Донька Людмила вчиться в столичному педінституті. Це на її честь назвав я колись свою першу черешню “Піонеркою”, бо остаточно вилущився мій сорт якраз у рік її народження. Тепер Людмила в мене уже повна комсомолка.
- Хочу, - каже, - бути народною вчителькою.
- Будь, - кажу, - донько, то почесне.
Сам незчувся, коли став уже двічі дідом (по Михайлових і по Богданових внуках). Федь мій теж іноді дивується, як це він, будучи ще сам піонером, уже встиг зробитися дядьком, - адже він справді доводиться дядьком отим рясним гірничатам, отому Богдановому виводку. Причому один з Федевих небожів, а саме - Богданів Левко, часто дошкуляє дядькові тим, що він, мовляв старший за дядька на цілий рік і відповідно обігнав його в школі на цілий клас. Ясно, що слухати таке і не мати, чим заперечити, ранньому дядькові прикро.
Наш “Червоний запорожець” в близьких стосунках з рудником, завжди тримаємо з ним контакт: ми на землі, вони під землею. Влітку наші дівчата-в'язальниці, відпочиваючи під снопами, прикладаються до землі, слухають - чи не чути гірників? Моя хрещениця Таня якось запевняла мене, що сама чула, як гриміли під землею хлопці-гірники, проходячи попід ланами нашої пшениці, рубаючи в глибинах марганець Батьківщині.
Здавна в нашій Кавунівці так повелося: старі дома, а молодь здебільшого на марганцях. З кожної другої чи третьої хати хтось працює на руднику: дочка або син або зять. Деякі там і живуть, у виселку, а решта - дома в Кавунівці. Щоранку з рудника приходять машини забирати робітників, а увечері знову привозять. Коли ми обговорювали проект реконструкції нашої Кавунівкп, Лідія Тарасівна висунула таку ідею: з'єднати рудничний виселок з нашою Кавунівкою широким спільним проспектом, залити його асфальтом, обсадити деревами і пустити по ньому автобус, щоб не гуцали машини по бакаях так, як гуцають зараз. Рудник вхопився руками й ногами за цю ідею, і я певен, що в найближчому часі ми її здійснимо. Пісок та дерева для насаджень - наші, рудник дає асфальт та інший дріб'язок, а робочу силу - разом, напополам.
Для нового проспекту у мене вже й назви запроектовані: проспект Єднання міста з селом - ще краще - проспект Миру (це як збори потім вирішать). Ми вже й зараз єднаємося з рудником по багатьох лініях. Недаром уночі незнайомі зальотні шофери легко переплутують, де виселок Марганцевий, а де Кавунівка, бо й виселок, і село поруч з ним однаково осяяні електричними вогнями. Спільна у нас десятирічка і клуб спільний, отже, всі свята святкуємо разом.
Мені часто випадає сидіти в президії поруч з Богданом. його обирають від рудника як найкращого вибійника, а мене висувають наші колгоспники. А що обоє ми - батько й син - досить-таки руді, то всю нашу президію називають золотою. Навіть мої шибайголови-внуки, вмостившись десь на підвіконні зі своїм зеленим дядьком, лящать нам звідти, коли виходимо на сцену:
- Ура, місця займає Золота Президія!
Що ти їм на це скажеш? Усміхнешся та й тільки. Так само як Федь мій не може звикнути до того, що він уже законний дядько, я ще й досі не можу звикнути, що це я вже дід. Внуками я пишаюся, моя шия і мої шевченківські вуса завжди до їхніх послуг (дуже приємно, коли воно, тепленьке та пустотливе, на тобі гніздиться), але натуральним дідом… Ні, не вважаю себе, не визнаю'
- Ось поїду, - кажу, - бабунику, в місто, там мені натягнуть поза вухами шкіру, розгладять оці зморшки, повернуся до тебе молодим.
Вона зауважує на це, що, мовляв, утюгом дешевше обійдеться, вигладить, аж блищатиму.
- Думаєш, Оришко, наука не досягне? Он подивись, стоїть квартал моїх черешень, зовсім уже були зістарились, а я їх позаторік омолодив. Сьогодні я омолоджую нерешні, а завтра знайдеться такий, що омолодить мене.
- Микито… А мене?
- І тебе.
Аякже! З Оришкою ми - душа в душу.
Сонце вже підбилося височенько, зігріває нас обох.
Веду Оришку до лимонарія. Повітря в траншеях - тепле, парке, цитруси вже политі.
Стоїть між ними моя Оришка, мов зачарована. Вічнозелене!
А я кажу їй:
- Це вже - для комунізму.
