І він подав запонки Антонію Ендотеліусу, який не міг приховати здивування.
— От тобі й маєш, — сказала Сидорина Іванівна, посміхаючись. — Треба було летіти на Місяць через Юпітер!.. Винаходити машину часу, мчати за тридев’ять земель, коли можна, було, не встаючи з крісла, спитати по відеотелефону: “Клеобатісе, поглянь, чи нема у тебе моїх запонок?” А у всьому винна твоя неуважність!
Антоній Ендотеліус підморгнув онукові і серйозно відповів:
— Нічого мене сварити за неуважність. Якби не вона, не було б машини часу. До того ж, маючи дві пари запонок, одну з них я можу подарувати Сергієві. До речі, ніхто не знає, куди поділася моя шпилька до краватки? Та сама, з кігтя дракоїда. З цією шпилькою пов’язана дуже повчальна історія. А втім, про це трохи згодом, після обіду.
ПІДІРВАНИЙ АСТЕРОЇД
Клеобатіс відмовився від послуг аеротаксі і, підхопивши чемоданчик, подався долати, дорогу до якої міг знайти з заплющеними очима. Антоній Ендотеліус-молодший так яскраво змальовував свій сільський рай, що Клеобатісу раптом здалося, ніби він колись уже бував тут. Розмірено ступаючи, він піднявся вгору вузькою, мощеною гранітом дорогою і з задоволенням відзначив, що майже не задихався. Він зупинився і глянув назад. Річкова долина заросла ясно-зеленими травами, далеко, біля самого обрію, темний зубчастий край лісу підкреслював блакить неба, такого глибокого, яке буває тільки ясної осені, коли починається бабине літо — чарівна пора, сповнена тихої привабливості і незбагненної печалі. Срібляста павутина, плавно вигнувшись, зачепилася за плече Клеобатіса.
— Як гарно! — зітхнув Клеобатіс і поволі побрів далі.
Перед невеликою кам’яницею з райдужним поліпропановим дахом, який давно вийшов з моди, він зупинився. Клеобатіс пошукав очима об’єктив, щоб повідомити робота-управителя про своє прибуття, та, на свій подив, нічого не побачив. З дірочок у хвіртці звисав товстий капроновий шнур. “Смикни за мотузочок, двері й відчиняться”, — з усмішкою згадав Клеобатіс і потягнув за шнур. Хвіртка, заскрипівши, відчинилась.
Стежкою, обабіч якої цвіли аргонії, Клеобатіс попрямував до хати. Гравій хрускотів у нього під ногами. З-під різьбленого ґанку ліниво гавкнув рудий песик. Тільки при дверях Клеобатіс помітив чорну сіточку мікрофона, але не встиг нічого сказати. На гавкіт з хати вийшов старий космогатор Антоній Ендотеліус-молодший. Його обличчя сяяло в усмішці, він хутко зійшов з ґанку і міцно потиснув руку гостеві.
— Який я радий! Дуже вчасно! — вигукнув Антоній Ендотеліус і, одразу ж спохватившись, додав: — А втім, ти завжди вчасно. Але сьогодні у мене подвійне свято: приїхав онук з товаришем. З Церери прилетіли. Важко нам із Сидориною звикати, що його немає. Адже відтоді, як з його батьками сталося нещастя, він весь час жив у нас.
— Тепер він дорослий, — сказав Клеобатіс.
— О! — вигукнув старий, — Він у мене відомий вчений в галузі мутації генів, які визначають синтез гідроксилази.
Клеобатіс з розумінням покивав головою і зайшов до хати.
— Я тебе лишу з хлопцями, а сам піду на кухню: скажу, щоб кіберкухареві задали програму й на тебе.
Клеобатіс доброзичливо привітався з юнаками і відзначив собі, що Сергій — онук Антонія Ендотеліуса — чимось занепокоєний. Юнак кидав швидкі погляди то на товариша, то на Клеобатіса. Раптом він підвівся з дивана і, трохи почервонівши, звернувся до Клеобатіса:
— Дядьку Клео, мені треба поговорити з вами. Наодинці. Вибач, Клавдію, це дуже особисте.
Вони вийшли в іншу кімнату.
— Бачите, дядьку Клео, мені дуже незручно за дідуся Антонія…
Клеобатіс здивовано звів брови.
