Людина - Кобылянская Ольга Юлиановна 8 стр.

- Iдiть, iдiть! От бу­ла я вчо­ра в па­нi феш­тер­ки [38], там бу­ла й па­нi про­фе­сор­ка [39], та й зав­да­ла ме­нi вам ска­за­ти, щоб ви прий­шли ни­нi до церк­ви. Ма­ють вам щось ду­же важ­не ска­за­ти. А на­пек­ли там знов!.. Бо­женьку, на пiв­ми­лi чу­ти той за­пах! Але ж бо там знов i гос­тей!

- Хто ж при­був?

- Сестра якась по­мер­шої феш­тер­ки, тої пер­шої, ба­чи­те, її ма­ти; донька феш­те­ро­во­го бра­та жiн­ки; мо­ло­дий пан фе­штер з гар­ни­ми кiньми та си­вим ка­пе­лю­хом, що то мину­вшої не­дi­лi був у вас. Все за­бу­ваю, яке йо­го iм'я. Моя голов­а ста­ра. Якесь ду­же панст­во з мiс­та, що то її пан вiд лю­дей по­дат­ки зби­рає та й до­ку­пи кла­де; який­сь цi­сарський пан, ба­чи­те, шаб­лю но­сить. Але те­пер iду. Хо­тi­ла ли­ше те ска­за­ти. Хо­чу та­кож пi­ти до церк­ви, му­шу од­нак упе­ред сi пи­саночки за­нес­ти моїм уну­ча­там. На­те й вам од­ну; ся жов­та, крас­на, ме­нi до­ро­го кош­ту­ва­ла. От­же, iдiть, пан­нун­цю, до церк­ви та по­мо­лiться св. Ми­ко­лаєвi, що­би дав, аби ви уже вiд сьогод­ня за рiк свя­че­не не са­мi їли, а з чо­ло­вi­ком та дi­тьми. Не го­диться дi­ву­ва­ти увiк [40]. Бог та свя­тi най да­дуть мо­му Iва­но­вi не­бо… Вiн був доб­рий чо­ло­вiк i газ­да. А лю­бив ме­не, лю­бив!! Бо­женьку! Вже як бу­ло ме­не час­то б'є. Ли­ше як поб­ра­лись, то га­да­ла, от те­пер твоя го­ди­на, Кат­ре! Все, бач­те, за­че­рез те, що без йо­го доз­во­лу на та­нець за­бi­га­ла…

- Заслужили-сьте, ко­ли так…

- I чо­му нi? Як­би був мною не жу­рив­ся, то й не бив би. Не дур­но й ка­жуть: "жiн­ка не би­та, а ко­са не кле­па­на - од­но й те са­ме"! Од­но­го ра­зу то по­ле­жа­ла я три не­дi­лi. А з мо­го во­лос­ся ос­та­ла­ся май­же по­ло­ви­на в йо­го ру­цi, але-бо я й во­лос­ся ма­ла!!.

- Iдiть, Кат­ре, iдiть; ви знов пе­ре­сад­жуєте!

- Так? Пе­ре­сад­жую? Дай, бо­же, стiльки щас­тя моїм дi­тям та й уну­кам, скiльки брех­нi я на­го­во­ри­ла! З мiс­ця най не ру­шу­ся, ко­ли се неп­рав­да! Але чо­ло­вi­ко­вi мож­на та­ке ро­би­ти, на те вiн i чо­ло­вiк… Зем­ля пай му пе­ром ста­не! Що­до ме­не, - до­да­ла на­раз го­лос­ним ше­по­том, близько при­сту­па­ючи до Оле­ни, - то я вам ба­жаю за те, що чи­та­ли ли­сти вiд моєї доньки, що­би ви ста­ли па­нею мо­ло­до­го па­на феш­те­ра. Чую, ку­пив знов вiд па­на ба­ро­на з П. яло­ви­цю. Два ро­­ки ми­ну­ло їй на­вес­нi. Чер­во­на з бi­ли­ми лат­ка­ми… за вi­сi­м­де­сят п'ять з. р. [41] Та­кої ще на­ше се­ло, ма­буть, i не ви­дi­ло. Ну, але за­те вже во­на й вiд ба­ро­на… Те­пер бi­жу да­лi.

