— Прапорщик Н. мав два недоліки. Перший — він колишній спортсмен. Другий — він надстроковик, він же «кусок», «макаронник», віднедавна — «прапор». А так, загалом, нормальна людина.
— Нелогічно, товаришу майоре. Мій короткий армійський досвід свідчить, що нормальна людина ніколи не піде в «куски», а «кусок», у свою чергу, ніколи не стане нормальною людиною. Бо це не звання, а стан душі. Точніше — наявність її відсутності.
Майор подивився на мене з цікавістю:
— Нормальний він був настільки, наскільки можна бути нормальним, маючи вищезгадані недоліки. Хоча — контингент у мене весь такий. Хвалити Бога, що це не ракетний полк. Багато розуму не треба. Можна взагалі без нього. Треба пам'ятати три речі: в армії рух починається з лівої ноги, в строю треба бачити груди четвертого від тебе праворуч, а на ввіреному тобі складі наявність має відповідати табельному списку.
Майор не приховував, що свій розум має, і то чималенький, бо на його столі, крім звичайних телефонів, стояв апарат навіть не «вертушки», а «прямий» — без наборного диску і з позолоченим барельєфом гербу СРСР. Такий у військах далеко не в кожного генерала є.
Потім майор став балакучішим — після мого питання, чи не збирався прапорщик піти з армії після закінчення контракту.
— А куди б він пішов? У свою Зачепилівку коровам хвости крутити? Ви знаєте, як він до нас потрапив? Кандидата у майстри спорту зробив собі ще до призову — в технікумі. Ну, «емесом» він у нас швидко став. Але дуже йому свербіло до олімпійського резерву втрапити. Там і стипендія висока, і квартирне питання — не питання. І машина світить, вважай, що задарма, та ще й поза чергою. Головне — давай рекорди і медалі.
Ось так. А ти, Сирота, поза чергою тільки каву пий.
— Цікаво, товаришу майоре, звідки він про всю цю халяву дізнався? Бо в газетах про таке не пишуть, по радіо не говорять і по телевізору не показують.
— А я знаю? Дітей матюкатися теж ніхто не вчить, спеціально, маю на увазі. А що ми щодня на парканах коло школи читаємо? Отак і прапорщик: десь дізнався, десь пронюхав… Почав він результати накачувати. Але це тільки в приказці — як сила є, то розуму не треба. У важкій атлетиці розуму треба, та ще й як треба! Закінчилося все швидко — зірвав собі м'язи на спині, та ще й так, що думали — калікою зостанеться. Доки в госпіталі лежав, дембель накотив. Ми зглянулись, залишили у прапорщиках.
— Вибачайте, товаришу майор. Ви Ніцше ніколи не читали?
— Читав. Щоправда, в уривках. У хрестоматії для студентів філософських факультетів. А що саме ви маєте на увазі?
— «Коли людина спіткнулася, підштовхни». Погодьтеся, розумна думка. Гепнеться, розквасить мордяку і надалі буде під ноги дивитися. А ми одразу — попід білі рученьки та через калюжку перенесли, через ямку-канавку. А воно, падло, врешті-решт саме впаде, та ще й нас з ніг зіб'є і у тій калюжі виваляє.
— Ви хочете сказати, що нас згубить наша ж доброта? А що я мав робити з оцим от… Здоров'я він відновив, гантелями бавиться, навіть штангу тягає, але тільки лежачи. Плечовий пояс, руки й шия у нього добре накачані, а спина — хирлява. Бо лікарі попередили — як ще раз зірве, а не дай Бог, хребта підвередить, буде калікою до могили. Тож він за нашу службу не те що руками — зубами тримається.
— То може, як кажуть французи, «шерше» оту саму «ля фам»?
— Я спочатку, грішним ділом, теж думав, що він вирішив жінку помінять. Але знову-таки, у нього хоч пари клепок і немає, але ж не всіх. Дружина — професійна медсестра-травматолог. Це раз. А друге — однокімнатну квартиру дуже важко ділити, а він до складностей не звик. Розбестила його армія: на всьому готовому і на простоті життя за статутом. Я вже, грішним ділом, подумав, — знову повторив свою улюблену фразу майор, — може, комусь його форма й документи знадобились? Як тому шизонутому, що колись під Кремлем у космонавтів стріляв.
