Одного вечора сидимо ми з Чайчихою в хатi. Пани вже спать полягали, усе тихо. Настi нема. Довгенько сидiли ми. Тiльки й чути, як вiтер у садку зiллям колисає та соловейко свище-щебече.
Коли знеобачка Настин регiт почувся. Аж ми iздригнулись. Я злякалась… А Настя розчахнула дверi з гуком, стала на порозi й смiється. В хатi каганець ледве-ледве свiтив. Стоїть вона така червона, очi горять! Стоїть i смiється. Мати проти неї стала, дивиться. I от Настя почала… та так весело, що менi сумно-сумно:
— Матусенько моя! Мабуть, ви мене дожидали? Ось дочка прийшла… Чого дивитесь, мамо? Хiба мене не пiзнали? Се я… Менi весело…
Та ступила й захиталась… Боже мiй! Свiте мiн! Се ж вона п'яна!
Хитаючись, прийшла до столу й сiла.
— Ну, моя матiнко! Iзнайшла вже я чоловiка, що мене визволить… Напевно вам говорю, що визволить… Будемо вiльнi, станемо жити, на самих себе робити, будемо за його богу молитись… Хоч вiн тепереньки й зневажає мене i од людей мене не криє… та нехай! Я йому, матiнко, дякую, я йому, матiнко, низенько кланяюсь у самi ноги… Вiн бумагу менi напише… Панi не має права жодного на нас! У неї землi, мовляв, немає… Ми ж, моя матiнко, козачого роду… Як-то нам застряти у неволi вiчнiй… Нi, вiн нас визволить… I її визволить (на мене вже). Весело менi, як-то вже весело, мати моя рiдна!.. А засмучуся — вiн грошей менi дасть… я горiлки куплю… i зорi яснi в головi в мене свiтять!..
I так-то вона говорить i смiється, а Чайчиха тiльки слухає, не зводячи з дочки очей похмурих…
Заснула Настя, на стiл схилившись… I каганець iзгас… Темна їх нiч покрила.
XI
I з того часу щовечiр вона було й п'яна; а вирве вдень годинку, то i вдень уп'ється. Постерегла й панi: гнiвалась велико, соромила її i матiр: "Ти — мати: чому не впиняєш?"
Замикали Настю — вона, було, таки втече; чи дверима, чи вiкнами, а втече. Лає панi, б'є, а вона було:
— Нехай, нехай! Уп'юся — все забуду, весело буде!
Чого вже панi не робила! Було як ще твереза Настя, то панi умисне її перед столовниками соромить: "От дiвка, от золото, от ледащиця!"
А Настя нiби й не чує. Смiються вони, i вона ще всмiхнеться. Втомилася вже й панi сердившись: "Хоч удень же роби менi добре, ледащо! Нехай тобi всячина!"
Замикає, було, удень її, стереже, а ввечерi тiльки пустила, — вона й зникне до ночi.
XII
Найшлася в Настi дитинка… таке-то малесеньке, сухесеньке, слабеньке!
Як забачила його Настя: "Дитино моя! Лихо моє!" — застогнала i, затулившись руками, заплаче. А давно вже вона не плакала… Я боюся, що Чайчиха, думаю, вже на дочку не дивиться, то й дитину не привiтить, та пiдношу до неї тихенько.
— Бог… — кажу, — дитинку нам бог дав!
Вона взяла дитинку на руки й дивиться пильно й журливо, i понуро… Дивиться, дивиться, поки аж сльози в неї покотилися. "Горе, — каже, — горе да горе…".
Я й собi кажу: "Горе!" плачучи. Отак ми народженця привiтали — сумом та плачем!
I росло ж воно трудно та болезно: усе нездужає, та нездужає, та квилить. А Настя стала бiльш iще пити. Як п'яна, то, було, ще заговорить до мене i дитину попестить, пожалує: "Дитино моя! Чому твiй тато не прийде одвiдати?.. Шкода його дожидати: не прийде! Що йому? Вiн i не спитає нiколи… А ти мене, янголятко, не клени". Отакi, було, слова промовляє, а сама до дитини всмiхається i ладки їй б'є. Б'є ладки, — сумно було дивитись: дитина мов неживенька, а вона з нею грається… Як же твереза, то зроду не пiдiйде до дитини, не гляне — бiжить геть. Ми вже ту безталанночку молочком напували.
Одного разу, як не пустили Настi два днi, чи що, господи! Билась вона, кричала, наче її гарячим залiзом пекли: "Ой, пустiть мене, пустiть! Або з мене голову здiймiть! Змилуйтеся! Мучите мене нащо й про що? Я п'яниця вiчная… Помилуйте мене, пустiть! Уп'юся я, своє лихо засиплю… А в тверезої — лихо обiк мене сидить, лихо менi в вiчi дивиться!"
