Він знову подумав, що всі плітки стають пророцтвами, і щодо генералів, і щодо простих смертних.
Вони сиділи один проти одного.
— Що скажеш? — запитав Леф.
— В метро смердить щурами.
— Перестань. Вічно ти. Давай до справи.
— Чую голос мужа.
— Ти коли вийшов?
— Я вийшов по амнестії. Втішся. — Він клацнув губою і розстібнув блискавку на куртці.
— І для чого ти заявився до мене?
— Авжеж, вкрасти твою нову пасію.
— Я не про те.
— І я не про те.
— Ти добре знаєш — я м'яко відношуся до вашого угрупування, ба більше: я був його членом. Але час змінює наші погляди.
— Слушно, але у в'язниці я мав досить часу, щоб усе осточортіло. Навіть батьківщина, якій ти ні на хрін не потрібний.
— Не варто в цьому домі говорити про такі речі. Тим паче я зараз на партійній роботі…
— Пронумеровуєш списки розстрілів?
— Дарма ти так. Я стараюся якнайбільше їм завадити.
У розбиту шибку вповзав пар. Снігова січка вщухла, в небі зависла іграшкова кулька сонця…
— Скоро Новий рік, — сказав він.
— Для чого ти прийшов? — Леф натягнув голос. Лефові страшно. Він розумів. Жінка виглядала з-за дверей. Худа, довга, як ніколи схожа на самого Лефа, і він подумав, що це якраз те, чого Леф шукав.
— Боротися за демократію.
— Не блазнюй, ми всі за неї боремося.
Леф говорив, випльовував слова, немов лушпиння, він його не слухав, лазив думками по кімнаті, ловив краєм ока половину жіночого обличчя, яке визирало з напівпрочинених дверей, бездумно зупинявся на Лефові — так, у ньому є щось від недоколиханого помічника вбивці. І це той, який просторікає про помпезний кінець свого життя, але не пам'ятає ні вчора, ні сьогодні й навіть свій день народження нахабно забуває і вимітає зі свідомості. А разом з тим раб рабом, передусім власної душі, викарбовує в пам'яті себе кумиром натовпу. Це з тих, що мітять на місце Генерала, але посідають місця нудних клерків; з тих, кого диво викинуло з-під теплих, просмерділих власними анальними газами ковдр на самий верх життя.
— І Генерал?
— Так.
— Ну й лайно ти, Лефе. А загалом ти просто йолоп, а такі речі навіть час не лікує.
— Не допустити великого кровопролиття — це ціль його і наша.
— Генерал введе танки, хочеш ти того чи не хочеш, бо кров завжди оплачувалася кров'ю. Що зі студентами, Лефе? Га, чого мовчиш…
— Я думаю, що це питання вирішиться задовільно.
— Задовільно…
Його перевели в іншу камеру. Зранку. Він добре знав, як вичитується вирок, але вирок не вичитували, а просто перевели в іншу камеру. І він укотре ліг на нари в довгому чеканні своєї смерті, і в тому довгому чеканні короткого спалаху, що звалося кінцем усього, хтось покликав його. Вперше він побачив, як запалюються ліхтарі, а далі у вольєр вбігли люди; як запшикали гвинтівки, а люди стали дряпатися на стіни, ще нічого не тямлячи, і хтось потім з наглядачів тихо, шепочучи, розповів про студентів, які влаштували бойкот. Це вже потім, коли студенти зламаними ляльками лежали розкидані по всьому подвір'ї, а охорона в розхристаних мундирах за ноги стягувала трупи. І тоді, вперше за стільки років, у протилежному вікні він побачив обличчя Генерала. Генералові завше бракувало зросту, й в амбразурі виднілася тільки голова. Генерал усміхнувся йому — усміхнувся щиро і помахав рукою. А його тільки дратували закручені догори вуса Генерала.
— Він тобі, до речі, дарував життя.
— Життя дарує Бог, а не генерали. Навіть таким падлюкам, як Генерал, що займався онанізмом по службових кльозетах.
Лефова дружина поставила перед ним каву.
Він заплющив очі, відкинувся на спинку стільця, чув шарудіння цуценят, згадував діда, повертався назад до засніженого майдану, і з того всього вигулькував протяжний, безбарвний голос Лефа.
— Лефе, мені потрібна адреса Жида.
Леф повернув голову до дружини. По хвилі її постать бовваніла зі щілини дверей.
— Ти взявся за старе?!
— Ні.
— Для чого тобі адреса Жида?
— Щоб тобі більше не хотілося стукати. Зрозумів.
— Ні.
— Коли ти вже стукнеш на мене, то сказане давно не буде правдою.
— Не розумію, — Леф отетеріло уп'явся очима в запітнілу шибку.
