Циганка - Васильченко Степан Васильевич 4 стр.


«І що він, що він знайшов у їй! - думав Піхтір. - Смаглява, як циганка, очі як у відьми, учиться на тройках, навіть є двойки - що ж тут могло причарувати Грицька? Що могло збити його з розуму, що він не побоявся острамитися перед самим собою, перед товариством і признатися, що баба взяла над ним верх!» І перший раз повірив Піхтір у велику силу жіночих чар. Щодо його, до Піхтіра, то він зовсім не розуміє їх і знає, що вони не подолають його, а коли забрали вони силу над Грицьком, над самим Бульбою, то, значить, є вони, прокляті, на світі!

Довго дивився Піхтір на Галю з одного боку, потім переступив, став дивитися з другого. Став пильно придивлятися на всі риси лиця: все у неї було просте звичайне, як і в інших дівчат. Піхтір знизав тільки плечима.

- Чого це ти, Василечку, так придивляєшся до мене? Чи, може, закохався? - спитала Галя.

Піхтіра немов хто вколов голкою. Він одвернувся, плюнув з обуренням.

- Який ти сердитий, Василю! А я ж все-таки тебе люблю!

- На! - промовив Піхтір і, здержуючись, бухнув Галю межи плечі.

- Отже хоч що, а люблю!

- Два, - одлічив Піхтір дужче.

- Хоч бий, хоч ні, - а люблю!

- Три! - гепнув Піхтір мало не зо всеї сили.

- Хай ти сказишся, дурний Піхтіряко, то ж болить! - лагідно промовила вона, трохи скривившися.

- Знаєш, за віщо це? - спитав Піхтір. - Не знаєш? Догадайся! - І Піхтір поважно повернувся й пішов на своє місце.

Галя зацікавленими очима простежила за ним, подивилась трохи на його, і в її очах блиснула якась нова думка.

Після лекції, коли Піхтір, схопивши по арихметиці двойку, смутний сидів, розвалившись на лавці, до його проворненько підійшла Галя і сіла щільно коло його. Вона зазирала йому у вічі і питала:

- Ти щось знаєш, Піхтірчику, - скажи, що ти знаєш? Піхтір мовчки одвернувся од неї й поволі одвів її голову од себе.

- Не лізь! - сказав він.

- Піхтірчику, голубчику, скажи - я завтра тобі шоколаду принесу, - улесливо приставала до його Галя.

Через невеличкий час Піхтір забув уже свою двойку, добродушно на весь рот посміхався й, хитро прищуривши очі, базікав, позираючи знизу на Галю:

- А ти, мабуть, і справді відьма - в тебе й очі якісь циганські. Ой і хитра ж ти!..

Потім їх голови стуляються і розмова робиться тиха, таємнича.

Галя, боязко озираючись на всі боки, нишком казала щось Піхтіреві на ухо. Піхтір раптом схопився і строго насупив брови.

- То ти мені кажи, їй-богу, кажи, - це ти правду кажеш?

Галя ще нижче схилила голову й зашепотіла тихо-тихо.

Через який час Галя, вирвавши клаптик паперу з зшитку, писала щось на йому, закриваючись хусткою, а Піхтір уважно дивився через плече. Потім Галя згорнула папірець і оддала Піхтіреві. Ударив дзвоник, і хлопці розсілися по своїх місцях. Мугикаючи щось собі під ніс, Піхтір з байдужим виглядом пройшовся разів скільки мимо лавки, де сидів Грицько.

Улучивши час, він непомітно для товаришів сунув папірець Грицькові в руки й тихенько промовив:

- Од Галі... вона тебе любить.

У Грицька зачервонілися щоки, уші, заблищали очі.

- Та брешеш, Піхтіряко! - радісним голосом прошепотів він.

- Хай мене вб'є золотий хрест!

З тим же байдужим виглядом Піхтір пішов на своє місце.

Немов який дорогоцінний камінь, держав у руці Грицько той папірець. Читати його зразу не зважувався, бо рядом сиділи товариші. В клас увійшов учитель і розпочав лекцію по історії; школярів він не питав, а став розказувати сам; хлопці сховали книжки, зложили руки на лавках і стихли. Деякі слухали вчителя, інші думали собі свої думки. Грицько, озирнувшись кругом, тихенько розгорнув під лавкою папірець, положив його собі на долоню і, схиливши голову, став читати. На папірці нашвидку було написано: «Що скаже Піхтір, усьому тому правда, а Андрія я не люблю і не любила, тільки я боялася признаватись вам, бо ви гордий і ненавидите женщин. Прошу отвіт або через Піхтіря, або в дуплі сухої груші, що коло станції. Л... в... Галя».

