А цього разу замлоїло, — руки м'якими стали, ватяними, неслухняними, — кинуло на дно каламуті, в якій Горік захлинався від самого початку, мовби чув нутром, що його без вороття тягне у ту ковбань, — Нілка в оскалі люстра поправляє пещеною рукою косу, показує голу спину, де жолобком збігає вода: все те зникало, рвалося кольоровою плівкою, мав у кіно, — марилося йому, що летить над урвищами, розгрібаючи брунатні хвилі, блукає серед незнайомих місцин, провалюється у безодні, налиті багрянцем, повні чогось каламутного, солодкого та слизького. Коли приходив до тями, то подумував про Султана — з прямою поставою, високого, мов англійський денді; Месаїба він вигадати ніяк не міг, бо мав від народження дуже вбогу уяву, у школі до восьмого класу списував контрольні завдання, твори з рідної мови. Тож у часи затишку, повного душевного штилю, лежав і крутив в уяві одну й ту ж картину: як той Султан прямує донизу жовтоосвітленою Васильківською. Та надходила ніч, наступала хвилями, тяглася дзенькотом по склу, і Горік намагався заснути, але не міг — покурював, лежачи на ліжку й слухаючи, як баба заливається клекотливим, зі свистом, кашлем; а як знову наповзало, похоплювало те млосне, холодне на дотик, солодке на смак — розщіплював із силою повіки; прокидався — нічого певного: моторошно сапається уві сні Сьо-Сьо, матюкається мати, б'ючи руками подушку: крутять зуби, — й лежав отак довго у поніч лицем, душачи неясну гидь, що наступала зусібіч. Нема на те ради; вже й не до Месаїба йому та Султана. Щось бубнявіло, порпалося в нутрі — солодке та приторне, полишене форми, назви; свідомість підштовхувала, підказувала Горіку кинутися у спогади, але їх так мало, та й не в тому річ: щось спонукало, вертіло у мізках холодною забаганкою погледіти далі, відчути ще та іще той смак. У такі години — ніч то чи день — просиджував на балконі, чекаючи на Нілку, — аж почне вона розчісувати коси, голубим одсвітом тріпатиметься її постать — холодно-бо вже, — а він вигадуватиме тугі пиптики сосків під халатом, прогнуту дозаду спину; вона чесатиме й думатиме про розповідь Марти, яка недавно на перекурі завела: «Він мене затягує до себе, той хрен… і лоскут шовку тиче, справжнього китайського шовку, — в магазинах давно такого не продають, навіть у армяшок на ринку нема такого, о-о-о, я від неожиданості й рота одкрила, а ноги самі собою розставилися, а він же старий і бридкий, сірка з вух повилазила», — Нілка чесатиме косу, потім усе сімейство у великій, загальній кімнаті, де золотим павуком розповзається, розкидає по меблях тіні велика люстра, — зацокає чайними ложечками об порцеляну — батько бухгалтер, а мати на складі працюють. «Еш ти, подивись на тих Калініченків, — бризкала слиною Марія, — що взимку п'ють, що літом… Як по мені, то тіко ледачі чай серед літа п'ють…»
Дивлячись на Нілку, Горік плів візерунки в уяві: як він даруватиме їй оберемками квіти, прокотить по всіх усюдах на новенькій чорній «Волзі» — на фіг йому здався «Мерседес», — за кермом говоритиме, пригощатиме її, Нілку, «Мальборо», — але тільки він добирався до кульмінації, несподівано з'являвся Султан з Месаїбом, а що Горік не знав обличчя останнього, то Месаїб і Султан з'являлися в одному образі; потому щось лускало у мізках, чоло вкривалося дрібним потом, наостанок він устигав потовкти Месаїба й Султана, свідомий того, що думки про Нілку чимось таки зв'язані з ними — потужна хвиля валила його на ліжко, й наче здалеку чув тихий, мов кипляча вода, голос баби Піскурихи: «То йому, прости Господи, щось пороблено — тре' до жаби до Ставища везти, бо пропаде… Ет», — клала хрести, плутаючи по-старечому початки й кінці молитов — Горіку голову роздирало од болю навпіл. Спочатку несло його знайомими місцями, але вже не в такому непрогляді, щось бавовніло — ходив дикими місцями, сам — ніхто не штурхав — пірнав на дно тієї ж брунатної каламуті, пообвикся; та цього разу немов шибка тріснула, наче хто ліктем придавив; побачив над собою озерце голубого світла й