Костя зачумлено глянув поверх столів: упіймав погляд ворушких чорних очей. Чоловік розтяв рубаним усміхом; сидів нерухомий, а за поглядом пролягала порожнеча і ніч. Ніч згорталася сувоями, сунула хмарами, дворами, парканами. Мело снігом. Чоловік підвівся і зник, вирізьбившись на тлі жовтого квадрату шаховою фігурою. Костя подумав про дівчину: вона іде, як маленький П'єро, повітря її не зрушить, тихо переплітається вітер з кроками.
О, маленький, нещасний…
Костя прийшов до пам'яті: його тіпало, перекоцюблювало, брало дрижками; віяло холодом, блищали при світлі димлячих пюпітрів, випускаючи пару, калюжі розлитого пива; тхнуло перегаром, дівчата бігали між чоловіками, брикаючи заголеними ногами, деінде траплялися зовсім голі тіла чоловіків та жінок, які повкладалися до купи; дим тягнувся під високі повали стелі. У прочинене вікно поволі, хвилями вітру, наносився сніг. Сніг падав по той бік міста, закручувався протягами, що окутували поснулі приміщення людей. Сизо і холодно.
Клоц спав, повиснувши зі стільця; судомив уві сні, пустивши білу нитку слюни: кінчики пальців дрібно тремтіли. Лариса жваво гомоніла з якимось молодиком, зібгавши спідничку вище колін, і Костя зловив себе на тому, що спостерігає за нею невідривно: повільно, повагом, поминаючи пари і стільці, калюжі розлитої горілки, взяв за руку — холодну і неживу — і вона, не опираючись, пішла; вони втрапили на темну смуту, освітлену лише тонкими вічками мініатюрних лампочок, — голова Лариси потрапляла на острівки електричного світла; відтак він ловив її губи: трохи завеликий рот, великі вії обдмухували щоки, а вона то піддавалась, то відбігала, — ковзнула сценою, знімаючи спідницю, і він взирив округлі литки, стрункі засмаглі ноги; коли Костя наздогнав її на зачовганій сцені, то вона пожбурила зеленого светра, і светер майнув мертвим птахом у спалахах пюпітрів, — постать Лариси зайнялась синім; далі Костя обернув голову, побачив, як вона лежить, розставивши ноги, із виголеним лоном, заклавши за потилицю руки. Псячий ґвалт знявся тонким пронизливим писком; загуркотів літак, псяче гавкання потужно задвиготіло у повітрі, і люди, які пообертали голови, вклякли, уперши свої безформні од безсоння обличчя на порожнє вікно, на здиблену фіранку; Лариса сіла, охопила руками коліна: груди відпружинились, і тіло взялося гусячою шкірою; зіниці її ширшали, і Костя, який схилився над нею, побачив, як у райдужках очей запеклася жовта квітка безсмертника, притрушена до половини білим снігом. Лариса підвелася, дорогою підібрала светра, ляпаючи босими ногами по розлитих калюжах вина і пива, тягнучи за собою одіж, зупинилася перед Клоцом, який хропів, випихаючи зі стогоном повітря із широких грудей.
— Так, — сказала. — Час біжить так швидко, що, запізнившись, ти бачиш, Клоц, як щось нещадно руйнує фасади стародавніх будинків. І ти нікуди не встигаєш:…
Костя поглядав на порожнє місце, там, де лежала Лариса. Надворі тихо. Вологий вітер подув з півдня, і вода, опираючись морозу, стікала по карнизах і ступнях; Костя східцями дістався на гору: у кімнаті, куди зайшов, скроні здавило вологою. Стеля занадто низька, з підвішеною розлогою люстрою. Стіл посеред кімнати. Зі столу сповзла скатертина, — трималася на самому краєчку. На покарябаній, відполірованій поверхні лежав ніж із синьою ручкою і двійко горіхів. Шарпонулась фіранка, горіхи покотились підлогою. Вперше за скільки годин, проведення у театрі Клоца, він пошкодував, що поруч когось немає. Уловив власне відображення у дзеркалі, глянув на пружини незастеленого ліжка. Сів на підлогу, втупився в білу стіну.