— Для цього він би, отой шизонутий, чи невідомий «хтось», міліціонера прибив. Котрий у космонавтів стріляв, якщо пригадуєте, армійську форму мав. Бо його чи то щойно комісували, чи то збиралися комісувати з авіації. Але ж він був не такий дурний, бо впоїв, а потім роздяг свого родича-лягавого… Хоча, розповідав мій начальник, як після війни банда, переодягнена у військову форму, ювелірний на Хрещатику брала. Та то було після війни, коли військових Ще поважали. Вибачайте, не хотів вас образити… Крім того, головний бандит тоді у полковника переодягся. Це вам не прапорщик!
Ми з майором ще трохи поговорили на загальні теми, а потім я взявся до роботи. Мені виділили кімнату, дали список людей, з якими прапорщик найчастіше мав справу, і прикомандирували сержанта другого року служби, аби він викликав до мене за цим списком свідків. Звичайно, я розумів, що майор клопотався не стільки про мої зручності, скільки про те, аби мене швидше здихатися. Та й на тому спасибі!
Відповіді «макаронників» були тупими і одноманітними, як шеренга кирзових чобіт.
— Знаєте щось по справі?
— Не знаю…
— Чи помічали щось незвичне?
— Не фіксував…
— Він вам нічого цікавого не розповідав?
— По суті справи додати нічого не можу!
— Сказитися!..
— Ш-шо?
— Це я не вам.
«Не знаю», «не фіксував», «по суті справи нічого додати не маю»… Здуріти! Можна було б взагалі не вести протоколів. Наклацати один під копірку і давати всім свідкам на підпис. Залишалася тільки різниця в інтонаціях, але її до справи не підшиєш.
Десь години через три я отупів настільки, що мені вже й самому стало соромно, що я не вберіг відмінника бойової і політичної підготовки, взірцевого сім'янина і надійного товариша… А до речі, від чого я його не вберіг? Знав би прикуп — жив би в Сочі.
Ідіотизм ситуації полягав у тому, що ані міліція, ані «Контора Глибокого Буріння» не зафіксували в європейській частині СРСР, я вже, здається, казав про це, нічого такого, задля чого варто було замочити прапорщика. І навіть генерала… Мертвий сезон! Самий лише скромний статевий бандитизм і крадіжки, та й то лише в місцях масового відпочинку трудящих.
Насамкінець моєї роботи в кімнатці стояв густий запах гуталіну, шкіряних ременів, поту і одеколону «Шипр». Я склав до папки близнюки-про-токоли і звернувся до прикомандированого сержанта:
— Провітріть, будь ласка, приміщення і можете бути вільним. У мене все, дорогу я знаю.
Сержант мовчки кивнув, а я додав:
— Були в кума бджоли, кум їх любив… Місце звільнилося, сержанте! Можете подавати заяву і займати кругову оборону на складі спортивного спорядження.
Сержант виявився кмітливим:
— Мертві бджоли не гудуть? Куди накажете віночки?…
— Я тут не наказую, хлопче. У тебе свої «полкани», у мене — свої. Як по мені — то спускайте віночки по Дніпру, як під Івана Купала. Бо щось воно приблизно таке вимальовується: покійнику по дорозі на службу спекотно стало. Він перескочив до річки, швиденько роздягся, пірнув… і не випірнув.
Сержант, котрий досі мовчки кивав головою, раптом перебив мене і продовжив, досить точно імітуючи мої інтонації:
— Судома ногу звела або «топляк» течією принесло. Свідків не було. Форму знайшов якийсь ханига. Забрав собі гроші і взуття, документи десь викинув чи спалив, а мундир — у річку. Подалі від гріха. Течія там швидка, труп десь занесло. Може, зачепився за щось. На дні барахла чимало. Батько казав — десь в районі мосту Патона і досі кілька танків притоплено — ще з сорок першого року. Отакий варіант.
— Усім добре, крім прапорщика. Забув про вдову. Як там у пісні: погорює три — чотири дні…
— Не буде вона горювати, — раптом заперечив сержант, — навпаки, як тільки одержить документ, що вона вже вдова, піде в церкву і поставить отакенну свічку! Навіть, якщо вона член капеерес… Як уже не поставила. І ще одне, товаришу інспектор, версія ваша хороша. Під нею всі начальники підпишуться — і наші, і ваші. Щоправда, є одна дрібничка, але хто на них зважає. «Прапор» води боявся, як собака палки. Це у нього після травми заскок. Все йому здавалося, що знову спину прихопить, і він на дно піде. Його на пляж не можна було витягти в саму спеку, а ви кажете: роздягнувся, пірнув… та ще й у незнайомому місці.
Мені чомусь розхотілося йти додому і навіть стійкий запах казарми вже не так дратував. Здається, мені вперше за цю добу пощастило:
— А якщо без протоколу, товаришу сержант, то що сам думаєш? Що бачив, що чув? Бо мені всі оці «макаронники» вже в очах мерехтять.
