Синя книжечка - Стефанык Василь Семенович 3 стр.

- Уступиси від мене ти, побожна, най я трохи очі прижмурю. Тобі однако молоти, а я ледви тлінний.

- Бо не стій у церкві, як слуп. Лиш ксьондз стане з книжки читати, а ти вже очі віпулиш, як цибулі. Та й махаєш головов, як конина на сонце, та й пускаєш нитки слини, як павук, такі тоненькі,- лиш що не захаркотиш у церкві. А моя мама казали, що то нечисте закрадаєси та чоловіка на сон ломить, аби божого слова не слухав. А коло тебе нема бога, ой, бігме, нема!

- Агій на тебе, таже най твої голови дідько причепитьси, не мої! Ото побожна?! Мой, та ти написаласи в якесь архиримське браство та гадаєш, що-с вже света? Та я тобі так шкіру спишу, як у книжці, такими синіми рєдами...3ійшлиси ґаздині у браствої Ніхто такого не чув та й не видів. Одна мала дитину дівков, друга одовов, трета найшла собі без чоловіка - самі порєдні ґаздині зійшлиси. Та якби вас тоті черці знали, що ви за чилєдинка, та вони би вас буком з церкови! Аді, які мені побожні, лиш фоста на заді хибує! Книжки читають, образи купують, таки живі до раю!

Семениха аж заплакала, аж затремтіла.

- То було ні не брати, як мала-м дитину! Ото-м собі долю напитала. Таже за тебе була би й сука не пішла, за такого вола невмиваного! Ще молиси богу, що-м собі світ з тобов зав'єзала, бо був би-с ходив отак до гробної дошки.

- Бо-м був дурний, злакомивси на поле, та й відьму взєв до хати. Я би тепер і свого додав, коби си відчепити!

- Ой не відчепишси! Я знаю, ти би хотів ще другу взєти з полем, але, не біси, мене не доїш і не діб'єш. Я таки буду жи­ти, таки мусиш на ні дивитиси - та й решта!

- Та жий, поки світа та сонца...

- Та й до браства буду ходити, та й що ми зробиш!

- О, вже ти в тім брастві не будеш, хіба би мене не було! Я ті книжки пошпурєю, а тебе прив'єжу. Вже ти мені не будеш приносити розуму від черців...

- Ой буду, буду - та й вже!

- А відчеписи від мене, бо як озму яке лихо та й перева­лю!

- Мамко, мамко, то-с ні дала за кальвіна , тото-с ми світ за­в'єзала! Аді, в неділю береси бити!

- Аді, аді, мой, а то ж я розчинав сварку? Та міркуйте собі, що це за побожна? Ей, небого, коли ти так, то я тобі трохи прикоротаю, я тобі писочок трохи припру. Таже через цу по­божну треба би хату покидати! Спи біда, але буду бити!

Семениха втікала надвір, але чоловік імив у сінях і бив. Мусив бити.

Катрусю поклали на віз, аби везти до лікаря. Мама плачучи підкладала їй подушку під голови.

- Бодай я вже не дочекав вас дохторувати! Коби-сте по­зди­хали, то би-м раз поховав та й збувси!

Держав віжки від однокінки і аж чупер собі микав зі злості.

- А ти, розпаднице, памнєтай, що як я гроші задурно по до­хторях розсію, та й ти амінь зроблю! Я тебе без дохторя поховаю, я тобі буду дохтор. А відки ж я наберу на вас, на дохторі, на аптики та на дідька рогатого?! Та мій мозиль не годен цєму вітримати, ой не годен. Наймив-єм фіру, та лі­пше вже відвезти на могилу, та вівернути, та й збутиси. Боже, боже, що це мене найшло цеї днини! Ну, ганциго, кіпай тими безклубими боками!

Потяг конину батогом та й виїхав за ворота.

На вулиці Катруся цікаво розглядалася. Від осені богато новин настало. Вуйко Семен загородив пліт, старий Миколай пошив наново стодолу. Катруся забула і за сварку татову, так роздивлювалася на всі боки.

По полю люди орали, сіяли. Жайворонки над ними співа­ли. Чорна рілля розсипалася під сонцем.

