Катрен! її звати Катрен! Ім’я те звучить, ніби музика. Катрен! Треба ще зустрітися з нею! І не тільки зустрітись, а й познайомитися. Щоб говорити з дівчиною, дивитися в її сяючі очі й називати її ім’я. Без кінця повторювати: Катрен, Катрен, Катрен…
Алессандро забув, для чого приїхав на ринок. Безтямно блукав між покупцями, здалека поглядаючи на високу постать дівчини. Тільки тепер Лосс розгледів, що вона продає помідори й моркву. Хто ж вона така? Селянка? Де живе? Треба обов’язково дізнатися про все.
Наступав вечір. Ринок опустів. Дівчина зібрала в кошики залишки овочів і рушила до передмістя. Алессандро помітив, як вона, відходячи, провела поглядом навколо, ніби виглядаючи когось. Кого ж вона чекала? Ось очі дівчини зупинилися на постаті Лосса — й теплі сині іскорки загорілися в них. Чи то, може, здалося Алессандро?
Чи здалося чи ні, а хлопець не витримав і рушив навздогін за Катрен. Недалеко від зупинки автобусів він наздогнав її і завів розмову. Дівчина рішуче зупинилася, поставила кошики на землю і, серйозно дивлячись на Лосса, промовила:
— Чого ви йдете за мною?
Вона хотіла бути сердитою, але не могла. Збентежене обличчя хлопця — бліде, з великими сірими очима — викликало приязнь. Облизнувши пересохлі губи, Алессандро прошепотів:
— Я хочу познайомитися з вами, Катрен!
— О, та ви вже й ім’я моє знаєте? — засміялася дівчина.
— Вас так назвала сусідка, — розвів руками хлопець.
Ніяковість, збентеження раптом розвіялись. І Катрен, і Алессандро зрозуміли, що їх штовхають назустріч одне одному людяні, хвилюючі почуття, які неждано проснулися в юнацьких серцях.
Отож, знайомство відбулося. Катрен не дозволила проводжати себе, але сказала, що вона буває на базарі через день.
…Минуло кілька тижнів. Алессандро й Катрен покохали одне одного. Дівчина приворожила хлопця не тільки своєю красою, а й незвичайною сердечністю, принциповістю, світлими поглядами на життя. Вона була сиротою, жила в містечку Аравака, недалеко від Мадрида, де мала стареньку хатину й невеликий город.
Алессандро довго страждав, бо не міг зважитися на те, щоб розповісти дівчині про свою “професію”. Та зрештою насмілився… Здавалося, ніби він стрибає в крижану воду. Опустивши голову, Лосс розкрив Катрен свою таємницю, якої навіть батько не знав.
Катрен довго плакала, цілий вечір сиділа мовчки, дивлячись, як за вікном кривавим багрянцем наливається обрій. У Алессандро впало серце. Кінець! Хіба буде ця чудова дівчина любити злодія?.. От і втратив він свою першу і найдорожчу любов!
Та Лосс помилився. Катрен не одвернулася від нього. Вона пристрасно, гаряче переконувала його в ганебності злочинного шляху, обіцяла підтримку, якщо він кине своє “ремесло”. Алессандро вирішив назавжди порвати з минулим. Він вступить до університету, як хотіла його покійна мати. Шанси на успіх були, бо Лосс учився в школі краще від інших учнів. Особливу схильність він мав до математики й фізики.
Алессандро витримав екзамен. Той день перетворився у свято для закоханих. Згодом вони одружилися. Батько хлопця не був присутній на весіллі — незадовго до того він помер.
Алессандро продав свою халупу і перейшов до Катрен. Майже щодня їздив до університету, інколи після навчання заскакував на вантажну станцію, щоб заробити кілька песет.
Але переважно молодята жили на прибутки від городу Катрен. Ледве зводили кінці з кінцями, та все ж терпіли. Мріяли про те, як Алессандро одержить вчену ступінь, як вони щасливо заживуть у новому будинку, як будуть роз’їжджати по світу, і згадка про важке минуле стане прозорою хмаркою суму на сонці радості.
Та сталося не так, як гадалося. Закінчилися гроші, які Алессандро виручив за батьківську халупу. У молодої дружини незабаром мала народитися дитина, вона вже не могла ходити на базар або поратися по господарству. Алессандро став пропускати лекції в університеті, пропадав на станції, щоб знайти якусь роботу. Але заробити щастило все менше й менше. Настали довгі голодні дні.
