Камінний хрест - Стефанык Василь Семенович 4 стр.

По межі, по межі та й дідів го­лос цілим по­лем ванд­ру­вав, та й усі обер­та­ли­ся в сто­ро­ну за дідом. А він скар­жив­ся, не пе­рес­та­вав:

- Ой, се­годні такі діти. Але ме­не ще, бо­гу де­ку­ва­ти, з па­м­нє­ті не віки­ну­ло, я ще знаю, яку бесіду у но­та­ря ма­ли-м. Су­хенький був па­нок, з борідков, та й він так роз'єзу­вав си­нові. Дідові, ка­же, до­по­ки єго жи­во­та, то має єму бу­ти єго по­стіль, він має спа­ти, він має віле­жу­ва­ти­си, аби і до схід сон­ця. А вже як, ка­же, єго на ла­ву пок­ла­де­те та зем­лев при­пор­паєте, то ти тог­ди з ла­ви на дідо­ву постіль перебира­йси. А бабі, ка­же, має бу­ти ба­би­на піч, во­на най си ві­гріває, най си бо­гу мо­лить, а як вже ї об­миєте та й ру­ки на­вхрест скла­де­те, та тог­ди най невістка вже лізе на піч, бо во­на її.

Осінній вітер грав­ся си­вим во­лос­сям дідо­вим.

- Але ко­би но­тар десь ве­че­ром по­ди­вив­си до ха­ти. Син на пос­телі, невістка на печі, а я з ста­ров на землі, на солімці ва­лєємо­си. А це ж по правді, а де бог є? У цих лю­дей вже не­ма бо­га, ой, не­ма…

Ще й го­ло­вою ка­зав, що не­ма бо­га у мо­ло­дих лю­дей.

- Здихайте, старі, бо вам шко­да лиж­ки стра­ви. Мо­лоч­ко поїда­ють, си­рець поїда­ють, а ми, як щенєта, на них дивим­о­си. А я їм ко­ров­ку дав, овеч­ки дав, плуг дав, усе дав. Як лю­ди да­ють, та так і я дав. А се­годні во­ни вповіда­ють, що ви ста­ренькі, сла­бенькі та в'їжте ма­ленько. Отак нам упо­віда­ють наші діти. Го­лос дідів дрог­нув, та й дід ур­вав бе­сі­ду.

- Та й по­хо­ва­ють нас, як псів, бігме, чо­бо­та на но­гу не по­к­ла­дуть…

Громада бузьків упа­ла на оче­рет і зло­потіла крильми над дідом, аж спу­див­ся. В теплі краї зби­ра­ли­ся відліта­ти.

- Ого, вже осінь. Отак, отак та й Різдво не за­ба­витьcи...

- Але яке во­но ро­зум­не, хоть пта­ха, лиш що не говор­и­ть. Єму зле, і во­но собі шу­кає ліпшо­го. Взимі не­ма жєби, та й студінь. А во­но знає на­пе­ред. Не так, як чо­ловік, що мус свої три дні на місці ко­ро­та­ти.

Встав з межі, схо­вав люльку, взяв граблі та пус­тив­ся до­дому. Ще кілька разів обер­тав­ся за бузька­ми. Та й ста­нув.

- Ба, хто би мені, доб­рий, ска­зав, ци я ще з ба­бов дочик­аю, аби їх на­зад видіти, як по­вер­нуться? Відай, вже ко­т­ре­сь із нас бризд­не, відай, уже бузьків не бу­де­мо видіти.

ПІДПИС

Мала Доця ходила лавою поза плечі газдів, що писали коло довгого стола свої імена. Кожний зі взору. Грубими руками оті писарі обходили з кожного боку, відки би найліпше їм почати. Грудьми притискали так до стола, що аж скри­пів. Наука йшла тихонько, лише чути було мляскання губів, як ґазди мочєли луфко в роті. А білявенька Доця заглядала до кожного, чи добре пише.

- Доцю, ня, а подивиси, як воно виглядає?

- Ще чепірнате таке, як нечисане повісмо, ще пишіть.

І ґазда пхав олівце в рот і зачинав зноз писати.

- Ану ж ко глипни на моє, бо я вже єго чешу другий вечір, аж ні груди болє. Ану читай, що я написав.

- Павло Лазиренко.

- Якурат я. Так воно там стоїть, що кождий пі-знаєть?

- Хто вчений, та й кождий.

І Павло почервонів із утіхи і оглядав карточку з усіх бо­ків.

- Ану ж ко я ще раз єго віпишу.

І нахилився, і слинив олівце.

Доця якось дуже поважно ходила поза плечі газдів, її мама дивилася з печі і утихомиряла хлопців, аби не верещали, бо вуйки позмилюють нумера.

