Я не розумію, чому він повторював слово «покарання», що нагадувало про перші дні, які ми провели разом. Інколи мені здається, що він посмілішав від того, що я поводився як покірливий боягуз. Коли він вперше сказав про покарання, я вирішив чинити опір. Ходжа дещо втомився від своєї писанини, постійних спогадів, тому деякий час провів у бездії, снуючи кімнатами будинку. Потім знову прийшов до мене і продекламував, що настав час зізнатися собі в основному, записати головну думку: що бачить людина, дивлячися на себе в дзеркало, чи можливо осягнути суть, занурюючись у свої думки.
Ця блискуча ідея, яка нагадувала мені про нашу схожість, заінтригувала мене. Ми відразу сіли за стіл навпроти одне одного. Цього разу і я, напівжартома, написав на аркуші: «Чому я — це я». Мені раптом пригадався випадок з дитинства — яскравий приклад моєї сором'язливості, яку я завжди вважав характерною рисою свого характеру; отже, я почав писати. А коли читав роздуми Ходжі про невігластво людей, мені здалося, що було б непогано аби він написав про власні дурощі. Ходжа якраз читав мої нотатки і з великою категоричністю почав запевняти, що він зовсім не боягуз. Я не став перечити й погодився з ним, хоча зауважив, що, як і в кожної людини, у нього теж мають бути негативні риси, і якщо він спробує в них розібратися, то й себе зрозуміє. Я б на його місці скористався таким досвідом, окрім того, Ходжа завжди прагнув бути на мене схожим. Та коли я поділився цими думками, він розгнівався, хоча й стримав себе в руках, навіть намагався говорити виважено. Ходжа почав заперечувати, казати, що навколо стільки дурнів, винятки є, звичайно, але вони поодинокі, тому й усе йде шкереберть. Я ж наполягав, що Ходжа має купу недоліків і власноруч має впоратися з ними, розібратися у собі. «Ходжа, ти в стократ гірший за мене!» — зухвало кинув я йому.
Так почалися ті кляті, сміхотворні дні! Спочатку він прив'язував мене до стільця перед столом, сідав навпроти і наказував писати, що йому заманеться, хоча й сам не міг второпати, що саме він хоче. Крім нашої схожості, йому нічого не спадало на думку. Він гадав, що людина спроможна стежити за своїми думками так просто, як дивиться на себе в дзеркало. При цьому Ходжа був переконаний, що я буцімто знаю, як це робити, та приховую від нього. Поки Ходжа сидів навпроти та чекав, коли я розкрию свою таємницю, я списував аркуш за аркушем, розповідаючи історії зі свого життя й при цьому намагався гіперболізувати негативні риси характеру, вчинки: я із задоволенням, умисно деталізував випадки дрібних крадіжок в дитинстві чи наклепів через заздрощі, описував, до яких хитрощів вдавався, щоб мене любили більше за братів, розповідав про свої гріховні походеньки заради тілесних утіх у юності. Ходжа читав написане з цікавістю, із задоволенням, яке мені так і не вдалося пояснити, та страхом, після чого його охоплював безпричинний гнів, який відігравався на мені. Мабуть, він бунтував тому, що відчував свою неспроможність змиритися з тим негативом, злом, яке назбирувалося у ньому впродовж років. Він просто почав мене лупцювати. Кожного разу, коли Ходжа прочитував мою чергову гріховну витівку, він вигукував: «Безсовісний негіднику» — і ніби напівжартома гамселив мене кулаком у спину; а одного разу він навіть вліпив мені ляпаса. До двору його кликали все рідше, і, можливо, через образи та розчарування він завдавав мені добрих стусанів, не знаходячи собі іншої розради, як перейматися мною та собою. Чим більше він зачитувався моїми гріховними походеньками, тим суворішими ставали покарання, однак, диво й годі, — у мене з'являлася впевненість, що я можу ним маніпулювати.