Алессандро ходив, як тінь, шукав виходу… Виходу не було. Допомогти ніхто не міг та й не хотів. Над Іспанією нависла тінь диктатури. За час її панування люди перероджувалися, ставали егоїстами. Страх, липкий, холодний, нікчемний страх полонив багато сердець. Тільки в робітничих кварталах вирували, клекотіли пристрасті. Того Алессандро не знав, а може, й знати не хотів. Він гарячково думав про одне — врятувати сім’ю, дістати грошей, забезпечити Катрен. Будь-якою ціною! Врешті голод примусив згадати старе “ремесло”. Алессандро спіймали з краденим чемоданом у вагоні поїзда Мадрид — Париж. Спеціальний суд засудив його до десяти років каторги, й ось — концтабір Вальнера-П’єха в ущелині між хребтами Кантабрійських гір. Щоденна виснажлива робота в каменоломні, важкий сон на голих нарах. Так щодня. Мало хто виходив на волю з цього табору. Більшість не витримувала страшних мук і знущань. Шлях був один — на той світ…
Отже, треба боротись! Як? Він писав апеляцію до суду — даремно! Тепер залишається остання надія — милість каудільйо.[1]
Університет, молода дружина, майбутнє — все розтануло в страшному тумані життя. За що? За те, що голодна людина вкрала чемодан у багатія?
Десь у глибині свідомості заворушилася їдка думка: “Це не виправдання. Голодних мільйони. Якщо кожен почне красти, країна перетвориться в бандитське кубло. Закон мусить бути безпощадним!”
Алессандро розігнувся, розправив втомлені руки. Погляд його впав на сутулу постать старого Міаса. Він має рацію — вічний каторжник. Сподіватися нема на що. Тільки принижуватися, працювати, чекати десять років… Якщо витримає тіло й душа…
— Послухай, Міасе…
— Чого тобі?
— А як ти гадаєш, каудільйо… помилує?
— Ти написав йому? — здивувався Міас.
— Ще ні.
— І не пиши. Я не знаю жодного випадку, щоб він кого-небудь звільнив. Звертатись до нього чи до Бога — все одно.
— Ясно! — спохмурнівши, промовив Алессандро. — Спасибі за відвертість. Отже, моя дорога єдина.
— Ти все-таки вирішив…
— Так!
— Ну що ж… бажаю успіху. Тільки пам’ятай — у цій місцевості не довіряй нікому. За втікачів адміністрація платить. Населення допомагає карабінерам.
— Я знаю.
— І ще одне… Тікай лише в таку ніч, коли з моря наступає хмара. Гроза змиє твої сліди, собаки не знайдуть тебе. Перейдеш річку Ебро — там уже легше…
— Дякую.
— До речі, поглянь… Бачиш, на обрії темніє? То хмара.
Алессандро затремтів від внутрішнього напруження, глибоко вдихнув повітря.
— Хмара з моря? — перепитав він.
— Еге. Якщо вирішив, тікай сьогодні. Відкладеш — втратиш силу волі, звикнеш. Тоді станеш таким, як я.
На схил гори, де працювало біля тридцяти каторжників, налетів вихор. У повітрі повисла хмара пилу. Сонце швидко падало за обрій. Воно наливалося багрянцем, темніло.
— Буде сильна буря, — кинув Міас. — Колись і я в такі моменти готувався… І ні разу не спробував…
— Кінчай роботу! — прозвучала над каменоломнею гучна команда.
Алессандро рукавом драної сорочки витер обличчя. Все! Один раз вмирати. Наступає хмара з моря — тікати треба сьогодні…
Вздовж каменоломні йшов наглядач, приймав інструменти. Міас і Алессандро склали кирки й ломи докупи, присіли на камінні. Кілька хвилин можна було спочити.
— Попрощаємось? — тихо запитав Міас. Алессандро мовчки хитнув головою.
— Якщо вдасться — що будеш робити?
— Дорога для мене одна, — скрипнув зубами Алессандро. — Іспанія — велике кладовище, на якому лютує зграя хижаків, великих і маленьких. Мені доведеться або вмерти, або бути одним із них…
— Знову слизька дорога?
— Знову.
— Дивись — посковзнешся, більше не встанеш!
— Не посковзнусь!
Міас міцно потиснув лікоть Алессандро, поспішно встав. До них наближався наглядач. Він перевірив наявність інструмента, підозріло оглянув їх постаті.
— Про що говорили? Чому мало працювали? — крикнув він.
— Стільки, скільки й учора, — смиренно відповів Міас,
— Мовчати! Ще раз побачу — покараю!
