Отой Антін, що онде п'яний викрикує на толоці, був все якийсь нещасливий. Все йшло йому з рук, а ніщо в руки. Купить корову, та й здохне, купить свиню, та й решетину дістане. За кожний раз отак.
Але як умерла йому жінка, а за нею і два хлопці, та й Антін як не той став. Пив, а пив, а пив; пропив букату поля, пропив город, а тепер хату продав. Продав хату, взяв собі від війта синю книжку службову та й має йти десь найматися, служби собі шукати.
Сидить отам п'яний та й рахує, аби село чуло, кому продав поле, кому город, а кому хату.
- Продав - та й авус! Не моє - та й решта! Не мо-о-є! Ей, коби дід мій та підвівси із гроба! Моспане, штири воли як слимузи, дваціть штири морги поля, хати на ціле село! Все мав. А онука, аді!
Показував селові синю книжечку.
- Ой, п'ю та ще буду. За своє п'ю, ніхто до того рихту не має. А він мені каже: мой, грунт прісцєв-єс! Печєтку прибиває та й картає! Е, я ще не таких вітів видів.
Аби тобі так умирати легко, як мені гезди легко!
Йду я з хати, геть цалком вже віходжу, та й поцілував-сми поріг, та й іду. Не моє - та й решта! Бий, як пса від чужої хати! Можна - проши. Було моє, а тепер чуже. Віходжу надвір, а ліс шумить, словами говорить: верниси, Антоне, до хати, верниси, мой!
Антін б'ється обидвома кулаками в груди, аж гомін селом іде.
- Знаєте, туск такий прішов, що раз туск! Входжу назад до хати. Посидів, посидів, та й віходжу - не моє, що маю казати, коли не моє...
- Аби так моїм ворогам конати, як мені було із свої хати віступати!
- Віходжу я надвір та й ні, таки обмарило. Дзелений мох на хаті, треба би її пошивати. Камінь, вода - не я тебе буду, небого, пошивати. Камінь,- аби камінь, та й розпук би си із жєлю!
Антін по цім слові гатить руками у землю, як у камінь.
- Сів я на приспу. Ще небіжка мастила, а я глину тачками возив. Лиш хочу встати, а приспа не пускає, ступаю - не пускає. А мені жєль, не жєль, ні! Але таки гину... Сиджу я та реву, так реву, якби з ні хто паси дер. Люди ззираютьси на покаяніє.
- Аді, отам коло воріт та піп прощі казав. Увесь мир плакав. Порєдна, каже, жона була, працовита...
- Перевертайтеси в гробі, небожєта, бо-м лайдак. Пропив-єм усе що до нитки. І полотно пропив. Чуєш, Маріє, та й ти, Васильку, та й ти, Юрчику, тепер дєдя 'ме у рантухових сорочках ходити та жидам води доносювати...
Антін тепер показує на війтову хату.
- Але вітиха - добра жінка. Вінесла ми хліб на дорогу, аби віт не видів. Най пан бог твоїм дітем годить, де си поступ'ють. Най вам бог усім дає ліпше, як мені...
- На який гатунок я маю на чужі приспі сидіти? Іду. Лиш поступив-єм си, а вікна в плач. Заплакали, як маленькі діти. Ліс їм наповідає, а вони сльозу за сльозов просікають. Заплакала за мнов хата. Як дитина за ма-мов - так заплакала.
- Обтер-єм полов вікна, аби за мнов не плакали, бо дурно, та й віступив-єм цалком.
- Ой легко, як каміня гризти. Темний світ навперед мене...
Антін обводить рукою довкола себе.
- Є ще гезди гроші, але буду пити. З нашими людьми нап'юси, з ними пустю. Най знають, як із села-м ві-ходив.
- Аді, в пазусі маю синю книжечку. Оце моя хата, і моє поле, і мої городи. Іду собі з нев на край світа! Книжечка від цісаря, усюда маю двері втворені. Усюда. І по панах, і по жидах, і по всєкі вірі!
ВИВОДИЛИ З СЕЛА
Над заходом червона хмара закаменіла. Довкола неї заря обкинула свої біляві пасма, і подобала та хмара на закервавлену голову якогось святого. Із-за тої голови промикалися проміні сонця.
На подвір'ї стояла гурма людей. Від заходу било на них світло, як від червоного каменя,- тверде і стале. З хорім іще сипалося багато народу. Як від умерлого - такі смутні виходили.
За людьми вийшов молоденький парубок із обстриженою головою. Всі на нього дивилися. Здавалося їм, що та голова, що тепер буяла у кервавім світлі, та має впасти з пліч - десь далеко на цісарську дорогу. В чужих краях, десь аж під сонцем, впаде на дорогу та буде валятися. Мама стояла на порозі.
