Камінний хрест - Стефанык Василь Семенович

Відколи Іва­на Діду­ха за­пам'ята­ли в селі газ­дою, відтоді він мав усе лиш од­но­го ко­ня і ма­лий візок із ду­бо­вим диш­лем. Ко­ня зап­ря­гав у підру­ку, сам се­бе в бо­роз­ну; на ко­ня мав ремінну шлею і на­шильник, а на се­бе Іван нак­ла­дав ма­лу мо­ту­зя­ну шлею. На­шильни­ка не пот­ре­бу­вав, бо лі­вою ру­кою спи­рав, мо­же, ліпше, як на­шильни­ком.

То як тяг­ну­ли сно­пи з по­ля або гній у по­ле, то од­на­ко і на коні, і на Івані жи­ли вис­ту­па­ли, од­на­ко їм обом під го­ру пос­то­рон­ки мо­цу­ва­ли­ся, як струн­ви, і од­на­ко з го­ри во­ло­чи­ли­ся по землі. До­го­ри ліз кінь як по ле­ду, а Іва­на як ко­ли би хто бу­ком по чолі тріснув, та­ка ве­ли­ка жи­ла на­пу­ха­ла йо­му на чолі. Зго­ри кінь виг­ля­дав, як би Іван йо­го повісив на на­шильни­ку за якусь ве­ли­ку про­ви­ну, а ліва ру­ка Іва­на об­ви­ва­ла­ся сітею синіх жил, як лан­цю­гом із синьої сталі.

Не раз ран­ком, іще пе­ред схо­дом сон­ця, їхав Іван у по­ле пільною доріжкою. Шлеї не мав на собі, ли­ше йшов із пра­во­го бо­ку і три­мав ди­шель як би під па­хою. І кінь, і Іван дер­жа­ли­ся креп­ко, бо оба відпо­ча­ли че­рез ніч. То як їм трап­ля­ло­ся схо­ди­ти з гор­ба, то бігли. Бігли вдо­ли­ну і ли­ша­ли за со­бою сліди коліс, ко­пит і ши­ро­чез­них п'ят Іва­но­вих. При­до­рожнє зілля і ба­дил­ля гой­да­ло­ся, ви­холіту­ва­ло­ся на всі бо­ки за во­зом і ски­да­ло ро­су на ті сліди. Але ча­сом се­ред най­більшо­го роз­го­ну на самій се­ре­дині го­ри Іван по­чи­нав на­ля­га­ти на но­гу і спи­рав ко­ня.

Сідав ко­ло до­ро­ги, брав но­гу в ру­ки і сли­нив, аби най­ти те місце, де бо­дяк за­бив­ся.

- Та цу но­гу са­пов шкреб­чи, не ти її сли­нов про­ми­вай, - го­во­рив Іван іспересердя.

- Діду Іва­не, а ба­тю­гов то­го бо­роз­но­го, най біжить, ко­ли овес поїдає…

Це хтось так брав на сміх Іва­на, що видів йо­го па­то­роч зі сво­го по­ля. Але Іван здав­на при­вик до та­ких сміхо­ванців і спокійно тяг­нув бо­дяк дальше. Як не міг бо­дя­ка ви­тяг­ну­ти, то ку­ла­ком йо­го вго­нив далі в но­гу і, вста­ючи, ка­зав:

- Не біси, вігниєш та й сам віпа­деш, а я не маю чєсу з то­бою панька­ти­ся…

А ще Іва­на кли­ка­ли в селі Пе­ре­ло­ма­ним. Мав у по­ясі хи­бу, бо все хо­див схи­ле­ний, як би два залізні кра­ки стя­га­ли ту­луб до ніг. То йо­го вітер підвіяв.