На лаві сидів старий Яків Яримів і з великим вдоволенням дивився на оту науку. Врешті не міг видержати, аби не заговорити. Дві години глядів із найбільшою увагою, а тепер не втерпів.

- Мой, ґазди, та лишіть трохи на завтра, таже груди вам потріскають.

Ґазди підняли голови і як пришиблені виглядали.

- Вішукав-єм вам добро, та й маєте мені подєкувати, а Доці маєте дарунок купити.

- Та хто вас на таке нараїв?

- Біда мене на це нарадила.

- Яка біда?

- Викслі.

І старий Яків став розповідати вже сотий раз, як то було.

- Таже всі знаєте, що-м на горівку не в'єзав землю по бан­ках, бо би ні бог скарав. Але стара мене запхала.

- Як стара?

- Ви, мой, і молоді, і вчітеси, виджу, письма, та й нічо не зна­єте. Уходить з комори та й каже: мой, старий, таже муки нема, лиш зо дві мисчині в міху. А я подумав, подумав та й гай до міста писатиси на сотку заволічкового банку.

Прийшов я, знаєте до того банку і кажу, що так і так: не ста­ло хліба межи діти та й прошу, пане, вашої ласки та й бо­жої позичити сотку.

- Грунт маєш?

- Є, пане, таже без грунту сегодні ніхто не дасть.

- А стоїть на тобі?

- На мені.

- Табула чиста?

- Геть все чисто.

- Довги маєш?

- Та десь межи жидами є не такий-то довг, лиш струп. Та вже за цу сотку і хліба межи діти кину, і жидам рот заткаю.

- То принеси аркушок і аністрат та й підеш на посідзенє.

- Та коли прийти на то посідзенє?

- Говори до мужика, тебе на посідзенє не треба, лиш паперів.

- Вібачєйте мені, пане, бо я не порозумів, а папері аді гезди.-Та й вітєг з пазухи, та й подав. - Там, - кажу,- десь є все, бо я то докупки все складаю, всі письма. Я, видите, тому не ро­зумію нічо та все того разом тримаю. - Перебрав він, на­й­шов, що до него, та й каже: за тиждень прийди.

Ходив я зо три рази, аж каже нарешті, що є гроші хвалені.

- А вмієш, старий, писати?

- Ех, де, пане! У школі мене не вчили, у воську не був-єм та й сми цалком сліпий.

- То мусиш підписуватиси у нотаря.

- Я, прошу, покладу знак своєв руков, аді хрестик, а ви підпишіть...

- Не можна,- каже,- на векслєх хрестів класти...

- А я в гадках став. Це як озмуть упіс, як процент наперед відберуть, як нотареві заплатю, та й того капітану [1] мало що мені лишиться.

Звертів я си по місці за ручителями та й надибаю шевца, отого злодюгу Ляпчінцького. Воно, біда, все никає по місті. Став я та й розказую за свою біду.

- Хлоп,- каже,- все дурний, гниє цілу зиму та й би не нав­чивси навіть своє порекло на письмі покласти.

«А хоть ти злодюга вічна і помийник жидівський, але сло­ва добрі маєш»,- погадав-єм собі та й побіг далі.

Привів ручителів, підписали-м си у нотаря, але з сотки тринаціть левів обірвали.

Несу я ті гроші додому, а тог швець мені з голови не вілазить. Злодій то злодій, але слушні слова говорить. Аді, рву­ть шкіру, здоймають, як з вола. Сотку ніби-с узєв, а додому що несеш?

На цім місці все Яків плював і тепер плюнув.

- Кождий хоче від руки, кождий хоче дурнички, а то-бо вже так стало тісно, що раз тісно.

Поклав-сми гроші у скриню, а сам до Доці: «Ти, Доцько, ді­да навчи підписати намено, най дід панам горло не напихає, бо воно напхане. Я волію тобі плахтиночку купити...»

Та й навчила» та й сте по селі перечули, та й сте з діда на­сміхалиси. Але прийшло до крутого, треба вікслі підпису­вати, а ви за дідом до Доці. Я вам дорогу показав, що вже не мете гроші утрачєти.

- Та вже не мемо,- відповідали ґазди, - та маємо вам по­дє­ку­вати та й Доці, наші навчительці.

- Але маєте всі ї по дарункові принести.

- Таже певне...

Доцька сиділа на печі і дуже тішилася, і мама її усміхалася.

ЛАН

Довгии такий та широкий дуже, що оком зіздрити [2] не можна. Пливе у повітрі, в сонці потопає. Людські ниви за­ли­ває. Як широкий, довгий невід. Виловить нивки, як дрі­боньку рибу. Отой лан.