Ті, що йшли попереду, трохи пригнули голови, і Клоцу у вічі блиснули виголені потилиці з жовтими прищами на рожевій шкірі; вентиляційна віддушина, обплетена павутинням, що поодвисало капшуками, куди понабивалося пилюги та сміття, — в'яло похуркувала лопастями. Стіна чорно, масно відбивала отвора, і протяг бився у її нутрі, скрипів заіржавілим механізмом. Була десь шоста година ранку. Перший день зими. Коли вони, троє, спустилися до льоху, то небо і землю розмежовувала тонка смута світла. На небі вибілювались хмари. Потім вони поминали присипані порохом верстати незрозумілої конструкції, зачинені і напівпрочинені обтягнуті залізом двері, звідки зяяли загаджені кімнати, — по всьому вгадувались тюремні камери. Сонце з'являлося у високих, круглих як ілюмінатори вікнах, і, як тільки троє минали крихітні комірчини, тіні лягали по-новому, — то вириваючи, то гублячи сміття в суцільному мороці, що від ударів проміння навскіс набирав непроникності.
— Де ви його полишили? — запитав Клоц. Двоє повернули голови.
— Трохи далі.
— Тоді ходім, а там і перекуримо.
— М-у-у… — промугикав один з них, потягнувся був за цигаркою, але Клоц рушив — під ногами ритмічно затріщало скло, а він повернув голову, глянув на стіну, де лопастями бив вентилятор. Десь за п'ять хвилин ходи зібралися вгору насипаним обвалом битої цегли, — пішли довгою Галереєю, де змиг ока сліпився шибками. Сонце розповзалось синім вогнем. Вітер гудів, кресаючи об асфальт, і крізь пробиті оскали шибок вони бачили, як у прозорому повітрі розвівається з дахів сніг. Темрява дедалі густішала, — перед ними постав тунель із розбитими ліхтарями; вони йшли далі, доки заблимали червоною фарбою двері. Наприкінці.
— Прийшли.
Клоц не побачив того, хто говорив, — лише низка білих зубів та хмарка пари навколо рота.
— Холодно.
Вони відчинили двері; засуви протяжно завищали, двері подалися, упали кавалки глини, з амбразури, разом із рипом петель, полилося сіре, розбавлене світло. Клоц увімкнув електричного ліхтарика, але по хвилі зрозумів, що ліхтар не знадобиться. Згори у вищерблене вікно сипав сніг, і краї покатої стіни прибило колючками паморозі. Чоловік висів на покрученій арматурі. Видно було, що він висів на власному ремені від штанів, так, що ті бовталися на колінах; ноги ще не посиніли і блідо маячили в мороці. Сорочка чоловіка облипла від крові, зсохлася, місцями позмерзалась, зараз здулася кіркою. Протяг гойднув покійника, і він розкрутився, — ремінь діяв пружиною, не давав трупу обкрутитися навколо власної осі.
Двоє присвиснули, засунули руки в кишені, сіли на перевернутий алюмінієвий тазок.
— Що це? На який біс ви його повісили?!
Двоє знову звелися: те, що вони бачили, вразило їх не менше, ніж Клоца.
— Ми тільки вдарили по голові трубою. І думали — все.
Клоц запалив цигарку і невідривно, з хвилину, втупив очі на вікно. Звідти сунув пар. Надворі, видно, пішов дощ. Або дощ із снігом. Щось подібне.
— Ну й погода, — сказав один із двох. Той, який-сидів поруч, витяг із шкіряної торби термос і розлив у пластмасові горнятка каву.
— Ідіоти, — сказав Клоц.
Двоє підвели голови: тільки зараз він зрозумів, чому вони так дратують його. Подібність дрібних рис — прямих і поперечних — закрутів, яких ніколи не помітиш в обличчях, зараз поналипали до купи і становили одне ціле.
— Чого ти нервуєш? Хіба не все одно…
Він докурив цигарку; на стіні танув іній, — мороз, що тримався кілька днів, сходив, і приміщення наповнювалося смородом; паморозь сповзала, як стара шкіра, оголювала облуплені, з трухлявої цегли стіни. День розгорявся: стінами бігали відблиски, денне сяйво моталося напочатку кулями, розмазувалось віхтями, а потім стовпом упало ізгори, вириваючи з мороку посивілу голову та синє обличчя покійника; вітер завищав дверима, і крізь миттєво запалу тишу чулося, як накрапує зі стелі вода; крапля за краплею, а далі задзюрила срібними потічками.
— Нам би самим пережити зиму. Страшна зима. Еге, таки страшна зима.
Вони покидали недопалки, обрізали ременя, на якому висів мертвяк, і Клоц довго зирив на його посиніле лице з червоними прорізами; відвів погляд, пробіг очима по кімнаті.
— Тут стратили Президента, — сказав один.
— Так, — добавив інший. — Його задушили рушниками.
— ???
Будівля стриміла в тумані, коли вони вилущеним асфальтом вийшли на ріллю. Один озирнувся. Падав сніг. Туди, до горизонту, не було видно. Сніг падав рівно, стіною; як декорація.