- Ти вже йдеш, синку?
- Йду, мамо.
- А ти ж на кого нас покидаєш?
Жінки заплакали, сестри руки заломали, а мама била головою до одвірка.
Підійшов до сина тато.
- Сідаймо, синку, на фіру, бо колію спізнимо.
- Ще цу ніч переначуй у мене, синку. Я тебе так гірко пістувала, дула-м на ті, як на рану... Я тебе разом з сонцем вірідю і плакати не буду. Переначуй, переначуй, дитинко!
Взяла сина за рукави та повела до хати.
Мир подався д'воротям. Незабавки вийшла мама з сином. Твар мала бліду як крейда.
- Синку,- питався тато,- а мені хто, небоже, кукурудзки вісапає?
Хлопи заревіли. Тато впав головою на віз і трясся, як лист.
- Гай, ходім.
Мама не пускала.
- Миколайку, та не йди-бо! Та заки ти обернешси, то пороги в хаті поскривлюютьси, то вугли погниють. Мене не застанеш уже і, відай, сам не прийдеш.
Ймила сина за ноги.
- Воліла бих ті на лаву лагодити!
Пішли.
Хто стояв коло воріт, то йшов рекрута відводити.
Переходили ліс.
Листя встелило дорогу. Позагиналося у мідяні човенця, аби з водою осінньою поплисти у ту дорогу за рекрутом. Ліс переймав голос мамин, ніс його у поле, клав на межі, аби знало, що як весна утвориться, то Миколай на нім вже не буде орати.
За лісом стали в полі. Рекрут взявся прощати з селом:
- Бувайте здорові і свої і чужі. Як чим докорив-єм, то забудьте, але благословіть у далеку дорогу.
Всі поскидали капелюхи.
- Повертайси здоровий назад та не забавлєйси.
Син з татом сіли на фіру. Мама ймилася руками за колесо.
- Синку, озми мене з собов. А ні, то буду полем бічи направці та й тебе здогоню.
- Люди добрі, озміть-ко жінку, бо руки собі поломить.
Люди силоміць відтягли від воза і держали. Фіра рушила.
- Йди здоров, Миколаю! - кричала громада.
Тої ночі сиділа на подвір'ї стара мама та захриплим голосом заводила:
- Відки тебе візирати, де тебе шукати?!
Доньки, як зазулі, до неї говорили. Над ними розстелилося осіннє склепіння небесне. Звізди мерехтіли, як золоті чічки на гладкім залізнім тоці.
СТРАТИВСЯ
Колія летіла у світи. У кутику на лавці сидів мужик та плакав. Аби його ніхто не бачив, що плаче, то ховав голову у писану тайстру. Сльози падали, як дощ. Як раптовий, падали, що нараз пуститься, та й незабавки уймається.
Твердий такт залізниці гатив у мужицьку душу як молотом.
- Та ще снив ми си недавно. Десь я беру воду з керниці, а він десь на самім споді у такі подерті кожушині, що господи! Тут-тут утопитьси. «Миколайку, синку,- десь я єму кажу,- а ти ж тут що дієш?» А він мені вповідає: «Ой дєдю, не годен я у воську вібути». Кажу я єму: «Терпи, та навуки бериси, та чисто коло себе ходи. Та й, аді, вже навчився...»
Одна велика сльоза покотилася долів лицем та й впала на тайстру.
- Їду до него, та знаю, що вже го не застану. Але ци буде до кого вернутиси? Бігла за мнов полем, кервавими сльозами просила, аби ї взєти. Ноги ї посиніли від снігу, верещила як несповна розуму. Але-м нагнав коні та й прімкнув. Може, де там серед поля вже домерзає... Було стару взєти. А нам же тепер чого треба? Най гроші йдуть, най худоба з голоду гине! Таким трупам, як ми, та нащо нам? Торби най пошиє, та підемо просючи межи люди у то місто, що Миколаєва могила у нім буде.
Притулив лице до шибки, та й сльози по вікні спливали.
- Ой стара, тото-м діждалиси на сивий волос вінка! Тото, небого, десь б'єш головов у стіни, тото до бога ридаєш!
Старий схлипав, як мала дитина. Плач і колія відкидали сивою головою, як гарбузом. Сльози плили, як вода з нори. Мужикові причувся голос його старої, як вона біжить боса та просить, аби її взяв з собою. Але він коні батогом та батогом. Лиш зойк чути по полю, але далеко.