Серце Грицькове радісно стукало, і щоки палахкотіли.

Перечитував знов і знов.

Звернув увагу на літери, що стояли вкінці, - л... в...

«Це, мабуть, означа любяща вас», - догадався він і навіть засовався од радощів по лавці. Всю цидулку знав уже він напам'ять, а все дивився на неї, і поганенькі кривульки-літери здавалися йому такими любими-любими; повертав цидулку на всі боки, розглядав плями якісь на ній, цифри на другому боці, де колись, певне, робилася задача.

- Чим ти тут бавишся? - почувся за плечима у його спокійний голос учителя.

Замарившись, Грицько не помітив, як затихло в класі, як давненько вже у його за спиною стояв учитель і приглядався до папірця.

Грицько зразу зскочив з місця, мов підкинутий якоюсь силою, і міцно зім'яв у руці цидулку; спершу він почервонів, потім зблід, потім знов почервонів.

- Ану, дай мені, що там у тебе за цяцька! - промовив учитель, простягаючи руку.

Грицько навіть нестямивсь, що робить, механічно подав йому зім'ятий папірець.

Увесь клас звернув на його зацікавлені очі. Піхтір, глянувши на Грицька і зразу догадавшись, у чім діло, тихенько завив, заплющив очі, закусив губи і так закам'янів. Галя затулилась хусткою, прищулилась коло стіни, немов пташина перед бурею.

Учитель поволі розправив папірець, прочитав і прищурив око.

- Умгу, - протяг він, - чи ти бач, які ніжності! - Потім зробив суворе лице. - Ах ти ж шмаровоз, шмаровоз! Шмаркатий купидон, амур ти сопливий!.. Бач, що йому в голові! - Потім витріщивши страшно на Грицька очі, він трохи помовчав і різко кинув: - До вечора в курник!.. Там скоро прохолонеш од любощів. - Потім поволі став повертати голову в той бік, де сиділа Галя.

Галя зразу встала, ні жива ні мертва.

- А ви, судариня, - на «ви» учитель звертався до школярів тільки в особливих випадках, - чого ви ходите до школи? Ну, та за вас ми будемо мати розмову з вашою мамою, а тепер поки що сідайте, мадмуазель, - додав він.

В класі стало тихо, мов після грози. Пройшовшись скілько разів мовчки по класу, вчитель став розказувати перервану лекцію.

Грицько сидів у класі осоромлений, вражений, нічого не чув, не бачив, холодний піт виступив у його на лобі.

Над його головою перший раз прошуміла буря.

І зігнувшись, блідий і пригнічений, сидів Грицько до кінця лекції, мов підбитий птах.

Після лекції в класі було тільки й мови, що про недавню подію. А на подвір'ї Андрій розшукав Якова, одійшов з ним осторонь і казав:

- Ну, що ти скажеш?.. Яку штуку батько впалив! Ну, батько! От батько, так батько! - Більш Андрій нічого не міг і додати.

- Здурів на старість старий біс! - перемовчавши трохи, промовив Яків байдуже. - Я давно помічав, що у його отут щось неладно. - Яків покрутив пальцем коло лоба. - Так... - додав він трохи згодом, - пропав батько ні за собаку, а шкода... другого такого батька вже й не знайти - гарний був батько...

- А все, брат, циганка наробила: вона й мене причарувала, їй-богу! - роблячи серйозне лице, сказав Андрій.

- Положим, Андрій, ти брешеш, - задумливо казав Яків, - ти все ото більш «дурака валяв», ну, а за батька, то я й сам уже не знаю.

На горище шкільного будинку, куди заганялися на ніч учительські кури та індики, з шкільного коридору вели дерев'яні східці. Не одному школяреві після гарячого вчинку приходилося прогулюватись на гору по тих східцях і вертатись звідтіль через який час, зовсім прохолонувши.

Коли після лекції шкільний сторож прочинив перед Грицьком двері курника, холод і жар пройшов по всьому його тілу. Перший раз за п'ять років доводилося йому йти в це місце, і він почував себе так, як почуває свіжа людина, коли перед нею прочиняться тюремні двері. Коло курника збіглася ціла купа школярів з усіх класів. Грицькові було надзвичайно, невимовно соромно, і він, закриваючись руками, як можна скоріш поспішав по східцях у курник.

- Не журися, батьку! - крикнув услід йому Піхтір, який стояв тут і бачив, що його товаришеві тяжко; він залюбки згодився б тепер одбути кару за Грицька, йому, Піхтіреві, невдивовижу це, а інше діло Грицькові.