— Коли я сам, нехай вигадує, я його зрозумію і осуджувати не буду, — вів далі Сергій, — але ним весь час володіє нестримне бажання розповідати і при сторонніх неймовірні історії, які нібито були з ним. А історії такі, що… Мені б не хотілося, щоб мій дід став через це об’єктом насмішок. Ось і зараз він приготувався частувати нас наступною “найправдивішою” з історій.
— Про що ж ітиме в цій історії? — поцікавився Клеобатіс.
Сергій розгнівано махнув рукою.
— Про якийсь підірваний астероїд.
На його подив, Клеобатіс помітно пожвавішав.
— Про підірваний астероїд? Де дуже цікаво! Нехай розкаже.
Сергій здивовано глянув на нього. В цей час з кухні, дрібочучи ногами, повернувся Антоній Ендотеліус. Старанно випрасуваний чорний костюм висів на ньому, як на вішалці.
— Ну що ж, сядьмо, — сказав він, потираючи руки. — Скоро буде готовий сніданок, а тим часом, щоб розважити вас, розкажу вам одну історію, яка сталася зі мною. Найправдивішу з історій.
Сергій благально глянув на Клеобатіса. Той вдав, що не помітив цього.
— Отже, — почав Антоній, обвівши всіх натхненним поглядом, — сталося це ще тоді, коли я працював пілотом на малих розвідниках класу Б. Без зайвої скромності скажу: пілот я був пречудовий…
Сергій ніяково зіщулився. Його товариш грайливо хихикнув.
— Мушу сказати, що той період був для мене страшенно нещасливий. Якось, приміром, після віртуозно зробленої посадки на одному двигуні, я спіткнувся на зовсім рівному місці космодрому і… — зламав ногу. Пролежавши місяць у гіпсі, я виписався з лікарні й одразу ж подався до свого друга Клеобатіса. Його вдома не було, зате мене зустріла вівчарка, злюща, як сто чортів. Мабуть, їй не сподобався лікарняний запах, що йшов від мене, і вона так хапнула мене за здорову ногу, що я кульгав зо три тижні.
Все це змусило мене серйозно замислитись. Я вирішив проаналізувати, як впливає на життя людини фактор везіння, тобто сукупність обставин, що сприяють діяльності даного індивідуума і перевищують певну середньостатистичну величину. Я не був щасливчиком, але й невдатником не був теж, отже, сприятливі й несприятливі обставини в моєму житті чергувалися досить рівномірно. Кількість щасливих і нещасливих випадків у житті людини скінченна, як і саме життя. Виходить, чим більше нещасливих випадків станеться з тобою на початку, тим вірогідніше, що надалі частіше траплятимуться випадки щасливі. Я зрозуміло пояснюю?
Слухачі мовчки кивнули.
— Що ж мене змусило замислитись? — тоном неперевершеного оратора виголосив Антоній. — Саме в цей час мені запропонували надзвичайно цікаву роботу, для якої везіння було б дуже бажаним. Робота полягала ось у чому: до Землі наближався астероїд К-3758. Через місяць він мав зіткнутися з Землею… Величезне космічне тіло наробило б страшної біди. Кому ж, як не мені, випадало відвернути катастрофу!
Сергій приречено опустив голову. Бабуся Сидорина, підперши пухку щоку кулаком, з явним задоволенням слухала старого космогатора.
— І ось, — усе більше запалюючись, вів далі Антоній Ендотеліус, — я взявся зробити кілька вибухів на астероїді, щоб розколоти його на дрібні шматки, які вже не були б для Землі небезпечними. Сказано — зроблено! Навантаживши ракету вибухівкою, я полетів до астероїда.
Мінімальна сила тяжіння на ньому уповільнила мою роботу. Лише завдяки моєму досвідові і незвичайним здібностям мені пощастило закінчити роботу буквально за кілька хвилин до крайнього терміну й закласти вибухівку в усіх визначених точках. Відлетівши від астероїда на кілька десятків кілометрів, я натиснув кнопку дистанційного підривача. Але вибуху не сталося. Я зрозумів, що смуга невезіння не скінчилась, а тим часом астероїд треба було підірвати, хоч би там що. Я аж здригнувся, уявивши, що станеться, коли ця мертва брила зіткнеться з живою плоттю нашої планети. Зволікати не можна було! Часу лишилося зовсім мало. Я підлетів до астероїда, одним стрибком подолав відстань між ракетою та зарядами і вручну замкнув контакти. Пекельний вибух струснув астероїд, як пір’їнку, мене відкинуло просто у відкритий люк ракети. Я вдарився об пульт управління, і несподівана думка обпекла мене божевільною надією: почалася смуга везіння! При ударі об пульт я якось натиснув кнопку старту, на табло засвітився напис: “До старту готовий”, і почався п’ятисекундний відлік часу. Новий поштовх, що струснув астероїд, відкинув мене в пілотське крісло, і тієї ж миті запрацював стартовий двигун.
