– А що ж? Так і сполоснути. Пане писарю! ану! – так-то сказав пан сотник Ригоровичу.
Як же той крикне на нього, так що ну!
– Чи ви обуяли? – закричав на нього. – Чи ви таки попросту одуріли? Вам не довліє ніякого рішення ?спускати без потребності моєї, затим, що треба усякоє діло угоб-зити і законное присовокупленіє соєдинити. А ти, гаспидська Левурда! от що касательно тебе закон повеліва: оного не-ключимого Талимона Левурду, наважденієм своїм привед-шего сожитіє своє, сиріч жінку, до дружелюбія з сатаною, – дух свят при вас, пане Уласович! – убо подобаєть забити сякому-такому сину нозі у кладу. Агов, хлопці! Пойміте його і водворіте у ратушу і присовокупіте нозі його до клади, бо сам сознаніє учинив, що видів і осязав живого чорта; убо він є колдун, чаклун; воутріє ізбию киями сього грішника.
Поки се Пістряк розказував, а сердешного Левурду вже й помчали до ратуші, а Ригорович повів оком та з якоюсь молодицею чорнявенькою ззирнувсь, усміхнувсь, покрутив ус та й гукнув на калавурних козаків. «Ануте, водворяйте у преісподнії води Домаху Карлючківну!» І після Карлючківии тільки забулькотіло… А громада, бачачи, що вона не вирина, загомоніла: «Ні, вона не була відьма, не була!»
І Пріську Чирячку, і Химку Рябокобилиху, і Пазьку Псючиху топили, і котру втопили, а котру відволодали, що народ аж об поли руками б'є та дивується, що, каже: «Де ж тая відьма? От усіх топили, і усяка порина, а відьма не знаходиться». Микита Уласович вже й дрімати став; по його, так вже б пора і додому: чи будуть дощі йти, чи ні, йому нужди мало; нестане свого хліба, йому принесуть; Конотоп не мале село: без сварки, і лайки, і без позивання не обійдеться. Усе знай позіха та погляда на свого Пістряка, що задумавсь та пальцем знай штрика то у лоб, то у ніс; думав-думав та й крикнув: «Давай останки во язицях. Водвори-ке сюди Явдоху Зубиху!»
Приперли й ту, відопхали човном до паль, підв'язали вірьовками, підняли догори… плюсь! Як об дошку, так наша Явдоха об воду, і не порина, а як рибонька поверх води, так і лежить, і бовтається зв'язаними руками та ногами, вихиля черевом і попереком і приговорює: «Купочки-купусі, купочки-купоньки!»
Увесь народ так і жахнувсь! «От відьма, так, так!» – закричали усі; а Микита Уласович як позіхав, та побачив сеє диво, tн так йому рот роззявлений і зоставсь; а Прокіп Ригорович так аж танцює понад берегом та знай на трудящих кричить: «Возтягніте ще! Верзіте во тьму водную!» Так що ж бо? Як не пащекує, а Явдосі нічого не зробить. Підтягнуть, гепнуть її скільки сили у воду… так не порина та й не порина, та ще й глузує над усіма, та усе знай товче: «Купочки-купоньки».
– А вознесіть сімо каменія і плинхводіланія! – здумав пан Пістряк, і так і народилася цілісінька куча цегли і каменюк усяких, що хлопці, почувши приказ, зразу мотнулись і нанесли.
– Возложіте каменія на нечестивую вию її, і на руці, і на нозі її і паки потопляйте її, – так командував Ригорович, аж підскочуючи круг ставка, та з серця аж зубами скрегоче.
Нав'язали моторніші цілісіньку низку каменюк на вірьовку і, підвізши на човнах, аж насилу три чоловіка підняли тую низку, та й накинули Явдосі Зубисі на шию і думають: от пірне! А вона, урагова баба, і не дума; плава поверх води, та що ослобонили їй руку із вірьовки, так Бона нею полощеться та й жартує: «А що ж? Намистечко мені на шию почепили, а перснів і нема? Еге! Бач, які добрі! кете і перснів на руки і замість черевичків чого на ноги».
– Сокрушайте тресугубо окаянную кощунку ханаанськую, дщерь халдейськую! – кричав як опечений Прокіп Ригорович та аж запінивсь як скажений, бачачи, що нічого відьмі не зробить і що вона над ним кепкує.