Перші хвилини, коли зачинилася за ним ляда, Грицько сидів мов скований, і йому здавалося, що мало не ввесь світ перевертається перед ним. Потім помалу спокій став сходити до його, і він почав пригадувати подробиці події.

«За віщо він так осоромив мене? - думав Грицько. - Що я такого поганого вчинив?.. При всьому класі, при Галі - шмаровоз! сопливий!» Краска сорому зачервонила знов йому лице.

Підвів голову, став озиратись кругом. На горищі валялися старі лампи, якісь залізні прути, поламані меблі; за тряпками розвішані були низки узвару; кругом виднілося пір'я і птичий послід. Тишею й покоєм оддавало кругом, і в Грицька од серця помалу одлягло. В маленьке кругленьке віконце пробивалося блакитне світло весняного дня. Грицько підійшов до його і став дивитись на рідне село, що виднілося згори як на долоні.

«Шмаровоз», - пригадалися йому слова вчителя. «Може, в тім і біда моя, що я шмаровоз, - думав він, - яка вона й справді мені пара?.. У мене ось чоботи подрані, свитка зовсім стара і шапка з діркою; у мене батько та мати бідні, прості люди, а вона панянка... Ну і бог з нею - нехай шукає собі іншої пари».

Пригадавсь Грицькові гімназист Валя, якого він бачив на святках з Галею. «Ото їй скорій до пари, - думав собі Грицько, - панич з блискучими ґудзиками, ще й годинник у кишені, - а я що? Коли б іще хоч новеньку свитку пошили батько та козирок новий купили, тільки де там... матері он нема за що навіть чобіт купити.

Та нехай би й нову свитку справили батько, вже ж мені далеко в їй до Валі. Ні, не пара я їй. «Знать не стать мужику-вахлаку любити дворянську дочку», - пригадались йому слова Некрасова. Завтра ж треба написати їй, щоб мене забула. - Грицькові стало шкода себе. - Нехай шукає собі другого, а моя дорога інша. Я собі потихеньку буду вчитися... Ех, і вчитись буду я! Поступлю в технічну школу, а тоді, може, й вище куди, буду студентом... Приїду коли-небудь додому - Галя тоді зовсім забуде про мене, - буду собі гуляти де-небудь, вона тоді побачить, не впізнає й буде питати кого-небудь: чий то такий молодий студент? А їй скажуть: хіба ж ти не впізнала? То ж син нашого будошника, Грицько, той самий, що ходив до школи в подертій шапці. І вчитель тоді побачить і скаже: я знав, що з його вийдуть люди, він і в школі добре вчився. А я йому тоді пригадаю, як він посадив мене в курник, і йому стидно буде».

Замарився Грицько, незчувся, як надворі почало смеркати. Обійшов горище, надибав сушені груші, взяв скілько штук і почав гризти. Сів під виводом і став марити далі.

«А може, я й екзамену не здержу в технічне! - подумалося йому. - Ні, хіба ж я дурніший за других?.. Інші видержують, а я хіба ні? Хіба я чого не знаю? Ну, от хоч би взять історію - чого я там не знаю? - У пам'яті Грицьковій одна за другою встав ряд історичних подій, царів, полководців. - Зараз усю історію од палітурки до палітурки розкажу! - подумав він. - Арихметики, може, не знаю?.. Чи була ж у задачникові така задача, щоб я не зробив? Ех, ви! Давайте мені найтруднішу задачу в світі - зроблю! Валя з блискучими ґудзиками довіку не зробить тих задач, які я можу зробити!.. От хоч би, наприклад, оту...»

Грицько став згадувати про якусь трудну задачу, став вираховувати її в голові. Потім перейшов думками на географію й став конспективно повторяти її від початку до краю.

Далі якось географія почала змішуватися з історією та граматикою, і стади зринати в голові якісь давні малюнки...

Коли в коридорі почулася чиясь важка хода, Грицько кинувся й помітив, що він уже спав, прихилившись головою до виводу. Двері прочинив той же сторож і покликав Грицька, щоб той ішов додому. Грицькові знову пригадалась та образа, що сьогодні мав він од учителя, і він помалу, мовчки став виходити з курника.

- За віщо це тебе? - спитав сторож. - Хвалили, хвалили Музиченка, а то на тобі: зразу в курник!

Грицько хотів щось сказати, та почув, як зразу до очей підступили сльози, і він нічого не сказав дідові, тільки махнув рукою.

На заході червоніло небо і де-не-де по йому світилися зірки. Десь на краю села дівчата співали веснянки, гомоніли й галасували діти. Грицько мало помічав теє й поспішав додому.

