— Ей, циган! — крикнув він з вікна.
Той підвів голову й посміхнувся.
— Що мені робити? Ти знаєш, чому я сюди приїхав?
— Ти сам те знаєш.
— Тоді на біса ти мені розповідав всю ту історію.
— Чоловік, якщо не хоче нічого робити, завжди придумує причину, або вона шукає його. То майже ні до чого, що я тобі розповів, — сказав циган, приклав дудку до рота, відвів, — ти сам частина того, що придумав про себе. Ти роби своє діло, а там, як Бог дасть, — циган хитро всміхнувся.
Коридором проторохкотіли кроки.
«Α-a, те мавпеня», — подумав Костя.
Сміх прокотився коридором — тонкий, пискливий, тріскучий, в'їдливий, як у комара.
Костя працював кілька годин підряд, ламаючи графіт об папір, — напружено вслуховуючись у кроки; вода мірно билася в трубах.
Костя Клюнов вийшов на дорогу, сонце забігло за край моря, і дорога падала просто в небо. Тут він подумав про батька, вдихнув повітря, потамував щось подібне до схлипу. Цикада рівно тріпотіла голосом у душному повітрі. Гуркіт зі сходу, навалистий, впевнений. Дзюрчала цикада. Потім над узбережжям пролетіли винищувачі, їх не було видно, та по монотонному гудінню, двиготінню шибок і по тому, як закладало вуха, — зрозуміло, що винищувачі летіли неподалік. Це дійсно винищувачі, а не бомбардувальники, і Костя, вглядаючись у жовту ніч, чекаючи на приступ хвороби, думав про це. А ще — про батька, наполегливо, немов хтось повертав до цього. Дзюрчала цикада. І так, з відкритими очима, Костя Клюнов зустрів ранок.
Червоним заливало вікно. Жінка увійшла нечутно. Лише за хвилину він побачив довгу, повну ногу, частину обітертого багрянцем сходу обличчя. Сукню, блідо-рожеву, задмухав легкий вітер, висвічуючи золотаву округлість стегон.
— Голова болить, — сказав.
— Випий анальгіну.
— Дійсно, таки універсальне пійло.
Над землею зависла, потріскуючи черепицею, спека; спека швидко змінилася духотою, і прибій, море безсило сапалося на прибережні скелі, а небо — глибоке і чисте, вилиняло; землю сікли тоненькі, кільчасті змії суховію, дерева шаруділи у мареві, листя прибило ледь помітною жовтизною, люди піднімали догори обличчя, розуміюче переглядалися, але нічого не говорили. Жорстка трава вряди-годи піднята пекучим вітром, перекочувалась з дороги на дорогу, з поля на поле. Голоси, стукіт підошв, лемент дітвори ставав ще нестерпнішим, дратував дорослих, і вони зле кричали. Каміння тріщало, сонце білою кулею висіло в зеніті.
Костя повернув голову, шукаючи в повітрі якоїсь відповіді, певно, вишукував штрихи, водив подвір'ям погляд закислих очей; в затінку присохлої шовковиці, що кілька років не давала плодів, хлопчик читав книгу, вітер ворушив сторінки, піт з чола падав на білі, прибиті чорною кирилицею аркуші; шкіра на обличчі у хлопчика, перепечена на сонці, від читання, натуги збиралася старечими складками.
— Хі-хі-хі, — протягнув хлопчик, не відриваючись од книги.
Повітря напнутим білим полотнищем всмоктувало в себе дух поту, долівки, перегною, фарби, торішньої соломи; вітер не приносив втіхи — падав ватяною попоною, слизьким язиком облизував спини і плечі, і люди знову піднімали голови, — оглядали рівні рядки буряків і кукурудзи, говорили щось незрозуміле для туристів, — розбрідалися по хатах. Пух несло над морем, над горами — скотина у хлівах жалібно ревла.
— Жарко, — Надія перевернулася в пітьмі, скинула простирадло, кілька хвилин дивилася на розкидані метелики паперу.
— Підемо на море? — запитала.
— Ні, мені треба працювати.
Знадвору почувся собачий гавкіт, завила сопілка цигана.
— Я не можу тут сидіти.