Вона пос­ту­пи­ла па­ру кро­кiв упе­ред, ста­ну­ла од­нак знов, на­че вко­па­на.

- Ну, i бу­ла б за­бу­ла вам ска­за­ти, що па­нич па­на профе­сора i па­нi про­фе­сор­ки теж приїха­ли. Не той мо­лод­ший, а стар­ший, той, що ди­виться зи­зом [42]. Бо­же, прос­ти ме­нi грi­­хи мої (во­на го­лос­но по ус­тах уда­ри­лась), се вiн, ма­буть, вiд на­уки обiр­вав. Так, так, се пев­но, що так… Що­би, бу­ло, не зду­рiв… Син на­шо­го дя­ка опо­вi­дав од­но­го ра­зу, що яки­й­сь так ба­га­то вчив­ся, що аж зду­рiв. Той стар­ший, знає­те, той ду­же кру­титься ко­ло чор­ня­вої пан­ни на­шо­го па­нот­ця. То теж доб­ре панст­во. Зав­сiг­ди дає ме­нi мо­ло­ка, ко­ли моя ко­ро­ва пе­рес­тає доїтись. Дай їй, бо­же, па­ну­ван­ня! Май­те­ся га­разд! - I поп­лен­та­лась во­на ско­ренько, як на ста­рi но­ги.

Олена ди­ви­лась дов­го бай­дуж­но за нею. Да­лi вер­ну­ла­ся звiльна у ха­ту… Тро­хи зго­дом пiш­ла цi­ла ро­ди­на до це­рк­ви…

Того са­мо­го дня по обi­дi зiй­шли­ся гос­тi, зап­ро­ше­нi Оле­ною i її ро­ди­ча­ми: ста­рi вчи­те­лi з си­на­ми, над­лiс­ни­чий, свя­ще­ник iз ро­ди­ною i мо­ло­дий Фельс. За­ба­ва розпоча­лась, як се зви­чай­но бу­ває на Ве­лик­день, їджен­ням "свяче­ного­". Ста­рi ба­жа­ли со­бi при­тiм обо­пiльне усього доб­ра, здо­ров'я, по­тi­хи з дi­тей та уну­кiв. Зга­ду­ва­ли сум­но дав­нi доб­рi ча­си i за­пе­ча­ту­ва­ли дов­гi ба­жан­ня го­лос­ни­ми поцi­луями. Опiс­ля скла­да­ли ба­жан­ня ста­рi мо­ло­дим, а ко­ли вже мо­ло­дi со­бi скла­да­ли ба­жан­ня, то­дi вис­ту­пи­ли на їх очах сльози. Во­ни спог­ля­ну­ли на се­бе гли­бо­ким зрозумi­лим по­глядом i ос­та­ви­ли "лю­бу мо­ло­дiж" са­му.

Нiхто не мiг гор­ди­тись то­го дня та­ким гу­мо­ром, як Оле­на. Нiх­то не жар­ту­вав стiльки, що во­на. Нiх­то не мiг мiря­тися з нею до­те­па­ми. Очi Фельса так i впи­ли­ся в її гнуч­ку стать, в її гар­не ли­це з нез­ви­чай­но ся­ючи­ми оча­ми. Ко­си спус­ти­ла во­на ни­нi на пле­чi i зда­ва­лась о ба­га­то молод­шою. Йо­го виз­на­чу­ва­ла во­на за­мiт­но: лед­ве, що вiд­ступала вiд нього. Для кож­до­го з йо­го до­те­пiв ма­ла привiтн­у усмi­шку i ви­зи­ва­ючий пог­ляд; а при­сут­нi зна­ли з "певнiс­тю", що з них вий­де "па­ра", i то па­ра рiв­ної кра­си. Обоє ви­сокi, гар­нi. А вiн - о, вiн знав, що не на­ле­жав до "перших-лiп­ших". Па­нi над­лiс­ни­ча не пот­рi­бу­ва­ла йо­му то­го й ка­за­ти. Не був вiн нi слi­пий, нi глу­хий…

- Знаєте, пан­но Оле­но, - опо­вi­дав їй, мiж iн­шим, iз щасли­вим ус­мi­хом, - що я прид­бав со­бi уже до вi­сiм­сот з. р.?

