Довго ще він сам із собою отак розмовляв, реготався та плакав, поки не знеміг і, схилившись на стіл, не заснув.
Цілий тиждень після того отак кружляв Федір. Не. знав він за той тиждень другого шляху, як із дому до підвального, а від підвального додому. Крадькома він садком прокрадався туди, брав кварту горілки й крадькома повертав додому, щоб, бува, не стрінутися з ким. Він почав боятись людей, боявся рідної дочки, себе самого боявся. Не раз йому западала думка: втекти куди-небудь, забігти без вісті, світ за очі. Все одно де не пропадати… Він і так пропада. Нема в нього нікого, кому б він сповірив своє горенько: рідна дочка - і та йому ворогом стала… Он щось таке панові наклепала… Уже ж би він не виссав з пальця того, що казав ото… Видно, вона йому про щось довела… Може, вже й близька стала?.. Пани заздрі на ласощі… Що кума -то дарма!.. Як у серці нема бога, то гріха не страшно… "А що, як то правда?"-думав Федір, і та його думка наче ціпом по голові молотила, серце наче ралом драла. "Куди ж ти втечеш від тієї думки? Немає на світі від неї другого втьоку, як на той світ; немає іншого захисту, як під землею!"- думав Федір. "Ні, брехня!- втішав він себе, позираючи на пляшку,-є залити-втопити!" І Федір заливався, щоб забити собі памороки.
Певно, що він би таки їх забив, якби сама доля не допомагала йому їх збутись іншим побитом.
Через тиждень після того, як пан нахвалявся з ним розкуматися, бариня вперше після родин зволоклася з постелі. Суха та замліла ігісля недуги, вона аж світилася і, обпершись на руку покойової Хвеньки, пішла проходитись по господі.
- Мамка! А где Пьер?-спитала вона про сина, зустрівши мамку.
- Нянька панича понесла гуляти.
- На двор?.. Как би не простудила маленького!
- Ні, бариня, по хатах,- відказала мамка..Бариня пішла далі. Пройшла гостинну й залу. Все кругом неї блищить та сяє, все веселить очі.
- Кажись, все в порядке,- шепоче вона, простуючи до кабінету.
- Отвори,- стиха наказує Хвеньці.
Хвенька відчинила двері. Бариня ступила на поріг та так опукою й посунулася додолу. Зачепилася вона, чи від чого - мов два знало! - впала додолу…
Олексій Іванович мерщій підбіг до неї, підняв з долівки, положив на крісло, щось підніс у пляшечці, давав нюхати, натирав виски.
- Вон! Вон!-обмираючи, шепотіла бариня. Потім почалися сльози, посипалися прокльони.
До тих сліз і прокльонів додав свого репету й Петрусь із крісла, де лежав він, вимахуючи голими червоненькими ніжками.
Прибігла мамка й мерщій винесла Петруся, а бариню перенесли в спальню й знову положили в постіль.
Через годину після того Олексій Іванович виїхав з двору шляхом на город, а через другу - серед двору проти вікон барининої спальні вивели Марину в драній сорочці з зав'язаними на спині рукавами, посадили на набиту сміттям підрешітку, почали стригти довгу косу, мазати голову дьогтем, натикати пір'ям, а баринині покойові по одній підходили до неї й плювали їй у вічі.
За що? Через віщо? Що зробила вона таке? Ніхто нічого не знав. Так бариня наказала - та й годі!
Одначе Хвенька шептала жінкам та дівчатам, що тілько вона одхилила двері в кабінеті, як звідти, мов стріла, вискочила розхристана Марина, зачепилася за бариню та так її на долівку й повалила.
- Чого ж вона там була в кабінеті? А пан же де був? - допитувались жінки.
- Та й пан же там - з нею!
- Он воно що! - рішали молодиці, а дівчата, похнюпившись, лукаво всміхалися.
Федір спав п'яний, як нестямний грюк у вікно збу* див його.
- Хто там? Чого?
- Федоре, панів куме! Іди подивися, до якого шлюбу твою дочку наряджають! - гукала на весь садок прикажчикова жінка, що з першого разу зненавиділа Федора.
У хату вскочили два лакеї і, схопивши Федора під руки, не дали, як кажуть, і вгору глянути - повели в двір. Федір, закустраний та заспаний, хилився поміж лакеями то на той, то на другий бік.
- Аж ось і архірея ведуть! - хтось гукнув з купи, що кругом обступила Марину. Купа зареготалася.
- Розступіться! Розступіться! - гукали лакеї, підводячи до купи Федора.
Народ роздався. 'П'яного та заспаного Федора підвели до дочки й поставили проти неї.
- Подивися на свою кралю!.. Бач, як її нарядили! - злісно гукала прикажчикова жінка. "
- Марино-о!-тілько й зміг вимовити Федір, захитався і, як сніп, повалився їй під ноги.