— Тебе ніхто не тримає.
— Не кричи на мене.
— Ніхто на тебе не кричить.
— Тоді я пішла.
— Угу.
Йому снилося, що річка, чорна від мулу, котиться десь з гір, огинається між будинками, потім далі, по всьому, що з'єднує людей: таке у неї завдання, — подумав Костя уві сні. І коли прокинувся, тривалий час сидів, потираючи запітніле чоло, — десь із-за стіни з'явився білий птах, схожий на пелікана, політав, політав кімнатою, зник, знову з'явився, зник, з'явився. Морозом пробрало хребта, і Костя, зірвавшись на рівні, увімкнув світло. Кілька хвилин розсипав різні сорти чаю, змішував, поглядав на стіну. Далі піднявся на третій поверх: занавіски навіть не ворухнулися. Не діставшись кухні — повернувся.
— Примариться ж таке.
Ніч тінями ворушилася на стінах; ворушилася облущена шкіра на плечах Надії; білою плямою світилося полотно; м'язи у нього на шиї наливалися; ніч тінями ворушилася на стінах. Годинник зупинився. Тільки у ванній вода. Біла пляма полотна.
Таргани дихали спинками на столі. Жінка спала, заломивши під себе ліву ногу. Він сидів і дивився у вікно, надворі шелестів сухий вітер. Він сидів і чекав, коли шибку заллє червоним.
Земля порепалася, взялася коржами, і тонка дротина трави тремтіла за вітром; небо, здавалося, втратило колір. Люди з'являлися зранку і вночі. Вдень сонце біло розпливалося небом. Люди піднімали догори голови.
Тіні спочатку бігли дорогою, витягувались під деревами рівно і чітко, обстрьопано пробивали сизі шибки, довжились від ніжок стільців, — промінь падав, пропікав спочатку карафку з водою, нанизувався на бісер бульбашок, потому ковзав, викреслював вигин шиї, робив його нетривким, ефемерним, відбивався в намисті і розповзався по зіницях шматками згаслого дня — втраченого сонця.
— Дні так швидко кінчаються, ти не помічаєш?
— Іди… — сказав Костя.
— Що?
— Іди…
— …
Вітер косо бив у шибки, тер піском об скло.
— Ти мені заважаєш… Розумієш…
Вона здивовано підняла руку: повільно, невпевнено.
— Іди.
— Ні.
— Іди.
Він підвівся, стояв над нею, очі Надії порожньо дивилися повз нього; вітер ламав на сусідньому даху черепицю; засвічувались вогні. Тополиний пух летів проти вікон, падав у рівчаки при дорозі, і дітлашня кресала сірниками, — синій вогонь облизував землю, і дітлахи бігли далі у червоному кушпелинні.
Він поклав їй руку на плече: петелька сповзла, і Костя поклав руку на голе плече. Потім несподівано поцілував у чоло, в очі, — вона охопила поперек, розстібнула ґудзики; тіло в неї солоне, шкіра туга, — кільця, пасма волосся лізли в рот, і коли Костя ловив їх удруге, то вони були вже звично мокрі; у її зіницях плавали освітлені вікна; він бачив знизу її груди, задерті, наче у кізки, підняте догори підборіддя і нижню губу, закушену білими зубами.
— Ти розумієш, — майже закричав Костя, і рот зігнувся кривою гримасою, немов у епілептика або як ієрогліф. — Я щодня дивився на ці вікна — тихі, спокійні вікна. І чим більше я дивився, — то ненавидів їх і людей, які там копошаться. Встають зрання і копошаться, як глисти.
— Ну й що?
— Просто, — його попустило; безбарвний вечір на порозі. — І зараз за милю я чую цих людей, з отаких будинків. Але ненависті нема, як і нема необхідності в цій ненависті. Мені просто гидко — все.
— Дурненький, — її очі крізь нього губилися між водою і небом; велике сонце монеткою плавало в її зіницях.
— Так. Але я не можу його позбутися.
— Минеться.
— Ти впевнена?
— Я жінка. Нам багато-таки дається, більше, ніж вам, чоловікам.
— У чому?
— У нас нема так, як у вас. У нас рівно. Інакше б на землі не було нічого.