Зісхле бадилля бараболі шелестить на нім. Під кор­чем [3] мала дитина. І хліб ще, і огірок, та й мищина. Чорний цві­ркун дотулився ніжки та й утік. Зелений коваль дер­жи­ть­ся подалеки. Мідяна жужелиця борзенько [4] оббігає дити­ну.

А воно плаче за шелестом бадилля. Та й звернулося і впа­ло. Впало ротом до корча. Б'є ніжками, дуже пручається і поволеньки синіє.

А посеред розкопаних корчів спить мама. Як рана, ноги, бо покалічені, посічені, поорані. Прив'язана чорним волос­сям до чорної землі, як камінь.

Сонце радо би цілу міць свою на її лиці покласти. Не мо­же її підвести та й за хмару заходить.

Чорний ворон знявся, облітає та й кряче.

Врешті зірвалася. Наслухає, наслухає.

- Ото я! Коло роботи спати!

Взяла рискаль [5] і копає, раз попри раз корчі розриває.

- Добре, що спить. Така мука, така мука йому та й мені з ним. А заробити треба, бо взимі ніхто не дасть...

Нагнулася та й копає, борзо, хутко. А той корч обминає. Тілько спокою, доки спить...

Його, а той камінь на грудях став ще тяжчий. Задихався і ледве міг нести маленьку Доцьку.

Спускалися в долину до річки. Гриць скреготав зубами, аж гомін лугом розходився, і чув на грудях довгий вогне­вий пас, що його пік у серце і в голову. Над самою річкою це міг поволі йти, але побіг і лишив Гандзуню. Вона бігла за ним. Гриць швиденько взяв Доцьку і з усієї сили кинув у воду.

Йому стало легше, і він заговорив скоро:

- Скажу панам, що не було ніякої ради; ані їсти що. ані в хаті затопити, ані випрати, ані голову змити, ані ніц! Я ка­ру приймаю, бо завинив, та й на шибеницю!

Коло нього стояла Гандзуня і говорила так само скоро:

- Таточку, не топіть мене, не топіть, не топіть!

- Так як просишся, то не буду, але тобі було б ліпше, а мені однаково пацити, [6] чи за одну, чи за дві. Будеш біди-ти змалку, а потім підеш у мамки [7] крамарям та й знов бідуватимеш. Як собі хочеш.

- Не топіть мене, не топіть!..

- Ні, ні, не буду, але Доці вже ліпше буде, як тобі. То вер­тайся до села, а я йду мельдуватися... [8] Аді, оцією стежеч­кою йди, геть, геть, аж угору, а там прийдеш до першої ха­ти, та увійди та й кажи, що так і так, тато хотіли мене уто­пити, але я випросилася та й прийшла, аби-сте мене пере­ночували. А завтра кажи: може би, ви мене найняли до ди­тини бавити. Гай, іди, бо то ніч.

І Гандзуня пішла.

- Гандзю, Гандзю, а на тобі бучок, бо як на тебе пес на­дибає, то й роздере, а з бучком май [9] безпечніше.

Гандзя взяла бучок і пішла лугами.

Гриць закочував штани, щоб перейти річку, бо туди була дорога до міста. Вступив вже у воду по кістки та й за-дере­венів.

- В о ім'я отця і сина і святого духа, амінь. Отче наш, іжи єси на небесі і на землі...

Вернувся і пішов до моста.

ЛИСТ

Політичним арештованим мужикам на Святий вечір.

У хаті було так ясно, що баба Грициха виділа кождий палець Іванків, де він до стіни притулився.

Сонце спускалося насамперед на ліс, що стояв на горі пе­ред хатою, на єго галуззю лишало всі свої дорогі камені бли­скучі, а ліс бив проміннями у вікна хати.

І таких їх було багато в хаті, що баба виділа кождіський па­лець Іванів на стіні.

- Мой, Іване, аби я тебе не виділа більше на лаві. Аді, шо ти із стін поробив. По земли собі бігай.

Іванко бігав від порога до стола та возив на нитці ко­лі­ща­тко від ниток та й казав бабі:

- Не бійтеси, я вже, бігме, не буду.

Коло баби на печі сиділа маленька Марійка з заплетеною кісочкою, як мишачий хвостик.

- Боже, боже, як народови тісно стало жити, а як свєта на­дійдут, та й нарід таки веселитси, - гадкувала собі баба.

Лице зморщене, сині губи, сухі руки, сивий волос - отака баба.

- Ба, вуйко Василь ідут до нас із Николов Сименовим, із тим, шо в школах він си вчіє.

- Тікай із землі, біжи д' бабі на піч.

До хати увійшов Василь із школярем.

- А в вас, мамо, на печі різдво? Віншую вас щістєм, здоро­в'ям, аби-сте ще прожили межи нами,- віншував син мамі та й цілував у руку.