— Мені треба адресу Жида.
Нарешті Леф щось зрозумів, по-гороб'ячому закліпав повіками — шукав опори, але не знаходив її. Двері у Лефа за плечима протяжно вискнули, потягли затхле повітря і зачинилися. Так, Лефе, то не та жінка — не та.
— Ти… Як ти смів…
— Лефе, не повторюй істерик першої дружини. І я тобі нічого не сказав.
— Я не знаю адреси Жида. Можу дати ключі від квартири, — видавив Леф.
— Ти мужня людина, — сказав він на виході. — Будувати світле майбутнє, коли чорнозаді азіати торгують нашими дівчатами.
— Ця проблема вічна.
— Ні, Лефе, нація перестає бути нацією, коли дозволяє торгувати своїми жінками.
Вже на східцях він повернув голову і побачив Лефа у темній амбразурі. Леф уже відійшов від вибуху переляку, встиг обдурити власні думки та здогади — напускав непробивну міну.
— Тобі тільки тридцять років. Мені безмежно жаль тебе… Повір. Я не маю нічого до тебе за минуле… За неї…
— Перестань, Лефе, то вже мазохізм, а партійні працівники повинні бути з криці, — він клацнув губою, і коли Леф непомітно, озираючись, кинув йому папірця, він підібрав зібгану брунатну кульку і вийшов східцями на білий сніг.
Дорогою німо сунув вертеп. Дзенькала коза, п'яний Ірод волікся позаду. Вертеп ішов, чавлячи перший сніг.
Він перевів погляд. Дорогу перетинав панцерник з написом «Міліція». З вікна на нього дивилося вузьке гостроносе обличчя дружини Лефа. Йшов сніг. Калюжі після короткої відлиги замерзли.
5
— Свобода — це мотузка, намащена милом з двох кінців. Все міняю обліцовку… Лампа… Все… — він почув цей голос, який линув, немов у діжу або десь здалеку, згадав, чітко вирізав з пам'яті: як муха повзла по білій порепаній стіні, і пам'ятав, що тоді він боявся обпектися, а звідти несло жаром; як він дивився зверху донизу, сидячи у когось на руках, — на чоловіка з втягнутими ребрами, запалим животом. Цей чоловік подався якось боком, біла стіна вимаячувала чорний, обстрьобаний светр, а на стіні тріпалася тінь від здоровенної голови, за вікнами — великими і стрільчастими — летів безмежний глибокий простір, а чоловік булькав словами крізь пощерблені, гнилі зуби. І через незліченну товщу років, багато років, поминувши неминучу вічність забутого, йому треба було здогадатися, а швидше пригадати, як той чоловік пішов, скоцюрблений і миршавий, до дверей, а по сволоках, підвіконнях, стелі, стінах, у світлі гасової лампи, — ламалася тінь; через тонни думок, десятки втеч і відсидок тримати незрозумілий образ нещасного, гидкого чоловіка, щоб потім в один день дізнатися, що то був батько, якого він уже пізніше не бачив, — хіба маленька фотокартка людини, більше схожої на вчителя філології.
Він ступав по товченому шклі: запах погарі, смалятини розпирав ніздрі, а він ішов — поверх за поверхом, міняв калейдоскопом думки, і вже наприкінці, зупинившись біля вузького більма вікна, відчиняючи червоні, з облупленою фарбою двері, — зрозумів: його загнано в цей велетенський кам'яний мішок, і єдине, чим може зарадити собі нормальна людина — це втекти; але втікають ті, що здаються, або ті, які ні на що не здатні. А йому лишається — померти. Для нього це і є необхідністю, яка не потребувала доказів, самозречень, запевнень. І то добре, — думав. — Смішно було б прожити серед кам'яних склепів і не померти серед них. Смішно й безглуздо шукати в цьому місті щось роками. Та перед цим йому треба вбити Генерала. Це, єдине, певне, в житті він зробить із задоволенням. Це не буде війна. Це буде зведення особистих рахунків, як і там, у тому вольєрі, коли він слухав переламані пострілами істеричні голоси хлопчаків.
Тож треба те зробити, бо нічого не лишилося, як тільки чекати смерті, в нудній смерті — короткий відпочинок.
Посеред кімнати стояв диван, навколо лежали розкидані бляшанки, в прогнутому шклі вікна, видувалося місто, голубий морок устеляв приміщення, — він сів на диван, пожбурив ногою ковдру, бляшанки проторохкотіли врізнобіч. За вікнами скрипів трамвай, і по кутках лунало громом.