Як прий­шов із вой­ська до­до­му, то не зас­тав ні та­та, ані ма­ми, ли­ше хат­чи­ну за­ва­ле­ну. А всього маєтку ли­шив йо­му та­то бу­ка­ту гор­ба що­най­ви­що­го і що­най­гіршо­го над усе сільське по­ле. На тім горбі ко­па­ли жінки пісок, і зівав він яра­ми та пе­че­ра­ми під не­бе­са, як страш­ний ве­ле­тень. Ніхто не орав йо­го і не сіяв і межі ніякої на нім не бу­ло. Лиш один Іван узяв­ся свою пай­ку ко­па­ти і сіяти. Оба з ко­нем до­во­зи­ли гною під горб, а сам уже Іван но­сив йо­го мішком на­верх. Часом на долішні ни­ви спа­дав із гор­ба йо­го го­лос­ний крик:

- Е-ех, мой, як то­бов грєну, та й по нитці роз­ле­тиш­си, який же-с тєжкий!

Але, відай, ніко­ли не грим­нув, бо шко­ду­вав міха, і по­волі йо­го спус­кав із пле­чей на зем­лю. А раз ве­чо­ром оповідав жінці і дітям та­ку при­го­ду:

- Сонце пра­жить, але не пра­жить, аж вог­нем сип­ле, а я колінкую з гноєм на­верх, аж шкіра з колін обс­ка­кує. Піт із-за кож­но­го во­лос­ка просік, та й так ми со­ло­но в роті, аж гірко. Лед­ви я до­бив­си на го­ру. А на горі та­кий вітрець ду­нув на ме­не, але та­кий ле­гонький, що аж! А підіть же, як ме­не за міну­ту в по­пе­реці зачєло но­жа­ми шпи­ка­ти - га­дав-сми, що ми­ну­си!

Від цієї при­го­ди Іван хо­див усе зібга­ний у по­ясі, а лю­ди проз­ва­ли йо­го Переломаний.

Але хоч той горб йо­го пе­ре­ло­мив, то політки да­вав добрі. Іван бив палі, бив кілля, ви­но­сив на нього тверді киц­ки тра­ви і обк­ла­дав свою част­ку дов­ко­ла, аби осінні і вес­няні дощі не споліку­ва­ли гною і не за­но­си­ли йо­го в яру­ги. Вік свій збув на тім горбі.

Чим старівся, тим тяж­че бу­ло йо­му, по­ло­ма­но­му, схо­ди­ти з гор­ба.

- Такий песій горб, що стрімго­лов удо­ли­ну тручєє! Не раз, як за­хо­дя­че сон­це зас­та­ло Іва­на на­вер­ху, то нес­ло йо­го тінь із гор­бом ра­зом да­ле­ко на ни­ви. По тих ни­вах за­ляг­ла тінь Іва­но­ва, як ве­лет­ня, схи­ле­но­го в по­ясі. Іван тоді по­ка­зу­вав пальцем на свою тінь і го­во­рив гор­бові:

- Ото-с ні, не­бо­же, зібгав у ду­гу! Але до­ки ні но­ги но­се, то мус ро­ди­ти хліб!

На інших ни­вах, що Іван собі ку­пив за гроші, при­не­сені з вой­ська, ро­би­ли си­ни і жінка. Іван най­більше ко­ло гор­ба за­хо­див­ся.

Ще Іва­на зна­ли в селі з то­го, що до церк­ви хо­див лиш раз у рік, на Ве­лик­день, і що ку­рей зіціру­вав. То так він їх на­учу­вав, що жад­на не ва­жи­ла­ся пос­ту­пи­ти на подвір'я і пор­па­ти гній. Кот­ра раз лап­кою драп­ну­ла, то вже зги­ну­ла від ло­па­ти або від бу­ка. Хоч би Іва­ни­ха хрес­том сте­ли­ла­ся, то не по­мог­ло.

Та й хіба ще то, що Іван ніко­ли не їв ко­ло сто­ла. Все на лаві.

- Був-сми най­ми­том, а потім вібув-сми десіть рік у воську, та я сто­ла не знав, та й ко­ло сто­ла мені їда не йде до трун­ку.

Отакий був Іван, див­ний і з на­ту­рою, і з ро­бо­тою.