- Думаєте, що ме­нi не звiс­но, що ви зна­ме­ни­тий гос­по­дар?

- З то­го куп­лю со­бi уряд­жен­ня до мо­го по­меш­кан­ня.

- Воно бу­де, без сум­нi­ву, хоч не кош­тов­не, од­нак, пев­но, гар­не.

- О, пан­но Оле­но!

Вiн гля­дiв на неї ся­ючи­ми очи­ма, i вiд­гор­нув з чо­ла своє гар­не, гус­те во­лос­ся. Був зво­ру­ше­ний. Во­на смi­ялась напi­всвавiльно, на­пiв­нас­мiш­ли­во - са­ма теж не­су­по­кiй­на…

Iринка виг­ля­да­ла ду­же утом­ле­на. Не­ус­тан­но слi­ди­ла за сест­рою, її тай­ну вик­ри­ла во­на дав­но, i її се бо­лi­ло нес­ка­зан­но. Зра­зу ста­ра­лась во­на цi­лий план тай­ком роз­би­ти; пiз­нi­ше го­во­ри­ла пря­мо з Оле­ною. Та од­нак про­си­ла її ко­рот­ко й ду­же рi­шу­че, щоб їй не пе­реш­код­жа­ла.

- Я не маю вже нi­чо­го до стра­чен­ня, - го­во­ри­ла нер­во­вим го­ло­сом, - а вам усiм тре­ба прис­та­но­ви­ща…

- Я не мо­жу прий­ня­ти твоєї жерт­ви, - вiд­по­вi­ла Iри­на у глу­хiй роз­пу­цi i пла­ка­ла.

- Се не зад­ля те­бе, сер­денько, а так, зад­ля ро­ди­чiв… - по­тiшала її Оле­на, при­чiм ви­ми­на­ла її пог­ляд. В дiй­снос­тi бу­ла Iрин­ка го­лов­ною при­чи­ною цi­лої при­ти­чи­ни. Оле­на лю­била прист­рас­но сю ти­ху, нiж­ну жен­щи­ну, кот­ра ще й хо­ро­ви­та, бу­ла б i про­па­ла без неї.

Тривожно слi­ди­ла з то­го ча­су Iри­на тi, як Оле­на ка­за­ла, "ло­ви". А ни­нi… ни­нi бу­ла Оле­на на­че по­ри­ва­юча. I ни­нi му­си­ло все рi­ши­тись.

Iрина усi­ла до фор­теп'яну i заг­ра­ла ме­ха­нiч­но який­сь там та­нець. Вiн прис­ту­пив ближ­че i, спер­шись на форте­п'ян, ди­вив­ся на ню.

- Ви пре­цiнь ду­же по­дiб­нi до пан­ни Оле­ни! - обiз­вав­ся на­раз.

- Гадаєте, - за­мi­ти­ла во­на при­вiт­но.

- Так. О, пан­на Оле­на - пре­чуд­на осо­ба!.. Чий се форте­п'ян? - спи­тав тро­хи зго­дом.

- Олени…

По йо­го ли­цi про­май­ну­ла не­мов блис­кав­ка, i вiн зно­ву звер­нув­ся до Оле­ни.

