3
Отак його було знайдено на порозі його осені, колинасправді помер не він, а Патрісіо Арагонес; так само знайшли його і ми черезбагато літ, коли вже ніхто не міг сказати напевне, чи це тіло, геть подзьобанегрифами й обліплене морськими паразитами, дійсно належить йому. Його рука, якувже захопило тління, скидалася на ковбасу-кров’янку і нічим не нагадувала рукизакоханого, котрий притуляв її колись до серця, страждаючи від зневагинадзвичайної дівчини часів Великого Шуму; ми не знайшли жодного знаку йогожиття, за яким можна було б непохибно встановити його особу. Та й не дивно: oо вже казати про наші часи, якщо навіть у пору йогонайбільшої слави люди сумнівалися, існує він насправжки чи ні, і навіть йогонайманці-головорізи не знали до пуття, скільки йому років, бо під часблагодійних лотерей він мав вигляд вісімдесятирічного, на аудієнціях здававсяшістдесятирічним, а на офіційних торжествах йому не можна було дати більшесорока. Посол Палмерстон, один з останніх дипломатів, які вручали йому вірчіграмоти, розповідав у своїх згодом заборонених мемуарах, що важко було навітьуявити старішого чоловіка або ж більший безлад і запустіння, аніж ті, що їхпосол застав у президентському палаці, “де сам чорт ногу зломив би між цілимигорами якихось пошарпаних паперів, посліду й собачих недоїдків, де в коридорахспали пси, де ніхто із службовців не зміг мені нічого пояснити, отож довелосязвертатися до прокажених та паралітиків, які на той час займали майже всіближчі покої, - вони й розказали мені, як пройти до конференц-залу, а там куридзьобали виткані на гобеленах пшеничні поля, і якась корова роздирала полотно ззображенням єпископа, щоб хоч цим поживитися; і тоді я раптом зрозумів, що вінглухий, як пень, бо я йому казав одне, а він мені - інше, до того ж він ще йскаржився, що пташки його не співають, хоч насправді вони так галасували, аж увухах лящало, так, ніби зустрічаєш світанок десь у горах; і раптом він перервавцеремонію вручення вірчих грамот, очі в нього засяяли, він приклав собі долонюдо вуха, прислухаючись, а потім показав у вікно на море піску там, де колисьбуло справжнє море, і гукнув щосили: “чуєте це ревіння мулів, любий Стетсоне?то море повертається!” Важко було впізнати в цьому старезному дідові того месію,який на початку свого правління з’являвся там, де його ніхто не сподівавсябачити, ходив без охорони - супроводжували його тільки босий селянин-індіанецьз мачете в руках та невеличкий почет - депутати й сенатори, яких він сам-таки йпризначав, тицяючи навздогад пальцем і прислухаючись хіба що до голосу свогошлунка; він розпитував, який урожай, чи здорова худоба, як справи у мешканцівсела, сидів на площі в кріслі-гойдалці у затінку мангових дерев, обмахуючисьзвичайним сомбреро, що його тоді носив, і, здавалося, дрімав, розімлілий відспеки, - але поза його увагою не лишалася навіть найменша дрібничка з того, щойому казали; він розмовляв з людьми, називаючи кожного на ім’я та прізвище,наче в голові у нього був список усіх жителів і проблеми цілої нації, - “отожвін покликав мене, і очей не розплющивши: “ходи-но сюди, Хасінто Моралес,розкажи мені, як там той хлопчак, котрого я сам умовляв минулого року випитиПляшечку рицини?”; “а як твій племінний бугай, Хуане Пріето?” - спитав вінмене, бо сам вишіптував чумного бугая, щоб у того повилазили черви з вух”;“ану, Матільдо Перальта, - сказав він мені, - побачимо, яка буде твоя дяка зате, що я тобі повертаю мужа, живого й здорового, ось він, соколик, ми його намотузці притягли!” - і він сам попередив того гультіпаку, що згноїть його вкитайських колодках, хай-но ще раз спробує покинути свою законну жону”; таксамо, не вагаючись зайве, він наказував, щоб різник відтяв привселюдно рукизлодюзі-скарбничому; або, нарвавши помідорів на чиємусь городі, куштував їх звиглядом неабиякого знавця, повчаючи своїх агрономів: “цій землі бракуєослячого гною - хай привезуть за урядовий кошт!”; “він гукнув мені в вікно,сміючись: “агов, Лоренсо Лопес, як там твоя швацька машинка?” - ту машинку вінсам подарував мені років із двадцять тому, і я йому відказала: “та вже оддалабогові душу, генерале! що вдієш, і люди не вічні, а не те що речі!” - але вінзаперечив - світ, мовляв, вічний, - узяв відкрутку і маслянку та й заходивсярозбирати машинку, забувши про свій почет, який дожидався на вулиці; він сопів,як бик, геть вимазався машинним маслом, і часом здавалося, що всі його зусиллямарні, але години за три машинка знову працювала, як новісінька!” - бо в тічаси якийсь житейський дріб’язок важив для нього не менше, ніж найважливішідержавні справи, і він щиро вірив у те, що можна наділити щастям усіх людей івідкупитися від смерті солдатською кмітливістю. Важко було впізнати в цьомустарезному дідові жалюгідну тінь людини, чия влада була така велика, що на йогопитання “котра година?” - йому відповідали: “як накажете, мій генерале!” - ісправді, він не тільки порядкував годинами як самому заманеться, а ще й міняв -відповідно до своїх планів - дні храмових свят, щоб об’їхати всю країну,встигаючи скрізь якраз на празникування; він подорожував у супроводі босогоіндіанця та смутних сенаторів, возячи з собою по всіх усюдах чудових півнів,яких виставляв на кожній сільській площі проти найзабіякуватіших тамтешніх,бився об заклад із глядачами, - і від нашого сміху аж поміст двигтів, бо михоч-не-хоч мусили сміятися, коли він починав реготати, наче хто гатив у якийсьчудернацький барабан, заглушуючи музику та вибухи петард; ми потерпали, яктільки він замовкав, і щосили плескали, коли його півні перемагали наших: начекамінь з душі спадав, бо ми ж навмисне зучували своїх півнів так умілопіддаватися, що жоден із них ніколи нас не підвів, - окрім півня сердешногоДіонісіо Ігуарана, той миттю заклював на смерть попелястого півня нашоговолодаря, та так спритно, що він перший підійшов до переможця й потиснув йомуруку: “молодець, ти справжній мужчина!” - у нього саме був гарний настрій, івін навіть зрадів, що нарешті хтось його спромігся перемогти, до того ж поразкабула така безневинна; “ти скільки правиш за цього червонястого?” - спитався вінДіонісіо Ігуарана, а той, тремтячи, відповів: “він ваш, мій генерале, це длямене велика честь!..” і пішов додому, а вслід йому лунали оплески збудженихземляків, музика й вибухи петард; Діонісіо Ігуаран ішов, показуючи всьомусвітові шістьох породистих півнів, яких йому було подаровано за непереможногочервонястого, але тієї ж ночі зачинився в спальні, напився рому й повісився намотузці од гамака, бідолаха, - бо тільки в і н один не знав, скільки лихаприносить людям його весела поява, скільки мертвих залишається на його дорозі,скільки нещасних приречено на вічне прокляття, бо він усього лиш помилковоназвав їх чужим ім’ям при своїх запопадливих найманцях- головорізах, котрірозцінювали ту помилку як зумисний знак неласки; він обходив усю країну,химерно чвалаючи, наче той звір-броненосець, був давно не голений, від ньоготхнуло їдким потом, і коли він з’являвся отак без попереджень, заходив докогось на кухню, то вся сім’я тремтіла з переляку, дивлячись, як незваний гістьп’є воду з глека або куштує страву, витягаючи шматки просто руками, - ажзанадто веселий, аж занадто простий, він і гадки не мав про те, що на цьомудомі віднині назавжди лишиться тавро його відвідин; він поводився так не зякихось політичних міркувань і не тому, що хотів народної любові, як то було впізніші часи, - просто він був самим собою, бо влада його ще не сталатрясовиною без берегів, якою вона зробилася в розпалі його осені, а скидаласяна бурхливий потік, який щойно пробився на наших очах зі своїх праглибин, отождосить було одного-єдиного його жесту - і поля родили, худоба плодилася, а людигараздували; він наказував, щоб дощ прибрали звідти, де він заважав жнивам, іперенесли туди, де посуха, - “і так воно й було, сеньйоре, я сам на власні очібачив!” - він став легендою задовго до того, як усвідомив силу своєї влади, щев ті часи, коли цілком покладався на всілякі гадання й довірявся снам, колинесподівано міг відкласти подорож, ледь зачувши у себе над головою співптаха-провісника, або переносив на інший день свою зустріч зі співвітчизниками,бо його матері Бендісьйон Альварадо трапилося яйце з двома жовтками; так вінколись скасував свій почет з послужливих сенаторів та депутатів, які всюдисупроводжували його, виголошуючи замість нього промови, що їх він ніколи ненаважувався виголошувати, - зостався сам, бо йому привидівся зловісний сон: вінпобачив величезний порожній дім, а в ньому - себе самого; осміхаючись, йогообступили зусібіч якісь бліді люди в сірих сюртуках та й ну колоти куди попалорізницькими ножами - з такою люттю, що ніде йому не було рятунку: куди б він непоткнувся, скрізь перед очима мигтіла зброя; нарешті ці мовчазні вишкіренівбивці загнали його в глухий кут, як дику звірину, і почали примірятися, кому жце його добити, хто дістане право першим посмакувати його кров’ю; а він не чуву собі ні гніву, ні страху, - тільки велику полегкість, яка зростала в ньому,доки життя крапля за краплею витікало з його тіла; він став таким легким іочищеним