Гостей у Іва­на пов­на ха­та, газ­ди і газ­дині. Іван спро­дав усе, що мав, бо си­ни з жінкою на­ва­жи­ли­ся до Ка­на­ди, а ста­рий му­сив укінці по­да­ти­ся.

Спросив Іван ціле се­ло.

Стояв пе­ред гос­тя­ми, три­мав порцію горівки у правій руці і, вид­ко, ка­менів, бо сло­ва не го­ден був за­го­во­ри­ти.

- Дєкую вам фай­но, газ­ди і газ­дині, що-сте ні ма­ли за газ­ду, а мою за газ­ди­ню…

Не до­го­во­рю­вав і не пив до ніко­го, лиш ту­по глядів на-впе­ред се­бе і хи­тав го­ло­вою, як би мо­лит­ву го­во­рив і на кож­не її сло­во го­ло­вою по­та­ку­вав.

То як ча­сом якась долішня хви­ля ви­кар­бу­тить ве­ли­кий камінь із во­ди і пок­ла­де йо­го на беріг, то той камінь стоїть на бе­резі тяж­кий і без­душ­ний. Сон­це лу­пає з нього че­ре­поч­ки давнього на­му­лу і ма­лює по нім ма­ленькі фос­фо­ричні звізди. Блимає той камінь, мерт­ви­ми блис­ка­ми, відби­ти­ми від схо­ду і за­хо­ду сон­ця, і кам'яни­ми очи­ма своїми гля­дить на жи­ву во­ду і су­мує, що не гнітить йо­го тя­гар во­ди, як гнітив від віків. Гля­дить із бе­ре­га на во­ду, як на ут­ра­че­не щас­тя.

Отак Іван ди­вив­ся на лю­дей, як той камінь на во­ду. Пот­ряс си­вим во­лос­сям, як гри­вою, ко­ва­ною зі ста­ле­вих ни­ток, і до­го­во­рю­вав:

- Та дєкую вам крас­но, та най вам бог дасть, що собі в не­го жєдаєте. Дай вам бо­же здо­ров'є, діду Міхай­ле…

Подав Ми­хай­лові порцію і цілу­ва­ли­ся в ру­ки.

- Куме Іва­не, дай вам бо­же про­жи­ти ще на цім світі, та най гос­подь ми­ло­серд­ний щас­ли­во зап­ро­ва­дить вас на місце та й до­по­мо­же лас­ков своєв на­но­во газ­дов ста­ти!

- Коби бог поз­во­лив… Газ­ди, а про­ше, а доцєгніть же… Га­дав-сми, що вас за стів по­об­сад­жую, як прий­де­те на ве­сілє си­но­ве, але інак­ше зро­би­ло­си. То вже та­ке нас­та­ло, що за що наші діди та й та­ти не зна­ли, то ми му­си­мо зна­ти. Гос­по­да во­ля! А за­кон­тен­туй­те ж си, газ­ди, та й вібачєйте за реш­ту.

Взяв порцію горівки та підійшов д жінкам, що сиділи на другім кінці сто­ла від пос­телі.

- Тимофіхо, ку­мо, я хо­чу до вас на­пи­ти­си. Ди­вю­си на вас, та й ми, як якись ка­зав, мо­лоді літа на­га­ду­ютьси. Де, де, де-е? Ото-сте бу­ли хлопєнна дівка, год­на-сте бу­ли! То-сми за ва­ми не од­ну нічку зба­вив, то-сте в данці хо­ди­ли, як сно­вав­ка -так рівно! Ба, де, ку­мо, тоті ро­ки наші! Ану-ко пе­ре­жий­те та й вібачєйте, що-м на старість да­нець на­га­дав. А про­ше…

Глянув на свою ста­ру, що пла­ка­ла між жінка­ми, і вий­мив із па­зу­хи хус­ти­ну.

