Підмогильний Валер'ян
І підуть вони в безвість віків Повні суму і жаху, Простувать в ході духові шлях І вмирати на шляху.
Ів. Франко. Мойсей
Опершись рукою на широку дверину товарового вагона, Сергій Данченко дивився на місто, що сірою плямою лежало далеко геть, завезене ранковим туманом. Позад Данчен-ка, трохи наполягаючи йому на плечі голими грудьми, стояв Василь, накинувши на плечі хутрову куртку. У вагоні серед бляшанок з бензиною та купи різного машинного приладдя спало теж двоє — літун Тимошівський та воєнком літунської сотні.
Вагон термосився з руху й помірно плигав на рейках. Сергій Данченко, тримаючи рукою шапочку на голові, перехилився за двері й пильно роздивлявся на невиразне місто.
— Там річка... бачиш, Василю, за містом? — спитав він, показуючи рукою.
— Бачу,— відповів той.
— А за річкою, далі — сад... Його не видко. Отам серед саду стояла наша хата. І зроблена була просіка, щоб через неї з вікон було видко річку.
— Твій батько був великий буржуй? — спитав Василь, добуваючи люльку.
— Чималий... тисяч з сорок десятин мав. Василь посміхнувся.
— Може, й мій теж буржуєм був,— не знайомий з батьком ні з матір'ю. Хтось мене народив, спасибі їм, та й кинув на вулиці.
Василь закурив і плюнув на біжучу землю. У вагоні заворушився воєнком і голосно позіхнув. Далі він підвівся і підійшов до дверей, кліпаючи очима.
Потяг раптом звернув, і місто вже лежало просто перед ними. Туман розходився. Місто росло, насувалось на них і розпадалось на будинки.
— Вже приїхали? — спитав воєнком.
— Воно таке саме... таке саме, як і було,— казав Данчен-ко, не зводячи з міста очей.— Он я бачу вокзал, театр.
Василь плеснув воєнкома по плечі.
— А що, воєнкоме, будемо гнати бензину на горілку?
— А будемо,— відповів той, чіпляючи до пояса револьвер. З їхньої мови прокинувся Тимошівський, жваво потягся
та й собі висунувся з вагона.
— Оце добре,— гукнув він,— як я занудився без великого міста!
Він засміявся й погрозив кулаком.
— Ну, держіться, дівчата й жінки! Літуни їдуть! Потяг спинився коло станції, і всі злізли з вагона.
— Ти до тітки підеш? — спитав Данченка Василь.
— Так,— відповів той,— але не заздри мені, я обіцяю й тобі знайти помешкання в неї.
Василь потягся.
— Ех, чому заздрити? Я й казарми люблю. Та, мабуть, я підшукаю жінку, що мене полюбить.
З неясним острахом пішов Данченко у місто. Він давно вже носив його в своїй душі. П'ять років безупинної мандрівки з фронту на фронт, голод, безсонні ночі взимку коло вогнища, коли все всередині бралося кригою й застигало, тисячі таких ночей і одноманітних днів викохали йому теплий малюнок рідного міста. Там, звідки вернувся, він не мав нічого свого, і цей малюнок переховував, як єдине багатство. Він любив тепер місто більше, ніж тоді, коли жив тут. Ночі холоду й дні спраги виткали йому чудове мереживо спогадів, може, й неправдивих зовсім, але теплих і втішних.
А місто зустріло його суворо, і просто в обличчя йому війнув важкий дух руїни. З усіх боків нахилились до нього пошарпані будинки, і вибиті шибки лягали йому тягарями на серце. І хоч п'ять років він тільки й бачив, що розпад і смерть, а не міг погодитись, що місто, де ступала була його юнацька нога, так само гниє й розпадається. Спочатку він не міг навіть вмістити це й дивився, як на диво. Він почував, що всихає; його серце в'яло, і рвались там нитки ніжної мережки, яку він довго в'язав був увесь хмурний час, що лежав позад його.
Сергія тягло далі, в глиб міста. Байдуже розгортались перед ним вулиці, порослі травою, червоні прапори й чисте небо.
Замість буяння він спіткав тільки труп, і шумливе колись місто лежало купою стерва.