- Бач, як батько кланяється низенько своїй чесній дочці,- базікала прикажчикова жінка. Другі всі мовчали та якось понуро дивились…
Це зразу щось як свисне, лясне!.. Марина нестямно скрикнула, схопилася і, мов навісна, кинулася з двору. Баринин кучер Самійло з гострим батогом гнався за нею й чесав по чім попало. Марина в драній рядняній сорочці, що кругом неї так і майтолалася своїм дрантям, мов вітер, мчала з двору в поле. Люди назирці її проводжали.
- Ач, як вивірчує!..- гукала, заливаючись реготом, прикажчикова жінка.
Та народ уже не реготався. Дехто з повними сліз очима поглядав у поле, як Марина, нестямно лементуючи, тікала; другі боязко озиралися назад, де серед двору лежав блідий, як смерть, Федір. Усім стало якось моторошно, страшно-Як загнав Самійло Марину аж геть за могили, що вже її стало не видко, і вернувся у двір, то і Федора прибрали з-перед барининих вікон. Його понесли до того ж таки Самійла на конюшню. Навіщо? Прочуматися? Похмелитися? Ні, щоб проспався… Бариня на другий день звеліла задля батька інше похмілля готувати. Самійло хвалився, що аж три канчуки звелено в сирівці намочити. Та, видно, Федір, хоч і обмерлий був, а про те догадався. На ранок його вже не було в конюшні; шукали по всьому двору й садку, та ніде не знаходили. Кинулись у нову хату - аж Федір висить безпечно собі на трямку в сінях…
Одрадяни, почувши про те, наче потетеріли. Та кара над Мариною, що придумала їй бариня, та нагла смерть Федорова, мов страховище яке, стояли перед їх очима, а в серці, на самому дні збентеженої душі, ворушилось гірке почування, що то з кожним може таке статися, і ніщо в світі не оборонить їх від того…
Пригадали вони тоді, що дід Улас плескав, як вони завидували федоровому покуманню… Недаром він тоді казав: "Тоді скажеш - гоп, як вискочиш!.." Недаромі.. О, той дід із нюхом!..
А тут ще після того через два дні й Самійло повісився в конюшні. Любимий баринин жеребець пропав. Бариня кликала до себе Самійла, допитувалася, від чого? Покойова Хвенька хвалилася, що бариня дуже гнівалася, наказувала Самійлові, щоб він пам'ятав, що вона йому жеребця не забуде. Самійло вийшов од барині дуже похмурий, а на другий день узяв та й повісився.
Самійлова смерть так бариню чогось налякала, що вона з ляку трохи не вмерла. Цілих два тижні лікарі не одходили од постелі недужої; гонці за гонцями раз по раз літали верхи то в город, то в Одраду. Як трохи їй полегшало, болящу перевезли в город, а на зиму вона з сином поїхала за границю та вже більше й не верталася звідти.
Не вертався в Одраду й Олексій Іванович. Дім звелено було забити, прислужників розпустити. Спустіло зовсім дворище, у ньому тілько прикажчик зостався, та й той хваливсь, що в дворі небезпечно…
Люди гомоніли, що кожної ночі якась біла тінь виходила з Федорової хати й прямувала до панського будинку, під барининими вікнами чогось жалісно вила і все неначе когось викликала. А в садку десь набралися сичі та сови і в самій гущавині сумно-сумно перекликалися…
Де ж Марина ділася?.. Марина безслідно зникла, пропала. Одні казали, що, мабуть, вона себе в глибокому ставку або в колодязі поховала; другі догадувались, чи не подалась, бува, на вільні степи, бо де-небудь би проявилася, а то ніхто нігде її не бачив, нічого про неї не чув, наче її земля проглинула…
Одрадяни тому не дивувалися. Хіба мало їм доводилося бачити всякого дива на своїм віку? Спершу погомоніли трохи, а потім і забули.
Одно тілько їх дивувало: чого це дід Улас став такий бадьорий та жартівливий? То було коли-не-коли хіба за хлібом присуне в село, та смутний, та сердитий: і того лає, і другого костить. А то трохи не щодня плентається по селу. Підмогоричив бабу-шептуху аж тричі на тиждень пекти йому буханці.
- Надолужила мені лемішка з бриндзою! Осточортіла й каша з салом! -скаржився Улас.
- Буханця, діду, закортіло? - питались люди.
- Атож… Хоч злидні, та з перцем! Не хоче кишка простого хліба - буханця їй подавай! - жартував дід.
А це чутно, що Улас збирається зимувати в степу. Клопочеться за провіантом на всю зиму, щоб доставили йому не на старе становище біля села, а на літне - в степ, верстов за двадцять або й того більше.
- Чого це так у степу заманулося зимувати? - пита прикажчик.
- Повітря там просторіше, для отари здоровіше-Тут, біля села - ліси та яри, звір шкодить; а там, як у бога за пазухою! - одказує Улас.