від усього злого, що теж усміхнувся вбивцям, собі самому, своїй долі вцьому сні, в цьому будинку, чиї вибілені вапном стіни були забризкані йогокров’ю; аж ось котрийсь із них - уві сні це був його син - вдарив його ножем упах, - “і з мене вийшов останній дух, і я, прикривши якимось закривавленимганчір’ям лице, щоб мене не пізнали мертвим ті, що мали впізнати живим, упав надолівку, б’ючись у передсмертних корчах”, - усе було, як наяву, отож він невтримався і розказав цей сон своєму приятелеві, міністрові охорони здоров’я, атой ще більше розтривожив його, повідавши, що точнісінько така смерть уже знанав історії людства, і зачитав йому один епізод з обгорілого фоліанта генералаЛаутаро Муньйоса - “так усе й було, чиста правда, матусю!”; слухаючи, в і ннавіть згадав дещо з того, що забув спочатку: коли його вбивали, всі вікна впрезидентському палаці зненацька розчинилися, хоч не було ніякого вітру; віконбуло двадцять три, і стільки ж йому завдали ран уві сні, - моторошний збіг,який скінчився тим, що того ж тижня стався просто-таки розбійницький напад на сенаті верховний суд, при байдужому потуранні збройних сил: нападники каменя накамені не залишили від величного пантеону наших героїв - з президентськогобалкона до пізньої ночі було видно, як бурхає полум’я, але він незворушновислухав звістку про те, що з усього будинку не вцілів навіть фундамент;народові було обіцяно, що зловмисників покарають так, щоб нікому більше некортіло, - проте їх не знайшли; а ще він пообіцяв збудувати точну копіюпантеону, - проте і в наші часи це була всього-на-всього купа недогарків; він іне збирався втаювати свого кошмарного сну про ту страхітливу змову, - навпаки,скористався з нагоди знищити законодавчий та юридичний апарати староїреспубліки: він обдарував багатством і почестями сенаторів, депутатів іверховних суддів, а потім спекався їх, повиганявши всіх у посольства дощасливих далеких країв, бо вони вже не були йому потрібні, бодай про людськеоко, як на початку його режиму; він залишив при собі тільки свою вірну тінь -озброєного мачете індіанця, який невідступно ходив за ним повсюди, куштувавйого страву та воду, стежив, щоб дотримувалася належна дистанція, “чатував коломоїх дверей, поки генерал гостював у мене: подейкували, що в і н, мовляв, мійтаємний коханець, хоч насправді він навідувався до мене разів зо два на місяць,щоб я йому поворожила на картах; це було в ті часи, коли він ще вважав себесмертним, коли він ще міг сумніватися і вмів помилятися, а картам вірив більше,ніж своєму нутру, отож приходив - завжди перестрашений, аж постарілий, як тоді,вперше, коли сів навпроти мене і мовчки простягнув мені руки, - долоні в ньогобули тугі й гладенькі, наче жаб’ячий живіт, зроду-віку я не бачила такихдолонь, хоч уже й стара, а людям ворожу змалечку; він простягнув обидві долоніразом, і стільки в тому було німого благання та безнадії, таким він мені здавсястривоженим та зневіреним, що мене вразили не так його чудернацькі долоні, якневтішна туга, безвольні уста, нещасне серце мордованого сумнівами старого, чиюдолю не можна було вгадати ні по його руці, ні іншими способами ворожіння,котрі я знала, бо як тільки він знімав карти, колода робилася темнішою, ніжвода в чорториї, замість кавової гущі в його чашці була якась каламуть,стиралися всі прикмети, що хоч якось натякали на його майбутнє, на його щастя йуспіх, - зате можна було ясно вчитати долю кого завгодно з його близьких, отожми побачили його матір Бендісьйон Альварадо, яка розмальовувала заморськихпташок і була вже така стара, що ледве розрізняла кольори у важкому від смородугниття повітрі, - “бідолашна матуся!..”; ми побачили нашу столицю, зруйнованутаким скаженим циклоном, що просто дивом дивуєшся, як це його можна булоназвати жіночим ім’ям; ми побачили якогось чоловіка в зеленій масці, зі шпагоюв руці, і він спитав стурбовано, де той чоловік буває, а карти відповіли, щотой чоловік щовівторка ближчий до нього, ніж у решту днів, і він сказав: “ага!”- та спитав, які в того чоловіка очі, і карти відповіли: кольору міцногогуарапо, тільки одне око - таке, як вино розглядати на світло, а друге - як дивитисяв темряві; і він сказав: “ага!” - та спитав, що той чоловік замишляє, і тоді ярозказала всю правду, все, що мені повідали карти: зелена маска - цевіроломність і зрада; і він переможно вигукнув: “я вже знаю, хто це, чорти бйого вхопили!” - то був полковник Нарсісо Міраваль, один з найближчих йогопомічників, який через два дні ні з того, ні з сього пустив собі кулю в вухо,бідолаха; отак, згідно з віщуванням карт, вирішувалася доля вітчизни йтворилася її історія, аж поки він не довідався про ясновидицю, котра єдинамогла безпомилково провістити смерть, тільки глянувши в миску з водою, - і вінпотай пішов її шукати зі своїм озброєним мачете ангелом-охоронцем; гірськимистежками, якими проходили хіба що мули, вони дісталися до ранчо на плоскогір’ї,де жила ясновидиця зі своєю місяць як овдовілою правнучкою, в котрої було троєдітей, а четверте ось-ось мало народитися; ясновидиця лежала в темній спальні,паралізована, майже сліпа, але, коли вона попросила, щоб він поклав руки намиску, вода засвітилася зсередини рівним ясним сяйвом, і він побачив себесамого: лежав долілиць на підлозі - в полотняному мундирі без ступеневихзнаків, у крагах, із золотою острогою на лівому закаблуці; “де це я?”- спитаввін, і стара, вдивляючись у сонну воду, відказала: “в кімнаті завбільшки з оцю,я бачу там щось таке, ніби стіл, за яким пишуть, і електричний вентилятор, івікно, яке виходить на море, а стіни там білі, і висять картини, де намальованіконі, а ще там є прапор з драконом”, - і він сказав, “ага!” - бо зразу впізнавканцелярію поруч із конференц-залом, а тоді спитав, як він помре - від ворожоїруки чи від тяжкої хвороби, але вона відповіла, що він умре своєю смертю, увісні, не чуючи болю, і він сказав: “ага!” - і, завмираючи, спитав, коли ж цестанеться, на що вона відказала: “спи собі спокійно, ти не тільки до моїх літдоживеш, - а мені вже сто сім, як-не-як, - ти ще й після того проживеш стодвадцять п’ять років”, - і він сказав: “ага!” - і вбив недужу стару в їїгамаку, щоб ніхто більше не дізнався, як і коли він помре; він задушив їїремінцем від золотої остроги, як справдешній кат, вона й писнути не встигла, -хоч за все своє життя, у війну і в мирні часи, не вбив нікого, ні людини, нізвіра, вона була єдина, кого він убив власноручно, - “бідолашна жінка!” Такіспомини з його ганебного літопису не тривожили його совісті осінніми ночами, -навпаки, то були достойні взірці, він міг би стати таким, але не став, отож,коли Мануела Санчес розтанула в непроглядній пітьмі сонячного затемнення, вінзгадував минуле, жадібно прагнучи знову зробитися нещадно жорстоким, щоб лютопомститися за той глум, який і досі ятрив йому душу; лежачи в гамаку підтамариндами, він наслухав, як видзвонюють у їхніх кронах дзвіночки вітру, думавпро Мануелу Санчес, і ненависть до неї не давала йому заснути, поки всі йоговійська шукали її на суші, в морі і в небі, шукали в найглухіших куточкахкраїни, навіть у селітровій пустелі, - та й сліду її не знаходили; “де ж ти удідька поділася? чи ти думаєш, що сховалась од мене, що я тебе з- під землі недістану і не покажу тобі, хто тут володар?” - питався він, і сомбреро ажпідстрибувало в нього на грудях від ударів серця; розлючений, він навіть неозивався до матері, яка все допитувалася: “чого це ти мовчиш іще з тогозатемнення, як води в рот набрав? куди ти втупився?” - лайнувши подумки своюматусю, він мовчки вставав і йшов собі геть, тягнучи свої сирітські ноги ізахлинаючись жовчю, його самолюбство було уражене непозбутньою гіркотою: “явстряв у цю халепу, бо став справжнісіньким йолопом, бо вже не порядкував своєюдолею сам, як раніше, бо зайшов у дім хвойди з дозволу її матінки, а не так, якзайшов колись до тихої й прохолодної оселі Франсіски Лінеро вСантос-Ігуеронес”, - це було в ті часи, коли він ще не мав Патрісіо Арагонеса ісам являв народові обличчя влади: він увійшов, не стукаючи, увійшов, бо йомутак заманулося, - “годинник саме бив одинадцяту, і я з тераси над патіо почуламеталічний дзенькіт золотої остроги і зрозуміла, що ці владні кроки по бруківціпатіо - його кроки, і уявила його на повен зріст ще до того, як він став удверях внутрішньої тераси; як завжди об одинадцятій, прокричав птах-бугай вгущавині золотавого журавцю, співала іволга, очманіла від духмяних гронбананів, які висіли під дашком; у сонячних променях того фатального серпневоговівторка виблискувало молоде листя на бананових деревах і сяяли краплі крові натуші молодого оленя, якого мій чоловік Понсіо Даса вполював удосвіта й підвісивуниз головою, щоб стекла кров, тут-таки на подвір’ї, поруч із гронами бананів -стиглих, таких соковитих, аж проступали плями; він був більший і похмуріший,ніж могло привидітися уві сні, куртка на ньому змокла від поту, чоботи були вгрязюці, і ніякої зброї при собі він не мав, але позад нього, як тінь, стояв,наче вкопаний, індіанець, поклавши руку на рукоять мачете; і я побачила йогоневблаганні очі, побачила, як він простягнув