— То вони перед вами такі і перед начальством. А між собою — тільки й розмов, хто скільки випив, хто наліво сходив, а хто своїй жінці п'ятий кут показував. Тварюки… Головне, кажуть, щоб синяків не залишити, бо жінка до замполіта прибіжить.
— А наш що більше полюбляв? Випити, в гречку скочити, благовірну відмотузити? Чи все одразу і трішечки крав?
— Брехати не буду, разом з ними не пив і все решту теж. Вони взагалі при нас, строковиках, не занадто язики розпускають. Напевне, бояться, що ми настукаємо, аби в їхнє корито влізти. А сто років воно мені снилось, їхнє корито і їхня служба! Мене майор щодня умовляє: підписуй контракт, підписуй контракт! Я ж з першого року за СКА-Київ граю. Не діждуться вони мого контракту. Я вже точно вирішив: по дембелю форму у вогонь, кирзу — на смітник, а сам бутси в зуби — і в «Динамо». Спочатку в дубль, а там побачимо. Базиль з Лобаном теж не зі збірної починали.
— Що в «Динамо» йдеш — спасибі. Будемо колегами. Одна порада — на інфіз не потикайся, проривайся в Університет на юридичний. Бо футбол — то таке: або «підкують», або штанга на голову наїде. І куди тоді? Сторожем на базу в Кончу-Заспу? А так будеш лягавим, як я. Робота — не бий лежачого. Бандюг ловити, повій полохати, діточок із поганих компаній витягати. Рай!..
Сержант не заперечував:
— Як не вийде з мене Лобановського, прийду до вас. За пораду спасибі. А до «спасибі» я ось що додам. Прапорщик зник у понеділок. У вихідний у роті самі чергові. А в суботу, десь надвечір, перед тим, як розійтись, уся ця тічка в курилці зібралась. Говорили голосно, я з ленінської кімнати чув. Отой, що води боявся, дивну фразу сказав: «Я сьогодні свою корову за чотири точки підвішу. Щоб не крутила своєю кормою у госпіталі перед офіцерами». Всі засміялися, а той, що у нас м'ячі видає, так із заздрістю: «Тобі добре, а моя так роз'їлася, що вже ніякий гак не витримає». У цей час майор коридором йшов, вони помітили і замовкли.
У мене ще з Університету є одна звичка, про яку мало хто знає. Чим гірша у мене ситуація, тим ширше я посміхаюсь. Дуже допомагає, бо збиває з пантелику тих, хто хотів би якомога швидше побачити мене в труні у білих капцях. Але прощаючись із сержантом, я перевершив самого себе — куточки рота зійшлися десь на потилиці.
Якщо прапорщик боявся води, то кінці у цю саму воду нам заховати не вдасться. Це раз! А щодо «два», то моя природна цнотливість утримувала мене якомога далі від усього, пов'язаного із сексуальними збоченнями. Маю на увазі, звичайно, професійний, ментівський підхід до справи. Я розумів, що доки я через це не переступлю, не стану справжнім сискарем. Але підсвідомо переконував себе, що цей крок я зроблю, обов'язково зроблю, але якомога пізніше.
В Управлінні у моєму кабінетику сидів Старий. Курив мої цигарки і тихо лаявся вголос. Виявляється, його знову змусили зіграти Олександра Матросова. Річ у тім, що хоча наша «Управа» і входила до складу радянських органів Києва, але безпосередньо керувало нами міністерство. Те ж саме і по партійній лінії — географічно ми підпорядковувалися Ленінському райкому партії, а фактично хвости нам накручував міськком. Однак столична влада в особі голови міськвиконкому час від часу забувала, чиї ми, і випромінювала на нас своє тепло і турботу. Заїдатися з головою міськвиконкому, який водночас є членом ЦК, не варто навіть Генералу. Тому задля спокою високого керівництва на всі київські накачки відряджали Старого. Він приходив і доповідав: Генерал у міністерстві — терміновий виклик, його заступник — на завданні, особисто керує розслідуванням. Тому замість них, від імені і за дорученням — я…
А лаявся Старий тому, що його знову було бито за чужеє жито. Хтось із вітців української столиці нарешті роздивився, що у нас дехто має звичку в масовому порядку розпивати алкогольні напої у неналежних місцях — від під'їздів до дитячих майданчиків. А потім, після розпиття, починалось виконання вголос популярних пісень і акти дрібного хуліганства, як між собою, так і стосовно випадкових перехожих. Старий слухав-слухав, а потім його якась муха вкусила. Загалом — він непрофесійні розпатякування сприймає поблажливо. А тут поліз на роги самому голові міськради. Бо той бовкнув, що міліція і сама любить зіграти в третього після важкого трудового дня в місцях традиційного відпочинку трудящих. Отут Старий скипів і як з мосту в воду:
— Люди, — каже, — п'ють на вулицях, бо їм ніде більше пити. А не тому, що міліція приклад подає. Подивіться самі: вдома жінка, діти, теща, сусіди і взагалі не та обстановка. В ресторан не розженешся, бо дорого, та і скільки їх там у Києві. Кав'ярень теж — як кіт наплакав, та й зачиняються вони якраз тоді, коли у нормальної людини тільки з'являється бажання культурно посидіти.