самого себе на дні; видно згори: приходить на фабрику, труби впинаються у небо грифелями, темно, сиро і незатишно якось, велетенський маховик із пасами та колесом молотить повітря, а він приходить, колись — не тепер — і їсть жменями солодку тягучу мелясу; маховик товче повітря; батько стоїть трохи осторонь, хоч ніколи так не стояв, і мовчки, уважно спостерігає. Наостанок виринає Нікандрич — Горік, зрештою, чекав на його з'яву, більше того, мав відчуття, ніби хтось слідкує упівлиця за ним, упівока, — загуло електричками метрополітену, гіркуватий присмак торкнувся губ, одлинув; полізли на нього видива — все, що бачив упродовж короткого життя. А Нікандрич високо над усім, глузливо дає поради, але грамотно совітує, такі поради, яких за життя от старого вурки не дочекаєшся; усе лагідно, ладком гомонів, — так удосвіта говорять люди, вже не маючи сили брехати. А потім ураз пройняло його електричним струмом і побачив Горік: м'ясо лежить, нарізане рівно, пластами, побіліле, осторонь балакає хтось, розмовляє густо про всілякі розумні речі, котрі за браком освіти Горік не міг захавати; ліворуч зяяла діра — липке драгловиння текло крізь той отвір, схоже на вивержене людське сім'я, а Нікандрич, узявши тарілку з м'ясом, змахнув куцим мізинцем білих, жирних опаришів — і простягнув Горіку; тут ревонула сурма метро, мовби скло розлетілося на друзки, освітивши на мент усе зеленими бурунчиками, і до Горіка раптом доходить, що це за сьогодні вже вдруге приходить таке: він, плутаючи ногами, іде, учепірившись за батькового пальця, а батько у лівій руці тримає букета айстр, і він дорослий — у голові дорослий, тіло дитяче, а на них, наганяючи густі хвилі спаленого, смердючого духу солярки, повзе ланцюговий трактор. Горік бачить попереду мокре, з одстовбурченою шерсткою кошеня, земля двигонить під ногами, гуркіт наростає, кошеня піднімає голівку, — небо над батьком, над Горіком, над Васильківською високе, тінь чорна, схожа на чоловіка, заступає жовтий диск сонця — чорна тінь; Горіку ввижається, що тінь не придивляється до нього; трактор харчить, вибиває шматки асфальту гусеницями: кошеня щезає під вагою чавуну, шматочки шерсті, клаптики гарячого м'яса та крові липнуть до лиця Горіку, кров юшить на білий комірець теніски, гіркотою заповнює рота, й він прокидається од солодкого тягучого присмаку, — сонце навскіс б'є у шибку. Поволі переставляючи ноги, з дурманом у мізках, плететься до умивальника, під скреготіння міста за вікнами, — здавалося, цілу вічність падає рука на дно раковини, щось шепелявило в ньому, картаво обгризаючи слово за словом, шаламкало беззубим ротом, та він не слухав, а може, плутав той непослух зі страхом; несподівано його пойняло: камінні леви, ліплені з алебастру жінки на балконах, і наче звіддаля угледів Нілку — худу, з напнутими вилицями; увімкнув світло, чуючи кожною жилкою, як склеюються контакти у вимикачеві; поволі подавався тілом, немов хотів перестрибнути струмінь води, і, коли витягував із дна раковини розчепірену долоню, сонце поповзло, викреслюючи проміння випнутими фалангами кісток, і він не знати чого уявив високе, начеб весіннє, поцятковане купками бавовняних хмар небо, й ото зараз Горік був готовий — як то трапляється після сну — викинути з себе нічне жахіття, — та воно стало в ньому, вперлося, зайняло місце; однак це не злякало його, щось одвело страх усупереч сподіванням — легко зробилося; він погледів на кістки руки, напнутої од утоми, короткої та в'язкої, невідомо од чого утоми; мовби востаннє пробив годинник, шаткуючи тишу. Горік замружив очі, аж іскрами посипало, на горлі забігав борлак, стиснуло груди, застріляло у скронях. Встромив назад у воду руку, відчуваючи ніжний, лоскітний, до самого серця холод: дивився, як пергамент шкіри беруть бульбахи — беруть і лопають. Він звів очі, і Марія Піскуриха зустріла його погляд, але нічого не втямила, бо сама помутніла в голові, — ворушкий, схожий на двійко звіряток жах доповз до горла, щось теленькнуло в ній: Горік