- Колись знала всього - забула. Ви не знаєте?
Я стояв, як на жару. Уші палали. Вірш був мій. Не згадаю тільки, коли саме писаний.
- Ну що? - не зводить з мене чудних очей.
І раптом мені здалося, що вони мені по знаку: чи десь я їх бачив, чи вони мені колись марились... Нетерпляче питаю:
- Як, звідки взяли ви цей вірш? І що ви за людина?
Дивиться пильно, непевно осміхається:
- Невже і досі не догадались? - І далі: - А чому ж це ви не питаєте, що я вам хотіла передати? Приходьте завтра, передам. Тільки ж неодмінно приходьте! Чуєте? А то ви такий, що вас треба на поводі тягнуть... Завтра про все довідаєтесь. На добраніч.- Засміялась. Пішла. На ходу підвела голову до неба, декламує: - «Чогось вчора дуже рано...»
Стою, дивлюсь услід, зачудований, помалу напливає радість: «Ну, здається, буде з ким коротать осінні дні...» Хай тепер пакет підожде. Вертався, нічого не бачив, тільки над головою зорі. Аж черевики побив, спотикаючись на пеньки.
Додому прийшов пізно. Тихенько, щоб не збудити матір, засвітив світло, сів за стіл, підпер голову рукою. Невелика, здається, радість, а дивіться: в убогій моїй хатині мов зорі з неба впали: сяяли золотом, віяли такими гарячими радощами, що не вміщалися в маленькій хаті з низенькою стелею... В голові питання - натовпом:
«Коли я написав той вірш? І як він міг утрапити до неї? І що вона має передати мені? Що вона, власне, за дівчина? Звідки вона знає про мене?.. І звідки загалом ця мені радість?»
Аж ось знову перед очима промайнув Славко в білому кашкеті.
І знову щось замулило в пам’ятку, аж у грудях тьохнуло. Здавалось - от-от усе пригадаю. Ніби аж заворушилось воно в мені, присипане сухим торішнім чи позаторішнім листом...
Аж несподівано мої очі хапають казенний пакет на столі, що вже давненько штовхав мене в груди, і я кидаюсь, ніби хто бурхнув на мене відро холодної води: «Нагулявся!»
І сказати правду: спершу неприємне було те пробудження, як лікарська операція. Проте - на одну тільки мить. Одразу вибурхнула нова радість, як повідь, затопила першу. Гарячі хвилі піщли по тілу, загорілись щоки, запалали уші: «Свати! Ось вони нарешті!»
Розривав пакет, і руки тремтіли мені, ніби виймав звідти свій жеребок-долю.
«У Київщину, у Канівський повіт...»
У хаті стає мені душно і тісно, все вкручую лампу, виходжу у двір, під зорі. Лісова обмара розвіялась, як хмарка. І погасли мандрівні огні одразу... Так, мабуть, і не згадав би...
Аж довелось згадати. Та не тільки їх.
Все, здавалось, було готове в мене в дорогу, проте днів на три ще вистачило біганини: білизна не готова, черевики стоптались, родичів треба було перед од’їздом усіх обійти. Мотаюсь, уже й забув, чого це мені часом запахне фіалками.
У неділю мав од’їздити, а в суботу, вільний од усякого клопоту, думав: «Кудись мені іще треба було?..»
Коли це мати:
- Забула сказати тобі: он у косинчику лежить книжка, що вчора передала хутірська жінка.
- Яка книжка? - підходжу до косинчика.- Оце, може?
Беру з косинчика якийсь товстий зшиток в палітурках із клейонки.
- Ото ж він і є.
Обірваний, обсмиканий, у жовтих водяних плямах, розбухлий, як в’язка сіна, видно, бував у бувальцях, і Дивлюсь, знизую плечима:
- З якого хутора? Яка жінка? Чи не вийшло якоїсь помилки? Може, кому іншому?
Аж ось мій зшиток набирає якогось ображеного вигляду, мов той давній товариш, що не впізнаєш його в старому лахмітті.
«Гай-гай! Та це ж той наш давній школярський журнал! Де він узявся?» І запахло дужче глухої осені фіалками.
Щось тепле й ніжне розлилося в грудях, по всьому тілі:
- Мамо!.. А хто ж... й звідкіля ж?..
Перегортаю сторінки і разом хочу про щось спитати в матері, а про що саме - вже й не згадаю, бо очі вп’ялися в знакомі школярські сторінки зшитка і губи самі собою роздираються в широченну осмішку.