Нав'язали їй на руки і ноги каменюччя – боживсь той чоловік, що мені про се розказував; а хто й казав, коли знаєте, Йохим Хвайда, що позаторік вмер, – так боживсь, Що пудів двадцять нав'язали їй на шию, на руки і на ноги, та, відчепивши від вірьовок, так її й пустили у воду… Так Що ж бо будеш з сучою-пресучою бабою робити? Так і плава поверх води, і руками і ногами бавтається та знай приговорює: «Купочки-купусі!» А далі урагова баба обізвалася і до писаря, та й почала його кликати: «А ходи, Прокіпочку, сюди! Нумо укупці купатись. Ходи-бо, не со-Ромсь! Ось надіну на тебе намистечко і перснів тобі дам…» А Ригорович аж увесь чуб обірвав собі з серця, що й поганенька б то баба, та над ним глузує; далі кинувсь до Уласовича та й каже:
– Несумнительно сія баба суть от баб єгипетських. Вона, єхидна прелюта, похитила дождевиє каплі і скри у себе у чванці або у іному місцеві. Повели, пане сотнику, возмутити її розанами, да претерпить до нестерпимості і да розпустить хляби воднії, і да ороситься земля.
– Не второпаю, пане писарю, що ви говорите; а я кажу вам, робіть, що знаєте, тільки швидше, бо вже обідня пора. Я б вже давно дав дьору, так хочеться дивитись на сюю кумедію, що на бабі цілісінький віз каміння, а вона не тоне, а плава поверх води. Робіть собі, що знаєте, а я буду на готове дивитись; я на те у Конотопі сотник.
Повелів Ригорович піймати у воді відьму Явдоху, так де! Хлопці човнами її і не здоженуть, і вірьовками накидають, так усе нічого; так прудко плава, як тая щука, тільки попереду і позаду хвиля устає, бо звісно, як відьма плава: вже пак не по-нашому! Плавала-плавала, шниряла-шниряла, та як бачить, що усіх потомила, так і піддалась…
Що ж то зрадувався народ, як злапали відьму Явдоху Зубиху! Усі кричать, гомонять, біжать до неї, против неї; усяк хоче тусана або запотилишника їй дати… та й є за що! Нехай не краде з неба хмар, не хова дощу у себе на миснику… Ось, як усі біжать круг неї то за нею, а її аж на руках несуть, боячись, щоб не вирвалась та не втекла; а вона й байдуже! Вона співа весільної пісеньки, як молода з дружками ходить. А наш Ригорович перед веде та аж біжить з радощів, що таки напав на відьму і що він її тепер скрутить і вимучить з неї, щоб віддала дощі назад, що покрала, та з радощів такі баляси точить, що не тільки хто, та й сам себе не розбере, що він і говорить. Далі закричав: «А дадіте сімо вербових, і удвойте лозових, і воз-глуміте її, єлико сили вашої буде!»
Де взялись і різки. Скрутили Зубиху Явдоху; тільки що класти її, вона як-то руку випручала та й повела нею кругом по народу; отже ж слухайте, що з того буде. От і положили її; по два парубка сіло на руки і на ноги, а два узяло здоровенні пучки різок та й почали чистити: дже-дже! дже-дже! аж засапались, б'ючи; б'ють-б'ють, і вже цурпалки летять… А що ж Явдоха? Лежачи під різками, казку каже: «Був собі чоловік Сажка, на ньому сіра сір-м'яжка, повстяна шапочка, на спині латочка; чи хороша моя казочка?»
– Та бийте окаянную хаиаанку! – аж заревів Пістряк.
Хлопці деруть щомога, а Явдоха своє: «І ви кажете: та бийте окаянную ханаанку, і я кажу: та бийте окаянную ханаанку; був собі чоловік Сажка, на ньому сіра сірм'яж-ка, повстяна шапочка, на спині латочка; чи хороша моя казочка?
– Та деріть дужче! – крикнув що є мочі сам пан сотник конотопський, Микита Уласович Забрьоха, що вже його дуже брало за живіт і печінки під серце підступали, бо не обідав і досі.
Хлопці перемінились, узяли нові пучки і стали пороти, а Зубиха знай своє товче: «І ви кажете: та деріть дужче, і я кажу: та деріть дужче; був собі чоловік Сажка, на ньому сіра сірм'яжка, повстяна шапочка, на спині латочка; чи хороша моя казочка?»
– Соплетіте розонацію з тернія і удвойте їй поруганія на лядвії! – скомандував пан Пістряк, довго думавши, що б то їй ще придумати.
Хлопці чешуть Явдоху терновими, а Явдоха своє товче: «І ви кажете: соплетіте розонацію з тернія і удвойте поруганія на лядвії, і я кажу: соплетіте розонацію із тернія і удвойте поруганія на лядвії; був собі чоловік Сажка, на ньому сіра сірм'яжка, повстяна шапочка, на спині латочка; чи хороша моя казочка?…»
Та й до вечора не переговориш усього, що там було! Вже не тільки Ригорович Пістряк, та й сам сотник Забрьоха почав сердитись, що нема кінця ділу: б'ють-б'ють бісов-ську бабу, скільки хлопців перемінилося, скільки різок перебрали, і вербових, і березових, і тернових, а їй і не позначилось нічого, неначе тільки що лягла і ні трішечки І не бита; а вона собі знай товче чоловіка Сажку…
Отже ж то як сеє діється, і гаспидську, католикову Явдоху б'ють, проліз скрізь народ, що так і обступили Явдоху, та й не надивуються, Демко Швандюра, стар чоловік і непевний. Подививсь-подививсь, помотав головою та й каже:
– А що се вам за іграшки далися? Чи то пану сотникові знать скучно стало, так ви його забавляєте, як малу дитину, що різками порете, неначе кого путнього, вербову колоду?