ГлаваV
Якби сад мій умів говорити, то, певне, сказав би:
- Добре взялась біля мене дружна Братусева бригада! Скрізь, на всьому острові, кипить робота. І сам рудий Микита, як досвідчений диригент, знає, кого куди йому поставити, як свої сили розподілити.
Робота за роботу заходить. Ті гній возять, інші дерева білять та обрізують, а ті вже й димові купи заготовляють на випадок заморозків. Диригуй, Микито! Але диригуй, не стоячи на місці, як ті, що фраками до публіки стоять, ти мусиш скрізь побувати, обгасати за день свій сад від виноградників до сушарки, а від сушарки гайнути до самої водокачки, у протилежний кінець острова - там сьогодні якраз почали ремонт. І так протягом дня: куди не кинь - там і в Микиту влучиш.
Спасибі ногам, що добре носять. Думаєте, чого оце в мене литки такі тверді, мов камінь? Суцільний м'яз під шкірою - наслідок щоденних марафонських забігів по території саду, по оцих острівних чудових висотах.
Секатора з рук не випускаю. Як тільки влучив вільний момент - так уже й знайшов собі солодку роботу, уже я з тими, що чепурять та обрізають дерева.
Сонце пригріває, дівчата мої пороздягалися. Роздягнусь і я. Вперше після зими скидаю свою ватяну куфайку.
Якщо дівчата, обрізаючи дерева, починають неспокійно поглядати в якийсь один бік і допускати помилки в роботі, то так і знайте: на території саду хтось уже з'явився сторонній, молодий, нежонатий.
Кого ж це вони набачили?
Ну, звичайно: зачули птаха в повітрі! Уже ворожить біля моїх траншей молодий та нежонатий Зюзів хрещеник Аполлон Комашка. Звідки він взявся з такими звичаями? Нікого не питаючись, чвалає просто до цитрусів, думає, що як Аполлон, то йому все дозволено.
Там, де Зюзь кумував, імена кумедні: коли не Реконструкція (дівчинка), так Аполлон (хлопчик). Наполіг, щоб назвали хлопця Аполлоном, так і виріс Аполлоном, тезкою молодого древнєгрецького бога. А чим вони схожі між собою… про це поки що утримаюсь. Правда, воював парубок добре, цього не відбереш: іде в розстебнутій. шинелі, нагородами до сонця сяє - повний кавалер ордена Слави… Зараз цей кавалер працює садівником на Орджонікідзевському руднику і приїздив узимку до мене, до некавалера, на двотижневі курси мічурінців. Хлопець нібито метикований, ентузіазму в нього хоч відбавляй - побачимо, що з нього далі буде.
Поздоровкавшись, Комашка не зважується при дівчатах викладати свою справу, бровою відкликає мене вбік. Ніби не второпавши, чого він хоче, я у відповідь теж надавлюю бровою. Отак стоїмо й переморгуємось, а дівчатам цього подай: кахкотять!
- Можна вас, Микито Івановичу?… На два слова.
Ага! Звідси б і починав. Але що за таємничість, чого він мулиться? Буває ж отак: у бою чоловік чорта на обидві лопатки покладе, а перед дівчатами йому яковось - пасує.
Йдемо з Аполлоном у мою мічурінську Лабораторію. По путі кажу йому:
- Товаришок, не мулься. Викладай - з якою місією' прибув?
Хлопець оглядає дерева жадібними агресивними очима.
- Прийшов що-небудь у вас украсти.
- У нас не дуже вкрадеш. Все наше добро глибоко в землю закоренилося…
- Чого там! - вигукує Аполлон і ні з сього ні з того починає реготати. - Під час війни на моїх очах живу людину вкрали, міліціонера…
- Ну, ти обережніше на цю тему.
- Чого там!… Знаєте, час був суворий, їхали матроси Ростов визволяти - люті, мов демони… На Північному Кавказі діялося, на одній станції. Якийсь міліціонер там із жінками несправедливо повівся, а матроси побачили це і… хоп його до себе у вагон.
Комашка знову погигикуе.
- Ну, а потім же? Повернули?
- Викинули з вагона те, в чому був. У нас, кажуть, і на нього вистачить амбіції та амуніції. Доки на пероні розбирались - поїзд і хвіст показав. Через два тижні міліціонер листа надіслав додому: живу добре, воюю в морській піхоті.
- Складно ти брешеш, товаришок, Микита не вміє так… Подивлюсь, чи складно садівникуватимеш… Я до тебе незабаром навідаюсь.
- Тільки спасибі скажу, Микито Івановичу. Прийдіть проінспектуйте, будь ласка, вкажіть нам орієнтири.