Катруся почервоніла і все собі гадала:

«Маю в бозі надію, що підведуси, що ще весни не стратю. За­раз-таки найду собі роботу... Боже, боже, найди мені лік!»

Певна була, що весни не стратить. Тато сидів напереді і довго мовчав. Врешті почав говорити:

- Аді, днинка як золото, а ти ходи по дохторях!

Звернувся до Катрусі:

- Скажи ти мені, дівко, що я маю з тобов робити? - Лежиш та лежиш, та й ні житя, ні смерті. Я гроший набираю та на­би­раю, та й все задурно! Коби-м знав, де тобі лік, то би-м шу­кав, а так що я знаю? Коби-с вже або суда, або туда! І то­бі ліпше, і нам ліпше...

Катруся плакала.

- То, небого, нема що плакати, лиш таки, що правда! Ти со­бі вмреш і гадки не маєш, нібито не однако в землі гнити? Яке сегодні легке житє, то ліпше вмерти та не капарити цілий вік по чужім полі! Вже-м гроший набрав, та ще на­беру на похорон, та й на старість жиди з хати віженуть. Ех, коби-м знав, що не буде тобі ліку, та й бих зараз за­ве­р­та­вси додому. Добро що то лишило би си на погріб.

Катруся заходилася від плачу і кашляла на все поле.

Тато витягнув з пазухи яблуко та й якось несміливо по­дав до­нь­ці. Ніколи він ще не давав їй ніяких лакітків.

- Не плач, небого, я тобі не воріг. Я лиш кажу, аби за­ду­р­но гроші не віднести, аби себе не скалічити та й аби тобі по­­могло. Таже ти сама, дитинко, видиш, що нема відки. Я би тобі мізинного пальця врубав та й би-м не жалував. Я за тебе маю у людий честь, як за хлопця, бо-с робітница на все село. Синку, я на тебе дув, як на пінку, та й виджу, що вмреш. То видко очима, що тобі нема віходу. Ой небого, небого, тото мемо бідити без тебе... Ой, будем та будем...

Старий замовк.

- Ой, умру, умру, вже виджу, що мені нема віходу, - шепотіла Катруся.

В'їжджали в місто.

Вертали додому. Сусід Микола також з ними.

- Він мені таке напіяв, що де, де, де-е-е! Мужикові до до­к­то­рів не здало ходити. Коби, каже, багато молока пила та мнє­са якогось легкого аби поїдала, аби трунок собі вілагодила, аби хліба білого - де що на світі є, то загадав. Може, воно у панстві помогло би, але у нашім стані то не поможе. Доста того, що як він зачєв почітувати, то я таки не дослухував до кінця. Ніби було би що з того, що я би віслухав? Най умирає так, як е. Най віп'є тоті медицини, що-м узєв з аптиці, та най або віхоруєси, або як сама хоче...

- А ви ж гадаєте,- почав сусід,- що дохторі дають мужикові такий лік, як панові або жидові? Бодай так здорові! Мужикові що вткне, вткне, та й спасайси. Ніби єму хочеси мужикові доброго ліку пошукати? З паном що день, то до­брий день, а з мужиком що?

- Коби то, уважєєте, кому порадити, а то наше яке? Поцу­лував у руку та й чекай, аж скажуть гроші дати...

- Найліпше було візнати у старої Іванихи. Вона, бачу, піш­ла до дохторя, та й як він зачєз її шукати, то вона єму на­вправці: «Ой,- каже,- пане дохтор, дайте мені послідний лік. Я,- каже,- бідна баба, не маю із-за кого дохторуватиси, та дайте мені послідний лік». Дохтор, бачу, відививси на бабу та й каже: «А ти відки знаєш?» - «Ой,- каже баба,- відки знаю, то знаю, але дайте мені таку риципку на послід­ний лік». Як зачєла, як зачєла, та й дав, і до сегодні хо­ди­ть...

- Коли ж бо не стало розуму запитатиси. Ви гадаєте, що то з паном так говорити, як вам си здає? Кажи раз, два, та й забирайси, шуруй!