— Що побачите? — не стерпів Алессандро.
— Мовчати! — налився кров’ю наглядач. Коротко, розмахнувшись, він палицею уперіщив в’язня по спині. Алессандро скрикнув, але стримався. Треба змовчати. Сьогодні на карту ставиться все.
— В колону! — крикнув наглядач.
Вишикувавшись у шеренги по троє, каторжники потяглися до шляху. Десять рядів. Тридцять в’язнів.
Двадцять карабінерів і десять собак оточили колону. Пролунала команда. Здіймаючи куряву, каторжники рушили до табору.
…Хмара наступала повільно, але невпинно. Вона затягнула непроникливою пеленою зорі, місяць. Прокотився грім. У вікні барака замиготіло зеленкувате світло блискавиці, чітко окреслились фати.
Алессандро тихо звівся на лікті. Прислухався. Тишу порушувало тільки важке сопіння каторжників. Всі спали. Можна рушати…
Він витягнув вузлик з одежею з-під узголів’я, обережно вислизнув поміж двох сусідів. Навшпиньки пробіг довгим проходом до дверей. Там на стільці дрімав вартовий — один з каторжників. Йому перепаде від наглядача, але що поробиш. Пожалієш товариша — сам загинеш.
Тихо, без скрипу, відчинилися двері. Вологе, запашне повітря вдарило в обличчя, проникло в легені, сп’янило Алессандро. Не гаяти ні хвилини!
Табір був обплутаний високою загорожею з колючого дроту. Вночі маленька електростанція давала струм, щоб освітлювати заборонену зону. Навколо стриміло шість дерев’яних веж. Там чатували карабінери, яких каторжники прозвали “папугами”.
Алессандро хотів проникнути якраз посередині між двома вартовими. Сьогодні була добра нагода. Якщо піде дощ, то карабінери носа не висунуть з-під накриття. Можна пройти непомітно.
Кілька днів тому Алессандро дістав кусачки. Тепер вони знадобляться. Аби тільки собаки не гавкали. На цей випадок Алессандро захопив свою пайку хліба.
Стало зовсім темно. Ліхтарі на огорожі ледве блимали, хитаючись під поривами шаленого вітру. Лив густий дощ.
— Слава тобі, Боже! — прошепотів Алессандро. — Тепер можна…
Він одягнув куртку з брезенту, підповз до колючої загорожі. На вежі мовчали. Значить, його не помітили.
Алессандро майже вріс у землю. Він хотів би стати мурашкою, щоб жодне око не відрізнило його від найменшої пилинки, він хотів би стати безплотною тінню, щоб не дрижати від неприємного страху перед невідомим.
За дротом загарчав пес. Він, напевне, помітив Алессандро. “Проклятий! Що тобі потрібно? Моє життя? Але ж я тобі не зробив нічого поганого! Навпаки, я товариш тобі! На, жери мою останню пайку хліба”.
Пес жадібно схопив хліб і замовк, захлинаючись глевким окрайцем. Алессандро хутко запрацював кусачками. Одна дротина, друга, третя… Ще трохи, Ще трохи! Вони мовчать. Значить, не чують… Не бачать. Слава тобі, свята Маріє! Засліпи їм очі. Закрий мене своїм покровом!..
Сліпучий спалах блискавиці розкраяв небо навпіл. Грякнуло так сильно, що Алессандро зіщулився, похолонув від жаху. Потім підняв голову. Темно, темно. Лампочки погасли від блискавки. Десь лінія передачі замкнулась… Тепер можна… Отвір готовий…
Алессандро, ніби вуж, прослизнув на той бік, подряпавши руки колючками. Пес глухо бурчав, доїдаючи хліб. Алессандро схопився на ноги й подався геть від табору в рятівну темряву ночі.
Серце скажено калатало, воно виривалося з грудей, заважало бігти. Спирало подих. Алессандро на мить зупинився, кілька разів глибоко зітхнув. Задер голову догори, підставив обличчя під дощ.
В ту ж мить на вежі щось тріснуло, і в туманне небо з шелестом полетіла ракета. Мерехтливий примарний феєрверк осяяв околиці табору. Алессандро помітили, бо на вежах закричали. Тупо ляснули постріли. Засвистіли кулі. Собаки зчинили ґвалт
Ракета згасла. Алессандро якусь секунду непорушно стояв на місці, ніби закам’янілий. Все пропало! Тепер уже не втечеш…
Але ноги автоматично понесли його далі. Воля! Ти на одну мить усміхнулася йому. Ти насміялася над ним! Мати Божа! За що ти караєш мене, чому не захистиш від ворогів?