А панi все не велить пускати та жалкується столовникам: "Якi сi люди п'яницi! Мабуть, вони вже iншу iстоiу мають, не таку, як у нас… Гляньте — молодесенька, а вже впивається! Ледащиця, та й годi!.. Пхе! А дитя своє зовсiм занедбала, — пропадає дитя".
А вони вже їй на те: "Страх! У цих людей нi сорому, нi совiстi, нi душi десь немає!"
Да так i судять собi, смачненько вечеряючи або так бавлячись.
XIII
А дитинка тихо дiйшла… одного ранку приходжу я її попестити, нагодувати; входжу — у хатi темно, бо надворi нахмарило, далеко грiм одгримує, вiтерець залiг десь, тиша…
Входжу, дивлюсь, а дитинка вже очицями поводить. Я до неї кинулась, перехрестила. Воно зiтхнуло разочок, i душечка її одлетiла… Нi Чайчихи, анi Настi не було дома. Я дитинку обмила, прибрала, стiл заслала i на столi її положила. Збiгала — свiчечку купила, засвiтила в головках… ручечки їй зложила…
Прийшла Горпина, перехрестила, поцiлувала холодну онучечку i довго стояла над нею, довго. Прийшла й Настя, весела й п'яна.
— Що се таке? — каже. — Дочка моя вмерла? Дочко, дочко малая! Рученьки мої холоднiсiнькi! Личенько моє прив'яле! — сама бере її за ручечки, цiлує, у голiвку цiлує. -Яке ж нiме! Колись-то квилило тихенько — тепер нiме… Так отеє ти вмерло?.. Добре, донечко, добре! Їй же богу, добре!
А сама слiзьми обсипається, наче й горює, й радiє чогось разом.
Коли схопиться хутенько:
— Горiлки треба, горiлки! Люди будуть: ховати доню прийдуть!.. Чи прийдуть же? Що ж? Все треба горiлки… Побiжу!
I побiгла, i до ночi не верталась. А ми тут розгорили труночку, прибрали, зiллячком уквiтчали. Уночi Настя вернулась. Знов дитину за ручечки брала, знов у голiвку цiлувала. Коло труночки й звалилась, i заснула, i все: "Добре, добре, їй же богу, добре!" Все те слово промовляла.
А вранцi прокинулась, побачила труночку, — iздригнулась, збiлiла.
— Умерла! — промовила, наче вона того й не знала, забула. До дитини, а я її одводжу:
— Насте! Насте!
— Пустiть! — гримнула. — Нехай подивлюсь! Я ще не бачила її досi, до самої смертi її…
Дивилась-дивилась, якось тихшала все, нiби сумирялась, та й вийшла з хати.
Ми й поховали дитинку — її не було; а потiм, як уже прийшла, — прийшла того вечора твереза i бiла-бiла, стомлена така прийшла, — нiчого в нас не питала… Пiсля сього ще гiрш запила.
XIV
Не день же й не два таке життя велося… матiнко, два роки! Коли Настя разом покинула пити, нiкуди й кроку з двора не йде; а сама така тривожна! В лицi мiниться, здригається, труситься, — от начеб вона собi смертi чи… волi ждала! Питаю — мовчить. I так три днi. На третiй день увечерi промовила слово: "Обманив!"
— Насте, голубко, — кажу їй, — що тобi таке? Скажи ж менi, моя безталанна!
— Що менi зробити? Я пiду до його, пiду… Або я його з свiта зведу, або сама зiйду. Вiн мене впевнив, що в понедiлок волю пришле… Пiду, пiду, хоть задушу його… Може, полегшаєВирвалась у мене з рук та й побiгла. Я за нею, сама старiй кричу: "Лихо, горе буде!"
А стара тiльки головою кивнула, нiби й не ждала iншого.
Бiжу я та кричу: "Насте, Насте! Пожди мене! Я з тобою хочу йти… Я тобi поможу у всьому".
Не слухає, бiжить. Мусила я додому вернутись.
Нема Настi до ночi; нема уночi; не прийшла i вдень. Посилала панi шукати. Шукали ми, не знайшли.
Коли так, на другий уже день, в обiдню добу, iде вона i два москалi її проводять.
Кинусь я до них:
— Голуби мої сизi! Що ви з нею робитимете?
— От баба здурiла! Певно, всi ви дурного роду! — каже менi сухенький, жовтенький москалик, розмахуючи бумагою. — От i ся, — на Настю показує, - тут їй воля, тут би їй вибрикувати, а вона останнiй розум згубила.
— Яка воля? — питаю, не розумiючи.
