Машина врізалася в сусідній магазин. Спалахнуло полум’я. Хтось одчайдушно закричав. Збігалася юрба.
Скориставшись цим, Лосс пересік майдан, оббіг його й, повернувши назад, шмигнув у вузеньку вулицю. Він не бачив, як на солідній відстані за ним стежили якісь люди.
Лосс перейшов на повільний крок. Треба заспокоїтися, щоб перехожі нічого не помітили. Здається, переслідувачі відстали.
Алессандро вскочив до тролейбуса, що йшов у бік вокзалу, потім пересів ще на один. Зійшовши біля моста через Мансанарес, він перебрався на протилежний берег і опинився в передмісті. Ще метрів п’ятсот — і все. Недалеко особняк професора. Лосс проник крізь паркан, прокрався густим садом. Вискочив на вуличку, яка розділяла розкішні сади й вілли багатіїв. Кругом — ні душі.
Ось, нарешті, садиба професора. На флюгері будинку горить зелена зірка — символ життя. Лосс пробрався через залізний частокіл і опинився під високим каштаном.
Алессандро поправив зім’яті штани, пригладив волосся. Потім на мить заплющив очі. Як він втомився. Хоч би одну хвилинку поспати… Поспати…
В ту ж мить Лосс відчув, як невблаганна сила тягне його вниз. Він, скрикнувши, розплющив очі. Що це таке? Його ноги по кісточки поринули в землю. Це щось непередбачене. Як жахливо!
Алессандро хутко висмикнув ноги з землі й схопився руками за стовбур каштана, похолонувши від страху, ганебного тваринного страху… Ось воно що! Кінець! Мозок не контролює тіла, й радонат діє самостійно. Лосс уже не зможе заснути, доки не стане нормальною людиною, доки не взнає секрету антипрепарата. Чому він раніше не подумав про це? Чому не передбачив того невблаганного, що тепер насувається? Його захопила маніакальна, дивовижна ідея всемогутності, всепроникливості. Ну, що ж, радій тепер, торжествуй!..
Скоріше в будинок. Може, йому вдасться ще зарадити лихові.
Лосс вибіг по вузьких сходах до дверей. Набрав умовну цифру на клавіатурі замка. Двері тихо розчинилися. Увійшовши, Алессандро збагнув, що можна було б проникнути прямо крізь стіну. А втім, яке це має значення тепер…
Кроки Лосса відгукнулися луною в коридорі. Чи дома вчений? З кабінету не долинає ні звука. Професора, мабуть, немає. Це навіть краще! Треба поспішати. Ось лабораторія. Тут — або порятунок, або розчарування.
Алессандро кинувся до заповітної шафи. Чорний циліндр із тим злощасним препаратом стоїть на місці. Може, професор створив і антипрепарат? Може, йому вдасться зараз повернути нормальний стан?
Похапцем переглянувши десятки посудин дивовижної форми, які були заповнені складними радіоактивними розчинами, Алессандро втомлено опустив руки. Нема! Нічого такого нема! І рятунку теж. Треба ждати професора. А може… Може, проникнути в сейф? Там папери з розрахунками, формулами… Він зуміє прочитати їх.
Ось сейф. Там темно, але можна ввімкнути освітлення. Кнопка поряд. Лосс натиснув на неї. Тіло вгиналося, ніби воно було зроблене з воску. Алессандро ще раз переконався, що неспроможний керувати станом проникливості. Спокійніше, хай утихомиряться розбурхані нерви.
Алессандро зосередив волю, проник крізь металічні дверці в сейф до половини. Ноги його були ззовні. На середній поличці Лосс побачив акуратно розкладені листи ватману. На верхньому красувалася чітка фраза:
АНТИРАДОНАТ
Основна формула
Серце Алессандро затанцювало від радості. Антирадонат! Та це ж те, що йому потрібно! Тепер можна створити препарат навіть без професора.
Лосс хутко прочитав складні формули. Звична пам’ять відкладала їх в необхідній послідовності. Боже! Як просто! Геніально! Але ж технологія. Треба знати процес підготовки…
Раптом за спиною Лосса почувся шум. Він похапцем виліз із сейфа й злякано обернувся. По коридору хтось ішов. Двері лабораторії рвучко відчинилися — на порозі з’явився професор Тенк. Його обличчя було злим і нахмуреним, пронизливий погляд чорних очей зупинився на постаті Лосса.