Нетерпеливо до­жи­да­ла мо­ло­да жiн­ка вiд'їзду гос­тей, осо­б­ли­во ж Фельса. "Ко­ли б ли­ше не ос­вiд­чив­ся", - ду­ма­ла не­ус­тан­но. Крiм то­го, бу­ла нер­во­ва i сього ве­чо­ра ду­же утом­ле­на. Стар­ший син учи­те­лiв ви­до­бу­вав пе­ред нею все своє знан­ня. Ма­ячив про рiз­нi сис­те­ми ви­хо­ван­ня. За­явив з при­тис­ком, що чи­тав теж Пес­та­лоц­цi "'Wie Gert­rud ih­re Kin­der lehrt" [43] i що хо­че ще ли­ше J. J. Ro­us­se­au "Еmi­lе" [44] пе­рег­ля­ну­ти, йо­го ма­ти, ху­да кос­тис­та осо­ба, стрi­ля­ла за ним лю­ти­ми очи­ма. Вдо­ви­ця бу­ла гар­на, - вiн са­мий ще мо­ло­дий. Од­нак вдо­ви­ця не внес­ла ще нi­ко­ли дру­го­му чо­ловiковi щас­тя в дiм… Се зна­ла во­на ще вiд своєї не­бiж­ки ба­бу­нi…

Було вже пiз­нiм ве­чо­ром, як гос­тi поп­ро­ща­лись. Оле­на шу­ка­ла десь у тре­тiм по­кої за яко­юсь хуст­кою, щоб про­вес­ти тро­хи над­лiс­ни­чих, ко­ли се на­раз Фельс по­явив­ся не­чу­т­­ними кро­ка­ми теж у по­кою i бi­ля неї. Во­на переходи­ла ­влас­не ко­ло вiк­на й заг­ля­ну­ла в нього.

- Яка знов ни­нi чу­до­ва нiч, - зав­ва­жи­ла сти­ха на­пiв до се­бе, на­пiв до нього.

- Гм?.. Що?..

- Настала знов чу­до­ва нiч, - пов­то­ри­ла знов пiв­го­ло­сом.

- Чому? То­му, що мi­сяць i зо­рi так яс­но свi­тять?

- Може, й то­му. Кра­су i взнес­лiсть у при­ро­дi мож­на лiп­ше вiд­чу­ти, як опи­са­ти. Не вiд­чу­ваєте ж ви то­го, па­не Фельс?

- Не знаю. В тiй хви­лi я вiд­чу­ваю що iн­шо­го.

Голос йо­го зву­чав м'яко. Во­на пог­ля­ну­ла на нього й пе­ре­ля­ка­лась, йо­го ли­це бу­ло блi­де геть аж до гус­то­го волос­ся, на­че б уся кров iз нього зник­ла. Го­лу­бi, зви­чай­но безви­разнi очi па­ла­ли га­ря­чим ог­нем, її хо­ло­дом об­ня­ло. Зна­ла на­раз, що ста­ло­ся те, до чо­го во­на стре­мi­ла i пе­ред чим те­пер са­ма зад­ро­жа­ла, - прист­расть. Хо­тi­ла поступити­ся ­да­ль­ше, од­нак якесь нез­ро­зу­мi­ле чувст­во, не­мов струя еле­к­т­ри­ч­на, пе­рей­шла вiд нього на неї, i во­на за­дер­жа­лась.

- Олено!

- Що ж?

- Я не знаю. Я…

- I я не знаю… - во­на ус­мiх­ну­лась на­си­лу.

- Оленочко!.. - пов­то­рив вiн.

- Бажаєте чо­го-не­будь?..

- Так. Се бач­те… ви…

Вiн її бо­яв­ся, її ж взя­ла ко­лиш­ня ди­ка не­тер­пе­ли­вiсть й во­на зад­ро­жа­ла на цi­лiм тi­лi.

- Iдiот! - ви­ри­ва­ло­ся на її ус­тах, од­нак во­на змов­ча­ла.

- Ви знаєте, що ви та­кi гар­нi-гар­нi…

Вiн ста­нув на­раз близько пе­ред нею, i во­на за­чу­ла вiд ньо­го ви­но; але в тiй же та­ки хви­лi, за­ки во­на змог­ла се за­в­­ва­жи­ти, пiр­вав її пал­ко до се­бе. Во­на скри­ча­ла й вi­дт­ру­ти­ла йо­го да­ле­ко на­зад, її об­ня­ла сильна, нес­ка­зан­но гли­бо­ка фi­зич­на вiд­ра­за.