— А вже ж вiльна буде! От яка!.. Вже порiшили. Який панич гарний за неї просив!
А другий москаль:
— Еге! За стару не попросять! Пропадай стара!
I жартують такеньки межи себе. А Настя йде бiла як хустка, нi журлива, нi весела, — от мов з каменю.
Вибiгла Чайчиха. Кажу їй — вiри не йме i слухати не хоче. А панi перелякалась: то за тим знайомим шле, то за другим, плаче, ради просить, жалкується. А ми чекаємо — ждемо: чи смерть, чи воля бiдолашним буде. Колотилось в нас такеньки аж тиждень. Зовсiм уже порiшили, що ми вiльнi, а все панi пускати нас не хотiла — та мусила вже.
От як зiбрали нас в останнiй раз та об'явили, що ми всi вiльнi, у руку бумагу дали, вийшли ми за ворота панськi, — як заридає тодi Чайчиха!.. Ридає, ридає так, господи! Та тiльки приказує: "Ой, свiте мiй, свiте мiй милий, свiте мiй красний!"
Зiйшлися сусiди, товплються на улицi, оступили, поздоровляють нас, самi з нами плачуть, а нас умовляють.
А Чайчиха їм на те:
— Сестрицi! Брати! Родина! — так-то вже величає їх! — Не боронiть — нехай поплачу! Я двадцять рокiв не плакала!
I так вона вимовила, що всi знов дрiбними сльозами вмилися.
Як я тодi на неї глянула, тодi я тiльки й побачила, якi в неї очi добрi, який усмiх ласкавий, — наче то не Чайчиха передо мною мовчуща, понура… А далi як схаменулась вона, як глянула на дочку, охмурнiла i осмутнiла знов тяжко. А Настя стоїть, на всiх, на все дивиться та шепче:
— Я вже сьогоднi випила, — шумить менi в головi…
А далi:
— Люди добрi! — простогнала. — Чи я вiльна, чи я тiльки п'яна?..
XV
Настина подруга давня, ота Кривошиенкiвна, прийняла нас до себе в хату. Зiбралось ще скiльки добрих сусiдочок туди до нас та радимось. Тiльки Настя — як сiла в кутку, як схилила голову, — немов замерла так.
— Насте, — кличемо, — iди лишень до ради, порадимось.
— Голова болить! — одказала.
На другий день ще гiрше вона занедужала; вже з того дня й не вставала. Танула вона як свiчечка. Нiкого не пiзнає, дивиться страшно i все за голову себе хапає.
— Горить, горить! — каже.
На п'ятий день пiдвелась, хустки шукає, зривається нiби куди бiгти.
— Насте, куди се?
— Горiлки хочу!.. Пiду! Пiду!
Мати заплакала, — просить:
— Доню моя, схаменись!
— Пустiть мене, пустiть!
— Куди ж тебе пустити! Ти на ногах не встоїш… Ляж!
— То вбийте мене, вбийте! — крикне, ламлючи руки.
Положили її знов на лiжко. Почала, вона кидаться, почала стогнати, кричати:
— Я вiльна, вiльна!.. Ну, добре!.. I вiльна, i п'яниця, i ледащо!.. Де ж менi прихилитись, де? Добрий хазяїн вижене: "П'яниця, ледащо, треба її з свого двору вигнати!" — скаже i вижене… i добре зробить.
К ночi вже з сили зовсiм вибилася, — тiльки стогнала стиха та просилась:
— Не женiть мене, не женiть, — нехай я хоч трохи одпочину! Матiнко, я ж ваша дитина, — не женiть!
Усе їй привиджується, що її женуть. I дитину свою згадувала.
— Сховайте, сховайте мою дитину, — шепче, — вона вже давно вмерла!
Так опiвночi пiднялась на лiжку…
— Зима люта! — вимовила. — Куди ви мене женете?
I впала…
Се вже її останнє слово було…
ГОРПИНА
I
Старий Якименко оженив сина та таку-то вже невiсточку собi взяв, що й не сказати! Бiлолиця, гарна й весела, а прудка, як зайчик; i в хатi й на дворi в'ється, порядкує, господарює, i спiває, i смiється, аж геть чутно її голосок дзвенячий. Аби на свiт благословилось, уже вона й прокинулась, як рання пташка, i клопочеться, й бiгає. I свекру догодить-услужить, i чоловiка пожалує, i дiло не стоїть — зроблено все. Живуть щасливо, любенько; старий, на їх глядячи, тiльки бога милосердного дякує.
Одно й журило їх, що дiток господь не дає. Вона, було, як де попаде чужу дитинку, то вже й цiлує, й милує, а сама зiтхне тяжко.