- Стара, ня, на-ко тобі пла­ти­ну та фай­но обітри­си, аби я тут ніяких плачів не видів! Гос­тий собі пил­нуй, а пла­ка­ти ще дос­та чєсу, ще так си нап­ла­чеш, що очі ти ви­те­чуть.

Відійшов до газдів і кру­тив го­ло­вою.

- Щось би-м ска­зав, та най мов­чу, най шіную об­ра­зи в ха­ті і вас яко греш­них. Але рівно не дай бо­же ніко­му доб­ро­му на жіно­чий ро­зум пе­рей­ти! Аді, ви­ди­те, як пла­че, та на ко­го, на ме­не? На ме­не, газ­ди­не моя? То я те­бе вікоріну­вав на старість із твої ха­ти? Мов­чи, не хли­пай, бо ти сиві кіски за­раз об­ми­чу, та й підеш у ту Га­ме­ри­ку, як жидівка.

- Куме Іва­не, а лишіть же ви собі жінку, та­же во­на вам не воріг, та й дітем своїм не воріг, та її бан­но за ро­дом та й за своїм се­лом.

- Тимофіхо, як не знаєте, то не го­воріть анідзе­лень! То її бан­но, а я ту­да з віско­ком іду?!

Заскреготав зу­ба­ми, як жор­на­ми, пог­ро­зив жінці ку­ла­ком, як довб­нею, і бив­ся в гру­ди.

- Озміть та вгатіть ми со­ки­ру отут у печінки, та, мо­же, той жовч пук­не, бо не вітри­маю! Лю­ди, та­кий туск, та­кий туск, що не памнєтаю, що си зо мнов ро­бить!

- А про­ше, газ­ди, а озміть же без ца­ра­монії та будьте вібачні, бо ми вже по­до­рожні. Та й мені, ста­ро­му, не ди­вуй­те­си, що тро­хи вти­раю на жінку, але то не за­дур­но, ой, не за­дур­но. Це­го би ніко­ли не бу­ло, як­би не во­на з си­на­ми. Си­ни, уважєєте, письменні, так як діста­ли якесь письмо до рук, як діста­ли якусь на­пу, та як підійшли під ста­ру, та й пи­ли­ли, пи­ли­ли, аж пе­ре­ру­ба­ли. Два ро­ки нічо в хаті не го­во­ри­ло­си, лиш Ка­на­да та й Ка­на­да. А як ні дос­ти­ну­ли, як-єм видів, що од­на­ко ні муть отут на старість гриз­ти, як не піду, та й єм про­дав що­до крішки.

Сини не хотє бу­ти най­ми­та­ми післі мої го­ло­ви та й ка­жуть: «Ти наш та­то, та й за­ве­ди нас до землі, та дай нам хліба, бо як нас розділиш, та й не бу­де з чим ки­ва­ти­си». Най їм бог по­мо­гає їсти тот хліб, а мені од­на­ко ги­ну­ти. Але, газ­ди, де мені, пе­ре­ло­ма­но­му, до ходів? Я зро­бок - ціле тіло мо­зиль, кості дрих­лаві, що за­ки їх ра­но зве­деш до­ку­пи, то десіть раз йой­кнеш!

- То вже, Іва­не, про­па­ло, а ви собі туск до го­ло­ви не при­пус­кай­те. А мо­же, як нам до­ро­гу по­ка­же­те, та й усі за ва­ми піде­мо. За цим краєм не варт собі туск до сер­ця бра­ти! Ца зем­ля не год­на кілько на­ро­да здержіти та й кількі біді вітри­ма­ти. Му­жик не го­ден, і во­на не год­на, обоє вже не годні. І са­ранчі не­ма, і пше­ниці не­ма. А по­дат­ки на­ки­па­ють: що-с пла­тив ле­ва, то те­пер п'єть, що-с їв со­ло­ни­ну, то те­пер ба­ра­бу­лю. Ой, ззо­ли­ли нас, так нас йми­ли в ру­ки, що з тих рук ніхто нас не го­ден вірва­ти, хіба лиш тіка­ти. Але ко­лись на ці землі бу­де по­ка­яніє, бо нарід поріже­си! Не маєте ви за чим ба­ну­ва­ти!..