- Тихо! - клик­нув вiн у сильнiм зво­ру­шен­ню. - Я вас лю­блю, Оле­но; не зав­да­вай­те ме­нi бо­лю!..

Брови йо­го стяг­ну­ли­ся грiз­но; за­ку­сив­ши до­лiш­ню гу­бу, гля­дiв на неї за­iск­ре­ни­ми очи­ма.

- Чому вiдт­ру­ти­ли ви ме­не? Я вас люб­лю, Оле­но, будьте моєю жiн­кою! - ска­зав вiн прист­рас­но.

Вона сто­яла пе­ред ним, опер­та о стi­ну, блi­да, з ши­ро­ко ство­ре­ни­ми очи­ма, з дро­жа­чи­ми нiзд­ря­ми, у важ­кiй боро­тьбi. Сильно товк­лось в гру­дях її сер­це. Но­ги дро­жа­ли пiд нею, i во­на не змог­ла уст одт­во­ри­ти.

- Олено, до­ро­га, вiд­по­вiдж­те ме­нi!

Вона мов­ча­ла.

- Чи ви втра­ти­ли мо­ву? О, ска­жiть ли­ше од­не слiв­це.

Вона лед­ве гля­ну­ла на нього, опiс­ля зак­ри­ла розпучли­вим ру­хом ли­це й зас­тог­на­ла. Вiн зсу­нув ла­гiд­но з ли­ця її ру­ки та шу­кав її очей. Во­на вiд­вер­ну­ла го­ло­ву вiд нього.

- Ви не лю­би­те ме­не? - про­шеп­тав, гли­бо­ко зво­ру­ше­ний. - Не хо­че­те бу­ти моєю жiн­кою? Не хо­че­те?

Минула ма­ла хви­ли­на, в ча­сi кот­рої чу­ти бу­ло ли­ше її ва­жкий вiд­дих.

- Коли так, то прос­тiть!

- Я хо­чу, Фельс! О, бо­же, я хо­чу, хо­чу… - вир­ва­ло­ся з її уст.

А вiн, по­чув­ши се, вже пiр­вав її в свої обiй­ми, пок­ри­вав смер­тельно блi­де її ли­це га­ря­чи­ми по­цi­лу­ями, шеп­тав при­страснi лю­бов­нi сло­ва, смi­яв­ся…

Вона мовч­ки зно­си­ла тi лю­бо­щi, й ли­ше го­ло­ва її опа­да­ла чим раз, то глиб­ше на йо­го рам'я…

Вже бу­ло пiз­но по пiв­но­чi. Мi­сяць свi­тив яс­но в кiм­на­ту обох сес­тер, а крiзь ство­ре­не вiк­но до­лi­тав iз са­ду спiв со­ловiя. А як вiн спi­вав, вис­пi­ву­вав! Да­ле­ко-да­ле­ко лу­нав нi­ж­­ний ще­бет се­ред ти­хої но­чi! Зда­ва­лось, не­мов ста­рий лiс ду­бо­вий, i ти­хе се­ло, i все, спо­ви­те в си­ня­во-срiб­не свi­тло мi­­ся­ця, при­чаїло дух та прис­лу­ху­ва­лось пiс­нi… Ли­ше ста­рий го­дин­ник iшов со­бi своїм спо­кiй­ним хо­дом, одно­ста­й­но; а йо­го од­нос­тай­не ти­кан­ня пе­ре­ри­вав хi­ба ча­сом гi­р­кий нер­во­вий плач…

- Не плач, Iрин­ко!

- Я не пла­чу…

- Пла­чеш…

- Плачеш! О, зми­луй­ся, пе­рес­тань, а то я зду­рiю?

- Менi сер­це пу­кає [45], я не мо­жу… I знов ти­хо, i знов плач, ли­ше тих­ший, роз­ри­ва­ючий сер­це.

- Iринко!

- Завернись, Оле­но!..

- Пощо? Се не ма­ло б цi­лi…

- О, бо­же, бо­же, бо­же!