спроквола свою дівочу руку, зірвавбанан із найближчого грона й жадібно з’їв, а потім ще і ще, - мало недавлячись, чвакаючи напханим ротом так, наче то чвакало болото; а сам неспускав з мене очей”, - Франсіска Лінеро приковувала його пожадливий погляд,збентежена до глибини душі, адже вона зовсім недавно вийшла заміж, а вінприйшов удовольнити з нею свою хіть, і не було такої сили, яка могла бперешкодити йому; “я відчула, як від жаху завмер подих у мого чоловіка, котрийсів поруч зі мною, - ми закам’яніли, побравшись за руки, і наші серця,поєднані, мов на поштових листівках, злякано билися в унісон під липучимпоглядом незбагненного старигана, який жер собі й далі банани, жбурляючилушпайки позад себе у двір, незмигно втупившись у мене, а коли обірвав і з’ївусі плоди з грона, яке висіло коло вбитого оленя, то кивнув своєму босомуіндіанцеві й сказав Понсіо Даса: “а вийди-но з моїм приятелем, він хоче з тобоюпогомоніти про одну справу”, - і, хоч я вмирала від страху, в мене ще вистачилоглузду зрозуміти, що єдиний мій порятунок - це дати йому робити зі мною все, щовін захоче, просто на обідньому столі, - я ще й сама допомагала йому знайти моєтіло серед мереживних спідниць; своїми лаписьками він роздер на мені трико іпочав мене мацати, а я, задихаючись від його гнилого смороду, тільки й подумалаприголомшено: “господи, який сором, я ж сьогодні й не милася, ніколи було черезцього оленя!..”; нарешті, після кількамісячного посту він удовольнив свою хіть,але зробив це так похапцем і невміло, наче був набагато старший - або ще зовсімбезвусий хлоп’як: я ледве здогадалася, коли він абияк скінчив свою справу;украй пригнічений, він заплакав схожими на гарячу сечу сльозами і так гіркоплакав, що здався мені нещасним та самотнім, як сирота, і мені стало жаль нетільки його, а й усіх чоловіків на світі, і я почала його втішати, погладжуючисамими кінчиками пальців по голові: “та годі вам, мій генерале, не треба, у васіще все життя попереду”, - а тим часом індіанець повів Понсіо Даса в сад і вбивйого там, розкромсавши своїм мачете на дрібненькі шматочки, і їх розтяглисвині, що й тіла не можна було скласти, - “бідолаха, - сказав він, - але щовдієш, не було іншої ради, бо це б я мав собі смертельного ворога на всежиття”. Ці спогади були символами його колишньої влади, але вони ще більшерозтроюджували йому душу, бо тепер міцна ропа його влади зробилася рідкоюводичкою, і він не годен був навіть відмінити своєю волею злі чари якогось тамзатемнення; він здригався, коли цівка чорної жовчі стікала йому з губів настолик, за яким він грав у доміно з незворушним генералом Родріго де Агіляром,єдиним військовим, кому він довіряв своє життя з тих пір, як подагра скувала суглобиозброєного мачете ангела-охоронця, - та все ж, думалось йому часом, чи цедовір’я і влада, якими він наділив одну людину, не обернуться для нього лихом:“хіба не мій вірний друг зробив з мене вола, щоб перегодя здерти шкуру вождя іперетворити мене на нікчемного палацового каліку, який не може віддати жодногонаказу, бо все вже наперед виконано? нащо була ця дурна комедія - показуватилюдям замість мене двійника, якщо колись вистачало одного босого індіанця,котрий з мачете в руках прокладав мені шлях крізь який завгодно натовп,гукаючи: “геть з дороги, сволото, володар іде!” - і хто там знав, де в томулюдському лісі були справжні патріоти, а де зловмисники, ми тоді ще нездогадувалися, що найпідступніші - ті, котрі найголосніше кричать: “славагерою! хай живе генерал!”; а тепер, бачте, всієї армії замало, щоб знайти однуякусь паскудну королеву краси, чорти б її взяли!” - і він, згадавши, як вонапрослизнула крізь непрохідні кордони його старечої хіті, розлючено жбурлявдодолу кісточки, ні з того, ні з сього кидав посередині гру: думка про те, щовсі, крім нього, врешті-решт знаходять своє місце на цьому світі, гнітила його,сорочка на ньому була геть мокра від поту - це вперше в такий ранній час, івітрець із моря сьогодні смердів надлом, і раптом тоненько, наче флейта,засвистіла грижа, занила, потривожена вологою спекою: “це все від задухи”, -невпевнено сказав він і, глянувши в вікно, зчудувався: що за химерне світло надзаціпенілим містом, де, здавалося, не було ні одної живої душі - тільки зграї наляканихгрифів злітали з карнизів лікарні для бідних та ще якийсь сліпий на Військовійплощі, немов здогадавшись про те, що з вікна президентського палацу визираєтремтячий старий, замахав до нього ціпком, ніби спонукаючи до чогось, іпрокричав щось нерозбірливе, чого той не дочув, але сприйняв як ще однуприкмету гнітючого передчуття: щось от-от мало статися, проте надвечір тогодовгого похмурого понеділка він ще раз повторив собі: “це все від задухи”, - ізаснув одразу, як тільки ліг, заколисаний мрякою, яка шкреблася у вікна, - вінчув це крізь сон, бо слав тривожно, і, проснувшись, злякано гукнув: “хто там?”- але то билося його власне серце, настрахане дивним мовчанням півнів цьогоранку: йому здалося, що, поки він спав, корабель всесвіту зайшов у якийсьневідомий порт; він плавав у якомусь паруючому вариві, всі звірі й птахи,здатні передчувати загибель певніше, аніж дурні людські прикмети чинайповажніші науки, завмерли від жаху; повітря не стало, час повернув назад, івін, звівшись на ноги, відчув, що при кожному кроці серце його розбухає, щобарабанні перетинки от-от луснуть, а з носа тече якась кипляча рідина: “цесмерть!” - подумав він, побачивши свою залиту кров’ю сорочку, але йомузаперечили: “ні, мій генерале, - циклон!” - і то справді був найруйнівніший зциклонів, які розбили на низку островів єдине колись Карибське царство, -катастрофа була така таємнича, що тільки він - задовго до того, як сполошилисясобаки та кури, - зачув її наближення своїм первісним інстинктом, і таканесподівана, що ледве встигли знайти для неї жіноче ймення, бо офіцерів охопилапаніка, вони доповідали йому: “так точно, мій генерале, сам чорт узяв цюкраїну!” - але він наказав укріпити двері й вікна шпангоутами, поприв’язувативартових у коридорах, заперти курей та корів у канцеляріях на другому поверсі,прибити гвіздками кожну річ на її місці, від Військової площі й до найдальшихкордонів його похмурого царства, охопленого жахом; вся вітчизна стала на якір ізастигла так згідно його рішучого наказу - стріляти за перших ознак паніки, двапостріли в повітря, третій - по юрбі, а проте ніщо не завадило смерчевірозпанахати своїм страхітливим ножем броньовану головну браму палацу й гетьдалеко занести корів, хоч в і н навіть не оцінив влучності цього удару, вслідза яким у зяючий пролом, клекочучи, ринули горизонтальні водоспади зливи, якісипонули вулканічним градом: з гуркотом падали довкруг уламки балконів,плюхалися на землю звірі, занесені з підводних лісів, але він не думав прожахливі масштаби катаклізму, - в цьому ревінні потопу він питався себе,відчуваючи пряний присмак злоби: “де ж ти, Мануело Санчес? через тебе навітьслина моя стала гірка! де ж ти щезла в чорта, хіба й ця моя помста, цякатастрофа не досягне тебе?” Коли буря втихомирилася, з ним були тільки найближчійого помічники; баркасом випливли вони з конференц-залу, пропливли крізь брамукаретного сараю і, дружно вигрібаючи поміж верхів’ями пальм та вивернутимиліхтарями Військової площі, зайшли в мертву лагуну кафедрального собору, і тут його знову вразила думка про те, що вінніколи не був і не буде цілковитим господарем своєї влади; він страждав одзухвалості цієї гіркої правди, а тим часом баркас плив собі далі, натикаючисьто на барвисті відсвіти вітражів, обрамлених масивним золотим листям, то насмарагдові грона головного вівтаря, то на надгробки живцем похованихвіце-королів та померлих від зневіри архієпископів, то на гранітну скелюпорожнього адміральського мавзолею з зображенням трьох каравел: він звелівзбудувати цей мавзолей “на той випадок, якщо великий мореплавець захоче, щобйого поховали в нас”; обминувши вівтар, вони випливли каналом у внутрішнєподвір’я - тепер це був акваріум, який просвічувався аж до кахляного дна: там,у глибині, поміж тубероз і соняшників, шастали цілі косяки риби мохарра; далівони запливли в похмурі води обителі біскайок і побачили порожні келії,клавікорди, які плавали посеред басейну музичної зали, а на дні трапезної, підтовщею нерухомої води, - усіх побожних дів, які втонули в час обіду, кожна насвоєму місці за довгим заставленим стравами столом; випливши через балкон, в ін побачив під сяючим небом величезне болото там, де колись було місто, і тодівін повірив, “що й справді ця катастрофа спіткала світ лише для того, щобзвільнити мене від моєї муки - Мануелй Санч.