Перед очима вставали зоряних теплих вечорів школярські мандри до лісового ставу, і нічні купання цілою ордою, і крик-гук, і фонтани срібних бризок, що летіли до золотого місяця, обкладеного мандрівними хмарками, і колючі веселі дрижаки на одіванні, коли руки ніяк не попадали в рукава сорочки... І темний ліс, і русалка, і наш кучерявий «дід». Хотілося гукнути: «Діду, аго-о-в!..» - у хаті, як у лісі.
Спогади про Сільську школу прикували мене коло стола.
Місце наших таємних зборів - дуб у гущавині лісу, кучерявий, рясний. «Дід» - ми прозвали його. «Діду, ґов!»- ще здаля гукали до його. «Ов-ов!» - одгукувався «дід», а ми й раді: справді, мов живий.
Ніде в лісі не росло кращих фіалок, як коло «діда»: прозорі, як блакитні хмарки, а головне - всі до однієї пахущі... Багато їх стрівав я після того, усяких, та вже вони не пахли мені так, як ті мої перші, юнацькі... Отож ходили ми до «діда» по фіалки. У «дідовім» же дуплі ховали і той наш школярський журнал.
Вірші на містечкове крамарство, сатири на міщанство, карикатури на місцевих прикажчиків, кавалерів і крамарівен-панночок - такий по більшості зміст журналу. Крім, звичайно, шкільного життя.
Ми з’являємось із нашим журналом в школі, на колодках між парубками, на співках між хористами і хористками. Вигляд у нас таємничий. Так ніби на кожного з нас от-от чекала тюрма й кайдани. Дехто з нашого гурту запевняв, що нашого «діда» взяла під догляд місцева поліція, що бачили, як швендяють у лісі, слідкуючи за нами, шпигуни. Слава про нас гуде в містечку.
Незнакомі обивателі нам бадьоро підморгували, якісь панночки нам привітно осміхались. Казали, що якась із них хоче ввійти до нашого гуртка. Загалом - охочих пристать до нашого гуртка і не одіб’єшся...
Довго не приймали до гурту Славка: з панночками водиться - непевна людина. Зрештою - упрохався.
А приймали в гурток урочисто. Для Славка це був щасливий день. Схвильований і радісний, глибоко одчуваючи вагу моменту, він стояв коло «діда» і складав урочисте обіщання товариству на вірність. Слово за словом він вичитував за товаришами лісову присягу:
- Клянуся «дідом», його корою і листом...
- І корінням! - грізно гриміла, підказуючи, громада.
- І корінням!..- покірно вичитував Славко.
- І насінням!
- І насінням!
- Гризи кору з дуба!
Славко совісно береться гризти шматочок одлупленої з «діда» кори. Наказували:
- Гляди ж, Славко, не плещи своїм панночкам чого не треба!
Останні цього літа збори коло «діда». Мало не рвесь наш гурток цієї осені роз’їжджається із містечкової школи вчитись далі: в учительських семінаріях, у технічних, у фельдшерських - куди тільки була змога з нашою освітою. Вирішили - з’їхавшись на те літо на спочинок, вести журнал далі, а тим часом гарненько сховати його на зиму тут же, в «діда».
Наостанку я вписав у журнал свій вірш. Вірш мав заголовок «Посланець». Зміст - думи учня-селянина перед тим, як має для науки кидати рідну убогу хату. Вірш, одповідав загальним настроям і всім дуже сподобався. До вечора то од одного, то од другого задумано виривався початок вірша:
Чогось вчора дуже рано
Впала осіння нічка...
- Чого ж в тебе не гасилась
Допізна, сину мій, свічка?..
Дехто навіть списав того вірша собі на спомин.
На тому й закрили збори.
Зшиток загорнули в хустку, далі - в лубок, заховали в потайному дуплі, високо на тому ж дубі. Листом присипали, притоптали.
- Прощай, «діду», до того літа!
Аж довелося ще раз одвідати «діда» цього літа.
Одного теплого липневого вечора я в гурті міських хлопців-співаків пішов у ліс купатись. Співали, гомоніли, доставали в кущах світляків. Розповідали злободенну чутку про те, що тут, у лісі, бачили баби русалку. Сперечались: одні вірили, другі - ні.
Коли проходили недалеко од «діда», хтось спинився:
- Гляньте, що воно біле коло дуба?
Коло «діда» справді вирізувалось щось у білому.