Аж ось послав їм господь, — уродилась дiвчинка. Так-то вже кохає та пестить Горпина свою первичку, i з рук не спускає; аби прокинулось, аби поворухнулось — уже вона й коло колиски, i хрестить, i цiлує, i колише, i спiває над нею. На панщину поженуть, — дитинку за собою несе та вже й моститься там з нею; сама робить, а око бiжить до дитинки.
Ото, було, молодицi й жартують:
— А що, — кажуть, — ваша дочка, Горпино? Вона й почне:
— Та вже всмiхається, сестрицi-голубоньки, i рученята до мене простягає; вже знає мене; нi до кого не йде, тiльки до мене. Свекор бубликом манив — не хоче! I в долонечки вже плеще! Вийду я з хати та з-за дверей i дивлюсь, а воно й водить оченятами — шукає мене!
— Розумна, розумна зросла, — кажуть. — Готуй лишень посаг та рушники: хутко й свататимуть!
А дiвчинка, справдi, як та квiточка розпукується; таке славне дитяточко, веселе й здорове, на пречудо!
II
Тим врем'ям помер наш пан; почав молодий господарювати. I старий був недобрий, а сей такий лихий, що нехай господь боронить! Так людей жене, гiрш як тих волiв. Отеє три днi панськi одбудем, а четвертий за подушне, п'ятниця й субота якiсь толочнi повидумували. А яка толока? Не то страви, та й хлiба не дають. День при днi, день при днi робимо. Перше все сподiвались: молодий пан буде добрий, та й дождали собi доброго! Вiн був не дуже багатий, а жити пишно, у розкошi великiй хотiв, по-панськи! Що йому до того, що люди, було, на нивi падають? Вiн собi то коней заведе таких, що як змiї, то коляску купить новеньку, то у мiсто поїде — там стратиться. А нам iще, було, кажуть сусiднi панки (вони заходять часто з чужими людьми в розмову, а своє, то б'ють так, як i великi пани — аби рука досягла); то й кажуть було: "Десь у вас тепереньки пан добрий дуже! Так говорить, що аж лихо! Що мужикїв треба й наукам учити, i жалувати, i невiть-що! Десь його мудро дуже навчено!"
А се справдi перше говорив, що й хати новi поставлю у три вiконця, а потiм — то й старi розвалились! Може, його на добре й учено, та, мабуть, панську iстоту не переробиш!
Все село як за стiну засунулось, такi смутнi всi, що сумно й глянуть! Тiльки Горпина трохи веселенька, тiшитьея малою донечкою та й про громадське лихо забуває. Та не минула й її лиха година! Занедужала дитинка, кричить, плаче. Горпина й сама плаче над нею, та нiчого не врадить. Бiгав старий свекор до лiкарки — нема дома, та навiть i з молодиць нема нiкого: всi на панщинi. Далi й за Горпиною прийшли:
— Чому не йдеш?
— В мене дитина нездужає, - каже вона плачучи.
— Пановi треба робити, а про твою дитину байдуже. Мусила йти. Узяла дитину, обгорнула та й пiшла. А воно, бiднесеньке, кричить та кричить. Дойшли, пан стрiчає сам, такий гнiвний, крий мати божа! Почав її словами картати, а дитиночка на руках так i пручається — кричить. Пан iще гiрш розгнiвався:
— Геть ту дитину! — гукнув, — геть! Треба менi робити, а не з дитиною панькатись!
Звелiв десятнику додому однести.
— Ой, паночку, голубчику! — благає його Горпина плачуща. — Нехай же я хоч однесу сама! Паночку мiй! Будьте милостивi! Се моя дитинка єдина!
— Неси, неси, — каже десятнику, — а ти роби дiло, коли не хочеш кари здобути.
Понесли дитинку полем. Iще довго Горпина чула дитячий плач, жалкий та болiзний; далi все тихш, а там i зовсiм затихло.
III
Як уже вона там робила сей день, — увечерi прибiгла додому, аж дух їй захватило:
— Дитинко моя! Донечко! Чи ви ж доглядали її, батеньку? Скажiть же бо, що й як?
— Та годi побиватись, дочко, — каже старий свекор, — дякувати господовi, втихла трохи.
Та не надовго: вночi прокинулось iзнов та ще гiрш страждає, аж горить. Радилась Горпина з бабами, — нiчого не врадили, нiчого не помоглося. А тут день уже нахопляється, треба на панщину йти. Згадала Горпина, що чула колись, як дитина не спить, то настояти маковi головки на молоцi та й дать випити. Так вона й зробила. "Нехай хоч воно вiдпочине — не мучиться", — думає. Як дала їй, дитина зараз i втихла, засипати почала, та так крiпко заснула i не здригнулась, як крикнув десятник на весь голос: "На панщину!"