— Розходимося, — сказав Клоц.
Двоє кивнули головами і подалися врізнобіч.
Втоптаним, свіжим, тонким од краю і до краю снігом йшли люди, видмухуючи з легенів пар. Сонце, оповите хмарами, стояло врівень голови. А люди йшли, хилитаючись темними свічками, із великими рибинами через плече, й осіння вода з роззявлених пащ нитками стікала, малюючи арабські візерунки. Люди пройшли повз нього, а він глянув їм у спину, — як вони важко переставляли ноги; обіпершись на трухлявого пня, скидав зір, — то на відбитки ніг, то на мокру під пахвами одіж. Коли зник останній носій, Клоц звівся на рівні, і почвалав у протилежному напрямку, — так що сонце блимало в потилицю. Він ішов довго, загубивши у голові лік часу; мороз міцнішав, сніг туго прорізав повітря і безсило опускався на плечі.
Коли сутеніло, Клоц дістався якоїсь печери. Здалеку він запримітив вогнище, а біля вогнища сиділи люди, мовчки виставили руки долонями до багаття, а риба лежала біля кожного, і боки рибин здималися, роти і жабра беззвучно сапали повітря. Він сів неподалік, прикипівши поглядом до вогнища. Синє полум'я відбивалося на обличчях, і коли врешті, один повернув голову, то помахом руки запропонував йому приєднатися, — Клоц заперечливо повів очима, підвівся і подався на схід. На сході займалася заграва. Там було місто.
Вона лежала у білій льолі, заламавши під живіт руку, довгі ноги звисали до підлоги; в каміні дотлівали дрова, попіл ворушився сірими комахами; частина її обличчя міняла вираз від тіней птахів, що пролітали за вікном. Вона спала. Він допив рештки червоного вина, повертів зелену пляшку, втупився у брунатні фіранки, зором втягнув жінку, — кімната похитувалась у випарах перегару. Клоц одягнув пальто; руки пірнули в кишені, намацали ключа, немов чужі виковзнули назад. Ключ бряцнув об браслет наручного годинника.
Місто настовбурчилось голими деревами; стіни будинків тремтіли на вітрові; трамваї подзенькували, рвучи у шмаття тишу. Клоц заліз у натовп і бовтався в ньому, як у слизькій рідині; година за годиною його зносило у вир людей, немов течією, — у скупому полудневому сонці повернувся додому.
Роздягнувся. Ліжко, на столі розп'яття. Косяк червоного світла, що падав крізь фіранку, протягнувся підлогою. Він прочинив вікно: жовтий автобус, що проповзав і повертався на одне й те ж місце, зігнутий хлопчик у віконних рамах будинку, що навпроти, знову жовтий автобус; там, до низу, синьою кулькою, де мурашаться люди, букіністичний магазин; кімнатою, задираючи сторінки книжок і шарудячи газетами та засохлими у вазі квітами, пружним ударом холоду прогулявся вітерець; жовтий автобус, пес дріботів асфальтом, хлопчик, захлинаючись грав на скрипці, шибки міняли забарвлення, — вечір. Червоне сонце. Чорний крук зривався з дерева. Тінь птаха налізла на голубіючі вулиці, розхристано прокреслилась на лужених вікнах; потім крук упав на землю — тінь ще билася на склі.
Клоц розбив попільничкою розп'яття, взяв рештки, зайшов на балкон і кинув у простір між балок, арок, склепінь, — шматки летіли, миготіли, то брунатними, то білими кульками; впали на землю. Знялося гайвороння. Піднялося, описало коло над лисими, без снігу, дахами і сіло. Вулицею, над антенами, пролетіла чорна куля. Гайвороння дико залементувало і посунуло на чорну кулю, що наближалася до землі. Воно лементувало, раз у раз описуючи вузькі кола.
В кімнаті вітер звалив карафку; в порожнечу задзвонив дзвінок на дверях, заскрипіла підлога; нерозібране ліжко потопало в червоному світлі, голою стіною простягнулася пташина тінь. Сонце востаннє лизнуло дахи. Через годину зійшов місяць, завили собаки, — їхній ґвалт нудно доносився зі сторони чорних пагорбів, піднімався, ріс, набирав тугої, впевненої сили, а далі, вирівнявшись до природньої ноти, з годину висів над будинками; і люди, які йшли вулицею, підводили здивовано вощані від місячного сяйва обличчя, і тихо, про себе, усміхалися краями ледь прогнутих уст.