Тут підскочив начальник усієї київської торгівлі і здійняв крик:
— Мої працівники теж люди і хочуть увечері бути вдома, в колі сім'ї!!!
Нашого Старого понесло остаточно:
— Задля того, аби продавці почувались, як нормальні люди, всі інші мусять або роботу сачкувать, або спізнюватись. Бо в обідню перерву через ті черги купиш хіба що чорта лисого. А після роботи — цілуй замкнені двері, бо у працівників торгівлі теж, бачите, свої сім'ї.
І щоб торгівельний начальник надалі не вискакував проти міліції, як курва з кропиви, Старий остаточно добив його такими словами:
— Я знаю, що у ваших людей таких проблем немає. їм-то завжди є що випити — за радянську владу і її органи на місцях — і чим закусить, теж є.
Здійнявся ґвалт, і тут голова міськради, аби припинити дискусію, закричав:
— А ви знаєте, чия це ідея, щоб трудящі не вешталися вечорами по отим вашим барам-ресторанам, а сиділи вдома і зміцнювали сім'ю?
Старий зопалу ляпнув:
— Ідіотів у нас вистачає!
Але головуючий якось дуже швидко закрив нараду, а міський прокурор чомусь покрутив пальцем коло скроні. Черговий по Управлінню з порогу послав Старого через площу. А там, у відділі адмі-норганів, влаштували класичний рознос, який розпочинався зі слів: «зважаючи на ваш досвід і заслуги…», а закінчувався: «незважаючи на ваш досвід і заслуги». Принагідно пояснили, що ідея, на яку послався голова міськради, належить самому В. В., тобто Володимиру Васильовичу Щербицькому, який після кількох років опали у Дніпропетровську повернувся до Києва і замінив у Великій Хаті Шелеста.
— Я цього шмаркача, сина Щербицького, ще піонером пам'ятаю. Він тоді з батьківської машини регулювальникам дулі крутив. А з Дніпропетровська повернувся алкоголіком. Ну, а тато, замість того, щоб сина лікувати, кав'ярні закриває. Як він ще не додумався горілку з продажу вилучити? Діяч!..
Я збагнув, що зараз Старий розпочне порівняльний аналіз усіх радянських вождів. Від Сидора Артемовича Ковпака, якого він глибоко поважав, до Лазаря Кагановича, якого називав виключно на другу, четверту, сьому та восьму літери алфавіту. Тому я вирішив терміново відволікти увагу Старого своїми проблемами. Бо, хоч і не вірив у замасковані мікрофони — живі стукачі дешевші, — але, як кажуть, береженого Бог береже. Старий вислухав мою сповідь, аж до розмови з сержантом включно, і розвеселився:
— Пацани, фраєри, невмивані цуценята! І ти, Сирота, і оті з військової прокуратури! «Вкрали, втік, втопився!» Запам'ятай раз і назавжди: найкримінальніша зона — це звичайнісінька кухня простої радянської сім'ї, яких мільйони. За кухнею йде спальня — там народжуються оці, як їх… ну, чорний такий, його ще в кіно Бондарчук грав…
— Отелло, трагедія Уїльяма Шекспіра, законний чоловік потерпілої на ім'я Дездемона. О, добре, що нагадали — там теж був прапорщик, такий собі Яго. Але прибили чомусь не його, а Дездемону.
— Я й кажу, що ситуація стара, як світ. Сирота ти моя лягавська, у тебе мотив на тарілочці лежить! Задрочений, як подільська повія Любка-бардачка, котра двадцять п'ять випусків річкового ПТУ обслужила. Дивись, дружина оцього прапорщика, як він сам казав, крутить гузном перед чужими чоловіками. А свій чоловік — тупий, як усі «куски». З таких найлютіші ревнивці виходять. Пруть, як бугаї, розмазують своїх коханих по стінці, а потім бубонять на допиті: «Любив!..»