ес, чорти б її взяли! і які ж товарварські методи в господа бога супроти наших!” - вдоволено думав він,озираючи безмежну каламутну хлань, усіяну силою-силенною потоплих курей, -місто втонуло в її глибинах, над водою стирчав тільки шпиль кафедрального собору,витикався ліхтар маяка та де-не-де виднілися сонячні тераси кам’яницьвіце-королівського кварталу, а на поодиноких острівцях на місці колишньогоневільничого порту отаборилися жертви урагану, останні, хто залишився живий:“ми недовірливо стежили за пофарбованим у кольори державного прапора баркасом,який стиха плив, пробираючись поміж дохлими курми, наче крізь водорості; мибачили сумні очі, печальні уста, руку, якою він задумливо благословляв уседовкола, щоб ущух дощ і встало сонце, - і тоді він воскресив утонулих курей, інаказав воді спадати, - і вона спала!..” Серед бравурних маршів, радісногокалатання дзвонів, святкової тріскотняви петард на урочистому закладенніпершого каменю відбудови, серед вигуків юрби, яка зійшлася на Військовій площі,щоб уславити благодійника, котрий прогнав геть дракона бурі, хтось ухопив йогопід руку й потягнув на балкон, - “бо зараз, як ніколи, народові потрібне вашепідбадьорливе слово!” - і перш, ніж йому вдалося втекти, він почув одностайнийгук, який пройняв його душу, наче вітер з розбурханого моря: “слава герою!” -ще з того найпершого дня, відколи прийшов до влади, він почувався зовсімбезпорадним, коли на нього дивилося ціле місто: слова застрявали в горлі, іясно, ніби перед смертю, він збагнув, що йому не вистачає і ніколи не вистачитьдуху стати на повен зріст над безоднею людської маси, - отож, стоячи наВійськовій площі, ми, як завжди, побачили ефемерний образ - осяяного ореоломбезтілесного старого в білій полотняній одежі, який мовчки поблагословив нас зпрезидентського балкона і за мить зник, але й цієї миттєвої з’яви булодостатньо, щоб ми впевнилися: він є! він, невсипущий, дбає про нас удень івночі, сидячи в плетеному кріслі під історичними тамариндами матусиного дому впередмісті, про щось думаючи з непочатою склянкою лимонаду в руці, слухаючи, якшурхотить маїсове зерно, що його провіює Бендісьйон Альварадо; крізь маревоспеки о третій годині дня він бачив, як мати спіймала зозулясту курку, затислаїї під пахвою і якось навіть ніжно скрутила їй шию, а потім почала умовлятисина, зазираючи йому в вічі: “ти скоро нінащо зведешся, заробиш собі сухоти, -хіба ж можна стільки думати? та ще й не їси нічого, зостанься хоч сьогодні вмене повечеряй!” - благала вона його, спокушаючи задушеною куркою, яка ще биласяв неї в руках, і він мовив: “ну, гаразд, матусю, я зостанусь”, - і до сутінокпросидів у плетеному кріслі, заплющивши очі, заколисаний ніжним духом, якийішов з казанка, де варилася курка, - так він сидів, повен невсипущих дум пронашу долю, бо ми почували себе певно в цьому світі лише тому, що вірили: вінтам, і йому не страшні ані чума, ні циклон, ні глузування Мануели Санчес, -ніщо, навіть сам час, адже він - месія, котрий думає за нас, знаючи, що мизнаємо, що його рішення буде саме таке, якого нам треба, бо він пережив усе незавдяки своїй незбагненній хоробрості чи винятковій обережності, а тому, щоєдиний з нас відав істинні розміри нашої судьби, - і він дійшов аж туди, докраю: “там, на східному кордоні, після важкої дороги я присів відпочити на тойостанній історичний камінь, матусю, де було викарбуване ім’я і дати життяостаннього солдата, котрий загинув за єдність вітчизни”, - і він побачивпохмуре холодне місто сусідньої держави, над яким безперестану сіється нуднамжичка, а густий ранковий туман тхне кіптявою; він побачив гарно вдягненихлюдей у трамваях, побачив білих першеронів з плюмажами, парадні екіпажі - тоховали якогось вельможу; побачив дітей, які спали на паперті собору,загорнувшись у газети, - “що воно в дідька за чудний народ? чи це часом непоети?” - здивувався він; “та ні, то іспанські прихвосні, вони там при владі”,- пояснили йому, і він повернувся з тієї подорожі, захоплений своїм відкриттям:у цілому світі немає нічого милішого над цей запах гнилуватих плодів гуайяв,цей ярмарковий гамір, цю гостру тугу, що нею крає твою душу призахідне сонцевбогої вітчизни, за межі якої він ніколи не переступить, - і не тому, щобоїться втратити стілець, на якому сидить, як патякають вороги, “а тому, щолюдина, матусю, - то дерево, яке росте в лісі, лісова звірина, яка покидає своєлігво тільки для того, щоб знайти собі поїсти”, - полюбляв казати він і,крутячись з боку на бік у важкій пообідній дрімоті, час від часу згадував такясно, наче перед смертю, той далекий серпневий четвер, коли він одваживсязізнатись у тім, що його властолюбство має межі: ця таємниця відкрилася тоді,коли він розмовляв наодинці з іноземцем, воїном іншої землі й іншої епохи, - тобув сором’язливий юнак, наділений честолюбним запалом і від народженняпозначений тавром самотності; він застиг у дверях, не наважуючись переступитипоріг кабінету, аж поки його очі не звикли до сутінків., напоєних ароматомрозпашілих від спеки гліциній, і він побачив старого, що сидів у кріслі,поклавши кулак на голий стіл, і був такий буденний та непоказний, зовсім несхожий на свої офіційні зображення: охорони при ньому не було, зброї - також,сорочка геть просякла потом, як у першого-ліпшого смертного, а на скронях булопоприліплюване листя шалфею - либонь, боліла голова, - “важко було повірити, щоцей наскрізь проіржавілий дід і є ідол нашої юності,, найяскравіше втіленнянаших честолюбних мрій!” - і тільки впевнившись у цьому, юнак увійшов докабінету й назвав себе, і голос його пролунав чітко й твердо, то був голосрішучої, дійової людини; “а він потиснув мою руку своєю ніжною, млявою рукою,рукою єпископа”, здивовано слухаючи фантастичні мрії молодого іноземця, котрийпросив у нього політичної підтримки та зброї для нещадної війни, яка раз іназавжди знищить усі консервативні режими від Аляски до Патагонії: “адже цясправа близька й вам, ваше превосходительство, я певен!” - і він, зворушений юнаковим завзяттям,спитав: “якого дідька ти встряєш у такі діла, хіба тобі вже так життянабридло?” - іноземець рішуче відповів на це: “найвище у світі щастя - віддатижиття за вітчизну!” - а він заперечивспівчутливо: “не будь йолопом, хлопче, вітчизна є тільки в живих, глянь-носюди, - і, розтуливши кулак, показав юнакові скляну кульку на долоні, - одне здвох: або в тебе ця штука є, або її чортма, і тільки той нею володіє, хто їїмає, - отак і з вітчизною!” - казав він, поплескуючи молодого іноземця поплечу, - так і випровадив його, нічого навіть не пообіцявши, а своємуад’ютантові, який зачиняв двері за юнаком, наказав: “цього хлопця не зачіпайтеі не стежте за ним, нічого він не зробить, у нього просто гарячка, як упівника, коли пір’я росте, тільки й усього!” Цей вираз ми почули від нього щераз - після того, як пройшов циклон, і він оголосив нову амністію політичнимв’язням та дозволив повернутися в країну всім вигнанцям - “ясна річ, окрімграмотіїв: цих я ніколи не впущу, - сказав він, - бо в них гарячка, як у тихпородистих півників, коли пір’я росте, і вони ні на що не здатні, а якщо издатні на щось, то гірші за політиків, гірші за те кодло в рясах, я вам точнокажу! а решта хай їде, незалежно від кольору шкіри, - треба, щоб відбудовавітчизни стала справою кожного!” - йому хотілося, щоб усі пересвідчилися втому, що він знову при повній владі, що збройні сили підтримують його, як іраніше, - особливо з того часу коли він поділив між офіцерами верховногокомандування продовольство й медикаменти, а також громадські пожертвування, щоїх надсилали з- за кордону як допомогу потерпілим від циклону; тепер родинийого міністрів відпочивали щонеділі на пляжах у поставлених там госпіталях тапольових палатках Червоного Хреста; військові продавали міністерству охорониздоров’я прислану з- за кордону плазму й тонни сухого молока, а міністерствоохорони здоров’я в свою чергу перепродувало все те лікарням для бідних; офіцеригенерального штабу вдовольняли своє честолюбство підрядами на громадськівідбудовчі роботи: була прийнята широка програма відновлення - після того, якпосол Уоррен надав країні надзвичайну позику, одержавши для своєї державинеобмежене право риболовлі в наших територіальних водах, - “чорт би їх побрав,тільки той володіє, хто має!..” - думав він, згадуючи кольорову кульку, якупоказував колись тому жалюгідному мрійникові, про котрого більше й не чувнічого; захоплений планами відбудови, він особисто займався кожною дрібницею,як то було на початку його правління; в сомбреро та мисливських чоботях він зранку й до ночі місив болото, обходячи всі вулиці, щоб відбудоване місто нічимне відрізнялося від того, яке він бачив у своїх снах, снах самотньогоутопленика; він наказував інженерам: “заберіть звідсіля ці будинки й перенесітьотуди, а то вони мені муляють очі!” - і будинки переносили; “підніміть метрівна два цю вежу, щоб із неї видно було кораблі на морі!” - і вежу піднімали;“поверніть цю річку навпаки, вона не туди тече!” - і річку повертали - негайно,не задумуючись; він був такий заклопотаний цією гарячковою відбудовою, своїмипланами, що геть занедбав менш істотні державні справи і зовсім розгубився,коли неуважний ад’ютант випадково бовкнув йому про дітей, а він, наче з небазвалившись, здивувався: “що за діти?” - “ті діти, мій генерале”, - “та які ж удідька ті діти?” - виявляється, від нього приховували, що армія таємно тримаєпід вартою дітей, які виймали з мішка виграшні номери, коли розігрувалася його лотерея, - військові боялися, щобдіти, бува, не проговорились, чого це щоразу виграє президент; батькам, якідопитувалися, де їхні діти, чому їх не відпускають додому, просто казали: “цене від
