- Дванадцять! Включаю...
Апарат легко здригнувся. Не було чути жодного шуму. В перископах хитнулося зоряне небо, попливло. Перевантаження зовсiм не вiдчувалось.
- Барвицький! - вигукнув Роген. - Невже ми так повiльно летимо?
- Так! Швидкiсть я буду розвивати в розрiджених шарах атмосфери.
Внизу навкруги запалало безлiч огнiв, нiби хто розкидав дрiбний бiсер. Це були великi мiста Нового свiту. Ось все слабiше i слабiше видно їх свiтло. А з боку Атлантики вже наступав новий день - 18 липня 19... року. У вiкна космольота вдарило сонячне промiння. Земля перетворювалася у велетенську кулю, огорнену блiдозеленим туманом. Виходили за межi атмосфери...
- Увага! - сказав Барвицький. - Включаю велику швидкiсть, щоб перебороти тяжiння Землi i Сонця. Почнеться дiя перевантаження.
Вiн поклав руку на важелi. Кулi-розрядники в каналi безперервно випромiнювали страшної потужностi iмпульси сконденсованої енергiї. Космольот з кожною секундою набирав швидкiсть.
Роген витрiщив очi, хотiв щось сказати, але йому перехопило дихання, заволокло туманом очi. Барвицького теж втиснуло страшною силою в подушки крiсла, зважнiли руки, стало неможливо навiть натиснути будь-який важiль, але тут почав дiяти автопiлот, який сам регулював прискорення космольота.
Збоку почувся стогiн. Барвицький поглянув Роген знепритомнiв, його очi стали скляними.
- Бiзнесмен, - презирливо скривився Святослав. Подивився на прибори. Швидкiсть була. 20 кiлометрiв на секунду. Вона безперервно наростала. Тяжiння Сонця вже не впливало на апарат. Перевантаження зменшилося. Трохи кололо у висках, але вiдчуття було нормальним. Святослав поглянув у заднiй перископ - Земля, подiбна кольором i величиною до зеленої вишнi, танула в свiтлофiолетовiй безоднi Всесвiту.
- Прощай, моя колиско! - прошепотiв Святослав... Потiм вiн пiймав у спецiальний прилад Сiрiус i почав повертати апарат, щоб зiрка стала по курсу корабля. Через кiлька хвилин голубий вогник приємно засяяв прямо в передньому перископi... З кожною секундою набираючи швидкiсть, космiчний корабель покидав рiдну систему...
СВЯТОСЛАВ ЗАЛИШАЄТЬСЯ ОДИН
...Роген зiтхнув, розплющив очi, звiвся на ноги. В головi стояв безперервний дзенькiт. Оббита шкiрами рубка. За пультом управлiння Барвицький. Вiн щось уважно вираховує...
В перископах - фiолетове небо - бездонна глибiнь свiтового простору i мереживо знайомих сузiр'їв. В одному з перископiв невеличка кулька Сонця, яке стає все меншим, все слабiше освiтлює космольот...
Роген вiдстебнувся вiд дивана, встав. Похитуючись, пiдiйшов до Барвицького.
- Де ми? - запитав вiн. Барвицький здригнув, оглянувся.
- А, це ви? Перелiтаємо орбiту Юпiтера. Швидкiсть 1000 кiлометрiв на секунду. Через десять годин ми вийдемо за межi сонячної системи...
Роген наблизився до перископа, довго дивився в безкiнечну космiчну далину. Пустота. Тиша. Страх - їдкий, невiдступний страх почав м'якими лапами закрадатися в серце мiльярдеру.
В свiдомостi лише тепер з явилося розумiння всiєї авантюрностi його задуму. Роген згадав свiй кабiнет на Землi, свої комфортабельнi гелiкоптери, свої величезнi заводи i безлiч пiдвладних йому людей, якi готовi виконувати кожне його слово... Непереможне бажання повернутися назад iз страшної пустелi, де нема нiчого, крiм далеких зiрок i фiолетової порожнечi, заволодiло його душею. I чим бiльше думав про це, тим сильнiше в його грудях народжувався нездоланний страх. Роген пiдскочив до Барвицького.
- Мiстер Барвицький! - задихаючись, сказав вiн.
- Що таке? Що з вами? - здивовано подивився на нього Святослав.
- Я вирiшив повернутись назад! - випалив Роген.
Барвицький засмiявся:
- Ви вирiшили повернутися?! Ви збожеволiли!..
- Не сперечайтесь зi мною! Я тiльки тепер побачив, на яку авантюру ви мене пiдбили!
- Я? Вас?
- Так! Ви скрiзь пропагували свої безбожнi мислi...
- Безумний! - крикнув Барвицький. - Чи не ви запропонували свої послуги менi? Чи не вас повела в Космос стрална жадоба здобути панування над свiтом з допомогою машини часу?..