– Як колоду? Що се він каже? Де там колоду б'ють? – загула громада і, дивуючись, розпитує.
– Де колода? Не бачите? Дивіться ж! – сказав Шван-дюра та й повів рукою по народу навпаки сонця… Так що ж? Удивленіє, та й годі! Тогді усі побачили, що лежить товста вербова колода, поперепутована вірьовками, і сидять на ній чотири хлопця здоровенних, і держуть її якомога, щоб не пручалась, а чотири б'ють тую колоду зо всієї сили добрими різками, неначе кого путнього. А біля тієї колоди лежить сама по собі Явдоха Зубиха, і не зв'язана, і регочеться, дивлячись, як працюються люди замість її та над колодою. Так, скажете, се і не удивленіє? Се вона, як її покладали парити, так вона рукою повела та й напустила на усіх, хто тут був, мару, а Демко з свіжими очима прийшов і бачив, що твориться, і як дещо знав і вмів против чого що-небудь зробити, то він і відвів мару від людей. От тогді тільки побачили, що били не Явдоху, а вербову колоду.
– Ких, ких, ких, ких!… – зареготався народ. Вже нащо пан писар, що сердивсь кріпко, а тут і сам розреготавсь, як узрів таку кумедію. І що ж будеш робити? Звісно, що против насилки нічого не зробиш, коли не вмієш, як її відвести. Ну, посміявшись, прийнялись радитись, що з Явдо-хою робити. Той те, другий друге каже, а Демко Швандюра, той гаразд навчив:
– Таки, – каже, – нічого не думайте, а, положивши-, дайте добру хлосту, поки верне дощі та роси, що, знаю, в неї на мисниках та на полиці. Та не бійтесь нічого. При мені не здужа навести. Коли ж і наведе, то я відведу. Хоч вона і відьма, та й ми, хоч не усе, а що-небудь таки знаємо. Нехай вона і прирожденна, а я тільки вчений, та дарма! Побачимо!
– Так возклоніть же її паки! – закричав Ригорович, – і сотворіть їй школярську сікуцію, яко же і нам во оноє урем'я субітки твориша… – Ще добре і не вимовив, а хлопці вже і мотнулись: розперезали, положили, січуть… і вже нашій Явдосі не до казки; вже і в неї у самої на спині… латок з сімдесят, як у чоловіка Сажки… Мовчала-мовчала, хотіла відтерпітись… так ще не родивсь той чоловік, щоб утерпів під різками! Далі як заскавучить, як заскиглить… а далі як стане кричати: «Не буду до суду, довіку!… батечки, голубчики!… пустіть, пустіть!… верну й дощі, верну й роси… буду тобі, пане сотнику… і тобі, Ригоровичу… у великій пригоді… тільки пустіть…»
– Годі, – повів Микита Уласович голосом поважно.
А Пістряк знай своє:
– Усугубляйте паче і паче!
Хлопці не знають, кого й слухати: половина б'є, а друга жде.
– А бодай вас, пане сотнику! – так загарчав на нього пан Ригорович. – Іще було уп'ятерить подобало за таковоє злодіяніє… Се вона мені зробила, що я після перепою химери погнав. Оттаке злодіяніє…
– Але! злодіяніє! – казав пан Забрьоха. – Тобі б усе тільки злодіяніє і робити. Тут тільки трихи та мнихи, а вже обідати пора. Ще чи буде після такого парла дощ, чи ні, хто його зна, а що ми голодуємо, так се певно. А що нам суча баба з серця утнеть який бешкет, так і того треба боятися? Звели лишень покинути Явдоху, нехай відпочине після такої бані. Нехай тепер ханьки мне, ми ще доберемося до неї. Ходімо, Прокопе Ригоровичу, до мене. Пазька наварила мудрого борщу. А після обід не буду ськатись та розкажу тобі, який мені бешкет зробили позавчора у Безверхім хуторі. Ти ще сього не знаєш.
Сказавши сеє, потяг пан Уласович додому.
Прокіп Ригорович наш зоставсь і стоїть мов обпечений. Узяли його думки та гадки, який-то там бешкет зробили пану сотнику у Безверхім хуторі. Думав-думав, а Явдоху за тим знай чешуть, аж цурпалки летять! Далі підняв палець догори і каже: «Догадавсь! є, є, є, є! Сього мені і треба було! А покиньте, хлопці, бідну бабу позанапрасно мучити. Пан сотник звелів було її парити до вечора, а я її помилую».