нараз прибрав подоби Михайла, якраз таку перед смертю мав, тільки очі горіли рівним крижаним сяйвом — два олов'яних розтоплених блюдця із чорними, дрібненькими цяточками зіниць. Марія скочила з дзиґля, обхопивши руками голову Сьо-Сьо, а той почав заслинявленим ротом шукати пазухи, Піскуриха чукикала його під глухе, уперте ревище. Тут несподівано почула ізгори спів — тихий, що нагадував джеркотіння води повесні або травневу зливу; вона не годна була збагнути, звідки ті голоси, лупила все очі на високу стелю, — аж дивись, угледіла гурт хлопчаків та дівчаток років п'яти-шести, що тримали в руках по аркушу й витягували тоненькими, чистими голосами: «Ох ти, Галю, Галю молодая…» — нараз усе увірвалося, окрім ревища Сьо-Сьо. Вона зіп'ялася на опухлі, у гнійниках ноги, не відриваючи погляду од Горіка, що вперся у запітніле скло, де дощ косо нарізав осінь, вимивав сірий асфальт, де шкварчали шинами авто, трусило листом уздовж бордюрів, і нараз зрозуміла — все минуло: воно пролинуло, те довге життя, котре вона ліпила якось докупи. Зойк, подібний до розпачу, вихопився з запалих грудей.
Так вона, горопашна, подалася на вулицю: падала з липких од бруду сходнів, роздирала гнійні виразки на ногах, говорила до когось, то враз умовкала, позираючи через гору поверхових маршів, — а як зійшла, то на вулиці, під будинком, біля їдальні, куди заходили «на самшедші гроші» іноземні туристи та студенти, — сіла на мокру лавку під замурком, загинаючи пальці на руках: рахувала, скільки років Горіку, плутала його зі старшим братом. А Сьо-Сьо тикався по-телячому писком у коліна, повзав у калюжі. Й так година по годині; несподівано зірвалася, охопила голову руками, скинула кофтину, деручи горлянку до навіженого вереску: «Ой-ой-ой, лишенько… голівонька моя… Голівонька… Хробаки поїдом їдять…» — і справді зусібіч, завбільшки з людську руку, сповзалися на неї жовті черви, і Марія топтала ногами, відтак подалася перевальцем, мов на роботу, упродовж висірілої вулиці, забалакуючи до перехожих, видно, плутаючи їх із кимось, а може, й справді були знайомі, бо Сталінка — що село, в магазині всіх продавщиць приймала за коханок Михайла: Сьо-Сьо бутить, обтираючи руки об оторопілих громадян, падає, плазує, а звівшись, бреде, виставивши руки, мовби іграшковий, перевальцем за Марією, тримаючи в лаписьках ручку від чайника. Біля «рибного» гастроному на неї накинулась Ритка Кулеметниця: тягала за патли, все намірялась укусити за лице, а Сьо-Сьо ззаду бив поперемінно обох бабів ручкою од чайника, витягуючи божевільне, моторошне «у-у-у-у», — накрапував сівкий дощ, і блукала Марія під тією мжичкою до ранку — так її й підібрали під пивницею: лежала на голому асфальті, над нею Сьо-Сьо складав слова якоїсь незрозумілої мови. Підібрали Марію люди майора Сироватка, привезли додому в жару. Викликали лікаря, — приїхав молодий, із зажуреним донизу поглядом, трішки з рота коньяком попахувало; зробив укола і, протираючи руки спиртом, звернув увагу на виразки: «Давно таке у неї?» — «Та не дуже, — баба Піскуриха почула щось неладне й розводила руками, тільки очі перелякано бігали. — Може, з тиждень буде…» — «Треба неодмінно зробити аналіз крові…» — й, загнавши у вену Марії грубезну голку, натягнув цілого шприца, — Сьо-Сьо загорлопанив на квартал, — а лікар тим часом поїхав, залишивши купку рецептів. Марія лежала у темному закуті, там, де колись баба Піскуриха чіпляла ікону, яку дід весь час обривав, лежала, тихо посапуючи, про себе розмовляла з Михайлом, із притуманеним поглядом відганяла руками щось у повітрі. А незабаром, днів за п'ять, приїхала «швидка»; санітари в затяганих до зеленого халатах поклали на носилки Марію — вона вродь потямилася, смиконула головою, затягла протяжно — санітари занесли до карети, а бабі Піскурисі тицьнули цупкого аркуша паперу, де вона, пітніючи од поваги «за дорученого дохумента», поставила хрестика; Горік розмашисто, не дивлячись на санітарів, поставив підписа; молодий санітар, роками не набагато старший Горіка, по-добросердному сказав, що у матері його, тобто Горіка, сифіліс, і треба всьому їхньому сімейству перевіритися, бо діло підсудне, — а не захочете, то потягнуть на налигачі. Горік у відповідь оскалив ікло, плутаючи в голові думки про справедливість та помсту, — замаячила криваво, пахнула, накотила, в очах темно зробилося, але одхлинуло: тільки пружно та холодно люттю напнулося в грудях; знадвору лементувала ґавами, смерділа прохідними дворами та закутами, стелилася полуднем пізньої осені прошита шипінням автомобілів Сталінка; залягало оманливе передзим'я.