4
Він уникнув стількох підводних каменів та земнихнебезпек, пережив стільки згубних затемнень та вогненних небесних тіл, що внаші часи навряд чи хтось іще вірив у його смерть, напророчену картами. Апроте, поки тіло бальзамували та опоряджали, навіть ті з нас, хто не бувзабобонний, - хоч і самі собі не дуже вірячи, - в глибині душі такисподівалися, що от-от почнуть справджуватися давні віщування: в день його смертіріки потечуть назад, і їхній намул заб’є джерела, з неба лине кривавий дощ,кури знесуть п’ятикутні яйця, і всю землю огорне безгоміння й пітьма, ботоді-то й настане кінець світу. Та й як було в це не повірити, коли всі тінечисленні газети, які ще виходили, й досі запевняли нас, ніби він безсмертний,брехали про його діяння, використовуючи для цього архівні матеріали: нам щодняпоказували його так, ніби час застиг, - на передньому плані, в мундирі зп’ятьма сумними сонцями, який він носив у часи своєї слави, владного, діяльногой нівроку здорового, хоч ми давним-давно втратили лік його рокам; ми щоднябачили незмінні фото, на яких він знову відкривав усім відомі пам’ятники абогромадські заклади, що їх так ніхто ніколи й не бачив, - чи головував на урочистихзборах, які нібито відбувалися вчора, хоча насправді їх проводили ще в минуломустолітті, адже всі ми знали, що він не виходив на люди після страхітливоїсмерті Летісії Насарено, коли він зостався один у цьому нічийному домі, апоточні державні справи і далі йшли самі собою - за інерцією, виробленою рокамийого безмежної влади; він до кінця своїх днів замкнувся в занедбаному палаці,крізь вікна якого ми бачили, як заходить сонце, і туга краяла наші серця, - аскільки разів доводилося і йому споглядати це з трону своїх ілюзій; ми побачилизелене сяйво маяка, що заливало зруйновані покої кволою хвилею; ми побачилилампи бідняків серед громаддя схожих на скелі напіврозвалених будівель ізсонцезахисними шибками - колись тут були міністерства, орди бідняків захопилиці будинки після того, як котрийсь із звичних у наших краях циклонів зруйнувавущент халупи, що тулилися на горбах біля порту; ми побачили розпростерте внизудимуюче місто, побачили обрій, який з’являвся на мить у спалахах блідихблискавиць попільного кратера на місці проданого моря; то була перша ніч без нього в його неосяжній імперіїмалярійних озер, душних селищ у дельтах мулистих річок, його власних провінцій,захланно обгороджених колючим дротом, - тут плодилися без ліку корови чудовоїпороди, які народжувалися зі спадковою міткою - президентським тавром.Врешті-решт ми не тільки повірили, що йому справді судилося пережити й третюпояву комети, - більше того, ця думка вселила в наші душі спокійну певність,яку ми намагалися приховати, глузуючи з його старості, накидаючи йому звичкидревніх черепах або старих слонів, розповідаючи в пивничках анекдот про те, якурядові сповістили, що президент помер, а міністри злякано перезирнулися, зострахом питаючи один одного, хто ж тепер піде доповісти йому про це? - ха-ха-ха! - проте в ту пору йому було вже байдуже дотаких балачок, він навряд чи й розібрав би, правда це чи брехня, бо ніхто, крімнього, не знав тоді, що в пам’яті його зосталися тільки окремішні уламки з руїнминулого; один, як перст, глухий, як дзеркало, він насилу тягнув свої важкінемічні ноги через похмурі кабінети, - в котромусь із них хтось у сюртуці, знакрохмаленим комірцем, помахав йому білою хустинкою, подаючи якийсь загадковийзнак, - “прощавай!” - сказав він, і помилка стала законом: віднині службовціповинні були вставати з білою хустинкою, побачивши його, вартові в коридорах,прокажені між троянд махали білими хустинками, коли він проходив повз них:“прощавайте, мій генерале, прощавайте!” - та він їх не чув, він не чув нічого зчасів безпросвітної жалоби за Летісією Насарено, коли йому почало здаватися, щойого пташки спали з голосу від гучного співу, і він годував їх медом зі своїхтайників, закапував їм у дзьоби піпеткою краплі, - щоб. краще співали, і самвиспівував для них старих пісень: “пресвітлий місяченьку!” - виводив він, нездогадуючись, що це не пташки губили свій голос, а він чув дедалі гірше йгірше, і нарешті якоїсь ночі звичне дзижчання в його вухах обірвалося, щезло, -і тепер до нього ледве долинали тужні прощальні зойки примарних кораблів,заблуканих в імлі влади; йому вчувався свист уявного вітру, гомін пташок, якіспівали в ньому, втішаючи його в глухій безодні мовчання справжніх пташок. Малохто мав тоді право заходити до урядового палацу, де його можна було побачити вплетеному кріслі-гойдалці, коли він перечікував післяполудневу спеку в затінкупід навісом з квітів, розстебнувши кітель, знявши шаблю та триколірного, якдержавний стяг, пояса, скинувши чоботи й зоставшись у пурпурових шкарпетках -папа римський прислав йому дванадцять дюжин таких шкарпеток зі своїх власнихпанчішних майстерень; часто дівчатка з сусідньої школи, видершись на задністіни огорожі, що не так строго охоронялися, дивились, як він куняє у своїйбезсонній дрімоті, блідий, з листям цілющих рослин, поналіплюваним на скроні,посмугований промінням, яке пробивалося крізь накриття, - він нагадував їм рибумантарайю, що блаженно вивернулася догори черевом на дні водойми; “гей, старийпень!” - гукали вони, а він насилу розрізняв їх за хистким струмуванням юги,усміхався їм, привітно махаючи рукою без атласної рукавички, але зовсім не чувїхніх голосів; до нього долинав дух баговиння, запах креветок, що його приносивморський вітрець, він відчував, як кури дзьобають йому пальці на ногах, але нечув переливчастого грому цикад, не чув дівчаток, - не чув нічого. Єдинезв’язувало його тоді з навколишнім світом - декілька окремішніх спогадів проминулу велич; тільки вони підтримували в ньому життя, коли він відсторонивсявід державних справ і бездумно витав у хмарах влади; тільки завдяки їм вінопирався спустошливому подиху своєї старості, коли в вечірніх сутінках блукавбезлюдним палацом, ховався в порожніх кабінетах, відривав від доповіднихзаписок чисті поля та нотував на них своїм вишуканим почерком рештки останніхспоминів, що рятували його від смерті; якось уночі він написав: “я - святийЗахарій”, - потім прочитав це речення при перебіжному світлі маяка, перечитувавйого ще й ще, аж поки бозна-скільки разів повторене ім’я не здалося йомудалеким і чужим, - “якого дідька, - подумав він, подерши папірець на клаптики,- я - це я!” - і написав на іншій смужці паперу, що йому сповнилося сто роківтоді, коли вдруге з’явилася комета, - хоч і не був певний, чи це так, непам’ятав, скільки разів бачив комету; ще на одному клапті паперу, трохибільшому, він написав: “слава пораненим на полі бою, слава вірним воїнам,полеглим від рук ворожих”, - цю фразу він пам’ятав ще з тих часів, колизаписував усе, що думав і що знав; він написав на шматку картону: “паскудити заборонено!”- і пришпилив цей напис на дверях убиральні, в якій, зазирнувши випадково,застукав за рукоблудством одного з вищих офіцерів; він записував ту дещицю, якаще трималася в пам’яті, - хотів бути певним, що ніколи того не забуде: “ЛетісіяНасарено, - писав він, - моя єдина і законна дружина”, - ця жінка навчила йогочитати й писати, коли він був уже зовсім старий, і, як не силкувався він тепервоскресити її образ, побачити її святково вбрану, з триколірною, наче державнийстяг, парасолькою від сонця, із сріблястим коміром з песців, у хутрах першоїдами, - згадувалась вона йому тільки голою, коли в післяполудневу спеку лежалапід білою запоною від москітів; він пригадував “ліниву нерухомість твогоподатливого білого тіла, дзижчання електричного вентилятора, твої тугі груди,твій сучий запах, запах їдкого поту, - від одного доторку твоїх жорстокихчернечих рук тьмяніло золото, скисало молоко, в’янули квіти, - зате які буличудові ті руки в коханні!” - адже тільки вона домоглася неможливого: “скиньчоботи, бо забрудниш мої голландські простирадла”, - і він їх скидав, - “знімиремені, ти мене пораниш цими пряжками”, - і він їх знімав, - “зніми шаблю табандаж, зніми все, любий, а то я не відчуваю тебе”, - і він знімав усе: “тількизаради тебе!” - чого не робив зроду-віку для жодної жінки, ні раніше, ні післяЛетісії Насарено, “моєї єдиної і законної любові”, - зітхав він і записувавсвої зітхання на відірваний від доповідних записок пожовтілих клаптиках паперу,а потім згортав їх, ніби самокрутки, і ховав по всьому палацу, розтикаючи внайпотаємніші криївки, де тільки він один міг розшукати їх, щоб пригадати, хтотакий він сам, коли вже не пам’ятатиме нічого; ті папірці так і пролежали вйого схованках, ніхто не знайшов їх і тоді, коли навіть образ Летісії Насареновислизнув у стічні труби його пам’яті, і непорушним зостався тільки спомин пройого матір, Бендісьйон Альварадо, про її останні вечори в особняку: вмираючамати скликала курей, підтрушуючи в мисці маїсове зерно, щоб син не помітив, щовона помирає; як і раніше, вона приносила йому фруктову воду до гамака підтамариндами, щоб він не здогадався, що вона ледве дихає від болю; його мати,яка зачала його сама, народила його сама, а тепер сама