- I що ж на тiм, Iрин­ко? - про­ше­по­тi­ла ско­ро Оле­на. - I я, i ти, всi дiс­та­не­мо прис­та­но­ви­ще…

Вона за­ре­го­та­лась пiв­го­ло­сом, не­на­че бо­же­вiльна, i усi­ла пря­мо в лiж­ку. Го­рi­ла, не­мов у га­ряч­цi, а за вис­ка­ми товк­лись у неї жив­чи­ки, не­мов мо­лот­ки.

- Чи ли­ше я збре­ха­ла? Чи ли­ше я од­на? Хто пи­тає про прав­ду, або про лю­бов? Вреш­тi я бу­ла мiж ва­ми найсильнi­ша, то хрест нес­ти при­па­ло ме­нi.

- В тiм не­ма для ме­не нi­чо­го по­тi­ша­ючо­го…

- Що ж хо­чеш? Я спов­ни­ла своє "зав­дан­ня". Чи ж нi?

- Дiйсно!

- Чи ж маю я те­пер пла­ка­ти?

Iрина не вiд­по­вi­да­ла.

- Се бу­ло б те­пер злишнє. Не муч ме­не бiльше, Iрин­ко! - до­да­ла глу­хим го­ло­сом, ко­ли мо­ло­да жiн­ка все ще не вти­хала. - Не бу­ди в ме­нi ко­лишньої лю­ди­ни! Мог­ло б ще все роз­пас­тись, а се ж бу­ла б ве­ли­ка дур­ни­ця!..

- Успокiйся, дур­на!! Ти не знаєш людської на­ту­ри? Не знаєш, що то "лю­ди­на"? Ха-ха-ха!

Тихо ста­ло мiж сест­ра­ми. Iрин­ка i не во­ру­ши­лась бiльше. Оле­на ле­жа­ла, не­мов у по­лум'ї, й ду­ма­ла не­ус­тан­но про нього. Не­ус­тан­но, але - нi­чо­го яс­но­го, нi­чо­го, що б ку­пи дер­жа­ло­ся. Барв­нi дум­ки, чуд­нi об­ра­зи хви­лю­ва­ли та гна­ли, не­на­че ска­же­нi, од­на за од­ною. Аж по дов­гiм ча­сi во­на зад­рi­ма­ла, їй зда­ва­лось, не­на­че б ве­ли­чез­нi, шум­ля­чi, мор­ськi хви­лi чим раз, то ближ­че i ближ­че пiд­хо­ди­ли до неї i зби­ва­лись над її го­ло­вою. Бур­нi­ли, шу­мi­ли грiз­но, а про­мiж їх шу­мом до­лi­тав го­лос­ний, мо­гу­чий, ла­ючий го­лос, що аж зем­ля зад­ри­жа­ла i чуд­нi дро­жi про­бiг­ли по її тi­лi… Її очi по­ли­ну­ли по­над хви­лi, ос­вi­че­нi чер­во­но­зо­ло­тим блис­ком. Все ближ­че до­хо­див до неї го­лос, аж до гли­би­ни ду­шi її. Се­р­це у неї би­лось, ма­ло не пук­ло. Хо­тi­ла крик­ну­ти, обiз­ва­тись, од­нак мо­ре… во­но ста­ло на­раз спо­кiй­не i глад­ке, а по йо­го зо­ло­та­вiй пло­щи­нi сту­пав муж­чи­на, ви­со­кий, вiд­важ­ний, з ся­ючим чо­лом: пря­мо пi­дiй­шов до неї i… усмi­х­ну­вся…

I не ди­ву­ва­лись во­ни, що так дов­го не ба­чи­лись. Любу­ва­лись со­бою i спе­ре­ча­лись, а мiж тим шу­мi­ло мо­ре пра­стару звiс­ну пiс­ню, пiс­ню про лю­бов. А сон­це го­рi­ло на за­хо­дi че­р­­во­ним сяєвом…