Наприкінці осені, десь під жовтневі свята, коли небо натягувалося свинцевою повстю, злипалося хмарами над домами, коли повсюди — по тісних, напівтемних крамницях, громадських убиральнях, пивницях, де за карбованця можна випити гранчак вина, а то й горілки, — кишма кишіло збудженим, вічно жуючим і п'яним, захмелілим від однієї думки про три вихідних, одірваним од повсякчасних турбот людом; того кінця осені, забарвленої коханням та смертю, сірої під моросінням мжички й туманом, що клубочився Васильківською й, визміюючись, чіплявся шматтям між ошатними будиночками, обгородженими парканом у три зрости, — пощез Васька Гліцерин, котрий останнім часом не ладнав із Містером Пепсом Кобиляче Око. І справа була не в тому, що вони якось різнилися: Васька Гліцерин носив білі або строкаті випрасувані штани, ясно-оранжеву хустку-краватку і промишляв «щіпачеством», тобто пробував потрошити кишені в метро та натоптаних електричках, — м'який і привітний, за що й отримав прізвисько Гліцерин; щодо Пепса, «міністра без партфеля при Клику», то той одягався виключно у дорогі румунські костюми, і то віднедавна, бо завше був нечупарою й полюбляв травичку. Ота любов до анаші звела Пепса з дівкою із пригорода Чабани — Інкою, дочкою заможних батьків, котра підторговувала травою по ломоносівських гуртожитках. Як глянути, то не було на що ласитися: тонконога, живіт видимається, мов у вагітної, так і не добереш, де кінчається стан, а починаються ноги; на додачу мала вона прищаве, вуглуватої селянки лице, що здобрювала улеслива, банальна, з претензією на білозубу, посмішка. Та попри все, для Черепа єдиною чеснотою цього блідогубого, вимученого лихоманкою грошей створіння, котре лихом виділилося з десятка пісних гидуль, було те, що мала вона грошовитих, іменитих батьків і зодягалась на кілька тисяч. Та коли Містер Пепс Кобиляче Око похопився закрутити з Інкою роман, коти-сутенери, а з ними й Носач, по-доброхотському його попередили: «Ти у нас, Пепс, как граф — скока імьон носіш… но учітивай суборді-націю: манджлай на полусогнутих страпілах, братішка…» — що дослівно означало: ти, Містер Пепс Кобиляче Око, не сунь свого цапиного писка у чужу грядку, — Інка, невдала одноденка Черепа, підробляла у котів наводчицею: підчепить якусь намазану дурепу, що тільки й марить Ален Делоном, білими пароплавами, мармуровими східцями до моря: «кампанья що надо і рібята інтілігєнтниє нє то що наше жлабйо», — та й запросить, між іншим, на уродини, на прогулянку за місто: «да там всьо так шикарно схвачено умєют жіть нє то що наші», — дурепа одкриє рота, початком віре й не віре; а як підпоять дівку, то і забалакують про Кардена та про те, як котрийсь із компанії з Жераром Депардьє горілку пив, а як не з Жераром, то з Володькою Висоцьким, точно. Дурепа слухає, бо де ще такого почуєш; а після п'яного марева очунюється десь посеред глупої ночі у ліжку з арабом, що лається й посилає її — вчорашню принцесу — варити каву. Розкинувшись горілиць у ліжку, що тхне мускусом, амброю, де тисне на міз-ки чорне щось, уткнеться в подушку, повторюючи про себе «приснилося, приснилося», а по ранку — каяття, ревище, скрип зубовний. Та здебільшого пізно: Інка мала той рідкісний дар підбирати таких, котрі кидалися у полум'я безоглядно, і чим більше їм не таланило, тим безоглядніше згоряли. Васьці Гліцерину, однак, поталанило: доля підкинула йому «джокера», дурень не відає, де бродить