- Досить! - перебив Роген. - Як би там не було,- я не бажаю бiльше продовжувати цей дикий експеримент!.. Повертайте назад!..
- Я не поверну! Я не вiдмовлюсь так, як ви, вiд своєї мрiї, коли вже почав досягати її. Тим бiльше, що поворот в сонячнiй системi небезпечний на таких швидкостях! Це ж вам не таксi!
Роген благаюче притулив руки до грудей:
- Барвицький! Прошу вас! Повернiмося! Я вiддам вам апарат! Користуйтесь ним! Летiть хоч чортовi в зуби!.. Я не хочу ваших столiть, я хочу спокiйно прожити своїх 30 рокiв!.. Прошу вас! Прошу! Повернiмося!..
Святослав заперечливо похитав головою:
- Нi! Я не повернуся нiзащо! Ви не розумiєте, що ви говорите! Я нiколи не вiдмовлюся вiд можливостi досягти своєї мети тепер!..
Роген, мов зацькований звiр, забiгав по рубцi. Очi його хижо заблищали:
- Ах так! Ти не хочеш! Ти забув, хто я i хто ти! Я ж покажу тобi!
I вiн кинувся в божевiльному вiдчаї з пiднятими кулаками на Барвицького. Зав'язалася боротьба. Святослав схопив за руки розлютованого магната:
- Заспокойтеся! Ви збожеволiли! Заспокойтеся, або я вб'ю вас!
Роген вирвав руку, вихопив важкий портсигар i з силою вдарив по головi Барвицького. Бризнула кров. Святослав застогнав. Потемнiло в очах. Але в наступну мить вiн вихопив атомний розрядник i натиснув кнопку. Снiп ядерного спалаху пронизав Рогена, i вiн, безглуздо витрiщивши очi, мiшком посунувся донизу.
Святослав, важко дихаючи, витер пiт, зiгнувся над ним.
- Мертвий... Вперше я вбив людину!.. Боже! А втiм - чи ж людина це?
Вiн довго не мiг отямитися. Як би там не було, а все ж таки Роген був єдиним супутником... А тепер - повна самотнiсть, темна пустеля, позолочена мiльярдами зiрок...
Барвицький хутко з допомогою спецiальних промiжних камер викинув труп Рогена у свi товий простiр.
Тепер одна-єдина людина летiла в космольотi. Позаду залишилася рiдна Земля, де викохувалися його мрiї, а попереду - тремтiла блакитна зiрка, манили рiзнокольоровими вогнями далекi таємничi свiти.
МЕРI ЇДЕ НА СХIД
Минуло вiсiм рокiв. Людство впевнено завойовувало сонячну систему Полiт на ближчi планети уже вважався чимось звичайним Не менше десяти кратерiв на Мiсяцi були переморенi на велетенськi колонiї, транспортнi ракети переправляли на Землю добутi з надр супутника метали i мiнерали-золото, уран, трансурановi елементи та безлiч чудесних самоцвiтiв
Кiлька наукових експедицiй впевнено вивчали Марс. Вони створили опорнi пункти в глибоких долинах, де повiтря було густiше i де зберiгалась вода в болотах, а звiдти виходили у мандрiвку по червоних пустелях, покритих в окремих мiсцях коричньовими або блакитними чагарниками...
Регулярно вiдвiдували вченi закутану важкими хмарами Венеру i, ризикуючи життям, робили подорожi помiж безлiччю дiючих вулканiв, збираючи для науки дорогоцiннi колекцiї чудернацьких казкових рослин червоного кольору i не менше дивовижних примiтивних тварин...
А в останнi роки смiливцi побували на поверхнi супутникiв зовнiшнiх велетенських планет i здiйснили подорож на останню планету системи - Плутон. Далi тягнулися у безкiнечнiсть страшнi пустелi Космосу, а за ними - новi свiти...
I, не встигнувши вивчити свою систему, невгамовний людський Розум вже рвався в неосяжний Всесвiт. Ранiше думали, що подорожi до iнших свiтiв - це справа далеких вiкiв у майбутньому. Але в дiйсностi стало iнакше.
Ряд країн готувалося до здiйснення заповiтної мрiї... Тисячi юнакiв i дiвчат мали одне бажання - вiддати своє життя для досягнення такої грандiозної мети - завоювання Простору.
...Про Барвицького не було чути нiчого. Вiдомий мiльярдер Роген зник безслiдно, хоча його капiтал перемагав усiх конкурентiв у доларовiй зонi. Деякi газети хотiли були написати пре дивне будiвництво в пустелi Нью-Мексiко, зв'язане з iм'ям Рогена але якась рука з допомогою великої суми грошей примусила цi газети мовчати.