— А ти щось тямиш… Дійсно, тямиш, — сказав, поклавши голову їй на коліна. Вітер подув з чагарів — теплий, нудний.
— Отже, зранку поїдемо, розвіємося. Набридло все тут.
— Угу…
Була вранішня пора; на зупинці товклося кілька чоловіків — дві пари — видно, відпочиваючі, — щось говорили, поглядаючи в той бік, звідки повинен був прийти автобус; по радіо передавали, що сьогодні треба чекати затемнення, час Костя і Надія прослухали.
Автобус прибув із запізненням, і водій довго не чекав, повів машину вздовж пристані, попід скелями, вискочив на трасу — засвітилося, проти очей, море, і Кості видалося, що це вперше і востаннє, цією дорогою; а потім полетіли птахи, низько, над ледь видимим мереживом білого прибою, до скель; летіли, німо ворушили дзьобами, кресаючи пилюку крильми, прориваючи серпанок теплими клубками. Ранок бгався синню прохолоди. Автобус шипів шинами по гравію, вискочив на головну трасу і поїхав уздовж моря, що сипало на берег маленькі блискітки хвиль — море не наздоганяло само себе — і рівно текли зеленіючі рядки виноградників. Люди в салоні ожили: хто діставав запітнілі пляшки пива, лимонаду, хто жував бутерброди — запах свіжих огірків, м'яса приємно лоскотав ніздрі; коли це обридло, перезнайомилися, поговорили, і, встигнувши обриднути одне одному, знову намагалися зосередитися на пейзажах, безтурботно і порожньо прошмигуючи очима по обличчях і спинах сусідів.
Навпроти Кості і Надії — дівчина, з блідим чолом, напрочуд гарна, мовчазна; автобус потрапляв у розлогі гірські тіні — гори збільшувались з кожним кілометром, — вискакував на залите оловом сонця рівниння, і в салоні западала темрява, а то бурунами ходило світло — від того обличчя дівчини, що навпроти, обмивалося кількома кольорами; до білого, високого чола черв'яком прилипло волосся, а вуста оголювали дві перлини зубів. Протяг інколи ворушив чорний, жирний локон, і Костя нарешті примусив себе не дивитися. Потім його стало непокоїти: що? — він і сам не знав. Надія рівно дихала: груди під білою бавовняною кофтою піднімалися, і крізь білу тканину пробивалися брунатні соски. Сонце світило їй в скроню. Сонце ущерблювалося — простір між ним і землею порудів, але люди розмовляли, пригощали одне одного пивом, повторювали старі анекдоти, сміялися; запала темрява. Було десь до обіду. Жінки заверещали, автобус дав гальма, Костя почув дихання дівчини над вухом, і йому зробилося моторошно: він пригадав, як у дитинстві синьо лежав сніг, і як він гепав маленьким рожевим кулачком у двері та вікна і ніхто не відчиняв; подих лущав над самим вухом, рука мимоволі торкнулася, увійшла у повне коліно, і тут Костя Клюнов зрозумів, що зараз повториться приступ, а ще: треба йти звідси. В потемках проревли винищувачі. Знявся лемент.
— О, ці літають, але у них є прибори. Я знаю, — обізвався чийсь голос.
Потім з'явився маленький, мініатюрний, рудий місяць. Автобус повільно сунув у сутінках.
— Вийдемо.
— Ні.
— Тоді я подався сам.
— Як знаєш.
Він пішов по узбіччю, коліном вигнутої дороги — напочатку між скелями, далі через виноградники, доки вийшов на пустирище, — щітками колючок, залисинами виринали чагарі; небо світлішало, кліпав маленький, іграшковий місяць; сонце серпом кресало в половині неба. Як і треба. Коли просвітліло знову — зі сходу накочувалася, надуваючись, важка чорна хмара; місяць прозоро плив небом. Десь далеко, в стороні, виднілося місто, в яке він мав приїхати.