гнила живцем, аж поки їїсамотні муки не пересилили гордість, і вона попросила сина: “поглянь-но, що таму мене на спині, чого мені так пече, мов жариною, просто сил нема!..” - вонастягла з себе сорочку, і він, жахнувшись, побачив її спину, роз’їдену гнійнимивиразками: у смердючому м’ясі лопалися малесенькі бульбашки - перші личинкичервів. “То були погані часи, мій генерале, коли не існувало державноїтаємниці, про яку не дізналася б громадськість, чи наказу, який би ретельновиконувався”, - так стало з тих пір, коли на святковий стіл був поданийвишукано зготований труп генерала Родріго де Агіляра; але йому було байдуже до всього на світі, його не турбували труднощівлади в ці гіркі місяці, коли мати конала на повільному вогні в спальні,суміжній з його власною; найкращі лікарі, які зналися на азіатських хворобах, встановили,що її недуга - не чума, не короста, не проказа чи котра-небудь інша східнаболячка, а якесь індіанське чаклунство, і вилікувати людину може тільки той,хто навів на неї хворобу; і він зрозумів, що це - смерть і, замкнувшись упалаці, став доглядати хвору матір по-материнському дбайливо, він ладен був самгнити разом з нею, аби тільки ніхто не бачив, що її зжирають черви; він звелівпривезти в палац усіх її курей, павичів та фарбованих пташок - їм дозволенобуло ходити й літати, де заманеться, щоб тільки мати не нудьгувала за своїмисільськими клопотами, за своїм домом у передмісті; він сам обкурював кімнату,палячи гілки дерева біха, щоб тільки ніхто не вчув трупного смороду, який ішовод конаючої матері; він сам змащував усілякими мазями її тіло, там червоне, тамжовте, а там і сине від притирань; він сам натирав її гнійні виразки турецькимибальзамами, не зважаючи на балачки міністра охорони здоров’я, котрий боявсячарів: “ну його к бісу, якщо ми помремо разом, матусю, тим краще!” - казав він,зле Бендісьйон Альварадо розуміла, що вмирає вона одна, і перед смертювідкривала синові сімейні таємниці, яких не хотіла забирати з собою в могилу:розповідала, як народила його, як послід після пологів кинули свиням;розказувала, що так і не змогла дізнатись, котрий із волоцюг був його батько;згадувала, - для історії, - як зачала його: стоячи і навіть не скидаючикапелюшка, бо в комірчині пивнички було повно мух, цілі рої дзижчали надбурдюками з брагою; в муках привела вона його на світ серпневого ранку впідворітті монастиря і, роздивляючись при сумному світлі герані, побачила, щоправе яєчко в нього велике, з плід інжиру завбільшки; він безперестану плакав,а з грудях наче волинка грала; розкутавши подароване черницями ганчір’я, вонапоказувала дитину на ярмаркових площах: може, якась добра душа нарає гарнихліків, дешевших за мед, що був нібито єдиним засобом від хирлявості та рахіту;люди втішали її, всяк по-своєму: мовляв, ще хтозна, що його жде, а зрештоюдитина годна до всього, хіба крім гри на духових інструментах, - і тільки однаворожка з балагану помітила: “ти глянь, у нього ж немає ліній на долоні, а цезначить, що йому на роду написано бути королем!” - “і так же воно й сталося!..”- та він, не зважаючи на материні слова, просив її, щоб вона заснула, щоб неворушила минулого, бо йому самому було краще думати, що всі ці перекрученняісторії вітчизни - просто марення хворої: “то все від гарячки”; він благав їїзаснути, загортав у лляне простирадло - за його наказом таких простираделнашили безліч, бо вони не розтроюджували її виразок; він клав матір на бік іпритуляв її руку їй до серця, - “не згадуй лихого, матусю, так чи інакше, я -це я, спи собі спокійно!” Чутки про те, що матріарх вітчизни гниє живцем,офіційно спростовувалися, натомість поширювались фальшиві медичні бюлетені, алеоповісники, які їх зачитували, самі ж таки потім свідчили, що всі ті бюлетенібрехливі, а насправді сморід од умираючої такий нестерпний, що прокажені й тірозбігаються; вони розказували, що в палаці ріжуть баранів, аби купати вмираючув свіжій крові, а простирадла з- під неї, вимазані гноєм, який тече з виразок,неможливо відіпрати, скільки не пери; оповідали, що він не буває вже ні вкорівні, ані в помешканні своїх наложниць, де його бачили щоранку навіть занайгірших часів; казали, що сам архієпископ хотів причастити вмираючу, але вінперестрів його на дверях: “тут ніхто не вмирає, святий отче, не вірте людськимбрехням!”; він їв разом з матір’ю - з однієї тарілки, тією ж ложкою, хоч укімнаті стояв дух чумного барака; він обмивав її перед сном, намилював її миломз найкращих собак, і жаль стискав йому серце, коли мати слабким голосомвіддавала свої останні настанови, - що робити з її птахами після її смерті: “невищипуйте з павичів пір’я на капелюшки...” - “гаразд, матусю”, - обіцяв він,змазуючи її креоліном, - “не примушуйте пташок співати на свята...” - “гаразд,матусю”, - казав він, загортаючи її в простирадло, - “забирайте квочок ізгнізда, як надходить гроза, щоб не висиділи василісків...” - “гаразд, матусю, -заспокоював він умираючу, кладучи її руку до серця, - не турбуйся, матусю, списпокійно”, - він цілував її в чоло, лягав долілиць близенько від її ліжка іненадовго засинав, наслухаючи за течією материного сну, вслухаючись у їїнескінченне марення, яке ставало дедалі осмисленішим, що ближчала смерть; лють,яка зростала в ньому щоночі, допомогла йому знести ту шалену лють, яка охопилайого душу скорботного понеділка, коли його збудила моторошна тишапередранкового світу, - “бо люба моя матуся Бендісьйон Альварадо вже недихала!..” - і тоді він розгорнув простирадло, в яке було закутане смердючетіло, і в слабкому світлі досвітку побачив на простирадлі відбиток - тіло своєїматері з притиснутою до серця рукою, але на цьому тілі не було жодного слідузарази чи старості, воно було міцне й чисте, ніби намальоване фарбою з обохбоків савану, і від нього йшли такі ніжні пахощі живих квітів, що повітря вкімнаті миттю очистилося, позбулося лікарняного смороду; і як потім не терли тепростирадло селітрою, як його не виварювали, - зображення було таке саме, що йспершу, і на лице, й навиворіт простирадла: воно само стало полотном,нетлінним, вічним полотном; але він у ту мить неспроможний був осягти всієївеличі цього дива, - розлючений, він вийшов геть зі спальні, грюкнувши двериматак, ніби грім гарматного пострілу прокотився палацом, - і тоді задзвонилидзвони всіх церков країни, - вони дзвонили безперестану сто днів і сто ночей, ікожен, хто просинався від того дзвону, розумів: він знову цілковитий володар своєї влади, і його незбагненне серце,приголомшене люттю й відразою до смерті, як ніколи, вороже нині голосовірозуму, людської гідності й співчуття, бо його кохана матуся БендісьйонАльварадо померла вранці двадцять третього лютого, в понеділок, і для світунастав новий вік, вік сум’яття і неладу. Серед мас не знайшлося старих, якіпам’ятали б день її смерті, зате луна її похорону докотилася й до наших днів,ми знали певно, що ніколи вже не був вінтакий, як раніше, що ніхто не смів порушити його сирітського безсоння, навітьколи давним-давно минуло сто днів офіційної жалоби, ніхто більше не бачив йогов скорботному палаці, де кімнати були переповнені нескінченними відлуннямипогребових дзвонів, де годинники показували тільки час його жалоби, де всіговорили, раз по раз зітхаючи, де охорона ходила боса, як за перших літ йогорежиму, - і тільки для курей була повна воля в цьому недоступному домі, володарякого зробився невидимим, стікаючи кров’ю від люті в плетеному кріслі, покийого дорога матуся Бендісьйон Альварадо пропливала палючими злиденними краями вдомовині, лежачи на тирсі й колотому льоду, щоб тіло її не гнило після смертібільше, аніж зогнило за життя, доки вона подорожуватиме на чолі урочистоїпроцесії по всьому його царству, аждо найглухіших закутків, аби ні одна жива душа не була позбавлена такої честі -вшанувати пам’ять його матері; тіловезли під звуки гімну, вітер розвівав чорний креп, - і так до самогоплоскогір’я, де на станціях її зустрічали заупокійною музикою ті самі мовчазніюрби, які в інші славетні часи приходили сюди, щоб лицезріти владу, сховану всутіні президентського вагона; тіло виставили в тому самому благовісномумонастирі, де колись давно, на початку всіх часів, безпритульна перекупкаптахів народила в підворітті байстря, яке стало королем, - ворота святинівідчинилися вперше за ціле століття, і кінні солдати влаштовували по селахоблави на індіанців, прикладами заганяючи їх, наче ту худобу, до храму, увеличезну залу, де гнітили душу крижані сонця вітражів, де дев’ять єпископів вурочистому облаченні служили, відправу: “спи, преславна!” - співали диякони,“мир праху твоєму!” - виводили дитячі голоси, а надворі дощ поливав герань,черниці роздавали вино й проскурки за упокій душі, під кам’яними арками патіопродавали свинячі реберця, чотки та пляшечки зі свяченою водою, в сільськихпивничках грала музика, на подвір’ях танцювали, - настала неділя, віднині йназавжди, - свято, яке затяглося на роки, ішло тими самими стежками втікачів,через ті самі вкутані туманом ущелини, кудою його матуся Бендісьйон Альварадо жива йшла колись слідом за сином,якого підхопив вітер боротьби за федерацію: вона не спускала з нього очей, - недавала обозним мулам розтоптати його, коли він, палаючи в лихоманці, падавнепритомний, навчала, як уникати небезпек, які чигають на мешканців плоскогір’яв містах, біля підступного, незбагненного моря, - вона боялася віце-королів,боялася пам’ятників, боялася крабів, бо вони п’ють сльози немовлят; вона всязатремтіла від жаху, побачивши вперше величний палац - дім влади, роздивляючисьйого крізь мряку в ніч штурму і гадки не маючи, що їй судилося померти в цьомудомі, в оселі самотності, де й зараз її син лежав долілиць на підлозі,мордований безсилою люттю, питаючи сам себе: “де ти в дідька поділася, матусю?