Широко розплющивши очі, я дивився на екран, стежачи, як спухає на місці астероїда страхітливий пульсуючий клубок матерії; багрово-оранжеві язики полум’я прорвалися крізь чорні хмари.
Задоволено зітхнувши, я відкинувся на спинку крісла. Завдання було виконано.
Антоній Ендотеліус переможно оглянув присутніх. Бабуся Сидорина, усміхнувшись, подивилася на Антонія.
— Він завжди так цікаво розказує цю історію і завжди по-новому.
Сергій почервонів, як рак. Клавдій тер обличчя долонею, намагаючись приховати усмішку. Клеобатіс пильно подивився на давнього друга.
— Ти казав, що в цій пригоді немає ніякої твоєї заслуги?
— Везіння, розумієш. Смуга така пішла. Я ж пояснював.
— Везіння, і все?
— Ти що, не віриш мені? — захвилювався Антоній Ендотеліус. — Смуга невезіння змінилася на смугу удачі. От і все!
— Ти дещо забув, — сказав Клеобатіс, похитуючи головою. — Я ж був тоді корабельним лікарем і сам оперував твоє ліве стегно, розірване осколком астероїда, і накладав гіпс на ліву гомілку; як зараз пам’ятаю цей класичний перелом медіальної щиколотки із зміщенням під кутом.
— Ви ж казали, що вас укусив собака, а ногу зламали, впавши на космодромі, — не втримався Клавдій.
Сергій смикнув його за рукав.
— Старий космогатор трохи погрішив проти істини, — мовив Клеобатіс. — Йому справді доручили підірвати цей астероїд, але часу було обмаль, і він добре знав, що закласти вибухівку в багатьох місцях уже не встигне. Тому він випустив частину пального з баків на грунт і, давши хвилинну готовність, за допомогою індивідуального ранця-двигуна спробував відлетіти від астероїда якнайдалі. Через хвилину двигуни запрацювали, пальне спалахнуло, і весь заряд у кількох критичних точках і в ракеті вибухнув. От і вся історія.
— Навіщо ж ти все це навигадував? — з докором вигукнув Сергій, звертаючись до діда.
— Гм… справді, — підтримав його товариш.
Ендотеліус ніяково посмикував вуса.
— Бачите, друзі мої, правда — це… надто вже серйозна заявка… е… на монументальність своїх ааслуг, на бажання їх увічнити, чи що. А подати їх у вигляді жарту — це зовсім інша річ. Якщо подумають, що я прибріхую, не ображусь.
— Ти просто невиправний, — ніжно сказав Клеобатіс, поклавши руку на плече друга.
— Трохи пофантазувати — ніколи не завадить, — зауважив Анатолій Ендотеліус і раптом, знову пожвавішавши, сказав: — Пригадую, як одного разу професор Тардус дав мені на випробування перед моїм польотом, на планету Земфір таблетки правдивості. Через ці таблетки мене там обрали королем…
Він зустрів застережливий погляд Клеобатіса і, закашлявшись, докінчив:
— А втім, про цей випадок я розкажу вам іншим разом.
РАДИКАЛЬНИЙ МЕТОД
Лапатий, спокійний, святково-білий сніг падав на землю. Антоній Ендотеліус трохи засмучено дивився у вікно.
— Ось і ще одна зима минула, — ледь чутно промовив він.
— Що? — озвався онук.
— Ні, я не до тебе. Це я по-старечому сам із собою розмовляю. Пригадалось, як опинився в такій самій, як ти, ситуації.
— І звісно ж, вийшов з неї з честю!
— Авжеж, будь певен, і не нив, як ти!
— Я не нию, — ніяково відповів Сергій і, підвівшись із стільця, накульгуючи, теж підійшов до вікна. — Жаль просто, що через таку дрібницю доводиться сидіти дома.