Якось, коли Ходжа вкотре мене добряче відлупцював, я помітив, що йому шкода мене. Це було дивне почуття відрази, яке відчуваєш до людини, що нижча від тебе за своїм соціальним статусом, я це прочитав з його погляду, в якому вперше за тривалий час не було ненависті. Він сказав: «Давай більше не будемо писати» — й додав: «Я не хочу, щоб ти більше писав», оскільки впродовж кількох тижнів я писав про свої ниці риси, вчинки, а він лише спостерігав. Ходжа провадив, що нам слід залишити цей будинок, який з кожним днем усе більше потопає у мороці печалі, і запропонував податися до Гебзе. Він збирався знову зайнятися астрономією та, можливо, написати ґрунтовнішу працю про життя мурах. Я ж помічав, як він втрачає до мене останні залишки поваги, тому, аби хоча б трохи зберегти це почуття, вигадав інтригуючу історію, де змалював себе останнім негідником. Ходжа з інтересом проковтнув моє оповідання і, що мене надзвичайно здивувало, — зовсім не розгнівався. Мені здалося, єдине, що його непокоїло, — звідки в мене знаходяться сили зображати себе таким негідником, і чому я це роблю. Мабуть, лише в ті хвилини він хотів бути тим, ким є насправді. Звісно, Ходжа здогадувався, що в моїй поведінці наявний елемент гри. Того дня я говорив з ним як комедіант з палацу, який достеменно знав, що його не мають за людину, я прагнув ще більше зацікавити Ходжу, і якщо він дійсно хоче зрозуміти, як я став таким, то ще до від'їзду в Гебзе виллє на папір свої вади. Тим паче, не обов'язково, щоб писав він голісіньку правду і щоб хтось у неї вірив. Головне — спробувати, лише в такий спосіб він зрозуміє, що відчуваю я і всі схожі на мене; й це буде не марний досвід. Нарешті Ходжа поступився своїй цікавості, піддався моїм умовлянням, він сказав, що вже завтра візьметься до роботи, спробує писати. І не забарився додати, що, звісно, робитиме це лише з власного бажання, а не тому, що спіймався на гачок моїх темних інтриг.
Наступний день видався найщасливішим за весь період мого рабства. Дивно, Ходжа не прив'язав мене до стільця, я був вільний робити, що хочу, одначе залишився сидіти навпроти свого двійника, неймовірно втішаючись нагодою спостерігати, як народжується нова людина. Ходжа працював з таким захопленням, що навіть забув написати той комічний заголовок своєї праці «Чому я — це я». У хвилини натхнення Ходжа нагадував мені хлопчака, який безтурботно плете байки, весело жартуючи. І все ж краєм ока я помітив, що йому не вдається цілком позбутися цензури здорового глузду. Може, тому моєму недовгому тріумфу настав кінець, куди й зникла, його, здавалося, затяжна легковажність, хвилини гри збігли, й запанувала реальність. Ходжа навіть на хвилину не наважувався визнати себе винним. Він швидко покреслив написане, не показуючи навіть мені. Хоча, якби він підвівся з-за столу відразу після того, як написав усе, що спало йому на думку, можливо, це б полегшило його стан, і він нарешті б досяг душевного спокою.
По тому Ходжа почав працювати надзвичайно повільно. Він неквапно списував аркуш за аркушем, потім дер на шматки написане, не показуючи мені, і кожного разу все більше втрачав повагу до себе, впевненість у своїх силах. Нарешті, сили Ходжі вичерпались, і він, засипаючи мене прокльонами та образами, заверещав, що все це — брудна гяурська гра. Вигляд він мав жалюгідний. Я ж у відповідь заявив Ходжі, що не варто так перейматися, адже незабаром він звикне сприймати себе негідником.
Ймовірно, в нього не стало духу зносити мої уїдливі погляди, бо Ходжа пішов геть і повернувся аж глупої ночі, а зі шлейфу парфумів я зрозумів, як і гадав, до речі, що Ходжа навідав будинок розпусти.
Наступного дня, по обіді, аби спонукати Ходжу продовжувати писати, я мовив, що він — сильна особистість, тому не потуратиме порожнім іграм-забавлянкам, і зауважив, що ми відважилися на цю справу не заради звичайних утіх і марної трати часу, а для того, щоб з'ясувати, чому, наприклад, ті, кого Ходжа вважає за телепнів, і є ними. Хіба ж не цікаво нам до кінця пізнати одне одного? Я сказав, що по-справжньому можна захопитися лише тією людиною, характер якої знаєш до дрібниць, а сила таємничого зачарування не поступиться вражаючому ефекту страхітливого сновидіння.
Врешті, Ходжа сів до столу, однак сталося це не завдяки моїм умовлянням, які він сприймав за недолугі жарти придворного блазня, а завдяки проблискам надії, що їх приніс день грядущий. Вечір навіяв розчарування, і, встаючи з-за столу, Ходжа виглядав більш зневіреним, ніж учора. Коли я побачив, що він знову налаштувався навідати дівок, серце стислося від жалю.