Несподівана катастрофа
Лосс завмер, не зводячи погляду з Тенка. Весь його організм напружився в очікуванні, за спиною пройшов холодок, ніби перед стрибком у студену воду. Зараз, ось зараз вирішиться все!
Різким рухом професор висмикнув із кишені газету й кинув її до ніг Алессандро.
— Читайте! — крикнув він, знесилено сідаючи в крісло.
Газета з шурхотом впала на підлогу. Лосс із подивом поглянув на Тенка, потім униз. Великий заголовок на першій сторінці “Інформасьонес” повідомляв читачів про нього, Алессандро.
Незвичайне явище!
Людина-привид!
Лосс із благанням повернувся до Тенка, хотів щось сказати, але той попередив його. Мов холодною водою обілляли Алессандро болісні слова професора:
— Тридцять років напруженої праці, страждань, невдач і сумнівів — і все це для того, щоб моїм відкриттям скористалися в своїх цілях авантюристи?!
— Сеньйоре професор!
— Не хочу слухати нічого! Що ви зможете мені відповісти? Чим виправдатися?
— Послухайте, ради всього святого! Я поясню вам! Ви, очевидно, й самі не розумієте всіх можливостей…
— Досить! — гримнув Тенк. — Хлопчисько! Я не розумію, що можна зробити з моїм винаходом?! Я це знав, коли ще юнаком мріяв про таке!.. Але все ж цікаво, — іронічно додав він, — я хочу послухати…
Лосс притиснув руки до грудей, благально подивився на професора.
— Я винен, страшно винен! Я не мав права робити цього без вашої згоди. Але спокуса була дуже великою… Я мріяв про великі діла…
— І ці “великі діла” ви хотіли творити з допомогою чужих думок, чужої праці? — розгнівано крикнув Тенк.
— Я не думав про це. Я бачив тільки результат.
— І що ж ви там побачили?
— Світ, підкорений волі одного або кількох людей! — пристрасно сказав Лосс. — Світ, що безсилий проти цих людей, що не може їм нічого протиставити. Сеньйоре професор! Подумайте. Диктувати людству свою волю — хіба це не захопливо, хіба цього не бажається вам?.. Я поспішив. Але, може, це на краще… Бо ви побачите, як використати винахід для практичних цілей, а не для безплідних наукових фантазій.
— Он як? Значить, мої погляди й цілі — безплідна фантазія? Все те, про що я вам розповідав, про що мріяв — абсурд?!
Професор гнівно зірвався з крісла і підступив до Алессандро.
— Жалюгідний комедіанте! Ваші думки — це думки духовних кретинів, які шукають у житті не смислу, а насолоди! Якби я прагнув того, що ви, то давно здійснив би свої бажання. Але мені не треба повелівати іншими, мені приємніше мати справу з рівними, вільними людьми, а не з рабами, готовими виконувати будь-який наказ під страхом кари! Як помилився щодо вас Моріс. Адже він ручався за вас. І як помилився я, відкривши вам свою душу.
Лосс пригнічено мовчав. Думки билися в тісному закапелку черепа, шукали виходу й не знаходили його. Тоді Алессандро вирішив іти навпростець.
— Сеньйоре професор, — прошепотів він, опустивши голову. — Визнаю… Я не виправдав вашого довір’я, а ще більше довір’я Моріса. Це страшно, але не настільки, як моє теперішнє становище. Я тільки недавно збагнув свою приреченість… А втім, ні… Одразу, як потрапив до банку…
— Боже! — сплеснув руками професор. — Ви проникли в банк! Жалюгідний чоловіче! Невже вам не вистачало грошей, які я вам давав? Я б міг дати більше, скільки завгодно! Чому ви не сказали мені?
Неясне обурення росло в душі Алессандро. Невже професор не розуміє звичайних потягів людської душі? Яка наївність.
— Сеньйоре професор, — з глухим роздратуванням сказав Лосс. — Ви могли б зрозуміти все, без пояснень. Ви знаєте моє минуле… Злиденне дитинство, напівголодне існування, життя без перспективи, а потім — каторга. Дякуючи Морісові, я пройшов через ворота смерті… Я страшною ціною здобув собі волю…
— І використали її для огидних цілей! — крикнув професор.
— Ні! — палко заперечив Лосс. — Я завжди мріяв про помсту, я хотів бути таким же сильним, як мої кати, як кати народу, ні, сильнішим від них, щоб самому стати на верхівці життя. І ви… ви поставили на моєму шляху спокусу… Я хотів переконатися, чи справді можна бути невразливим і всемогутнім… Але я забув, що вічно людина не може бути в такому стані.
