кімнатку прислуги в кварталі Малезерб. І в п’ятдесят з гаком років він уперше пішов працювати, одержав першу в житті зарплату, він — кур’єр у морській страховій компанії. Так триває, мабуть, років з п’ятнадцять. Він потрапляє до лікарні. Але помер він не там. Він помер у своїй кімнаті.