— Розкажу я тобі зараз, — мовив Антоній Ендотеліус, вмощуючись у крісло і набиваючи люльку, — як я перехворів на те саме. Коли дізнаєшся, що ти не єдиний, хто опинився в скрутному становищі, стає легше. Був я тоді молодий, відважний космогатор. Космогація — одна з дисциплін, які ти вивчаєш, а в мене була улюблена робота. Після мого знаменитого прольоту через кільця Сатурна мені запропонували півтора місяця відпустки. Як я не відбивався, а відпочивати мене змусили, пославши на місяць на Гавайські острови, а півмісяця дозволили побути дома. І ось, коли до польоту — лишалося десь днів п’ять, зі мною сталося те саме, що і з тобою зараз. Після марних спроб вилікуватися, я подався в третій космоклуб, який мав не дуже добру славу через часті порушення дієтичних норм.
Увечері я ввійшов у яскраво освітлене приміщення, де за кавою сиділи бувалі космогатори. На моєму обличчі був написаний такий відчай, що розмови в залі одразу ж припинились.
— Що з тобою, Тонику? — в один голос почали розпитувати мене ці славні хлопці. — Може, допомогти чимось?
— Хлопці! — з сумом вигукнув я. — Ніхто мені не допоможе! Річ у тому, що мені не дозволять наступного разу летіти. От побачите.
— Мозолі! — вихопилось ніби з одних грудей. — Бідолаха! Не дозволять летіти!
Засмучений, я сів у кутку. До мене зразу ж підбіг кіберофіціант, кумедно дрібочучи павучими ніжками.
Я зробив замовлення. Мої слова почув колега космогатор, що сидів поруч.
— Ти занапастиш своє окислювальне фосфорилування, Ендотеліус! — вигукнув він. — Подумай про жирову інфельтрацію печінки! Тобі треба вживати третю суміш і пити вітамінізований напій. Я зараз, же заміню замовлення.
Я зупинив його.
— Мені нічого втрачати. Медицина все одно не може мені допомогти. Рак навчились лікувати, спадкові хвороби переможено, грипу більше немає. А мозолі лікувати не навчились. Мені й припарки робили, і примочки, і змушували ковтати гидкі таблетки. І все даремно!
Мені тактовно дали спокій, і я, сидячи в своєму кутку, прислухався до балачок. Поряд зі мною розмовляли два космогатори з третьої бригади. Вони говорили про “зникнення” матерії від зіткнення з гравітаційним каналом.
— А що як зробити гравітаційну щілину набагато вужчою? — спитав той, що сидів до мене спиною.
— О, тоді можна й атом розщепити! — впевнено відповів його співрозмовник.
І тут мене ніби струмом ударило! Принцип створення гравітаційного каналу, чи, іншими словами, нуль-просторового переходу, відомий уже давно. Вся справа в тому, щоб створити просту й надійну систему мікрофокусування гравіполя. Схема такої системи чітко вималювалась у моїй голові. Я хутко, майже не шкандибаючи, попрямував до виходу.
На чотири дні замкнувся у своїй майстерні, їв раз на добу, спав по три години. І ось, нарешті, апарат, завбільшки як мильниця, був готовий. Мені не терпілося показати його в дії космогаторам, і, оскільки я був цілком упевнений в безпомилковості своїх розшуків, то, навіть не випробувавши свій апарат, подався з ним у той самий третій космоклуб.
— Еврика! — закричав я з порога. — Я винайшов апарат, за допомогою якого можна видалити мозолі з точністю до мікрона.
Космогатори зацікавилися:
— Ану, продемонструй!
Про всяк випадок я попросив усіх відійти в другий кінець залу; щоб присутнім було добре видно, я поклав ногу на стіл і, закріпивши апарат на столі, зсунув важілець енерговикиду всього лиш на одну поділку.
Тієї ж миті з апарата вирвався яскравий промінь, з гуркотом, завалилася зовнішня стіна, приміщення наповнилося пилюкою. Я швидко повернув важілець у вихідне положення.
— Тонику, що з тобою? Ти не поранений? — почулися, схвильовані голоси космогаторів.
— Ні! Все гаразд! — бадьоро відповів я, глянувши на ногу. — Експеримент пройшов вдало— мозоль видалено!
Так уперше було проведено випробування дезінтегратора — могутньої і надійної зброї, якою тепер оснащують космічні кораблі і яку у вигляді стрілецької зброї видають космогаторам перед вильотом на планети, де є особливо агресивна фауна.