- Дєкую вам за це сло­во, але єго не прий­маю. Пев­не, що нарід поріже­си. А тож бог не гніваєси на та­ких, що зем­лю на гин­дель пус­ка­ють? Те­пер ніко­му не тре­ба землі, лиш викслів та банків. Те­пер мо­лоді газ­ди мудрі нас­та­ли, такі фаєрма­ни, що за зем­лев не згоріли. А дивіть-ко си на ту ста­ру скрип­ку, та пус­ка­ти її на гин­дель?! Та­же то дуп­ла­ва вер­ба, ки­ни пальцем, та й ма­ком сєде! Та га­даєте, що во­на зай­де на місце? От, пе­ре­вер­не­си десь у окіп та й пси розтєгнуть, а нас по­же­нуть далі і по­ди­ви­ти­си не да­дуть! Відки та­ким дітем має бог бла­гос­ло­ви­ти?

Стара, а су­ди ж!

Прийшла Іва­ни­ха, ста­ренька і су­хонька.

- Катерино, що ти собі не­бо­го, у свої го­лові га­даєш? Де ті пок­ла­ду в мо­ги­лу? Ци ри­ба ті має з'їсти? Та тут порєдні рибі не­ма що на один зуб узєти. Аді!

І на­тя­гав шкіру на жінчиній руці і по­ка­зу­вав лю­дям.

- Лиш шкіра на кості. Ку­да це­му, газ­ди, йти з печі? Бу­ла-с порєдна газ­ди­ня, тєжко-с пра­цу­ва­ла, не гай­ну­ва­ла-с, але на старість у да­ле­ку до­ро­гу вібра­ла­си.

Аді, ви­диш, де твоя до­ро­га та й твоя Ка­на­да? Отам!

І по­ка­зав їй че­рез вікно мо­ги­лу.

- Не хотіла-с іти на цу Ка­на­ду, то піде­мо світа­ми і розвіемо­си на старість, як лист по полі. Бог знає, як з на­ми бу­де… а я хо­чу з то­бов пе­ред ци­ми на­ши­ми людьми віпро­щи­ти­си. Так, як слюб-сми пе­ред ни­ми бра­ли, та так хо­чу пе­ред ни­ми віпро­щи­ти­си з то­бов на смерть. Мо­же, те­бе так ки­нуть у мо­ре, що я не бу­ду видіти, а мо­же, ме­не ки­нуть, що ти не меш видіти, та прос­ти ми, ста­ра, що-м ти не раз до­го­рив, що-м, мо­же, ті ко­ли скрив­див, прос­ти мені і пер­ший раз, і дру­гий раз, і третій раз.

Цілувалися. Ста­ра впа­ла Іва­нові на ру­ки, а він ка­зав:

- А то ті, не­бо­го, в да­ле­ку мо­ги­лу ве­зу…

Але сих слів уже ніхто не чув, бо від жіно­чо­го сто­ла надбіг плач, як вітер, що з-поміж ост­рих мечів повіяв та всі го­ло­ви му­жиків на гру­ди по­хи­лив.

- А те­пер сту­пай собі, ста­ра, ме­жи газ­дині та пильнуй, аби кож­ду своє дійшло, та на­пий­си раз, аби-м ті на віку видів п'єну.

- А вас, газ­ди, я ще маю на два га­тун­ки про­си­ти. Десь, мо­же, си­ни пус­те в се­ло на пош­ту, що нас із ста­ров уже не­ма. Та би-м про­сив вас, аби-сте за нас най­ми­ли слу­жеб­ку та й аби-сте си так, як се­годні, зійшли на обідець та віка­за­ли очи­наш за нас. Мо­же, пан бог мен­ше гріха при­пи­ше. Я гроші ли­шу Якові, бо він мо­ло­дий та й слуш­ний чо­ловік та не схо­ває дідів грейцір.