- Ой синку, мені різдво не в голові! Я, дитинко, всі дни оп­лакую і свєто, і будень, - казала баба, та й сльози в очах по­казалися.

- А я прийшов письмо від Федора прочитати, бо вчера на пошті прийшло. Семенів, аді, прочитає:

- Та шо приписує, дужий він, ци слабує?

Василь витягнув лист з череса, подав школяреві, а сей взяв читати.

«Коханий мій брате Василю і ви, мамо!

Клоніюси до вас на різдво і вінчую вас на ці свєта. Зако­лідував би-м вам колідку з кременалу, але боюси, що ві­тер мою коліду у лісі стратит та й під ваші вікна не при­віє».

Стара мама обсипалася слізьми, а Василь мовчав.

«Тут арештанти як заколідуют, то аж сирий мур розсипа­єси, аж ржа із гратів опадає. Як поведут голосом, то аж дозорці наслухают. А така коліда в неволи сумна та страшна! А собі то я вночі геть-чисто нагадав за коліду. Як ще хлопцем ходив колідувати, як ви, мамо, мене у тата здоволіли, аби пустили у коліду, а потім як ми парубками вже ходили із скрипкое колідувати. Бувало станемо, як ліс, під вікном. Колідуємо, а скрипка плаче межи нами, як дитина. Ми ще дужче, а скрипка різно плаче, і ніколи ми єї не могли переколідувати. Аді, отепер чую, як та скрипка плакала, таки ге­зди плаче...»

- Ой сину, сину, тото-с діти осиротив, - шептала баба.

«Але годинами, мамо, та так мені у цих мурах страшно, шо не годен я на лужку лежіти та й іду до другого, бо бих умер. Як собі нагадаю за Настю, шо вона через мене пішла в землю та й мені діти нанівец осиротила, та й кров живцем із серца капає. А крізь грати видко звізди. А я на них дивлюси, як вони котре більші та менші за собов проваді. І почітую собі на велику, шо це Настя, а на малі, шо це Ма­рі­й­ка зараз за нев, а це Іванко, а це Василько...»

- Ой синку, не бери ти собі такий великий туск до го­ло­ви, - крикнула баба, як би осе Федір говорив до неї, а не писав.

«Та й все ми си привиджує похорон Настин. Йдете ви, ідуть діти за деревищем, ідуть люде. А хоругвами вітер носит та й питає: а чоловік цеї жінки де подівси? А подерта хорогва єму все каже: «В Станіславі, в кременалі!»

- Ой, замурували ті, сину, у неволі, - так зітхала баба.

«Я гадав, аби неправду корчувати, а то вони мене з ко­рі­нєм вирвали, жінку вбили та й діти лишили на волю божу. Коби ти, брате Василю, і ви, мамо, аби-сте за мої діти дбали. Аби їм голову у суботу змити, а в неділю білу сорочку аби дати. Аби вони чорні не ходили, аби їх нендза не їла. А найдужче, аби ви, мамо, на найменшу Марійку позір дали. Аби воно, маленьке, не слинило сорочки та аби воно не плакало, бо слина у грудці си вжирає. Знаєте, шо як сирота плаче, то всі ангели плачуть...»

- Обчісую я твої діти шосуботи та й сорочки їм перу шотижня, та й пускаю старі слези за водою,- відповідала баба.

«А ти, брате Василю, дбай за мої хлопці. Не пускай їх у мі­шку по дощеви ходити, але ти їм сардачинки поший. Навчи їх на розум, як би й я, а не пусти попід плоти. Зроби з них га­здів та й наказуй, аби свого тата та й маму не забували, бо їх тато не був лайдак, але своє право тримав...»

- Ой Федоре, не пустю я твої хлопці попід чужі плоти, але навчу їх, як рідні, - вже Василь казав.

«А ту ниву під ланом засійте пшеницев, бо то добра нива, недавно гноєна. Та й робіт так, аби моїм дітем кривди не було, бо я маю таку гадку, шо відци я вже не годен віти. Та й припишіт до мене гет за все, шо си дома діє?

Клоніюси до тебе, брате, та й до вас, мамо, та й до дітий моїх. Федір».

Баба ревно плакала, а обоє дітий за нею.

- На-ко тобі грейцір, на-ко, але не плач. Аді, чуєш, шо дє­дя каже, аби-с баби слухав, аби-с не пустував.

Казав оце Василь до Іванка та й дав йому новенький гре­й­цар.

ВЕЧІРНЯ ГОДИНА

Не міг сісти, так його щось гнало від стіни до стіни. Ходив та ходив по хаті. Обстановка хатня і кути замазувалися і пропадали в вечірнім сутінку, а в голові зарисовувалися давні образи щораз виразніше.