- Та з тебе ж, діду, там дудка буде!- регочуть люди.
- А як буде, то хтось заграє! - жартує Улас.
- А як же ти, діду, будеш сам зимувати?
- Чого сам?
- А з ким же?
- З самицею! - регоче дід.
- Ото! Чи бач, чого забандюрилося старому? - кажуть жінки.
- На старість воно так завжди: сивина в бороду, а чорт у ребро!- одно жартує Улас.
- Гляди, діду, щоб він тобі не проломив йогої
- Стара кістка й чортові не подасться! Регочуть люди з смішних дідових вигадок, і дід регоче, та все збирається у степ зимувати. Набрав собі борошна, буряків, капусти, картоплі й скрився з села на всю зиму.
На весну він знов перекочував до села, тілько вже не сам, а з помічницею. За його отарою приплелася якась чорнява огрядна молодиця з невеличкою дівчинкою на руках.
- Що це, діду, за молодиця з тобою? - питають люди.
- А вам що за діло?.. Молодиця та й годі! - суворо відказує дід.
- От ти й знай: ішов сам зимувати, а вернувся з самицею та ще й з саменятком! - поривалися жартувати жінки.
Дід мовчав. Поміж людьми ж ходила чутка, що молодиця - його небога, сестрина дочка, з далекого села, зветься Пріською; була замужем, та чоловік умер,- ото дід і взяв її до себе за помічницю.
Вийшла воля і дивне диво: одних до домівки привела, других з домівки підвела. Скілько-то панів не пережило її,- померло! Зате багато кріпаків, пропащих та померших, знову найшлося, ожило! Мов ті козачки по весні, що, як сонечко ясне пригріє, вилазять з непримітних щілинок, так вони, не знать звідки, поналазили в села та хутори.
Старий Башкир теж не пережив волі - помер; зате з дідової небоги Пріськи та стала Проценкова Марина. Так в один день, взяла Марина та й переродилася з Пріськи! "Я,-каже,-не Пріська, а Марина!" й одра-дяни зразу признали її. Хоч Марина постаріла й понік-чемніла трохи, отже всі признали її за панову куму. Дехто хвалився, що давно її пізнав, ще тоді, як дід Улас перевів її в село до баби-шептухи, та, знаючи, якого лиха довелося їй запобігти, мовчав.
Може, то була й брехня, тілько з того часу ніхто її не звав Пріською, а Мариною, а найбільш - пановою кумою. Згадали одрадяни те чудне покумання, а ще чудніше розкумання. Сама Марина їм повідала, як. вона, тікаючи світ за очі, набрела на панську отару. Видно, вона була дуже страшна тоді, бо всі вівці так урозтіч і кинулися; одні собаки не злякалися; вони обступили її кругом і, не налучись на той час дід Улас, певно, розірвали б. Що далі було, вона не пригадає. Знає тілько, як вона опам'яталася. Була тоді ніч темна та невидна; дощ, як із відра, лив; грім на весь світ гукав, блискавиці безперестанку світили. Де вона була - не знала: під нею солома шелестіла, на ній рядно лежало… То, певно, був якийсь захист, бо чутно, як дощ шумів, а кругом неї було сухо. Це, розказувала вона, щось замурчало, а далі закашлялося.
- Хто то? - спитала Марина.
- Заговорила!.. Слава богу, заговорила!-почула вона чийсь голос.
Як уже розвиднілось, пізнала вона діда Уласа. Він біля неї, мов коло малої дитини, ходив, із своїх рук годував і напував, поки вона зовсім очуняла. На зиму в степ перевів, у землянці цілу зиму держав, на світ не показував, поки в неї коси не одросли. На весну, як знайшлася в неї дочка Килина, він перекочував з ними до Одради, ще ціле літо при собі держав та вже восени поселив у баби-шептухи, наказавши, щоб вона себе видавала за його небогу Пріську.
Отак розказувала одрадянам Марина, й люди, слухаючи її сумну приповістку, йняли тому віри.
- Слава богу,- казали вони,- вже такого далі не буде. Минулися нашим ворогам їх розкоші, увірвала свята воля того налигача, що в'язав нас; охляне тепер несита пелька, що нас поїдом їла, та ще й як охляне, як разом із людьми та й землю одберуть! - гомоніли люди, важко зітхаючи та заздро поглядаючи на степи безкраї, лани широкополі та ліси темносизі…- Все то наше буде! От тілько треба слушного часу підождати. Що вони нам наділи ті, мов на сміх, тичуть? Та ще кажуть - і за те плати! Яка плата, коли воно наше, нашими слізьми та кров'ю полите, нашим потом та руками здобуте? Брехня то все, вигадки панські!.. Не брати наділів, не брати! До слушного часу підождемо-все віддадуть, дарма віддадуть!.. До слушного часу, братця, до слушного часу!