- Наймемо, най­ме­мо і очи­наш за вас віка­же­мо…

Іван за­ду­мав­ся. На йо­го тварі ма­лю­вав­ся який­сь стид.

- Ви ста­ро­му не ди­вуй­те­си та не смійте­си з діда. Мені са­мо­му гей ус­тид вам це ка­за­ти, але здає ми си, що би-м гріх мав, як­би-м це­го вам не ска­зав. Ви знаєте, що я собі на своїм горбі хрес­ток камінний пок­лав. Гірко-м віз і гірко-м го на­верх вісад­жу­вав, але-м пок­лав. Та­кий тєжкий, що горб го не ски­не, му­сить го на собі три­ма­ти так, як ме­не три­мав. Хотів-єм кілько памнєтки по собі ли­ши­ти.

Стулив до­лоні в тру­бу і при­тис­кав до губів.

- Так ба­ную за тим гор­бом, як ди­ти­на за циц­ков. Я на нім вік свій спен­див і окалічів-єм. Ко­би-м міг, та й би-м го в па­зу­ху схо­вав, та й взєв з со­бов у світ. Банно ми за най­мен­шов крішков у селі, за най­мен­шов ди­ти­нов, але за тим гор­бом та­ки ніко­ли не пе­ре­ба­ную.

Очі за­ми­готіли ве­ли­ким жа­лем, а ли­це зад­ро­жа­ло, як чор­на рілля під сон­цем дро­жить.

- Оцеї ночі ле­жу в сто­долі, та ду­маю, та ду­маю: гос­по­ди ми­ло­серд­ний, ба що-м так глібо­ко зогрішив, що же­неш ні за світові во­ди? Я ціле житє лиш роб, та й роб, та й роб! Не раз, як днин­ка кінчи­ла­си, а я впа­ду на ни­ву та й рев­но мо­лю­си до бо­га: гос­по­ди, не по­кинь ні ніко­ли чор­ним ка­вал­ком хліба, а я бу­ду все пра­цу­ва­ти, хіба бих не міг ні ру­ков, ні но­гов ки­ну­ти…

- Потім ме­не та­кий туск на­пав, що-м чи­ко­лон­ки гриз і чу­пер собі ми­кав, качєв-єм си по со­ломі, як ху­до­би­на. Та й не­чис­те цук­ну­ло­си до ме­не! Не знаю і як, і ко­ли вчи­нив-єм си під груш­ков з во­ло­во­дом. За ма­лу фи­лю був би-м си затєг. Але гос­подь ми­ло­серд­ний знає, що ро­бить. На­га­дав-єм собі за свій хрест та й ме­не геть відійшло, їй, як не побіжу, як не побіжу на свій горб! За го­дин­ку вже-м сидів під хрес­том. По­сидів, по­сидів дов­генько - та й якось ми лег­ше ста­ло.

- Аді, стою пе­ред ва­ми і го­во­рю з ва­ми, а тот горб не віхо­ди­ть ми з го­ло­ви. Та­ки го вид­жу та й вид­жу, та й уми­ра­ти бу­ду та й бу­ду го видіти. Все за­бу­ду, а йо­го не за­бу­ду. Спі­ва­н­ки-м знав-та й на нім за­був-єм, си­лу-м мав - та й на нім ли­шив-єм.

Одна сльоза ко­ти­ла­ся по лиці, як пер­ла по скалі.

- Та я вас про­сю, газ­ди, аби ви, як ме­те на світу неділю по­ле світи­ти, аби ви ніко­ли мо­го гор­ба не ми­на­ли. Будь кот­рий мо­ло­дий най вібіжить та най пок­ро­пить хрест свіче­нов во­ди­цев, бо знаєте, що ксьондз на го­ру не піде. Про­сю я вас за це ду­же греш­но, аби-сьте мені мо­го хрес­та ніко­ли не ми­на­ли. Бу­ду за вас бо­га на тім світі про­си­ти, лиш зро­біть дідові єго во­лю.