- А я мало не проґавила вас! - несподівано почув він за спиною знакомий голос.

Грицько озирнувся. Засапавшись і розчервонівшись, його наганяла Галя.

- Ви на мене сердитеся? - просто й ласкаво спитала вона, йдучи рядом з ним.

- За віщо мені на вас сердитися? - одповів Грицько.

- Знаєте, мене така досада взяла, що ви через мене попалися, що навіть обідати не хотіла, а далі не витерпіла та оце вийшла вас зустрічати. - Галя щебетала жваво й весело і виймала щось із узлика, що був у неї під хусткою. - їсти хочете? Нате! - промовила вона, вийнявши з узлика пару пиріжків. - Я хотіла туди принести вам, та побоялася, щоб учителеві не попастися на очі.

Грицько скоса поглянув на пиріг, подумав і взяв один. На душі у його прояснилося.

- Ви думаєте - боюся, що ото він мамі розкаже? - казала Галя. - Нехай розказує: анітрішки не страшно.

- А ваша мама не буде сердитися, коли довідається, що... - Тут Грицько згадав про «Огородника» і хотів висловити Галі все, що передумав у курнику, аж став почувати, що охота до того пройшла.

- І зовсім нічого, - казала Галя, якось угадавши думку Грицькову, - я сама колись розказувала мамі про вас.

І що ж вона? - зацікавився Грицько.

- А нічого. Тільки каже, - Галя соромливо осміхнулася, - каже, що тобі не Грицько, а скорій Павлушка до пари. Грицько - найкращий ученик, а ти лінтяйка. І як уже мені він увірився! - казала інтимно Галя про вчителя. - Скільки витерпіла я, бідна, од його!..

- І я не думав, що він такий... грубий, - промовив Грицько.

Гали схилилася ближче до Грицька і промовила стиха на адресу вчителя:

- Чорт носатий!

- Руда собака! - таким же тоном додав Грицько. Коли б мені якось хоч до екзаменів доходити, а тоді - хай йому враг - і на екзамени не з'явлюся.

Грицькові стало чогось шкода. Пригадалось, що й він останній рік у школі.

- Куди ж ви тоді думаєте? - спитав він.

- Мене одвезуть у город держати екзамен до гімназії.

- Напишете мені листа, як будете в городі? - спитав він.

- Безпремінно напишу, тільки ж і ви пишіть. А тоді колись знімемося й карточками обміняємося. Добре?

Так розмовляючи й доїдаючи пиріжки, дійшли вони до того місця, де дороги розходилися: Галі треба було звернути до станції, Грицькові - до своєї будки. Прощаючись, обоє спинилися.

«Чого ж це ми ні слова про «теє» не споминаємо?» - подумав Грицько. Галя стояла й теж щось думала.

«Ні, мабуть, не вміємо ще ми кохатися!» - думав Грицько.

Аж тут сталося щось таке, чого він ніяк уже не дожидав: очі в Галі засвітилися якоюсь рішучістю, лице до ушей почервоніло; заплющивши очі, вона раптом нахилилася до Грицька і ткнула чимсь м'якеньким і ніжним чи в ніс, чи в губи. Од несподіванки Грицько навіть одкинувся назад.

Потім, зрозумівши, до чого це воно йде, він і собі простяг губи, щоб одповісти тим же, та було пізно: Галя вже одхилила голову, і його губи цмокнули в пустому повітрі.

Галя, закутавшись хусткою й схиливши голову, пішла швидко. Перші хвилини Грицько навіть не розумів добре, що саме сталося. Потім буйна радість хвиля за хвилею стала огортати його.

«Це ж вона поцілувала мене!» - подумав він, і йому захотілось закрити очі й стрілою побігти улицею, покотитись колесом з якими-небудь дикими вигуками. Йшов він, і здавалося йому, що дороги він не доторкається. Про те ж, що сьогодні він, перший ученик, сидів у карцері, в його вийшло з голови.

Що ж, немає без колючок рож...

Над Мар'ївкою спочивала ніч. Могутні дуби, що густою лавою стояли понад озером, повилися густими тінями. В небі сіялися зірки й виблискували в темній, як криця, воді. В гаю цвіли весняні квітки і пахли. На березі озера, в траві, лежали Грицько і Яків, коло їх валялися розкидані по траві книжки, жмутики конвалій. Яків лежав горілиць, курив цигарку й дивився на небо. Грицько лежав до його спиною й, зіп'явшись на лікоть, дивився мрійно на воду. Лінь і втома окутала їх.

Назад Дальше