Я таки й справді до нього навідаюсь. Сад у них молодий - треба туди досвідченого ока. В мене жодне літо не минає, щоб я не обійшов усі наші довколишні сади в радіусі з півста кілометрів. І колгоспні оглядаю, і ті, що при школах га рудниках… А як же ви думали? Нам, садівникам, замикатися в собі не можна: тому допоможеш чимось, а в іншого, дивись, і сам почерпнеш.
В лабораторії моїй лежить у кутку більше пуда проклятого металу, тисячі осколків, що я їх навтягував з дерев після війни.
- Чого ви їх не здаєте в утильсировину? - дивується Комашка.
- Хай лежать, товаришок. Вони завжди нагадують моїй бригаді, що таке війна і що таке мир.
На полицях вподовж стіни виставлені рядком найкращі зимові сорти яблук, що ростуть у нашім саду. Мічурінський Пепін шафранний, ренет Симиренка, Мліївська красуня, Кальвіль сніговий, Пармен зимовий золотий… А на лівому фланзі, прошу звернути увагу: біле, крупне, овально-конічної форми, а на сонячному боці ніжний, як у молодої дівчини, рум'янець. Це - зовні, а всередині воно ще краще; ароматне, м'якуш білий, соковитий, дуже щільний, а смак - винносолодкий, освіжаючий. Нізашо не вгадаєте, який це сорт! Ніде він ще докладно не описаний, торік вперше ми його експонували на обласній виставці. Це була справжня окраса нашого стенда. Цілими днями товпилися біля нього любителі, захоплювалися знавці:
- Що за шедевр!, Плод - як налитий світлом!
Це моя, Микитина, гордість, це новий сорт яблука, виведений отут, на острові.
Не знаю, яким чудом збереглася під час війни моя гібридна ділянка. Хоча ні, невірно буде сказати - чудом… Наші люди зберегли її. Поруч з іншими, дістала і моя Оришка нагаїв від фашистського коменданта, шмагали її при всіх на тому самому крузі перед волостю, де колись я агітував наших упертих жінок. Вимагав комендант, щоб віддала йому Оришка мої записи по гібридах. Самого серця мого йому подай!
Витерпіла, не зізналася, не віддала. А гібридну ділянку колгоспники навмисне занехаяли - бур'янами, чортополохом заростала, аби тільки не привертала уваги коричневих менделістів. Зате ж, коли повернувся я з війни, порадувала мене ділянка отаким красунем!…
Дуже популярне це яблуко на рудниках. Як розкуштували гірники - одбою не було.
- Запашне, соковите, освіжаюче! Саме для нас!
Вже й саджанців я навиводив з нового сорту, цієї весни буду насаджувати в двох кварталах на місці вимерзлих абрикос.
Витримав уже мій сорт багато випробувань, і я певен, що й усі подальші витримає. Дав я йому ім'я - “Сталінське”.
Зачудовано дивиться Аполлон Комашка на мою полицю з яблуками, бачу, щось хоче сказати та не зважується.
- Говори!
- Микито Івановичу, я…
- Яблук?
- Ні, ме…
- Меду?
Сміється.
- Мені довідатись би… Коли починаєте посадку?
- Ти не відтіль кажи. Викладай чорним по білому:
за чим прибув?
- Саджанців…
- О, це відтіль. З цього б і починав. Але будь готовий сприйняти удар, товаришок: мабуть, не попасешся. Ти ж знаєш, що я чоловік забобонний і доки не почну висаджувати в себе, до того часу нікому не відпускаю.
- Це мені відомо, - зітхає Аполлон, вислухавши мене. Потім, злодійкувато покосившись на двері, з рішучою вправнісію добуває десь із-під своєї славної шинелі запечатану півлітра і, ніяковіючи, ставить передо мною на стіл.
Смішно мені стає. Це він хоче мене замогоричити, дістати саджанці по так званому “блату”!
- Хто це тебе навчив, хлопче? - питаю. - Чи не твій хрещений - товариш Зюзь? Негайно ж забери зі стола свого підкуркульника, заховай подалі та нікому й не показуй: дома з однополчанином розіп'єш. Мене, товаришок, могоричити не треба. Я роздаю без цього, я тільки радію та пишаюся, коли до мене йдуть за посадковим матеріалом. Всім наділю, за півдарма роздаватиму - аби тільки більше було в нас садів, аби набувала наша справа всенародного розмаху… І якщо ти матимеш згодом свій власний питомничок, то й тобі раджу: не затискуйся в кулак, не відмовляй, коли маєш, нікому, бо - діло наше святе, бо проситиме в тебе тільки чесний ентузіаст, тільки той, хто потім плекатиме дерево… Байдужий до тебе не прийде.
Аполлон, заховавши пляшку, підсідає ближче до мене.
- А як нашот “Сталінського”?
- Що - як?