Щось у мi­сяць опiс­ля, ти­хо­го яс­но­го ве­чо­ра iшов да­ле­кою прос­то­рою то­ло­кою мо­ло­дий пас­тух за ма­лою че­ре­дою i вис­пi­ву­вав якусь туж­ли­ву, сум­ну дум­ку. Да­ле­ко лу­нав йо­го мо­ло­дий го­лос i трем­тiв у воз­ду­сi. Збли­зив­ши­ся до по­меш­кан­ня Ля­уф­ле­рiв, спi­вак за­мовк. На до­ро­зi пе­ред зiльни­ком, що роз­ло­жив­ся як­раз пе­ред фрон­то­вою стi­ною по­меш­кан­ня, на под­вiр'ї сто­яла зiб­ра­на ве­ли­ка юр­ба сi­ль­сь­ких лю­дей. Ста­ра Кат­ря хо­дить мiж ни­ми з по­важ­ним ли­­цем та фляш­кою го­рiв­ки i час­тує газ­дiв та газ­динь. Ко­ж­дим ра­зом, ко­ли по­дає ко­му на­пов­не­ну чар­ку, до­дає з по­ва­гою: "За здо­ров'я мо­ло­дих!"

Заїзна бра­ма сто­яла ши­ро­ко ство­ре­на, i вiз за во­зом за­їздив на под­вiр'я. Се ве­сiльнi гос­тi. На ве­сiл­ля Оле­ни за­прошено усiх зна­ко­мих з око­ли­цi. Фельс нас­та­вав на те, що­­би ве­сiл­ля вiд­бу­лось гуч­но, а во­на не про­ти­ви­лась то­му анi од­ним сло­веч­ком. I от по­яви­лись усi зап­ро­ше­нi. Гра­ту­лю­ють уд­ру­ге ся­ючим з утi­хи ро­ди­чам. Зай­ма­ють уро­чис­то вка­за­нi мiс­ця у свя­точ­но приб­ра­них кiм­на­тах. З голо­вою, гор­до пiд­не­се­ною, про­ход­жується ни­нi рад­ни­ко­ва по­мiж своїми гiстьми. Чуд­но: її об­гор­ну­ло щось, не­на­че б дух ко­лиш­нiх доб­рих ча­сiв… Дав­ня за­ро­зу­мi­лiсть, що мов­би да­в­но зав­мер­ла, вiд­жи­ла те­пер на­но­во в тiй при­би­тiй жi­нцi. Во­на по­да­ла лас­ка­во над­лiс­ни­чим ру­ку, а вчи­те­лiв при­­вi­та­ла ли­ше гор­дим пок­ло­ном. Зда­ва­лось, не­мов­би во­на i не про­жи­ва­ла з ни­ми нi­ко­ли у ближ­чих то­ва­риських вiд­но­си­нах. Во­ни нi­би впер­ше, i то з лас­ки, знай­шли­ся в її до­мi… Прав­да, се вiд­да­ва­ла­ся її донька… Її доньку виб­рав най­гар­нi­ший муж­чи­на з цi­лої око­ли­цi за жiн­ку… А он там, пiд дзер­ка­лом, на уб­ра­но­му квi­та­ми сто­лi ле­жа­ли да­рун­ки, кот­рi по­дiс­та­ва­ла мо­ло­да вiд рiз­них дав­нiх i но­вих зна­ко­мих. Од­нак не їх вид на­пов­няв сер­це па­нi рад­ни­ко­вої гор­дiс­тю, ма­те­ринським за­до­во­лен­ням… Нi, її пог­ляд спинив­ся ли­ше на од­но­му мiс­цi сто­ла, а то на се­ре­ди­нi… Там пи­шалась прек­рас­на ки­ти­ця рож, а бi­ля неї ле­жа­ла ве­ли­ка ка­сет­ка [46] з срiб­лом на два­над­цять осiб. Се дiс­та­ла Оле­на вiд Фельсо­во­го ба­ро­на. Вiн пiз­нав її вже, i во­на, як довiд­алась па­нi рад­ни­ко­ва, ма­ла йо­му ду­же спо­до­ба­тись. На ве­сiл­ля не при­був вiн, зви­ня­ючись ду­же при­вiт­но, од­нак обi­цяв не за­бу­ва­ти про мо­ло­дих, ко­ли вже бу­дуть на но­вiм га­здiвствi.