в яких мочарах застряне твоє тіло? хто відганяє метеликів од твого лиця?” -зітхав він, завмираючи з жалю, прибитий горем, а його мати Бендісьйон Альварадотим часом пливла під балдахіном із бананового листя між гидотних болотянихвипарів, її виставляли напоказ у сільських школах, у казармах серед селітровоїпустелі, в індіанських селищах, - домовину з її тілом заносили до найкращогодому, всім показували її портрет, зроблений замолоду: на тому портреті вонабула вродлива й прибрана, з діадемою над чолом, з мереживним комірцем, який їїпримусили вдягти, хоч вона й не хотіла, а ще - вперше і востаннє в своєму житті- вона далася, щоб їй напудрили лице й підмалювали губи; їй загадали тримати вруці шовковий тюльпан, - “ні, не так, сеньйоро, а ось так, хай лежить наподолі”, - і тоді венеціанський фотограф, що знімав європейських монархів,зробив офіційний портрет найпершої дами, котрий тепер показували разом ізтрупом, як незаперечний доказ того, що в домовині справді лежить його мати, - покійниця таки була схожана свій портрет, бо ніщо не полишено було напризволяще: тіло потай підновляли,тільки-но гід спеки починала обпливати косметика та парафін, а в дощову пору зповік небіжчиці зчищали мох; армійські кравчині постійно доглядали її вбрання,здавалося, що його тільки вчора одягли, - стежили, щоб завжди був свіжий вінокіз квітів помаранчевого дерева, щоб не бруднилася біла фата цнотливоїнареченої, та сама, якої так і не довелося їй вдягти за життя, - “щоб у цьомуборделі нехристів ніхто й ніколи не посмів хоч заїкнутися, що ти не схожа насвій портрет, матусю!” - щоб ніхто не смів забути, кому належить влада звіку йдовіку, в усій країні, аж до найнужденніших поселень серед заболоченої сельви,де через стільки літ якось опівночі знову з’явився забутий допотопний пароплавз дерев’яним колесом, - він плив, світячи всіма вогнями, і люди на березізустрічали його з великодніми барабанами, гадаючи, що повернулися давніславетні часи: “слава герою! - гукали вони, - слава поборнику справедливості!”- вони стрибали в воду, прихопивши з собою хто відгодованого броненосця, хтогарбуза завбільшки з вола; вони перелазили через різьблені дерев’яні поручні,щоб уклінно вручити свою данину незримому володареві, чиї гральні костівизначали долю вітчизни, - і кожен вражено заклякав перед катафалком зішматочками льоду та кам’яною сіллю, який множився, відбиваючись у зачудованихдзеркалах президентської їдальні, виставлений на загальний огляд під лопатямивентиляторів старезного прогулянкового пароплава. що довгі місяці плив поміж примарних островів,намитих екваторіальними притоками, аж поки не заблудився в ері кошмарів, деквітучі гарденії мали розум, а ігуани літали в темряві, і настав кінець світу,дерев’яне колесо застряло в золотому піску і зламалось, лід розтанув, сільрозчинилася, розбухле тіло плавало в юшці з тирси, - “і тоді сталося диво, мійгенерале! ми побачили, як вона розплющила очі, як вони засяяли, наче цвітаконіту в січні, або як місячний камінь, і навіть найнедовірливіші з наспобачили, що скляне віко катафалка запітніло від її дихання, побачили, що навиду в неї виступили краплинки поту, побачили, як вона усміхнулась! Якби витільки знали, мій генерале, що тут зчинилося: ми на власні очі бачили дива - якплодяться мули, як виростають квіти на селітрі, бачили глухонімих, заглушенихвласним криком: “диво! диво! диво!” - кричали вони, і це справді було диво;скляне віко домовини розбили на друзки, мій генерале, і ледь не розірвали нашматочки тіло, - всяк хотів запопасти собі реліквію, отож довелося прикликатицілий батальйон солдат”, - щоб стримувати натиск шалених юрмищ, які лавоюсунули з усіх розсіяних по Карибському морю островів, почувши, що душа йогоматері Бендісьйон Альварадо дістала від бога силу чинити опір законам природи:людям продавали нитки з її савану, ладанки, воду з її труни, побожні листівки,на яких вона нагадувала королеву, - і новоприбулі товпища вливалися в однустрахітливу очманілу юрбу, що скидалася на незліченне стадо оскаженілих биків,які мчать наосліп, розбиваючи копитами все на своєму шляху, - “від їхньогогуркоту аж земля двигтить, - та ви й самі можете не почути звідси, мійгенерале, ось тільки прислухайтесь!” - і він прикладав долоню до того вуха, вякому не так дзвеніло, і прислухався, і почув - “матусю моя БендісьйонАльварадо!..” - почув нестихаючий грім, побачив безмежну нуртуючу трясовинуюрмища - до самого крайнеба, скільки сягало око; побачив повінь вогню - потікпалаючих свічок, який ринув, несучи з собою новий день, сліпучіший, аніжсьогоднішній сяйливий полудень, - бо його люба мати Бендісьйон Альварадоповерталася в місто, якого вона колись так боялася, вступала сюди так само, яквступила вперше, коли на ці краї хмарою сарани впала війна, і все навколопросякло духом сирого м’яса війни, - але тепер його матері нічого було боятися:він наказав повидирати зі шкільних підручників ті сторінки, де йшлося провіце-королів, і скасував їх таким чином назавжди, - “щоб і сліду їхнього небуло в історії!” - він звелів зруйнувати всі пам’ятники, - “щоб не тривожилитвого сну, матусю!” - отож вона поверталася, вільна від своїх правічнихстрахів, на руках у мирної юрби, поверталася без домовини, під чистим небом, дене вільно було навіть метеликам літати, поверталася, вгинаючись під тягаремзолотих дарів, які приносили їй упродовж її нескінченної подорожі з краю сельвичерез усе його приголомшене царство скорботи, - небіжчиці не видно було підкупою золотих милиць, які їй дарували зцілені паралітики, золотих зірок -дарунків од тих, хто врятувався при корабельній аварії, золотих фігурокнемовлят - від зневірених безплідних жінок, що поспіхом розроджувалися внайближчих кущах, - “як у війну, мій генерале!..” - а вона пливла на хвиляхруйнівного потоку, - то було біблійне переселення цілого народу, який не знав,де йому подіти своє хатнє начиння, свою худобу, де прожити решту свого життя, іне мав жодної іншої надії на спасіння - лише потаємні молитви БендісьйонАльварадо, ті самі, якими зона відводила на війні кулі від свого сина, коливін, тільки-но оклигавши після нападу лихоманки, з червоною ганчіркою на голові,ліз у самісіньке пекло бою, гукаючи: “хай живе партія лібералів! хай живефедерація! к чорту іспанських прихвоснів!” - хоч насправді його штовхала впередтільки тваринна цікавість уродженця плоскогір’я - прагнення побачити море; алесьогоднішні юрмища злидарів, що затопили місто, несучи тіло БендісьйонАльварадо, були куди безладніші й несамовитіші, аніж усі ті юрби, якіспустошували країну в роки війни за федерацію, - вони були ненажерливіші, ніжсарана, страшніші від паніки, - це було найжахливіше з усього, чого набачилисянаші очі за нескінченні роки його влади: “та тут увесь світ, мій генерале,погляньте лишень, яке диво!..” Пересвідчившись, що так воно й є насправді, вінвийшов нарешті з пітьми своєї жалоби - блідий, суворий, з чорною пов’язкою нарукаві, сповнений рішучості вжити всю свою владу, щоб домогтися канонізаціїсвоєї матері Бендісьйон Альварадо на підставі численних доказів її святості;він послав у Рим своїх найосвіченіших міністрів і знову, як колись, запросив досебе папського нунція - на чашку шоколаду з печивом; він прийняв нунція піднавісом із квітів, по-домашньому, лежачи без сорочки в гамаці та обмахуючисьбілим сомбреро, - нунцій сидів навпроти, тримаючи в руках чашечку гарячогошоколаду з ваніліном, від його сутани пахло лавандою, і він зовсім не зважав наспеку та куряву, на тропічну нудьгу, на послід пташок небіжчиці матусі, якийраз по раз падав через дірочки в накритті разом із сонячними відблисками:нунцій пив шоколад, жував печиво неквапно, наче соромлива наречена, всіляконамагаючись відтягнути гіркоту останнього ковтка, незворушний у своємуплетеному кріслі, - “цим кріслом я поступаюсь тільки вам, панотче!” - так само,як за давніх славетних часів, коли в такі ж ось тихі вечори інший нунцій,старий і наївний, з усіх сил намагався навернути його до Христової віри за допомогою схоластичних головоломок ФомиАквінського, - “а сьогодні я сам хочу навернути вас, панотче, бо світміняється, і нині я вірую!” - і ще раз повторив, не змигнувши оком: “нині явірую!” - хоч насправді не вірив ні в цей світ, ні в той, а вірив лише в те, щойого кохана матуся має право на славу святої: вона заслужила це право своєюготовністю до самопожертви та взірцевою скромністю, отож він обґрунтовує своєпрохання не свідченнями якогось там наброду, не