Він швидко переходив вулицю за вулицею. Прийшовши до тітчиного будинку, він постукав, але примітив, що двері незамкнені, і сам зайшов усередину. Назустріч йому вийшла жінка, і в ній він краще догадався, ніж пізнав, свою тітку, її сиве волосся не походило на тодішнє русяве, дрантя, що було на ній, не нагадувало колишніх суконь, а обличчя, де в густих зморшках зачаївся звір, мовчало про усміхи та вроду.
Вона пізнала небожа відразу, кинулась до нього й оповила руками. Ридання заглушили її слова. Мокрі від куховарні руки безтямно гладили й стискували його, а цілувала вона навіть його сорочку. Йому ніяково стало, аж боязно, і він визволився з її рук.
— Заспокойтесь, тьотю,— промовив він.
Тітка сіла на скриню й посадовила Данченка коло себе.
— Ти ж один лишився... Од кого ж сподіватись, як не від тебе? Твого батька розстріляно, твого дядька, мого чоловіка, утоплено в річці з каменюкою на шиї, як собаку...
— А де мати? — спитав Данченко.
— Мати втекла за кордон... А я... о Сергію! Що я стерпіла! Мене бито по видові, тягано за волосся, як повію! Чотири місяці, чотири місяці, як один день, держали мене в льохові, допитували, ставили під стінку розстрілювати.
Раптом вона схаменулась.
— Т-с-с-с... у мене три кімнати зреквізовано, комуністи живуть... А ти не комуніст часом?
— Ні,— відповів Сергій,— а коли ж розстріляно батька?
— Торік, як німці наступали,— пошепки відповіла тітка.— Вночі аж п'ятдесят заложників розстріляно. А дядька Олексу ще раніш селяни в ополонці втопили. Немає слів, щоб вимовити жах того часу. Я була як загнана вовчиця, як скажена кішка! Ти бачиш, яка я? Так тепер я хоч спати можу, а то ночі пролежувала, очей не сплющивши...
— А Галочка?
— Що Галочці? Перебула той час у хрещеної матері, і нічого їй... Чудна вона. Почну скаржитись, нагадую про батька, а вона: нащо згадувати, каже, аби мучитись? Дитина вона ще, співає, сміється. Служить десь у народній освіті, чи що, переписувачкою на машинці. Сьогодні неділя, до церкви пішла. Та чого ж це ми сидимо в сінях? Вони зайшли в хату.
— Ти їсти хочеш? Тільки не ремствуй, самий хліб та юшка. Так і годуємось. Галочка вряди-годи принесе пайку хліба, а то спродую те, що не пограбовано.
— Потім їсти,— відповів він і, щоб збадьорити тітку, додав: — От я з вами житиму, тоді краще буде. Літунам добру пайку дають, навіть яєчка, а масло чи сало — завсіди.
— Гляди не продайся за те сало,— прикро промовила тітка.
— Як це так — продатися? — спитав Сергій.
— Правда,— відповіла тітка.— Ніхто з нашого роду не продається і не має права продатися. Сергію, кров батька й дядька пролито, і ти мусиш помститися. Тим-то я чекала тебе. Я вірила, що ти живий, хоч ти не писав нічого. Ганьба на твою матір, що втекла,— вона знизила голос і схопила Сергієву руку: — Я перед Богом присягалась, а ще й перед тобою: мене бито, тягано, сили мені висотано, але моє серце ще б'ється, кипить... Я вірю — прийде слушний час, я теж помщуся і я уб'ю!
Тітка тискала його руку, але її слова були Сергієві чужі: тітка була така сама руїна, як і місто.
Рипнули двері. Галочка повернулась. Сергій глянув на неї й зрозумів, чом вона не любила згадувати про смерть родичів: то була жінка, що допіру стала нею; в її постаті й обличчі вчувалась весна. Весна віяла з кожного її руху, й вона щедро сіяла той дарунок навкруги. Смерть тікала від цієї дівчини, і Сергій згадав, дивлячись на неї, казкових царівен з сяйливою зіркою на чолі.
— Галочко,— радісно засміялася тітка,— чи пізнаєш ти, це твій брат у перших, Сергій. Пам'ятаєш, ти ховалась од його, як була мала.
Галочка здивовано простягла Сергієві руку й собі засміялась.
— Ви мій кузен! Треба бути такою пустункою, як я, щоб вас не пізнати. Я ж тікала від вас малою, а ви ж аніяк не змінились!
Тітка прикро глянула на неї:
— Може, й тепер тікатимеш? І яка ти дурненька! Ніби Сергій справді опудало яке.
Літун посміхнувся.