З пагорба Костя глянув на випуклий, як чоло, брудно-жовтий бугор селища, квадрати зеленіючих городів, гори, що виступами, сходами, піднімалися вище і вище; в голові гуло, поколювало в тім'я, біль міцнішав — роздер маківку і заклав вуха. Пустився дощ. Упав глухою стіною, без вітру, потушив звуки — тільки жеботіння води у виярках. На сході від дороги, од гірського кряжу, з'явилася чорна цятка. Червона курява піднялася над містечком, зависла, і по миті осіла. Чорна цятка зі сходу збільшувалась. Костя заспішив, у скронях ритмічно загуло, і, здавалося, він почув голос. Зі сходу росла, невпинно, чорна пляма. Червона курява піднялася над містечком, з тієї сторони, де ще не лив дощ — і люди комахами заметушилися на подвір'ях, і з кожним кроком Клюнов розрізняв їх все більше.
Чорна річка, підкидаючи каміння м'ячами, загурчала, ударилась об стару дамбу, повітря загуло, блискавка україла небо; чорні вируни фонтаном хлюпнули догори, вибухом тріснула луна в горах — вся живність у селищі підняла ґвалт. Люди здивовано, стривожено переглянулись. Дамба луснула подібно парусині, і потік, підкидаючи каміння, вдарив перші будинки, жовтим язиком злизав кілька виноградників, ляснув у повітря «ух-уху-ух», і за годину, на диво, рівно пробіг кількома вулицями, червоно-жовтою сукроватицею упав у море. Дощ ударив туго дахами червоної черепиці і мірно, безсило подріботів над селищем, над розірваною дамбою, і коли Костя ступив на мокрі вулиці — дощ уже коли-не-коли зрихлював воду у калюжах. Люди, на диво спокійні, а може, вже заспокоїлись, прибирали на обійстях.
За годину Костя Клюнов сидів у себе в кімнаті, чавив руками виноград — великі, соковиті, сині грона, сік збігав додолу, а на порозі лежала купа вичавків. Він чавив виноград, бачив, як пальці обтікав сік, він обтирав їх об білі аркуші паперу, діставав велике, схоже на людську долоню гроно — і стискав кулак. Сонце мружилося дощем. Місяць зник. Море вуркало — обіцяло добру погоду.
Десь під вечір у двері зашкреблося. Він підняв, опустив голову. Підняв. Зайшов адміністратор. Завертів круглою, наче випеченою головою, трохи поклонився.
— Чули?
— Що?
— Прорвало дамбу, вода пішла з озера. Знесло кілька чоловік. Гірське озеро прорвало, пішла вода, прорвало-таки, казали добрі люди, що треба його засипати, а воно бачите як… Да-а-а, ото, один насмерть. Але добре, що то бездомний циган з собакою, а той… Самі розумієте… і шкода, але не так за серце бере. Да-а-а…
— Так… Вип'єте що-небудь.
Рудий присмерк набігав за вікнами. Адміністратор пив горілку, ставив склянку поперед себе. Тополиний пух летів повітрям. Прийшла Надія. Десь за опівніч. Привела дівчинку, за спиною дівчинку не було видно, тільки по обдертих рожевих колінах Костя здогадався, що десь її бачив. Гірка слина підступила до горла; адміністратор куняв, у кімнаті тхнуло перегаром, вода лилася у ванній; зелені очі молоденької дівчинки, з чистою, прозорою райдужкою бовтнулися у мороці — спалахнуло електричне світло, пужнуло тарганів, — дівчинка сиділа, зібгавши коротку спідницю, за вікнами шелестіло листя, тиша влягалася кварталами, і протяги нишпорили із діри в діру. Дівчинка взяла до рук аркуш паперу, списаний довгими рядками, перекреслений горизонтальними лініями, поклала, взяла інший і прочитала вголос:
Сходе червоним золотом над Капернаумом
вітром гониться листя, проганяє
світило, у підземному царстві Харон.
Над Віфліємом — чисте небо.
Месія ще не прийшов, але
шлях усіяний незайнятими хрестами.
Час і простір перестали скрипіти уключинами човна.
Зайшло сонце за горбатого, сірого Капернаума.
Зійшла зоря над Віфліємом.
— Той чоловік у кав'ярні сказав, що я гарна. Пам'ятаєш, бармен із впалими, неголеними щоками, й очима актора; він займав мої ноги, і від того стало приємно, а