- Пішла баба з тов риципков до аптиці. Дала аптикареві, а сама, не біси, мудра, дивитьси, як він ме тот лік вілагоджувати. То вповідала, що як собі капнув того ліку на долоню, та й наскрізь руку перейшов. Але то лиш десь сотому уда­стьси такого ліку дістати. А мужикам лиш такий лік зда­л­ний, що або суда, або туда!

- Ей, бідний світе, що я не розпитав баби, як воно треба того ліку проситиі А так і гроші загубив, і нічо не поможе... Тото-м гидно зробив.

- Та, відай, нема ваші дівці віходу. Адіт, як вона горить? Нема з неї так нічо, як з отого листка, що відчімхнувся від дерева...

- Ой, нема, нема, і гроші пішли. Коои-м був хоть Іванихи запитав...

- Та то, видите, від чого лік. Аптикар має свою аптику, та вмирає...

АНГЕЛ

Стара Тимчиха грілася на приспі проти сонця. Поперед во­рота проходили люди, і ніхто з бабою слова не заго­во­рив. «Славайсу».- «Навіки слава»,- лиш тільки бесіди і розмо­ви.

- Старого лиш озми та закопай! Шкода тої лински страви, що з'їсть, та того кута печі, що залежить. Всім великий у очах, ніхто слова не заговорить, ци бісе, ци чорте. Таки не варт старому жити, та й решта!

Прийшли їй на гадку слова старого Тимка.

- То, стара, так є, що моя голова напереді, а твоя зараз за мо­єв. А як мої не стане, то твоя ніц не вартує. Лиш аби-с мене одного дня поховала, а другого ти вже не ґаздиня, меш сидіти, як у комірне у свої хаті...

- Ей, старий, старий, тото-с ні лишив, як коли би-с утік від слюбу. Був-єс плохий, куда-м ті потрутила, туда по­да­вав-єс си, але все я із-за твої голови була ґаздиня. Була-м та й була-м.

Смутно бабі Тимчисі було, хоч сонце, як рідна мама, розгрівало старі кості.

- Та ти гадаєш, старий, що хтось за тебе нагадує? Якби мене не було, та й би ніхто і не гавкнув за тобов. Ой, сегодні діти, такі діти, що аж у п'єтах постиває! Але-с дурний, бігме-с, дурний! Було понабирати банків та векслів, та до­бре поїдати та попивати, та жити попанцьки. А то запобігали-м обоє, яєчка жєлували на яєшницу, а сегодні і обіду за тебе ніхто не зробить.

Баба Тимчиха закрила лице долонями та й шепотіла до старого Тимка:

- Коби-с, мамо, вішолопала послідний феник, то би обі­де­ць був. А як не зможеш підвестиси, то здихай на барабулі! Ніби діти купили би тобі яблучко або булочку? Тогди би-с їла!

Встала з приспи та пішла подивитися до курей.

- То в старого, бігме, такий розум, як у дитини. Таке-м по­наплітала, що встид перед сонцем світим! Вони, сараки, мають свої діти та мусі за них дбати. А ти, стара, мовчи та дихай. Недурно якись вігадав, що в старого дитинячий розум...

З оцим словом Тимчиха увійшла до великої хати. Розім­к­нула свою скриню і вибирала одежу. Придивлялася, чи не сплісніла, або чи міль не наплодилася.

- Все ще нашого стараня, нитки діточої нема. Всего-м со­бі налагодила д' смерті. Як старий умер, то лиш дощок на деревище купили. Ей, де, коби і мене так файно ховали. Були люди, та було і для людий. Вже-м ті, старий, похо­ва­­ла, як ґазду? Ніхто не писнув, аби-м чогось жілувала.

Виймала червоні чоботи.

- Лиш раз убувані. Небіщик вже перед смертев був на яр­марку та й купив. На, каже, Насте, аби-с мала на смерть, хто знає, як ті діти муть шінувати? Все ліпше мати своє. Аби-с ма­ла порєдний чобіт на нозі, бо то бог знає, ци я вперед ум­ру, ци ти!

Баба заплакала.