— А таки опудало. Я знаю, що поганий. Це для мене не таємниця.
Справді, він знав це. Такий уродився! Він був низький на зріст, з горбом на спині й мав надміру довгі, як у мавпи, руки. Плескуватий ніс, висохлі губи, косенькі хінські очі, ріденька рослинність робили його обличчя непомітною плямою. А Галочка була така ясна, така повна життя! Сергій почував себе пусткою перед нею і, здавалось, ніколи не бачив жінки так близько, ніколи так гостро не відчував її принад.
— Це для мене не секрет,— казав він,— а ось що дивно... Я покинув тебе — можна ти? — ще малою. Ось я повернувся і не змінився, так само бридкий, як і був. А тим часом ти виросла, стала прекрасна. Вір мені, я не пізнав би тебе. Це вражає мене. Я стільки блукав, а бачив тільки смерть і руїни. Я чув тільки злосливий сміх, бачив тільки погляди з прокляттям. А ти смієшся, і сміх твій, чистий, хороший...
Галочка зніяковіла, гадаючи, що він говорить їй компліменти. А Сергій раптом відчув себе змореним після подорожі.
— Он як... а де б я спочив?
— Ти втомився? — заметушилась тітка.— Ходім, ходім... Спи міцно, а тоді побалакаємо... Я віддаю тобі свою кімнату.— Вона повела Сергія до іншої хати й промовила:
— Тільки ти не сердься — спатимеш на моєму подвійному ліжкові.
Вона засміялась і вийшла. Сергій не роздягаючись ліг на широке ліжко й схрестив під голову свої довгі руки. Він думав про себе, і йому було шкода свого життя. Він чудно жив — якось між іншим. Уродився калікою — його віддали нянькам, він батьків навіть бачив нечасто. Жив на самоті, родичі цурались його, хлопці, з якими він хотів гуляти, глузували й тікали від нього. Так і виріс з думкою, що на цьому світі для нього немає нічого. На той світ він не покладав теж надій, і врешті байдужість опанувала його. Тільки деколи мріяв, але й мрії були невиразні,— він навіть добре не знав, про що треба мріяти. Книжок читав багато, захоплювався буддизмом і довго міркував поїхати до Індії. Але так і не поїхав, зробивсь літуном під час війни, полюбив літунство й уже не кидав його. Так двадцять вісім років прожив, чи то дурнем великим, чи великим мудрецем.
— Треба спочити,— гадав Данченко,— обридла вже блуканина.
І наймиліше було йому те, що спочиватиме він тут, коло рідних. Разом обідатимуть, ввечері розмовлятимуть, і Галочка буде сміятися своїм чистим сміхом.
Прокинувся він надвечір, умився й пішов до вокзалу. Коло ешелону він знайшов своїх: Тимошівського, Василя й воєнкома. Вони жваво сперечалися.
— Ти повинен це зробити, воєнкоме,— палко промовляв Тимошівський.— Який же ти після цього товариш? Свиня просто. Та якби я був комуніст, я зробив би все, що захотів.
— Ні, це незручно,— казав воєнком.— Де ж таки бачено, щоб у Радянській державі одкривати кафе, хоч би й літун-ське? Виконком так і скаже: буржуазна витівка.
— Чом же буржуазна? Ми ж не експлуатувати когось хочемо, а просто погуляти! Що ми — ченці? Кому не можна кафе, а літунам можна. Ми — червона авіація, гордість революції! Та що це таке? Літаю, літаю, стріляю, бомби кидаю, а мені й потанцювати не можна?
— Чого ти, сосунчику, скиглиш? — спитав Василь.— Ти не знаєш, як треба робити? Пістоля їм до грудей — давай кафе! їх словом не діймеш!
Воєнком стояв замислений.
— Хіба так,— сказав він врешті,— візьмемо дозвіл на культосвітній клуб, а там уже збоку приліпимо кафе невеличке.
Василь ударив його по плечі.
— Люблю тебе, воєнкоме! Ти людина товариська і вигадав добре. Кафе під радянським соусом! Лиха година! Тут тобі й лекції про комуну, і неписьменність ліквідують, і чарочка кружляє. Це мені до вподоби.
— Знаєте, як ми його назвемо? — гукнув Тимошівський.— Клуб «Амортизатор!» Так і зареєструй його, воєнкоме, а вивіску я сам намалюю.