- Небезпешно вже ї не застану. Коби ще мене спрєтали разом з Миколов у могилу. Най би-м гнили разом, як вкупі не можемо жити. Най би над нами і пес не гавкнув на чужі стороні, але най бих укупі були! Де ж він сам буде в чужі чужиниці!
Колія бігла світами.
- А шкода, що-с був уріс, як дуб. Бувало, що озме в руки, та й горить му у тих руках. Було одну втєти ще малому...
Колія добігала до великого міста.
Виходив із людьми. На вулиці лишився сам. Мури, мури, а між мурами - дороги, а дорогами - тисячі світил в один шнур понасилювані. Світло у пітьмі потопало, дрожало. Ось-ось впаде, і чорне пекло зробиться.
Але світила пускали коріння у пітьму і не падали.
- Ой Миколайку, кобих ті хоть умерлого видів. Вже і мені, синку, тут буде амінь!
Сів під мур. Тайстру поклав на коліна. Сльози вже на неї не падали. Мури подавалися один д' одному, світила сходилися всі докупи і грали барвою, як веселка. Замкнули мужика, аби його добре оглянути, бо він з дуже далеких країв сюда завандрував. Став дощ накрапати. Ще гірше скулився та й взявся молити:
- Матінко Христова, усім добрим людем стаєш на поратунок. Николаю свєтий...- та й бився в груди.
Поліцай надійшов та й справив до касарні.
- Пане вояк, а то тутечка умер Миколай Чорний?
- Він повісився у вільхах за містом. Тепер лежить у трупарні. Йдіть тією вулицею вдолину, а там хтось вам покаже.
Вояк пішов дальше вартувати. Мужик лежав на вулиці та й стогнав. Як пролежався, то пішов вулицею вдолину. Ноги делькотіли, як підвіяні, і шпоталися.
- Синку, синку, та й ти стративси!.. Скажи мені, синку, що тебе у гріб загнало? Нащо ти душу стратив?! Ой привезу я розрадочку мамі від тебе. Марне пропадем.
У трупарні на великій білій плиті лежав Миколай. Гарне волосся плавало у крові. Вершок голови відпав, як лупина. На животі був хрест, бо навхрест пороли та позшивали.
Тато припав на коліна у ногах Миколая та молився. Цілував ноги сина, бив головою у плиту.
- Ой дитинко, ми тобі з мамов весілє лагодили та музики наймали, а ти собі геть від нас пішов...
Потім підніс трупа, обіймив за шию та й питався, як коли би радився:
- Скажи ж мені, кілько служеб наймати, кілько на бідні роздати, аби тобі бог гріха не писав?..
Сльози падали на трупа та на білу студену плиту. Плачучи, убирав сина на смерть. У біленьку мережану сорочку, у пояс вишиваний та в капелюх із павами його убрав. Писану тайстру поклав під голови, в головах поклав свічку, аби горіла за страчену душу.
Такий годен та гарний парубок у павах! Лежав на студеній мармуровій плиті та гейби усміхався до свого тата.
У КОРЧМІ
Коло довгого стола сидів Іван та й Проць. Котили по столі завзяті слова і, схилившися, слухали, що стіл говорить. Нарікали та й пили. Проця жінка била, а Іван його вчив бути паном жінці.
- Ого, вже най того вола шлях трафить , що го корова б'є! - казав Іван.- Якби ні жінка мізинним пальцем кинула, та й - бих капурець зробив, на винне яблуко бих розпосочив! Мой, таже це покояніє на увесь світ, аби жінка лупила чоловіка, як коня! Але я би її борзо спамнєтав, так бих спамнєтав, що би не помнєтала, куда ходить. Віострив би-м сокиру на точилі та й бих руки по лікті обрубав. Лиш раз, два - та й руки гаравус!
Сказав оце Іван та й здоймив руки вгору, як коли би мав гадку злетіти. Подав голову взад, очі вп'ялив у Проця та чекав, що Проць йому скаже.
Проць помахував головою та й нічого, сирота, не казав, бо що мав казати, коли все правда.
- Мой, ти, паршєку, не телепайси над книжков, як шибеник на грабку, але давай, брє, горівки. Я платю, а ти давай, бо мій кременал, а твоя смерть! Не гиндлюй зо мнов, але сип тої браги...- казав Проць та й бив кулаком у стіл.
Жид сміявся, наливаючи горівку. Ґазди стали пити. Нахилювалися до себе і відхилювалися, як би дві галузці, що ними легенький вітер колише.