всілякими перебільшенимичутками, буцімто Полярна зірка рухалася слідом за похоронною процесією абомузичні інструменти самі починали грати в зачинених шафах, коли вулицеюпроносили тіло небіжчиці, - ні, його незаперечний доказ - це ось простирадло,яке він розгорнув, наче вітрило, в сяйві серпневого дня, аби нунцій побачив те,що побачив насправді: образ його матері Бендісьйон Альварадо. яка лежить набоці, приклавши руку до серця, і на тілі її не видно ані найменшого слідустарості чи хвороби, - його пальці відчули вологу безсмертного поту, вінвдихнув ніжний запах живих квітів, а довкола не вгавали її птахи, збудженіподихом чуда: “ось бачите - диво, святий отче! - казав він, показуючипростирадло то на лице, та навиворіт, - пташки й ті її впізнають!” - але нунційпридивлявся до полотна з прискіпливістю, яка допомагала йому помічати брудтлінних пристрастей на полотнах великих майстрів християнського світу, заінтенсивністю одного якогось кольору виявляти ущербність вдачі художника інавіть його хитання у вірі; він був захоплений, коли побачив якось на власніочі, що земля кругла, лежачи навзнак під куполом самітної каплиці в примарномумісті, де час не проходив, а пропливав, - і, нарешті наважившись відвести очівід простирадла після ретельного огляду, він заявив м’яко, але рішуче, щозображене на полотні тіло “не є виявом волі божої, безмежної милості господанашого, - більше того, ваше превосходительство, це робота художника, вельмивмілого і в добрих, і в лихих творіннях, - майстер цей скористався з довірливостівашого превосходительства і вжив не олійної фарби, а нікудишньої саморобної: вичуєте, як тхне скипидаром? сюди ще намішано гіпсу та живиці - такою фарбою хібащо вікна розмальовувати, повірте мені, ваше превосходительство! а вогке полотнолише тому, що просякнуте оліфою і його довго тримали в темному місці, - вамсказали неправду, нібито це передсмертний піт вашої матінки, на жаль, тутнічого не вдієш!..” - і щиро засмучений нунцій замовк, а скам’янілий старийвтупився в нього із свого гамака, з глибини свого загадкового азіатськогомовчання, - він навіть рота не розтулив, щоб заперечити нунцієві, хоча сам, навласні очі, бачив, як сталося диво, - “сам, власними руками, загорнув тебе в цепростирадло, матусю, а вдосвіта прокинувся, нажаханий тишею, бо ти вмерла, іцілий світ ніби поринув на дно морське, - я сам бачив це чудо, якого біса вамще треба!..” - проте він не став сперечатися з нунцієм - лише моргнув двічі, нестуляючи побік, наче та ігуана, ледь осміхнувся і мовив, зітхнувши: “ну, гаразд,панотче, хай буде, як ви кажете, але затямте собі, що віднині тягар ваших слівляже на вас, - я повторюю по буквах, щоб ви пам’ятали, скільки й житимете:віднині тягар ваших слів ляже на вас, - і я за вас не відповідаю, панотче!..”Увесь світ закляк у важкому сні цього тижня, сповненого лихих знамень, поки він не зводився зі свого гамака навітьдля того, щоб поїсти, - лежав, одганяючи пташок, які сідали просто на нього,відмахувався від сонячного проміння, яке пробивалося крізь навіс, - думав, щото теж пташки; він нікого не прийняв і не віддав жодного наказу, але службаохорони громадського порядку не поворухнула й пальцем, коли юрби підкупленихфанатиків удерлися до резиденції папського посла, пограбували там музейісторичних реліквій, схопили нунція, котрий саме ніжився в басейні, і витяглиголого на вулицю, - “вони обгидили його з голови до ніг, мій генерале!” - та він і не ворухнувся в своєму гамаці, аніоком не змигнув, коли його сповістили, що нунція верхи на ослі возять торговимрайоном, ллють па нього з балконів помиї та кричать: “агов, товстопуза дівоватиканська, ти скоро вже розродишся?..” - і лише коли нунція ледь живогопокинули на базарному звалищі, вінзвівся з гамака й рушив до конференц-залу, відмахуючись від пташок і рвучипавутину, яка з’явилася за час жалоби, - на рукаві в нього й досі була чорнапов’язка, а очі геть запухли від безсоння; він наказав посадити нунція на пліт,дати йому їжі на три дні й залишити напризволяще посеред моря, там, депропливають кораблі з Європи: хай увесь світ знає, що тут чинять із чужаками,які здіймають руку на велич нашої вітчизни, - “і хай сам папа затямить раз іназавжди, що він велике цабе в Римі, поки сидить на своєму золотому троні зісвоїм перснем, а тут я - це я, чорти б вас побрали, паскуди довгополі!” Цевплинуло, бо ще до кінця того року питання про канонізацію Бендісьйон Альзарадобуло поставлене знову; домовина з її нетлінним тілом тепер стояла в головномунефі кафедрального собору, сюди приходили для поклоніння, небіжчицю вславляли звівтарів, стан війни з Ватиканом скасували, юрби на Військовій площі славилимир і господа нашого, а в цей час вінприймав з усіма почестями аудитора Найсвятішої конгрегації обрядів, подвижниката оборонця віри, монсеньйора Деметріо Альдоуса, на прізвисько “еритреєць”,якому було доручено вивчити до дрібниць життя Бендісьйон Альгарадо, щоб незосталося ні найменшого сумніву щодо її святості; “все на ваш розсуд, панотче”,- сказав він, не відпускаючи рукисмаглявого абіссінця, котрий відразу ж завоював його довір’я, бо над усе любивжиття, їв ігуанячі яйця, захоплювався півнячими боями, мулатками, танцями, -“так само, як і ми, мій генерале!” - отож за його наказом перед цим чортовим законником розчинилися всі двері -ніхто не смів чинити йому перепон, адже у всьому безмежному царстві скорботи небуло нічого прихованого від людських очей, нічого такого, що не свідчило бнезаперечно: сам бог повелів Бендісьйон Альварадо стати святою, - “вся вітчизнаваша, панотче, все до ваших послуг!” - ясна річ, усе було до його послуг: військанавели лад у резиденції папського посла, і перед домом ще до світанкувишикувалися незліченні лави одужалих прокажених, які прийшли сюди показатимолоду шкіру на місці давніх виразок; прийшли колишні хворі на недугу святогоВітта - тепер вони залюбки просилювали нитку в голку перед усіма недовірливими;прийшли ті, що розбагатіли, граючи в рулетку, - вони розказували, як БендісьйонАльварадо являлась їм уві сні й називала щасливі номери; прийшли ті, хторозшукав своїх рідних, котрі пропали безвісті, й ті, хто знайшов тіла своїхутоплеників, і ті, хто не мав нічого, а нині має все, - вони посходилисязвідусіль і нескінченним потоком пливли через душний кабінет, прикрашенийаркебузами, якими колись убивали канібалів, та панцирами доісторичних черепах сераУолтера Рейлі, золотошукача: в цьому кабінеті невтомний еритреєць вислуховувавїх усіх, не ставлячи ніяких питань, не перебиваючи, - спітнілий, вінбезперестану курив свої дешеві сигари, хоч у кімнаті й так нічим було дихативід диму та запаху людських тіл, і ретельно записував усі свідчення, примушуючикожного свідка підписуватися під своїми словами: “той пише своє повне ім’я, тойставить хрест або прикладає пальця, достоту як ви, мій генерале, - одне слово,всі розписуються, хто як може”; тільки-но виходив один відвідувач - до кабінетузаходив другий, точнісінько такий, як і попередній: “у мене були сухоти,панотче”, - починав він, - “у мене були сухоти”, - записував еритреєць, - “атепер послухайте лишень, як я співаю!”, “я був імпотентом, панотче, а тепер осьтільки гляньте!” - “я був імпотентом”, - записував еритреєць вічним чорнилом,щоб його точних записів ніхто не виправив, поки й роду людського, - “в мене бувживий звір у череві, панотче”, - “в мене був живий звір у череві”, - безжаліснозаписував еритреєць, задурманений міцною кавою, отруєний смердючими сигарами,припалюючи щоразу нову од недогарка, - “сидить розхристаний і смалить, -справжній мужчина, мій генерале!” - “еге ж, - згоджувався він, - справжній мужчина, нічого не скажеш! кожному своє!” - асвященик трудився без перепочинку, нічого не їв аж до смерку, - щоб не гаятичасу, - і навіть увечері не спочивав, а, скупавшись, ішов до порту, заходив упершу-ліпшу таверну, вдягнений у латану полотняну сутану, голодний, як вовк, -сідав за один стіл з вантажниками, їв з ними одну юшку, розбирав рибу, як вони,руками, перемелював навіть кістки своїми диявольськими зубами, що аж сяяли втемряві, сьорбав юшку просто з миски, - “наче якийсь волоцюга, мій генерале!..”- свій серед того наброду, серед моряків із обшарпаних вітрильників, що возятьна продаж мавп та зеленкуваті банани, возять цілими партіями молоденьких повій- “у скляні готелі Кюрасао, до Гуантанамо, панотче, доСантьяго-де-лос-Кабальєрос, хоч там і моря нема, щоб причалити, панотче, довсіх тих найгарніших і найсумніших островів, що про них ми мріяли ночами, аж довранішньої зорі, панотче, - згадайте, які ми робилися самі на себе не схожі,коли шхуни відпливали, згадайте віщуна-папугу, котрий угадував майбутнє в доміМатильди Ареналес, згадайте раків, які вилазили з мисок із юшкою, згадайтеакулячий дух, і далекий гуркіт барабанів, - оце життя, панотче!” - “атож,хлопці, кляте життя!..” - “він таки по-нашому говорить, мій генерале, наченародився у Кварталі Собачих Бійок!..” - він ганяв з ними на пляжі м’яча,вивчився грати на акордеоні краще, ніж музики з узбережжя, співав краще відних, швидко вивчив добірну моряцьку говірку і міг будь-кого за по<