Притихли. Далі гвалт:
- Русалка! Ловіть!
З галасом, з вереском сипнули через зелену галявину до дуба. Білий привид без шуму знявся, тихо полинув до очерету і в очереті зник. За очеретом заплюскотіло. Злякано загуркотіли весла.
Хтось зопалу стрибнув за білим в очерет і раптом простягнув руки назад, грузнучи в трясовині:
- Рятуйте!
Регіт. Витягли.
Ішли далі - веселі, схвильовані, аж ліс гомонів. Той, що шурхнув, було, в очереті, розповідав, що заглядів у тії панни очі: чудні - справді, як у русалки.
Дехто:
- То ж вона і є.
І знову суперечки: «Русалка!»
- А що? Не ми казали?
Раптом маленький хлопчик, що був у гурті, розповів: бачив - хтось сидів на дубі другий, у білому козирку.
- Чому ж ти тоді не сказав?
- Боявся.
Сміялись - не пойняли віри. Цікавіше було, щоб то була русалка. Ось і пісковий берег. Пороздягались: «Чорт із води, а я в воду!». Гуп! гуп! - тільки летіли бризки.
Минуло днів зо три. Жнива.
Вернувшись з поля стомленим, я навіть без вечері, з гостюками на шиї, послався і ліг серед двору на возі, на снопах. Ліг і одразу міцно заснув. Уночі щось довго і вперто мене будило. Продираю очі: сяє проти зоряного неба білий кашкет.
- Хто такий?
Голос тихий, таємничий:
- Не лякайся, це я!
- Славко?! - В новому білому козирку - я зразу не впізнав його. Теребиться до мене на віз.
- Приніс тобі велику радість!
- Яку? - продираю заспані очі.- Яку радість?
Він починає розповідати: зо мною хоче познайомитись одна дівчина. Має зо мною щось говорити. Вона - дочка одного вчителя, висланого за «неблагонадійність» із Київщини в нашу Чернігівщину, і живуть вони тепер у нашому лісі, в «Голубій Дачі». Мають заборонені книжки. Що ми бачили в лісі поліцаїв, так то за ними.
Далі стиха: показувала прокламації... (Мене кинуло в жар).
Так от цяя Маруся і наказала Славкові, щоб він неодмінно завтра привів мене до неї. Вона, бач, дуже цікавиться моїми думками, віршами...
Мене торкнуло якесь підозріння:
- Зажди! А звідки вона знає мене?
Славко трохи зніяковів:
- Це - таємниця. Про це довідаєшся, як будеш у неї. Так підемо?
Я давно і жагуче хотів бачити заборонені книжки, а тим більше прокламації, тому одразу ж погодився.
- Ти оце, може, зразу з лісу? - питаю.
- Прямо з лісу й до тебе. У лісі - з самого ранку... Виголодався, як собака! Винеси, як можна, мені кусок хліба,- несподівано прохає він, одразу по-страдницькому скривившись і ковтнувши слину.
Я виніс із хати скибку хліба, нарвав у садку полапки, до зірок, жовтих слив.
Питаю:
- Ну, хоч яка ж вона в лице?
Рот у Славка був повний, закрутив захоплено головою:
- Кра...
Удавився.
Прокашлявся.
- Красуня! Справжня красуня! Там одні очі чого варті: як зорі! - 3 щирим захопленням почав розповідати, яке в неї лице, які очі, брови, яка коса. В карих живих Славкових очах палахкотіли іскорки недалекої, невпокійної, гарячої юності...
На дворищі видніло. З темряви прояснялись контури ясенів. Над ними вгорі хтось енергійно розбирав і розкидав верхи темної зоряної повітки. Прояснялось бліде невпокійне обличчя Славкове: спав поруч мене. Мене теж долав сон. Як засипав - примарилось: хтось лізе угору по дубові до нашого журналу. Аж кинувся.
Дожидав я Славка другого дня до вечора. Нема мого Славка. Другий і третій день - теж.
«Може, передумали... а може, Славко з ревнощів побоявся... Згаряча пообіцяв, а потім передумав. Ну, обійдеться і без того. Мені не до того».
Надійшов день, коли мене мали виряджати в семінарію держати іспит. Наше містечко щороку посилало туди душ три-чотири, і для виряджання учнів уводився вже звичай, досить урочистий і зворушливий... «Посланець» - так можна теж назвати цю картину. Як у свято, лампа в нашій хаті горіла на карнизі. Повно гостей - дядьки, тітки, сусіди. Коло порога мнуть у руках шапки куткова дітвора.