- Не журітьси, дітоньки, я вам кошту не нароблю, ще й вам лишу. Мене старий добре постарав. Коби так усіх. Лиш не дайте бабі без свічки умерти. Я так коло старого стра­ж­дувала ночами, що лиш один бог знає, але таки не вмер без свічки.

На споді скрині найшла баба вузлик із грішми. Взяла в руки і сіла на землі, аби рахувати.

- Ой діти, діти, тото-м си вас набавила та напістувала! Бувало, біжу з міста на-голову, а все мені на гадці, що вони там діють самі у хаті? Добігаю до ліса, а вони йдуть протів мене, ледве землев котєси. Підо мнов аж ноги дрожуть, аби борше додому, а вони зіпруть, та й мус сідати та розда­ва­ти дарунки. Понабирають - та й далі! Лиш небіжка Доця зо мнов ішла, а бахурі полетіли, як вітер...

Обличчя бабине подобріло і прояснилося. Глянула на об­рази. Там був голий ангел, що тримав у товстих руках дві червоні рожі.

- Ой ти, голаку, все ще смієшси з старої баби. А як, баба по­старіласи, а ти все молоденький, все бабі хату звеселєєш. Ой дитинко божа, минув вік, як у батіг траснув!

Баба сперлася обома руками на землю та й нагадала давні часи.

- Ще Юрчика, відай, на світі не було, як я єго купила. Яки­сь панок поначіплював на підсіню таких образів, що на фіру не забрав би. Людий таких обзираю богато, як на яр­ма­р­ку. Якась там була така люта звір змальована, що в казці би не склав. А якісь царі такі страшні, московські та турець­кі, та всєкого дива. Межи ними був ангелик, та й я его купила. То так він приязно дививси та так ружі кождому наставлєв, лиш бери. Де, де, то вже вік минув відтогди...

- Бувало, зимовими вечорами то понароблєю з паперю го­лубів. Головки позолотю, крильця посріблю, та як прибе­ру єго у ті голубчики, то він як коли би з ними гравси.

Тимчиха забула гроші рахувати, розгадуючи. Тримала їх у жмені і далеко гадками літала.

- Ой, розумремоси, небоже, мене вже давно не буде, а ти все меш хату веселити. Хоть кілько буде знаку по бабі, що жила...

САМА-САМІСІНЬКА

У тій хатині, що лізе під горб, як перевалений хрущик, лежала баба. Мішок під боком, а чорна, тверда подушка під головами. Коло баби стояв на землі кусень хліба та й зба­ня­­тко з водою. Діти, як ішли на роботу, та лишили бабі, аби мала що їсти й пити. Бідно діялося, та не було що ліпше­нького бабі добирати. А сидіти коло слабої у горячий час - то, бог видів, не було як.

У хатині бриніли мухи. Сідали на хліб та й їли, залізали в збаня та й воду пили. Як понаїдалися, то сідали на бабу. Лізли в очі, в рот. Баба постогнувала, але мух не могла відго­ни­ти.

Лежала на землі та дивилася блудними очима на хрест, що був у сволоці вирізаний. Спалені губи з трудом розрива­ла та білим язиком їх зволожувала.

Крізь шибки падало світло сонячне. Краски веселки гра­ли по зморщенім лиці. Страшно було глянути на бабу у такім освітленні. Мухи зумкотіли, ріжнобарві світла волочили­ся разом із мухами по бабі, а вона мляскала губами та бі­лий язик показувала. Подобала хатина на якусь закляту печеру з великою грішницею, що каралася від початку світа та до суду-віку каратися буде.

Як сонце вже злізло бабі у ноги, як уже стануло коло того мотузка, що ним міх зав'язувався, то баба почала качатися по землі та збаняти шукати.

- Аді, аді, ого!

Баба тихонько стала. Лиш рукою відганяла мари.

З-під печі виліз чорт із довгим хвостом та й сів коло ба­би. Баба з трудом обернулася від нього. Чорт сів знов на­пе­ред баби. Взяв хвіст у руки та гладив ним бабу по лиці. Ба­ба лиш кліпала очима, затиснувши зуби.