Знову спалахнули ракети, але вони вже далеко. Стіна дощу повністю заховала втікача. Може, вдасться втекти? Може, вартові не доженуть його?
Даремна надія! Доля одвернулася від каторжника. Ось уже чується недалеко гавкіт собак. Вони йдуть по сліду. Від табору безупинно злітають у грозове небо ракети, і кожного разу перед Алессандро виникає його мерехтлива тінь. Хай вона буде проклята, зрадлива тінь! О, якби зробитися невидимим, розтанути в мороці. Хай би тоді шукали, біснувалися! Він би став невразливим, всемогутнім, він би відомстив катам за наругу й знущання!..
Божевільна мрія твоя, Алессандро. Що твої химери, коли переслідувачі за двадцять метрів позаду Навіть крізь шум дощу чути важке сопіння собак. Гучно лунає лютий окрик карабінера:
— Стій! Стій, тобі кажуть, собако!
Алессандро не зупинявся. Йому раптом здалося, що це вві сні він біжить по мокрій каменистій рівнині й ніяк не може втекти від жахливого кошмару. Ще, ще трохи! Ось зараз він проснеться! І зникне тоді кошмар… а поряд буде ніжна, люба Катрен… їхня бідна хатина й зоряна ніч за вікном…
— Стій, проклятий! — ревнув хрипкий голос над самим вухом, і різкий удар упав на голову Алессандро. Він зойкнув, упав на коліна.
— За що? — простогнав утікач, дивлячись затуманеним поглядом у хмарну височінь.
— Ось тобі, ось! На, собако, одержуй! — кричали карабінери, сиплючи удари прикладів на беззахисного в’язня. Він тільки охав, метлявся, мов роздушений черв’як, у них під ногами, звивався болісно в грязюці, намагався захистити від ударів обличчя. Свідомість боролася проти непритомності, яка хвилями накочувалася на Алессандро. Ніби крізь вату, до слуху його долинули різкі слова:
— Припиніть! Досить йому!.. До в’язниці Санта-Пенья!
Чудесна мрія Моріса
Вогненними обручами стискувало скроні, пекло в грудях, горіли ступні ніг, але свідомість поверталась, життя міцно трималося знівеченого тіла.
Алессандро відчув дотик ніжних пальців до обличчя. Ті пальці чимось м’яким проводили по щоках, по чолу. Хто ж це? Невже карабінери? Де він? Чому навколо тиша? Де товариші-каторжники?..
Алессандро з болем розплющив очі. Світила тьмяна лампочка. Вона висіла в заглибині на білій стелі. Потім над втікачем з’явилося чиєсь обличчя. Очі незнайомця дружньо посміхалися. І взагалі, все в ньому сміялося: круглі щоки, трохи кирпатий ніс, високе бліде чоло, покрите дрібними зморшками.
— Хто ви? Де я? — прошепотів Алессандро.
— Добрий день! — весело відповів незнайомець. — Мене зовуть Морісом. Моріс Потр. Я француз… А вас?
— Алессандро… Лосс…
— Я радий за вас, сеньйоре Лосс, — жваво сказав Моріс. — Ви поправляєтесь. Добряче здоров’я! Вас так обробили, що живого місця не знайдеш. Схоже на відбивну котлету. Але тепер нічого. Все буде гаразд. На в’язневі й на собаці швидко засихають болячки.
— Але де я? — знесилено запитав Лосс.
— Санта-Пенья!
— Каторжна в’язниця? — пересохлими губами прошепотів Алессандро.
— Так! А ви хіба не знали цього?
— Знав, — важко вирвалося в Алессандро. Голова його знову безсило впала, на повіки насунувся болючий тягар.
Старий Міас сказав правду. Не захотів бути в таборі Вальнера-П’єха — тепер здихай у темній камері в’язниці, без свіжого повітря й їжі. Який ганебний кінець!.. Краще б вони вбили його в ту грозову ніч, краще б птахи розтягли його кістки по скелях!
— Кінець! — простогнав він, зціплюючи зуби від болю.
— Кінець? — почулося запитання. — Який кінець?
Алессандро розплющив очі, здивовано втупився в обличчя Моріса. Воно сміялося — обличчя нового товариша по нещастю. Що таке? Він божевільний чи дурник? Чи, може, цілком звик до собачих умов?
— То чому ж кінець? — перепитав Моріс, підкладаючи під голову Алессандро туго згорнуту куртку.