- Гірники наші “Сталінське” дуже високо ставлять… Чи не можна буде… розжитись?
- Обов'язково - можна буде. В усі краї з радістю пущу.
- Спасибі. Я прислухатимусь. Як тільки почнете - одразу примчусь.
- Гаразд. Тільки перед тим забіжиш до нас у контору, оформиш дозвіл… Такий уже порядок. Колега мій раптом скисає.
- Неодмінно через контору? Ви знаєте, я сьогодні-вже був у товариша Мелешка і в товариша Зюзя.
- І що?
- Чого-небудь, кажуть, відпустимо, а щодо нового сорту… то рано встав. Не на тій ще, мовляв, стадії, щоб його всім відпускати. Посилаються на те, що собі багато ще треба для ремонту саду.
Так ось чого ти заїкаєшся, товаришок, ось звідки твоя відчайдушна пляшка! Горе навчило, мав уже розмову з Мелешком та Зюзем…
Однак, Комашчине повідомлення не дуже мене вразило. Я догадуюсь, чого вони там крутять. Трапляються ще в нашій саді-вницькій практиці такі екземпляри з консервативною спадковістю, такі типи, що туго піддаються впливові ментора… Хочуть і моє “Сталінське” законсервувати. Е, хлопці, будьте обачніші. Микиту недарма зовуть войовничим: проб'ю рутину, ні перед ким не позадкую.
- Післязавтра, мабуть, почнемо висаджувати, - кажу Аполлонов!. - Ти не турбуйся: приїзди, все буде в порядку.
Виходимо в сад.
- А ти, - питаю, - справді рано встаєш чи, може, схід сонця на подушці зустрічаєш?
- Підйом у мене разом з півнями.
- Дивись, товаришок, не поморозь свої черешні, заготуй уже зараз димові купи. Бо в пору квітування заморозок найнебезпечніший якраз при сході сонця. Можна сказати, сонце само “приморожує”.
- Як це?
- А так… Відомо тобі, що заморозок страшний різкою зміною температури. На світанку придавить він, а тут тобі - сонце. Квітка ще вогка, крапля роси висить на ній і через ту краплю, як через збільшувальне скло, сонце робить променем свій опік. А дим розсікає промінь, отже, давай диму, окутай ним сад на цей час… Думаєш, не попобігав Микита, як навіжений, зустрічати сходи сонця на острові? Встанеш удосвіта, вийдеш надвір: мороз сивіє! Запалюєш мерщій смолоскип і щодуху з тим смолоскипом на осгрів, аж люди тебе полохаються. Прибіжиш, захекавшись, як марафонець, підпалюєш одну купу, третю, десяту - і вже сад огортається м'якою білою завісою… Тепер у мене молодші бігають, а тобі ще самому треба, товаришок!
- Бігатиму, Микито Івановичу, духу вистачить… Я ось про що хотів вас запитати. Про окуліровку. У нас окулірують звичайно вічком на кореневій шийці. А я хочу спробувати окулірувати на метр вище, щоб увесь штамб був диким, морозостійким. Як ви гадаєте?
Дивуюся: так просто, а мені самому на думку не спало.
- Як я гадаю? Пробуй, за це ніхто по лобі не вдарить! А ще, чого доброго, й вийде…
Проводжаю Комашку до центральної алеї, з цим парубком треба бути чемним. Хто зна: може, і справді в майбутньому він утвердить своє незвичайне, дане йому п'яним Зюзем ім'я?
- А чого то ваші дівчата надо мною сміються?
- Не пасуй, товаришок: з посміху люди бувають. Кумедний хлопець, буде з нього путтяі
Глава VI
А з Мелешком, Логвином Потаповичем, я ще розмову матиму. Він мені давній друг, і не раз ми, буває, сядемо з ним у свято та й вип'ємо до сліз, але це ніскільки не-заважає нам так іноді диспутувати, що обидва впріємо, аж рясні роси нам на лисинах повиступають. О, я бачу тебе наскрізь, шановний Логвине Потаповичу, і знаю, що ти моєї критики побоюєшся, хоча я ніколи не належав і не належу до якихось кадрових критиканів.
Є ще в нас такі млини: чи має що сказати чи не має, а лізе на трибуну, аби йому хоч трохи поплескали в долоні. Критиків цієї масті я сам не перетравлюю, називаю їх грушовими клопами. В садах водиться шкідничок такий за прізвиськом грушовий клоп. Страшний він не сам по собі, а страшний тим, що, повзаючи по листку рослини, виділяє дуже багато екскрементів. Загиджує ними весь листок, закупорює на ньому всі пори, і рослина, яку обсіли грушові клопи, нарешті, жовкне, чахне, задихається.