щастя, тому й щасливий. Гліцерин, надибавши Інку, слухав її розмови про доброчесність, сім'ю, теплі капці; дивився і з нудьги позіхав, пропускаючи мимо вух Інчині просторікування про курси англійської мови: «Надо за граніцу єхать… що здєсь дєлать…» — потому підхопив її й поволік до ленінської кімнати, навпроти двох забитих сміттєпроводів — студенти човпикали облущеним, занехаяним коридором, із безліччю дверей по боках, освітленим однією лампочкою, — байдуже позирали на плетиво сухих, мов гілляки низькорослого деревця, рук та ніг: напівпорухи сплетених тіл, приглушене шикання, чаламкання, вовтузня, прошита тоненьким, наче комариним, писком; для студентів то не новина: купа напівроздягнених тіл, де не добрати рук, ніг, — дві пари очей нишпорять обдертою ленінською кімнатою, з горою переламаних стільців, брудних прогнилих матраців, просяклих тлінням та сечею, з рядами портретів вождів, затулених видутим бракованим склом, Інка виляглася на столі, від чого пиптики грудей сховалися зовсім — так вона боялася за ті недорозвинені, дитячі груди, — совалася, спиналася на лікті «ах, неудобно», — то ховала мініатюрного свого зада, то випинала його, а Васька Гліцерин дріботів то праворуч, то ліворуч, не знаючи, як підступити. Нарешті Інка вляглася спиною на віяла зіжмаканих, вижовклих брошурок «Маніфесту комуністичноі парти», зачепила гострим коліном дірявого транспаранта, засопіла незадоволено носом, виставивши наперед квадратне, синюшне од вичавлених прищів підборіддя, вискнула сучечкою, закусивши й без того бліду, тоненьку, шнурком губу: перший чоловік, треба терпіти, хто б міг подумати, що вона, Інка, така респектабельна, така охайна, — що так довго берегла себе для когось ліпшого, потрапить у лапи до цього наркоші, ну, хай би Клику… — її думка вигнулася дугою, натягнулася тонкою плівкою зненависті та відчаю, хай це буде вперше й востаннє; вона ненавиділа всіх дівчат і жінок, яких знала: з повними, по-ляльковому гарними ногами, правильними грудьми, міцненькими стегнами; вона поскрипувала зубами, поруч, по сусідству пихкав струменями од спеки, переливався, гудів смарагдово-зеленими мухами смітник; червона вода од помиїв, сукровиця з розмерзлої яловичини сягала кісточок, кілька негрів на засаленій, у патьоках, газовій плиті готували люля-кебаб, шашлик чи запіканку «по-руминскі»; а Інка та Гліцерин хвицалися на перекошеному реманенті ленінської кімнати, вона — з натужною досадою, що зміючилася з очей, хлюпала хвилями виношеної мрії про першого чоловіка, а тепер ось лускала плівою; він — тупо борсався у жмені кісток та м'яса, що називалося Інкою, навіть гадки не маючи, що йому, бачите, поталанило, і по тій хвилі, коли Інка випросталася, витягнулася сухорлявим тілом, засудомилася, покрутивши карком, випнула яремну вену на шиї, тріпонула солом'яним чубчиком хлопчика — в очах зелено поробилося: глибоко уривчасто задихала, мовби здивування пробігло; біль пропав, розчиняючись у млосній хвилі налетілого шалу, — заверещала Інка твариною, блискаючи гострими колінами, опечено подалася назад, свідома того, що вкоїла, а тим розпалена — терзання та втіха рвалися з напівоголеного тіла, розтулених блідих губ. Тут обом у голові покаламутніло: стіни, стеля, одвірки, повали, портрети відпливали в тумані, охопило їх безміром насолоди, — теплими хвилями накочувало; і тільки ґелґотіння негрів за ленкімнатою, по коридору, по номерах насторожувало, зупиняло Гліцерина, гамувало, змушувало нашорошувати вуха: нараз Інка зіскочила, втягнувши живіт — сяйнули випнуті ребра, труснулися складки лона, жадібно лошицею сапонула гуртожитські нечистоти, де вгадувався, домішувався її власний дух, за яким вона начеб погналася: вони з Гліцерином прудкіш завалавдалися на купі газет, новеньких брошур, зачитаних, покреслених олівцем журналів: гучніше заторохтіли транспарантами. Інка піднялася на рівні, судома покрутила тіло; упрілими долонями перебираючи побиті куцими волосками ноги Гліцерина, упала на підлогу гострими колінами…