- Та гадаєш,- казав Іван,- що бих чекав на шандарів, аби ні брали? Лиш бих руки обрубав, та й сардак на себе, та й на мелдунок. Встид за встид, але би-м сказав панам, що ні жінка била, а я руки обтєв. Може би-м, яку днину посидів, а може бих, і годину не пацив...
По цім слові пили горівку. Так гірко пили, як кров, кров свою - так кривилися.
- Процю, брате... видиш, п'ємо горівку, ти мене чєстуєш, але п'ємо свою працу, свою кервавицу. Кров свою п'ємо, жидам бенькарти годуємо. Але радю тобі, щире тебе наказую, припри собі жінку, най вона до тебе руки не протєгає. Мой, таже ти сміхом став по селу, жінка б'є та духу наслухає, а ти газдов маєш бути?! Я би таку жінку дзумбелав, та в ступу бих запрєгав, та канчук дротєний з клинка бих до неї стєгав!
Іван виймив гроші і хотів заплатити горівки, але Проць змів гроші на землю, бо дуже розсердився.
- Іванку, чьо мене, брє, пореш без ножа? Я маю охоту тебе зачєстувати, бо ти мене, як якись казав, як мама рідна, на добре радиш. Не тич мені гроший, але пий.
Та й знов лили.
- Або говори з нев по добру! Як прийдеш додому, та й кажи жінці так: «Мой, жінко, де ти мені прицєга-ла? Ци на смітю, ци в церкові? Ци рабін нас вінчев, ци ксьондз слюб давав? Ти до мене руки протєгаєш, а я ручки втну. Аді, внеси столець та й сокиру, та й мемо рахуватиси...» Так ти ї заповідай, та, може, напудиш...
- Іванку! Ти, небоже, мої жінки не знаєш. Таже вона така тверда на серце, що би ката не збояласи. Я чє-сом хочу ї дати огрозу, але вона, що має під руками, та як ні впоре! Аби ї дохторі так по смерті пороли! "Ти, марнотрате,- каже,- ти що видиш та до коршми тєгнеш, та ще мене хоч збиткувати?!" Але кажу ти, що я такий від неї битий, такий парений, що прийде ми си від хати йти. Але кажу, може, ї бог руки без мене усушить, може, я допросюси цего у бога...
- Чекай на бога, чекай, дурний, а вона ме бити, аж на вітер здоймати. О, вже ти такий ґазда свої жінці, як вербовий заніз у ярмі. Плюнути не варт на такого ґазду!
Проць закашлявся, аж посинів. Іван поклав оба кулаки в зуби та й гриз. Потім скреготав зубами на всю коршму.
- А суда ж, арендарю. Мой, жиде, ти вчена голова та тому з нас шкіру лупиш; скажи мені, ци є такий паруграф, аби жінка чоловіка била? Ци є такий рихт? Ти читаєш у книжках, аж скаправів-єс, то десь там воно повинно найтиси. Як цісар такий паруграф написав, най я знаю. Бо як цісар таке право відав, то най моя також мене б'є. Руки складу навхрест, а вона най бучкує. Як право цісарське, то має бути цісарське.
Жид казав, що такого права не дочитався. А Процеві казав, що повинен йти додому, бо жінка буде сварити.
Проць плюнув, пролупив очі й довго дивився на жида. Хотів сварити, але обміркувався та й встав з лави.
Ідучи додому, горланив на ціле село:
- Коли ж бо не боїтьси, що синє за ніхтем, не боїтьси...
- Але я руки обітну, як вербу підчімхаю! А це ж куда? Як прийшла, то був бузьок на хаті, а тепер? Де, де тому край?
Чути було, як Проць приспівував: «Де, де-е, та де тому край?..»
Як доходив до хати, то замовкав, а на воротях геть затих.
ЛЕСЕВА ФАМІЛІЯ
Лесь своїм звичаєм украв від жінки трохи ячменю і ніс до коршми. Не ніс, але біг до жида і все обзирався.
- Ого, вже біжить з бахурами, бодай же сте голови поломили! Коби забічи до коршми, бо як допаде, та й знов буде рейвах на ціле село.
І побіг з мішком на плечах. Але жінка з хлопцями доганяла. Вже перед самою коршмою хапнула за мішок.
- Ой не тікай, ой не біжи, не розноси мою працу з-межи дітий!
- А ти, мерзо', знов хочеш робити веймір на всі люди! Лице би-с мала!
- Лица я із-за такого ґазди не мала, та й не буду мати! Давай мішок та пропадай. А ні, то будем ті бити, буду ті бити з дітьми насеред села! Най буде покаяніє на увесь світ! Давай!
- Ти, стара лєрво, та ци ти здуріла? Та я тебе і бахурів твоїх повішію!