Жінка пливла річкою; зараз Костя майже її бачив: вода чисто лежала проти сонця і до слуху доносилось легеньке шамротіння; сонце стояло над вижовклим степом; потім він побачив вузьку, з вибалкою спину, блідо-рожеву, з мармуровим відтінком потилицю, — жінка винирнула з води, подібно рибині висунулася до щиколоток, і перед Костею, у сонці, протягнулась її постава, — різьблена, обсипана смарагдами крапель; знову опанував туман, а він стояв на березі, тамуючи пекоту в паху, і ніяк попріч своїй волі не міг стрибнути у воду; та за хвилину, розтягнуту і тремтливу, — він зрушив з місця, легко ввійшов у гладке плесо й поплив, наздоганяючи жінку. Річка взялася хвилями; вода потемніла, зусібіч ходили вирії. «Збирається на дощ», — подумав Костя. І тільки подумав, як полив дощ. Костя прокинувся.
— Прийшла зима… люди посліпли від сонця, снігу — від неймовірної чистоти…
Костя сидів спиною до дверей, вростаючи ногами в холодну підлогу; іній брався по стінах, хмари затуляли переполовинений місяць, торкнутий обіднім сонцем; за віконними рамами простягалася земля, — чорний пласт підрізав місто знизу; тоненькі пасинки дерев мережили дзвінке від морозу повітря. Він намагався розгледіти сонце, але очі натрапляли на місяця, що ущерблювався з кожним днем, фіранка засапалася й безсило обвисла, — вологу в кімнаті тиснув мороз. Потім Кості здалося, що здалеку почув голос. Зарипіли двері, і він повернув голову, припнувшись поглядом до щілини — завширшки з долоню. Заторохкотів на горі черепицею вітер. Двері хряпнули і зачинилися. Коридором затупотіли кроки, — хтось тікав. Знадвору потягнувся натужний, одноманітний писк; Костя, склавши на грудях руки, пересмикнувся і вирішив не підходити; вищання настирно повторилося; він зазирнув у вікно — на землі, під ринвою будинку, де боком простягався напівзруйнований, занедбаний сквер, сидів циган у капелюсі з опущеними крисами і грав на сопілці. Притрушував сніг. Вікна, навпроти, віддавали синім — сходило до полудня; небо стягувалось, нижчало, а циган висвистував на сопілці. Двері ще раз рипнули; прочинилися повністю. Костя повернув голову і глянув на чорне проймище. Біла, по лікоть заголена рука.
— Лариса…
— Прийшла зима… люди посліпли від сонця, від неймовірної чистоти…
— Я старався розгледіти сліди Клоца…
— Смішно… смішний ти. Що за користь від слідів людини, яка ніколи не прийде.
По стіні ліз рудий тарган: руді вуса витягнулися в бік столу, кілька разів одна антена відстовбурчилась до Кості. Помацала, стала на місце. Лариса вперто дивилася у вікно. Птахи, що пролітали за склом, клали на лице оксамитові тіні. Пішов білий сніг.
Костя, ізгори, угледів у вивапненому склі старих вітрин жінку; як у древніх вітражах: вона пливла серед моря різноколірних парасольок, що тремтіли за і проти вітру; пливла немов там, у тому сновидінні, де береги розмивалися жовтим сяйвом, і це вертало на старе, звичне, давно відоме місце, до якого бажано було прийти кілька десятків, сотень тому років, але він уперто, мимоволі приходив до іншого, — його мимоволі навертало не в ту місцину; жінка пливла берегами, а Лариса затупцювалася на місці, застигла, сонце розтопилося склом, і Лариса сказала: «Пішли».
Літак завис у вицвілій парусині неба — завис над будинками, блимнув вогнями на крилах — над чорними, пласкими дахами уламався гуркіт, і тіні в яругах, які Костя й Лариса спостерігали з автобуса, що ковзав межи темними будинками: — а будинки свічками побігли, квартали нагромаджувалися, і тоді Лариса відчула, що це кінець, і не просто кінець, — щось таки тіпається в ній — у наростанні множення, безкінечності кінця, — маленькою жилкою; чим більше автобус набирав швидкість, квартали уривалися проваллям полів із горизонтом, захаращеним похилим сірим очеретом; це кінець — легко тріснуло у скронях; тіпнулася жилка. Автобус рівномірно гудів, падав у темряву, і тільки вогники вихоплювали половину її обличчя, з прищиками, ненафарбованими віями. Сонце ще довго не сходитиме, — чомусь подумала вона. І для чого воно сходитиме, краще падати в темінь, тут-таки, стоячи на місці, на місці, яке не зрушиться вовіки.