Так кожного ранку мій двійник сідав за стіл, сподіваючися вдало описати свої вади і тим самим відновити втрачену надію та впевненість у собі, але кожного вечора вставав з-за столу, не дописавши те, що хотів. Оскільки він зараз зневажав себе, в нього не залишалося сил нехтувати мною; нарешті, в мене з'явилося відчуття рівності з ним, яке, як здавалося мені, ще жевріло між нами у перші дні нашого знайомства. Я був на сьомому небі від щастя. Моя присутність почала дратувати Ходжу, і він сказав, що вже необов'язково сидіти навпроти нього, поки він працює; це був гарний знак, однак лють до Ходжі, яка з кожним роком невпинно росла в моєму серці, затьмарювала мені розум. Я жадав помсти, тому й вирішив перейти в наступ, звісно, як і він у свій час, я втратив почуття здорового глузду. Я гадав: якщо мені вдасться посіяти ще більший розбрат у душі Ходжі чи, прочитавши його записи, так ретельно сховані від мене, принизити, тоді він, а не я, займе місце раба, стане ницим створінням у нашій оселі. Перші ж прояви його поразки не примусили чекати: я помічав, як він прагне переконатися, що я більше не виставляю його на посміх, він шукав моєї підтримки, як це роблять невпевнені в собі люди, частіше звертався за порадою в дрібницях: наприклад, чи личить йому одяг, або чи коректно він відповів, чи пише каліграфічно? Розчарування приглушувало мою ненависть, однак я не полишав своєї гри, тому й заспокоював Ходжу час від часу, аби дещо розрадити свого двійника, принижував себе, від чого він трохи веселішав. Ходжа вже не лупцював мене, бо усвідомлював, що й сам заслуговував на добрячого ляпаса, лише поглядав на мене зневажливо, ніби казав: «Ох, і негідник!»
Мені терпець луснув дізнатися одкровення Ходжі, через які він так себе зневажав. Я настільки звик принижувати його бодай подумки, що й цього разу мені здалося, що Ходжа переймається дрібницями, не вартими уваги речами. Та зараз, коли я кажу собі, що треба вигадати щось із його зізнань, які я й в очі не бачив, аби зобразити історію про минуле правдоподібною, а вчинки в дусі Ходжі, — на думку нічого не спадає. Треба зізнатися, що потайки від Ходжі я зрозумів, у чому полягає слабкість таких людей, як він. І якщо мені вдасться повідомити про своє відкриття — навіть у завуальованій формі, то тим самим наближу день, коли, нарешті, можна буде знущатися не лише з Ходжі, а й з таких, як він. Гадаю, мій читач збагнув, що я теж мав учитися у Ходжі, як він у мене. Можливо, я сприймаю це зараз так тому, що людина з віком намагається віднайти гармонію, симетричність у всьому, навіть у нарації. Ненависть, яку роками я плекав у душі, мала підбурити мене. Тепер, коли у Ходжі вистачило духу визнати свої вади, принизити себе, я змушу визнати мої переваги чи бодай право на свободу, підкріплене папером про звільнення. Я мріяв, як Ходжа без жодних заперечень погодиться на моє звільнення, марив про повернення на батьківщину і вже серйозно обмірковував зміст своїх розповідей, присвячених туркам та моїм пригодам. Який я був наївний! Звістка, яку Ходжа приніс ранком, геть усе змінила!
У місті спалахнула чума! Спочатку я не повірив, адже Ходжа говорив про це так, ніби мав на увазі не Стамбул, а зовсім інше, якесь далеке місто; я запитав, звідки він дізнався, вимагав дати вичерпну інформацію. Привернуло увагу невпинне зростання смертності, — це викликало занепокоєння, причиною ж виявилася страшна хвороба! Я дещо засумнівався і просив описати ознаки хвороби. Ходжа здивовано вирячився на мене, запевняючи, що марно я так переймаюся; якщо ж хвороба скосить мене, я не забарюсь зрозуміти, що це чума, адже вона за якісь три доби вириває душу з розпеченого тіла. У кого за вухом, у кого під рукою чи на череві наливаються чиряки, а потім б'є пропасниця, чиряки лопаються, хворі харкають кров'ю, розриваючи легені кашлем, як при сухотах, та мруть. Він додав, що на кожній вулиці вже є до п'яти небіжчиків. Я, затаївши віддих, запитав про нашу вулицю, на що Ходжа здивувався, бо хіба я не чув про нашого сусіда, якого всі знали як майстра лаштування парканів і скнару, який перелаявся з усією околицею, адже сусідські дітлахи не вилазили з його саду, а людські кури гасали як коні по городу, тиждень тому сконав у страшних муках. Страждав від пропасниці, і лише зараз усі зрозуміли, що то була чума.