Алессандро похнюпився, зітхнув.
— Важко було керувати собою, станом проникливості. Це поглинало колосальну енергію, спустошувало мозок. Крім того, коли золото почало падати крізь мої руки, не затримуючись у них, я побачив, що світ навколо мене примарний… Я збагнув, що став привидом, утратив контроль над собою. Я помилився…
— Не помилився, а загинув, — сухо промовив Тенк. — Подивіться, ви поступово поринаєте вниз.
Лосс зі стогоном зірвався з місця і забігав по лабораторії. Потім зупинився біля Тенка і впав на коліна. Руки його пройшли крізь ноги вченого й заглибилися в підлогу. Професор з огидою відсахнувся.
— Не підходьте до мене! — крикнув він.
Алессандро з істеричним криком розпластався долі, все його тіло тряслося в судорогах. Він звів догори залите сльозами обличчя, сірі, сповнені божевільним відчаєм очі знайшли вченого.
— Я прошу… — Голос його перетворився на хрип, спазми стискували горло. — Я прошу милості… Допоможіть мені.
— В чому допомогти? — якось байдуже запитав Тенк, дивлячись на Лосса відсутнім поглядом.
— Дайте мені можливість повернути нормальний стан. Адже у вас є антирадонат!
— Так, він у мене є, — твердо сказав професор. — Інакше моя робота не варта була б дірки з бублика. Але вам, Лосс, я не допоможу.
— Чому? — закричав Алессандро, схоплюючись на ноги.
— Тому, що я не вірю вам. Ви зловжили моїм довір’ям і поставили всю мою роботу, а, може, й життя на грань катастрофи. Тепер уже мої досліди не секрет, поліція знає про людину-привида. Нанівець звелися всі намагання повернути винахід на благо, а не на руйнування або політичний авантюризм. Ні, я не допоможу вам, Лосс!
— Сеньйоре професор! Згадайте ваші думки, ваші гуманні ідеї…
— Облиште! — підвищив голос Тенк, блиснувши чорними очима. — Не згадуйте про гуманізм. Смерть однієї людини заради блага інших — оце й буде гуманізм.
— Я поклянусь!..
— Ваша клятва не варта нічого. Ваші вчинки ясно доводять, що ваш мозок викривлений, що він хворий манією влади, багатства, величі. Ну, гаразд, я поверну вам минулий стан, я відкрию вам секрет антипрепарата, а далі що? Ви копнете мене, як шолудиву собаку й зробите з мого винаходу жупел для залякування світу.
Алессандро звився, як вуж, від тих слів професора. Все було вірно, він наче у воду дивився. Він ніби читав думки Лосса.
— Я забуду про жалість, — глухо вигукнув професор, — я хочу про неї зараз забути. Йдіть геть, я не бажаю навіть розмовляти з вами.
— Тоді я сам зроблю антирадонат! — прошипів з ненавистю Лосс. — Я прочитав формули в сейфі. І якщо ви не захочете допомогти мені тепер — я передам винахід властям.
— Даремні сподівання, — гордо відповів Тенк. — Формула — не пустий звук тільки для підготовленого вченого, який знає технологію і попередні, вихідні речовини. Шантаж вам не допоможе, Лосс…
— А-а-а! — несамовито закричав Алессандро, кидаючись на вченого. Він хотів схопити Тенка за горло, але з розгону проскочив крізь нього і врізався в стіну.
Професор злякано відсахнувся. Алессандро рвучко повернувся назад, з погрозою потряс кулаком.
— Проклятий! Ти розставив на моєму шляху цей капкан! Це ти перетворив мене на примару! Але я не подарую цього. Я зараз же піду до поліції і все розповім. Тобі не вдасться пережити мене.
— Вам уже вдалося зробити це, злий, нікчемний чоловіче, — гірко витиснув із себе Тенк, дивлячись у вікно.
Алессандро завмер з відкритим ротом, потім поглянув у той бік, куди дивився професор. У саду було видно чорні силуети озброєних людей. Невже поліція? Значить, Шліссер вислідив його. Прокляття! Що ж тепер буде?
З коридору почулися важкі чіткі кроки, брязнув метал. Двері відчинилися. На порозі стояв високий мужчина, одягнений в елегантний костюм світло-сірого кольору. Його погляд миттю оббіг лабораторію, зупинився на постаті Тенка.
— Професор Тенк? — пролунав суворий голос.