Мати заплакана, тітки на лаві задумані, дядьки суворо зосереджені. Вони позирають на мене недовірливо, як на дезертира, що тікає з рідної хати, вичитують у дорогу заповіти, вироблені гірким бідняцьким досвідом:
- Не забувай батька, матері!
- Бідних людей не цурайся!
- Пам’ятай, з якого коліна ти сам вийшов!
- Письма пиши, не гордуй рідними!
Я ходжу тихий-, покірний, увічливий. Мені здається, що виряджають мене дійсно за посланця кудись, у ті чудові краї, де людям світ легший і ясніший. Мене першого в нашому роду, з діда-прадіда!..
Заторохтів під вікнами віз - заїхав до мене товариш, якого дражнили Чудо. В хаті все заворушилось. Прощаюсь. Цілую руку в батька, в матері, цілую руку у старих дядьків і тіток - натруджені руки, з гудзумахами, із покаліченими пучками, які вони соромливо давали з рукавів.
Кусаючи губи, швидко виходжу з хати й сідаю на віз. Щось бадьоро гомонить мені збоку товариш. Я його не чую. Я дивлюся на свою рідну хату. Стареньку, похилену, найбіднішу на цьому кутку, з заваленим дахом. Потім одхиляю швидко од товариша в другий бік голову, щоб не бачив моїх сліз.
Шкода мені своєї хати, школи, товариства, «діда». Я наказую товаришеві, що залишається в тутешній школі ще на рік:
- Гляди, гляди, Чудо, бережи наш журнал, нікому не давай, навідуйся, щоб хто не вкрав...
Минуло п’ять місяців.
Зимові свята... Нас кілька душ товаришів із колишнього лісового гурту, що на осінь був роз’їхався вже по інших школах, поприїздили на перерву до рідних. Кілька всього минуло місяців, а повиростали, де в кого вже й пух на губах. В кожного нове щось, кожний зміцнів, од кожного молодим вітром так і подимає...
Зійшлися під Новий рік в одного з товаришів у хаті.
Шум, гам, співи... Хтось згадав журнал. Насилу пригадали: журнал? Як це давно було! Здається, пройшли не місяці, а роки! Які ми були діти!
- А що, коли б оце поїхати в ліс, провідать «діда»? - Зашуміли: - Вчинити «мальчишник»!
- А справді! Повіншуємо з Новим роком!
- З візитою до старого!
- Чудово! Їхать!..
І незабаром ворота одчинені, буланий запряжений, на санях гурт - п’ять душ.
- А це ж куди? Мо’, сватать котрого?
- Поїдемо, тьотю, до «діда» в гості!
- Вечерю «дідові» одвеземо!
- Якому дідові?
- Тому, тьотю, що в лісі.
- От хай бог криє: лісовикові?
Регіт.
- Ньо!.. Гаття!.. Вйо!..
Дорога рівна, гладенька, ніби й не їдемо. Здається, нерухомо стоїмо на снігу, а буланий на одному місці витинає танок, кидаючись снігом нам у гарячі обличчя.
Угорі, всім своїм золотим гуртом, зорі водять кругом нас тихе коло. Одно одного одпихаючи, товпляться до нас хати, сади, мережані в іній, клуні. Мов на змаганні - хто кращий. Самі дивуємось, як у нас швидко: ось сиділи в хаті, а ось летить уже до нас наш ліс, мов хмарою, білою повіссю накритий. Ось стара цегельня в лісі - сумна руїна, що дихає легендами. Тут в холодній гущавині скільки, було, біліє ландишів!.. А ось знайоме старе дерево, обпалене громом, що скидається на монумент Володимира в Києві... [1] Ніжно і радісно хиляться до нас знакомі кущі й дерева. Нижче позвисали до нас лісові зорі, юні, блискучі, великі, як дитячі очі... Вітають нас.
А десь перед нами тремтить наше дороге майбутнє - радісне і загадкове, ось хоч би й таке, як оця, всіяна зорями, таємнича Нового року ніч.
Дихнуло кригою лісове озеро. Їдем льодом...
Темним височенним муром стала над ним дубина. Між дубами, вищий од усіх, підвів голову і наш лісовий «дід». Загорнувся білою чалмою, як турчин, зорями обсипався, спить. А кругом чудно: все приспав, приглушив, усе отьмарив владар мороз, як зачарував.