Ви знаєте, що пілоти часто беруть у політ улюблені книжки. Того разу я прихопив книжку з казкою про живу і мертву воду.
Роботи уважно простудіювали книжку і повірили мені.
— Документальне джерело, — шанобливо казали вони про книжку.
З того дня роботи невтомно синтезували універсальну живу воду. Експериментувати на мені кібери не зважувались. Вони розпилювали лазером свого співбрата і збризкували добутою рідиною. Так тривало досить довго, і роботів ставало чимраз менше. Нарешті лишився тільки один.
Якось уранці він прибіг до мене із склянкою зеленкуватої рідини і радісно закричав:
— Судячи з аналізів і обчислень, це має бути те, що вам треба!
— Що ж, — сказав я, — зараз перевіримо!..
Вже через півгодини я вилетів з ненависної мені планети, забравши з собою скляночку з зеленкуватою рідиною. Ця рідина має надзвичайні відновлювальні властивості. Її називають еліксиром Ендотеліуса. І цілком справедливо. Адже це я напоумив роботів синтезувати препарат.
Одначе після польоту на ту планету я недолюблював надто розумних роботів. Навіть якщо це кіберкухар.
Із станції я пішов пригнічений.
За інструкцією, після польоту з навантаженням першого ступеня мені належала тижнева відпустка в Зоні Відпочинку. Я похмуро ввійшов у пропускник, заповнив анкету і подався на медогляд. Лікар була молода дівчина. Я розгублено привітався, вона відповіла, щось мені сказала, і враз серце моє стислось, у скронях застукотів тугий пульс.
— Чого ж ви завмерли? — усміхнулась вона.
Який збіг обставин! Це був той самий голос. Знайомий голос дівчини із станції.
— Що? — тупо спитав я, ледве ворушачи занімілим язиком.
Вигляд у мене був, певне, досить безглуздий, бо дівчина глянула на мене з подивом. Напевне, поводився я не так, як мав поводитись справжній космогатор, якими нас уявляють ось такі молоденькі дівчата.
Тиждень промайнув, як у тумані. Дівчина відхилила мої несміливі спроби познайомитися ближче. Це доводило мене до відчаю. Безсоння, правда, у мене не було, і апетит я не втратив — все-таки зіграло свою роль те, що в космошколі нас готували до стресових ситуацій. Але в мене проявились інші ознаки закоханості: я пробував писати вірші, хоч раніше ніколи цим не займався. Бродив по зоні, натикаючись на дерева й лавки, і намагався скласти бодай рядок. У голову лізло чуже, десь уже чуте: “Любов настане ненароком”, “У кохання, як у пташки крила”, і геть уже ні в тин ні в ворота “Коханню вік усяк підвладний”.
Одне слово, закоханий я був по самі вуха і все ж не міг добитися згоди на побачення.
У Центрі мені дали нове завдання: летіти на об’єкт ЗО-273. Там, за припущеннями астрономів, мав бути потужний квазар, маса якого в десятки разів перевищувала сонячну. За існуючими правилами в такі відповідальні польоти посилають двох. Причому другий пілот виконує обов’язки штурмана і повинен мати медичну освіту. Незадовго перед польотом нас познайомили. І як же я здивувався, коли побачив, що моєю помічницею буде дівчина — лікар із Зони! Вона, я думаю, була вражена не менше.
Час у польоті спливав непомітно. Я так посмілішав, що міг досить невимушено вести розмови. З кожним днем дівчина зачаровувала мене все більше. Її хвилясте волосся, граціозні рухи, голос, що мав незліченну кількість відтінків, інтонацій, — усе в ній захоплювало мене. Вихід був лише один — порозумітись! Але яка буде відповідь.? А якщо невиразне “будемо друзями”? А якщо… Треба зважуватись. Та я, згадуючи невдалий початок нашого знайомства, ціпенів від самої думки про це. Але й нічого не робити я теж не міг. І в мене визрів план..
Наш квазар через кілька годин мав колапсувати, тобто стискатися. При цьому, як стверджує теорія, спостерігач на квазарі побачить майбутнє людини, що перебуває поза квазаром, до того ж усі спостережувані події відбуватимуться в прискореному темпі. Мій план. був такий: я лечу до квазара, стежачи через екран зовнішнього зв’язку за всім, що відбувається в кораблі. Тільки-но колапс змінюватиметься антиколапсом, хвиля, викликана розширенням, відкине мене від квазара. От і все, простий і ясний план! Я одразу ж узявся його здійснювати: сів у малу ракету-розвідник і помчав до квазара.
Навколо вирувало сліпуче полум’я, обшивка ракети майже зразу розпеклася до білого, ракету кидало, як пір’їнку, крутило, мов дитячий кораблик у швидкому вирі.
— Пора, пора, — прошепотів я розбитими до крові губами і ввімкнув екран зовнішнього зв’язку.
І що я побачив? Побачив, як
Через годину гравільот плавно опустився біля місця розкопок. На тлі яскраво-синього південного неба чітко вимальовувались колони диптерів, що не втратили своєї білизни за тридцять сторіч, протягом яких вони були під землею.
Цілий день я бродив по розкопках, здіймаючи клуби легкої, мов пудра, пилюки. Професор дивився на мене, а я, не знаючи, що йому сказати, почував себе дуже незручно.
— Бачите, професоре, — нарешті промовив я. — Треба перевірити, чи не попала в цей шар рукавиця випадково.
Що й казати, моя спроба, щось пояснити була досить жалюгідна.
Професор відвів очі вбік.
— Цю гіпотезу ми щойно перевірили. Як ми й думали з самого початку, рукавиця пролежала в землі близько тридцяти сторіч.
Всю ніч я не спав, намагаючись розгадати незвичайну загадку. Вихідних даних було дуже мало. І я зважився вдатися до крайнього способу.
Рано-вранці біля розкопок сів вантажний гравільот. Два роботи вправно винесли з нього механізм, схожий на відкритий автомобіль кінця двадцятого сторіччя.
— Машина часу, — пояснив я здивованим історикам. — Проблема дуже зацікавила мене, і я вирішив перенестися в це ваше сьоме сторіччя і з’ясувати все на місці. Про мову ви не турбуйтесь, оця коробочка на грудях — лінгер, універсальний перекладач.
Я опустився на сидіння і сказав у підсилювач:
— Прошу відійти від місця старту на двадцять метрів. Ближче перебувати небезпечно.