Підвели Явдоху і ледве-ледве живу поволокли її додому. Народ так заклекотів за нею, усе кричачи: «Відьма, відьма! Покрала з неба дощі!» А Ригорович іде собі та щось дума, далі і каже: «Такої мені і треба!… Піддобрюсь до неї, вона поможе його втопити, а мені винирнути з пи-сарства та на панство…» Та й потяг до пана Микити Ула-совича обідати.
VI
Смутна і невесела ходила по своїй хаті, проводивши когось від себе і зачинивши двері, конотопська відьма Явдоха Зубиха після прочуханки, що їй дали край ставка при усій громаді за чакловання. Хто ж то був у неї тогді, як усяк її цурався, бачивши, що вона є прирожденна відьма, що і у воді з каменюками не тоне, і дощі з неба краде, і мару на людей насила? Але! хто? Не хто як наш Прокіп Ригорович Пістряк, конотопський пан писар. Він-то, почувши від пана сотника Уласовича, що йому було у Безверхім хуторі від панночки Олени, він зараз узяв на думку, як би то йому свого сотника зовсім з'їсти. От від обід прийшов До Явдохи, приніс їй усяких гостинців і помиривсь з нею, Що буцім се не сам він звелів її і топити, і парити, а що се пан сотник вигадав, і що буцімто хотів він її до вечора парити, а він же взяв на свою голову; і став її пильно прохати, щоб як би того пана Микиту зовсім у дурні пошити: що він отеє увечері прийде її прохати, щоб Явдоха так зробила, щоб Иосиповна його полюбила і за нього заміж пішла; а він як піддасться у чакловання, так тут його і начинити дурнем, щоб і сотенства відцурався; а намість його та настановити сотником його – Пістряка; і обігнавсь, що тогді Явдосі своя воля буде чакловати, як і скільки хоче.
Хитра Явдоха неначе і піддалася. Подарунки забрала і обіцяла все зробити, чого Ригорович бажав, і проводила його отеє з хати. Довго вона після нього ходила по хаті та щось думала; вже б то їй і сісти хочеться, так не зможе притулитись… так-то щиро її повчили! Вона лежала і на печі і на лаві; так не влежить довго, бо тільки і можна животом лежати, а горічерева або боком – і не думай: так її усюди списали.
Ходить по хаті, ходить та й погляда на свої глечики, горщики, кухлики, де з усякого звіра і з усякої гадини є молоко, що вона з них понадоювала, перевертаючись до кожної матки усе різно, щоб не жахались і давались доїтись. А усі тії глечики, горщики, водянчики, кухлики стояли деяке на полиці, інше на миснику, було й на припічку, було й на самій печі; яке вже поставлене на сметану, а яке ще стояло під лавкою та край помийниці. Під полом лежали усякі трави і коріння, мнята, любисток, терлич, папороть, собача мило, дурман, усякі реп'яхи, куряча сліпота та й багато дечого. На полу на подушках лежав кіт муруговатий та усатий, і тільки йому й діла, що їв та спав, та коли що було надума, то зараз до своєї хазяйки і озветься: «Няв, няв!», а вона усміхнеться та й каже: «Так-таки, котусю, так!» А коли вона що надума, то й питається його: «Чи так, котусю?», то він до неї: «Няв, няв!» Еге! і знали один одного, що говорють. Більш у неї не було ніякого хазяйства, та й нащо їй? Чого забажала, то уночі перекинулась чи собакою, чи мишею, чи жабою, чи рибою, і чого їй треба, усього достала, і є у неї.
Так вона-то, сумуючи, ходила по своїй хаті і, поглядаючи на своє зібрання, казала собі на думці: «Є усяке; не піду до людей позичати». Далі зирнула на двері, що – я ж кажу – тільки що зачинила, проводивши когось-то з хати, і каже: «Приводь тільки швидше проклятого сотника, я йому віддячу. Я б тобі, Ригоровичу, хука усучила, та нехай лишень опісля; тепер ти мені прислуговуй, а як з'їм гаспидського Забрьоху, тоді приймусь і за тебе, сучий Пістряче! Хороше, що отеє ти мені розказав про Забрьоху та про Олену: ось я його оженю… достанеться і тобі, що мене так занапастили, що і сісти не можу, і згнущались надо мною, що при парубках порвали на мені і плахту, і сорочку, і пазуху розірвали, і очіпок збили, що я волосом освітила, та били мене… о, та й били ж мене! ох, били ж мене; били, били, били! що ні сісти, ні лягти не можна; а усе оттой Швандюра, що зняв з них мару».