Мерi все ждала чуда. Вона народила сина. Вiн був дуже подiбний до Святослава. Кiлька рокiв Мерi крадькома плакала вночi, заколисуючи маленького Вiктора, вдивляючись й його худеньке, не по-дитячому серйозне обличчя. З тривогою прислухалася Мерi до кожного стуку дверей. Значить, ще десь в глибинi свiдомостi горiв чи тлiв вогник надiї...
Пройшло кiлька рокiв. Мерi розповiдала сину про батька, про далекi зорянi свiти, куди вiн полетiв шукати мрiю, i Вiктор, розкривши рота, слухав цiкавi розповiдi, а його замислений не по-дитячому погляд був заглиблений у вiкно, де мерехтiли на вечiрньому небi барвистi сузiр'я... На восьмому роцi вiн марив небом, i Мерi вже тривожилася. Вона боялася, щоб його духовний розвиток не пiшов по тому шляху, по якому йшов розвиток батька. I ось в цi тривожнi днi Мерi одержала листа вiд росiйського академiка Копилова. Вiн писав:
"...гадайте мiй останнiй вiзит до вас i мої слова. Я знову повторюю їх вiд щирого серця: "Якщо вам потрiбнi друзi, ми ждемо вас i сина". Гадаю, що Ви не будете сумнiватися i вагатися.
Ваш Копилов".
Далi була написана адреса.
Мерi схвильовано притиснула маленький листочок до грудей...
...Через кiлька днiв у велетенському стратопланi вона й Вiктор летiли над Атлантичним океаном на Схiд. Тихо дзвенiли реактивнi мотори, заколисуючи, навiваючи сумнi думи...
Вiктор не мiг всидiти на мiсцi. Вiн невпинно смикав матiр за рукав:
- Мамо, мамо! Поглянь - що це таке?..
Мерi з усмiшкою дивилася на рожеве лице сина, потiм на гряди бiлих хмар, що пливли десь далеко внизу, i вiдповiдала:
- Це хмари, синку...
- А чому хмари внизу? Вони ж завжди вгорi!..
- Ми ж пiднялися вище хмар, синочку...
Вiктор дивився крiзь iлюмiнатор вгору, де на фiолетовому небi мерехтiли зiрки:
- Мамо! А тато полетiв ще вище, нiж ми тепер?
- Так, синочку, набагато вище... Бачиш - горять зiрочки... Он аж туди полетiв наш тато!..
Вiктор замовк, намагаючись дитячою свiдомiстю охопити всю грандiознiсть неймовiрних вiдстаней...
Внизу промайнули обриси берегiв Європи. Незабаром стратоплан пiшов униз, пролiтаючи над територiєю України. Хмари блискавично бiлою пеленою промайнули мимо iлюмiнаторiв, i стратоплан пiшов на посадку...
Праворуч синiло Каспiйське море. Заблищала стрiчка Волги. На лiвому березi в степу виростав, летiв назустрiч широкий бетонований майдан, а навколо нього велетенськi будiвлi заводiв...
На мить пасажири вiдчули невагомiсть, а потiм легенький удар, ще один... Стратоплан зупинився...
...Мерi опинилася серед гомiнливої юрби людей, якi зустрiчали прибулих. Вона поставила чемодан на землю, пiдняла голову. З Каспiя повiвав легенький вологий вiтер. Мерi оглянулася навколо, радiсно засмiялася. До неї поспiшав Копилов - посивiлий, з синiми колами пiд очима, але все з тiєю ж мудрою i чомусь сумною посмiшкою. Вона не витримала i обняла його, не знаючи сама чому... А вiн, нiби це було цiлком природно, обережно, нiби дитину, погладив її по худенькiй спинi.
З-за спини Мерi виглянуло обличчя Вiктора. Вiн смикнув матiр, з цiкавiстю запитав:
- Хто це, мамо?..
Мерi витерла сльози, вiдповiла:
- Це друг твого батька, синочку!..
- I ваш! - додав Копилов.
Мерi з вдячнiстю потиснула йому руку.
Копилов пiдхопив в одну руку чемодан, на другу посадив Вiктора i закрокував до велетенського будинку, що був зовсiм рядом.
- Прямуйте за мною, - сказав вiн. - Там про все поговоримо...
Другого дня, коли Мерi вiдпочила, Копилов повiв її в гiгантський цех будiвництва, який стометровим куполом пiдiймався над iншими будiвлями. Сiтка кранiв, дивних механiзмiв заповнювала цех. А посерединi стояли три сiмдесятиметровi сигароподiбнi апарати. Йшла безперервна робота, але шуму не було чути - тiльки м'яке дзижчання електроприладiв привертало до себе увагу.