— Веди мене до себе ночувати,— сказав Данченкові Василь,— бо ще не маю де на цю ніч.
Сергій взяв з вагона свої чемодани, і вони пішли.
— Ти не думай,— сказав Василь,— що я не знайшов собі приміщення. Цілий день ходив, а знайшов-таки. О, я знаю, чого мені треба! У мене ставка на інтелігентку, що голодує,— і є така. Чоловік, видимо, буржуйчик, злякався Радянської влади й забіг. Казала, причепурить кімнату. Я вже взяв її на око. Ти маєш горілку?
— Є пляшка.
На тій вулиці, де стояв тітчин будинок, вони зустріли Галочку. Сергій привітався до неї.
— Та ти теж уже маєш знайомство! — скрикнув Василь.
— Це моя сестра в перших.
— Добра краля! Симпатичне дівчатко! — Сергій примовчав трохи й сказав:
— Василю, ти ходитимеш до мене й зустрічатимешся з нею. Я заздалегідь прошу тебе — не займай її!
— Го-го! Та чи не собі ти її готуєш?
— Ні, не те. Просто вона чесна, гарна дівчина, а ти — босяк.
— Даю тобі своє босяцьке слово,— урочисто промовив Василь,— що не братиму її на око.
В кімнаті Василь скинув з себе хутрову куртку й лишився голий до пояса. Він так завсіди пробував у хаті.
— Давай горілку.
Сергій розпакував чемодани й видобув пляшку.
— Це для тебе приховую,— сказав він.
Далі він запалив велику бензинову лампу, й біле світло облило їх обох — напівголого велетня й довгорукого недоростка. Вони сіли до столу. Василь нахильці пив горілку.
— Стара справа,— промовив він, дивлячись на Сергія,— стара, старезна...
— Пече?
— Пече, клекотить усередині, жене кудись, спокою немає! Скільки пам'ятаю себе — блукаю, і гидко мені. О, коли б який дурень записував, де я був і що робив!
— А ще ж жити довго,— зітхнув Сергій.
— Оце й воно! — Василь стукнув кулаком по столі.— Матері його чорт! Як згадаю про дальше, так хочеться стати, руки в боки,— давай сюди швидше все гамузом, що там лишилось,— все приймаю на праву руку!
Пляшка вже спорожніла наполовину.
— А ти щасливий,— кивнув він на Сергія.— Тобі що? Ти тогосвітній, справжня людина — ти, а ми — наволоч.
— Я щасливий?..— посміхнувся Сергій.— В чому ж те щастя?
— Е, та що казати! От літати обридло. Ще як війна була, то туди-сюди, а як війни не буде, то змусять же пасажирів чи пошту возити. Га? Як тобі подобається листоношею? Добра робота, ковінька йому в бік! Будь здоров!
Василь підніс пляшку до рота. Обличчя його зробилось червоне, він витягнув свої м'язисті руки.
— Немає горілки! — гукнув.
Він ще раз потягся, схилився на стіл і заснув. Сергій погасив лампу й ходив по темній хаті.
— Чом я прийшов сюди, до тітки? — думав він.— Хіба в мене були коли родичі? Чого вона здається така променяста?
Він почував себе до краю спорожнілим. Ніколи йому не було ще так важко, як тепер, він сам собі був неприємний.
Отже, він струснув з себе ці думки. Приступивши до вікна, він підніс свої очі до неба, й у великих просторах розтанула його туга. Його погляд потопав у безоднях між зорями й приймав йому в душу невимовну глибінь.
— Там моя оселя,— гадав він,— а тут я — вигнанець.
Ввечері пили чай утрьох: тітка, Галочка й Сергій. Говорила тітка. Вона розповідала сьогочасне життя: душу оплутали, дихати без дозволу не можна, білизну на облік беруть, зайвий стілець однімають... І це зветься комунізм?
— І як це нудно, мамочко,— про комуністів,— промовила Галочка.— От літо минає, холодно буде, зима, бр-р...
— Зима! Тобі аби гуляти! — скрикнула тітка.— Хіба ти згадуєш утопленого батька, хіба тобі болить моя туга? Ти ще їм служиш, спину гнеш!
Тітка голосно заридала. Галочка ніяково схопилась і підбігла до неї.
— Геть, геть! — гукала тітка.— Ти сама більшовичка! Сергій встав, подякував і пішов до себе. Ця сварка була
йому неприємна. 1 тут колотнеча!