Усе ж я не хотів вірити; люди, які снували під вікнами, виглядали незворушно спокійними, може, тому, щоб повірити, що в місті й справді чума, я мав віднайти бодай одного, схожого на мене своєю збентеженістю й жахом. Наступного ранку, коли Ходжа вирядився до своєї школи, я вибіг на вулицю. Як божевільний, шукав знайомих італійців, які навернулися в іслам. Один з них, за новим ім'ям — Мустафа Ресі, подався на верф, інший, Осман-ефенді, попри моє відчайдушне кулакування дверей, спершу не наважувався впустити мене, навіть наказав своєму слузі сказати, що його немає вдома, однак не втримався і впустив до хати. Як то можливо, що я й досі питаю, чи й справді чума вирує містом? Хіба я не бачу, як без упину несуть покійників? З мого лиця він зрозумів, що я охоплений жахом, і кинув, що цей острах через те, що я й досі тримаюся своєї християнської віри. Почав докоряти мені, а наостанку сказав: щоб бути щасливим тут, треба стати мусульманином; і перед тим, як розтанути у вологій темряві свого помешкання, навіть не потис мені руки чи торкнувся мого плеча. Була година намазу; мою увагу привернув натовп, який зібрався у дворику мечеті, та відразу стало моторошно, мене охопив жах, і я щодуху накивав п'ятами додому. Я був розгублений і зовсім втратив голову, як це буває, коли людина опиняється у біді. Здавалося, ніби я забув своє минуле, ніби скам'янів, ніби вицвіли барви з моєї пам'яті. І останнє, від чого я збожеволів до краю, — це був навантажений тілами небіжчиків візок у супроводі людей, що повільно пересувався нашою вулицею.
Ходжа повернувся зі своєї школи, і я помітив, наскільки йому приємно бачити мене знесиленим. Він завжди вважав мене за боягуза і зараз, переконуючись у цьому, тріумфував. Мене ж це неабияк ображало, і я, намагаючись упоратися зі своїм збентеженням, виклав Ходжі всю інформацію, яка була мені відома щодо чуми, щоб хоч трохи вгамувати його задерикуватість. Я переказав усе, що пам'ятав про чуму з оповідей Гіппократа, Фукідіда, Боккаччо, сказав, що чума вважається інфекційною хворобою, однак мої слова викликали ще більше презирство. Ходжа відповів, що все в руках Аллаха, і якщо на роду написано померти від чуми, то так тому й бути. Отже, марно зачинятися, як я, у хаті й труситися від страху, рвати зв'язок із зовнішнім світом чи намагатися рятуватися втечею зі Стамбула. Якщо ми приречені на таку смерть, нам її не уникнути. А чому я боюся? Це через те, що довгі місяці писав різну гидоту про себе. Від цих слів вуста Ходжі розійшлися у посмішці, а в очах з'явилися вогники надії.
Я так і не зміг зрозуміти, чи щирий він у своїх словах. Сміливість Ходжі була незаперечною, на якусь мить мені навіть стало моторошно, та коли я згадав наші розмови за столом і його темні ігри, закралась підозра. Він постійно звертався до тих гидотних речей, які ми писали про себе, і з зухвалістю, що зводила мене з розуму, торочив одне й теж: виходить, тремчу я від думки про смерть тому, що не поборов у собі те зло, про яке так сміливо писав. Виходить, сміливість, з якою я писав, була не більше, ніж зухвальство. Свою ж нерішучість у ті дні Ходжа пояснював тим, що він до найменшої подробиці намагався розібратися у своїх вчинках. Наразі він вже не переймається, і його спокій перед смертоносною чумою ніщо інше, як красномовне підтвердження безгріховності.
Я почав сперечатися, бо вже не було сили чути його дурні пояснення і виправдовування. Без зайвих церемоній я вигукнув, що він так говорить не через своє геройство чи душевний спокій, а тому, що не усвідомлює очевидного наближення смерті. Я говорив, що нам неодмінно треба рятуватися від смерті: ні в якому разі не торкатися зачумлених; померлих — ховати у ямах з вапняковим розчином; уникати спілкування з людьми навколо, тобто не ходити йому, Ходжі, до школи.