— Так, це я, — байдуже відповів учений. — Що вам потрібно? Чоловік зайшов до приміщення. За ним заскочило п’ять озброєних полісменів.
— Ось ордер на арешт. Приміщення ми опечатаємо… Ви підете з нами. Ви теж. Лосс, здається? Каторжанин, який втік із в’язниці…
Похмура посмішка з’явилася на обличчі Тенка. Болісно зморщився високий благородний лоб. Він рішуче підступив до маленького пульта на стіні біля вікна, взявся за важілець.
— Ні, сеньйоре, — почувся голос ученого. — Воронам не доведеться ласувати трупом. Одним порухом руки я знищу всю лабораторію. Розумієте? Всі папери, всі розчини згорять. Отже, забирайтеся геть.
Лосс, спантеличений, деморалізований тим, що відбувалося, не міг вимовити й слова. Він відчував тільки одне — нездоланний вихор долі захопив не лише його, а й Тенка, і ніхто, ніщо не вирве їх із цього вихору.
Брязнули вікна. В отвори просунулися стволи автоматів. Чоловік у сірому застережливо підняв руку.
— Сеньйоре Тенк! Ми одержали надзвичайні повноваження. Я дам наказ стріляти.
Вчений саркастично розсміявся.
— Повноваження! Ха-ха-ха! Нікчеми, які ви нікчеми! Та я не боюся смерті, зрозумійте ви! Я сам, сам іду назустріч їй. Я йду в пітьму, де ви мене не дістанете. Ха-ха-ха! Яка мізерія. Вам не дістануться мої праці, моя думка, безсонні ночі. Інші вчені повторять винахід, але…
— Взяти його! — пролунав голос, заглушаючи слова вченого.
Три полісмени шуліками метнулися до Тенка, схопили його за руки. Та було пізно. Невловимим рухом професор повернув важілець. Затріщали іскри — і в ту ж мить яскравим полум’ям спалахнули всі шафи, стенди, всі папери в лабораторії.
Поліцаї відсахнулися. Десь надворі завила сирена. Чоловік у сірому підбіг до Тенка, міцно схопив його за руку й потягнув до виходу, затуляючись рукавом від диму.
— Геть, мерзотнику! — закричав учений, вириваючи руку. Він схопився за шафу, вдарив агента ногою.
— До мене! На допомогу! — закричав агент.
Два полісмени, кашляючи від диму, підскочили до професора. Вчений, схопивши в кутку палицю, загрозливо підняв її над головою.
— Ось у цій посудині — нітрогліцерин! — страшно закричав він. — Геть звідси, собаки, або я все висаджу в повітря!
— Заберіть у цього божевільного палицю! Стріляйте! — пролунав одчайдушний голос. Ударили постріли. Почувся стогін. Напружуючи волю, професор замахнувся. Брязнуло скло. І в ту ж хвилю гримнув страшенний вибух. Будинок розвалився навпіл…
Лосс одчайдушним зусиллям волі опанував себе. Блискавично майнула думка — проникливість тіла врятує його. Потужна сила завертіла Алессандро у вихорі гарячого повітря і кинула геть, у пітьму. Він упав десь біля каштанів, заглибився на півметра в землю. Судорожно висмикнувши ноги, Лосс пробрався за паркан. З усіх боків чулися тривожні свистки, сирени. До палаючих руїн будинку мчали машини.
Завмираючи від жаху, Алессандро стрімголов кинувся бігти геть від місця катастрофи назустріч невідомій долі…
Глухими алеями Каса-де-Кампо Лосс вибрався за місто. Похапливо перебіг зарослою долиною, крутим урвищем видряпався в густі хащі. Тут на маленькій галявині, під буйним кущем бузини він ліг і втомлено заплющив очі. Туман огортав свідомість, думки розтікалися болісним хаосом, не зупиняючись на чомусь певному.
Спочити… Трохи спочити… Забути все. Та не забудеш. В один День життя Алессандро вмістилося стільки подій, що їх вистачило б на довгі роки. Це страшніше, ніж муки в Санта-Пенья. Один день — і все загинуло, над ним нависає смерть. Так, смерть, якщо не буде чуда.
Лосс аж підвівся від хвилювання, розплющив очі. Між гіллям дерев мерехтіли яскраві зірки. їхній вигляд пробудив у душі Алессандро невимовну жадобу до життя. Жити, жити! Будь-якою ціною жити! Жити!.. Просто так, без всякої мети, жадібно відчуваючи всім єством благодатні дари землі, приємну свіжість повітря…