- Що це? - повернулася до Копилова здивована Мерi,
- Ось якраз ради цього я й викликав вас, - тихо вiдповiв академiк. - Це будуються зорельоти за проектом вашого чоловiка. В поєднаннi з проектами наших учених його проект дав чудесну конструкцiю мiжзоряного корабля... Ми не поспiшаємо... Ми хочемо гарантувати повернення космонавтiв, тому будуємо кiлька зорельотiв. В них буде все найкраще, що може дати сучасна наука...
Мерi перервала його:
- Як я мрiяла, мiстер Копилов, щоб мiй син пiшов шляхами батька... Нi! Нi! Ви не так мене розумiєте!.. Я хочу, щоб вiн не безтiлесну мрiю шукав там, не за Часом i Простором, а допомiг людям наблизити далекi свiти, зробити космiчну безодню не жахливою пустелею, а шляхом для єднання рiзних свiтiв...
Копилов потиснув її руку.
- Я теж думав над цим. Ми допоможемо вам в цьому. Ще не менше десяти рокiв ми будемо уважно готуватися до цього найвiдповiдальнiшого польоту, i син ваш, син Барвицького, має право першим полетiти, щоб вiдкрити путь у безсмертя... Так, так! У безсмертя! Не дивуйтесь! Ваш муж багато вiрних i потрiбних iдей дав свiту. За межi Часу i Простору ми, звичайно, не будемо рватися, але будемо прокладати шляхи для майбутнiх поколiнь, якi справдi стануть практично безсмертними... Так, так! Нашi нащадки стануть безсмертними!..
Копилов замислився. Мерi дивилася на його освiтлене синiми вогниками лице, i вдячнiсть до цього безкорисного друга її чоловiка залила змучене серце...
- Отже, що скажете ви?- повернувся до неї Копилов.
- Я залишаюсь, - вiдповiла Мерi. - Син пiде тiльки по цьому шляху...
IНША СИСТЕМА
Швидкiсть космольота досягла вже швидкостi променя. По розрахунках Святослава вона дорiвнювала 280 тисяч кiлометрiв на секунду. Все нiби пiдтверджувало теорiю Барвицького. Першi мiльярди кiлометрiв шляху вiн, згiдно даних атомного годинника, летiв без особливих пригод, не помiчаючи нiчого чудесного. Але, коли апарат почав досягати променевих швидкостей, все змiнилося. Як показали прилади, Сiрiус блискавично наближався, i космольот пролетiв бiльшу половину шляху за кiлька годин згiдно атомного годинника. Це давала себе знати вiдноснiсть Часу i Простору!.. Святослав торжествував:
- Значить, Час i Простiр, справдi, фiкцiя людського почуття, сон матерiї, сповiльненої в своєму русi до мiнiмуму! Значить, можна перемогти одвiчну несправедливiсть долi i вийти в iнше Буття!..
Вага почала нiби зникати. У всьому тiлi вiдчувалася незвичайна легкiсть.
- Може, це i є початок тiєї метаморфози, яка мусить вiдбутися при переходi за променеву швидкiсть! Чи не провести експеримент вiдразу?
Потiм вирiшив - нi!
Кликала до себе далека блакитна зiрка, знову настирливо роїлися в головi химернi галюцинацiї, не давала спокою казкова мрiя.
- Де ти, любов моя? Чи зустрiну я тебе на чужих планетах, чи ти в непотрiбному мареннi привидилась менi для муки?..
Час галюцинацiй минав. Святослав подивився на зоряне небо. Тепер зiрки змiнили свiй вигляд - вони були якiсь рiзнокольоровi, переливалися живими вогнями, наче вiзерунки в калейдоскопi. А зiрки, що залишилися позаду навпаки, ставали якiсь темновишневi, або зовсiм зникали з фiолетового неба...
Це проявлявся ефект Доплера, в зв'язку з страшною швидкiстю космольота...
Та ось щось дивне почало вiдбуватися з очима Святослава. Обриси приладiв у рубцi i зiрок в iлюмiнаторi розпливалися, колихалися, нiби в туманi. Вiн протер очi, поглянув знову... Нi! Не допомагає!..
Святослав, похитуючись, встав з крiсла i повиснув у повiтрi.
- Що таке? Прискорення бiльше немає?.. Невже межа, яку пророчить теорiя вiдносностi?.. Нi! Не може бути!..
Вiн дотягнувся до пульта, до краю включив потужнiсть розрядiв... I вiдразу його кинуло неймовiрною силою назад, у крiсло, притиснуло страшним тягарем. Зiрки в iлюмiнаторi закрутилися рiзнокольоровими колами, i Святослав поринув у якусь темну яму...
...Коли Барвицький знову вiдкрив очi, то побачив чiткий вiзерунок сузiр'їв, а навколо стiни рубки i прилади, обриси яких тепер не розпливалися. Значить, все нормально?.. Приступ був, напевне, вiд переходу до незвичайних швидкостей!..