Він прочинив вікно. За стінами туман снував між будинками й ліхтарями. Не поспішаючи, він відшукав плиту, присів і став розламувати стілець — лаковані ніжки неслухняно випорскували з рук. У діда виходило все, дід вмів робити всяку всячину, не те, що його батько — читати книжки, ховатися від урядової міліції, сидіти по божевільнях. Правда, це треба сприймати як само собою зрозуміле — воно є, і це не треба ставити за приклад. Правда, він і такого не може, лише вміє бути один, ні за чим не жаліти і знає, напевне знає, що може кожну хвилину загинути. Еге ж бо, думав, намахана країна, в якій батько боїться бачити сина, а син гордує батьком.
Трамвай виповз із-за пагорба, прокотився у вигнутій шибці. По вулиці цибатий підліток, в кожусі і по-військовому затягнутий паском, тягнув голос. Голос журно виривався і накочувався у сувоях туману:
— Го-о-о-лосуу-у-уу-уй-те-е-е за Генерала-а-а… за Генерала-а-а-а… го-го-о-о-лосуйте за Генерала-ла-ла-ла…
Так, віслючки, голосуйте за Генерала, він зараз друга людина після Всевишнього. Одні не мали Бога, інші прийшли з Богом. Сам чорт ногу зламає.
А будинок старий і добрий. Від будинку завжди надходить заспокоєння: від східців, кручених поручнів, дверних бронзових ручок. Раніше з вікон будинку було видно старовинну вежу. Особливо вночі, коли на вежі, в порожнечі ночі, займалося світло.
Він думав про те, скільки знав Генерала. Напевне, давно, ще тоді, коли той не був Генералом, а ловив кожне сказане більш-менш розумне слово, пхався по тусовках, зазирав у рота і кишені іноземцям, писав недолугі вірші, трактати по переворотах, а трохи пізніше по ресторанах ґвалтував кельнерш. Але щось за ним стояло. Можливо, тінь того, що є зараз. Швидше так. І треба не мати взагалі в голові ні Бога, ні чорта, щоб не вгадати, чим це скінчиться.
Диван зі спущеною на підлогу ковдрою — брунатна підбивка прогнулася, коли він сів, м'яко замуркали пружини, а він повагом опустився, глянув на себе в тріснуте навпіл старовинне люстро, що навпроти, і те, що накотилося на нього в кімнаті Лефа, те, що вдарило в груди, вдавило плечі, — відплинуло, потягнулося слизькими від туману та мокрого снігу вулицями. І він вирішив, що так повинно бути.
Об люстро бився білий аркуш паперу, по кімнаті гуляв протяг, від плити пашіло жаром, і в грубі вибухали ніжки стільця.
Кімнатою пролетів джміль. Це здивувало. Джміль зробив коло, сів на аркуш паперу, що колихався від протягу, і в кімнаті запала тиша. Він почув стукіт власного серця, а потім вирішив, що джмеля відігріло тепло. Ніщо так не руйнується, як ілюзія мертвого міста. Танки ввійдуть, і барикади вибухнуть, але це лайно із закрученими вусами зникне і з'явиться. В якій ролі?
Потім він подумав про Оксану, але нічого не міг згадати, окрім теплої спальні з високою стелею, вираз очей і ще щось таке, яке забувається так швидко, як усе попереднє. Оксана не була першою, як і та жінка, яка приходила до нього, де росли велетенські яблуні, а голуби на світанку билися в шибки протилежного будинку.
Східцями хтось підіймався. Він весь витягнувся, міцніше втягнув ніздрями запах погарі, смалятини. Звідки. Кроки по хвилі врівноважено, спокійно, впевнено наближалися до його кімнати.
Вони зайшли, здорові й упевнені, шурхіт шкіряних плащів заповнив простір, і джміль, що знявся, — німо сунув у сизині, коли стек, тонко цвяхнувши повітря, збив його на підлогу.
Він сидів упівоберта біля груби, в червоних спалахах, навіть не повернув голови в бік двох здорованів, що стояли й тупо, майже по-дитячому дивилися на нього. Одного він знав, з вип'яченою губою, з вічними балачками про секс і політику.
— Що, свинопаси, вирішили пробздітися?
— Здоров, — сказав той, що з вип'яченою губою. — На тебе чекає Генерал.
Джміль злетів з підлоги, прогудів над головами прибулих, сів на закіптюжену фіранку і гойдався на протязі. Двоє провели його поглядом. Той, що з вип'яченою губою, бив по халяві чобота стеком.
Він п'ялив мізки і старався згадати Оксану.
— Що йому треба?
— У Генерала не питають, що від нього треба, — сказав другий.
— Да, — він говорив не повертаючи голови, — свинопаси завжди хворіли на манію величі.
— Збирайся.
Східцями прокотилася зламана лялька, коли вони прямували до виходу. Волога впереміш зі смородом, облуплені стіни. Будинок старий, повторив він власну думку. Це нагадує дитинство, яке не пам'ятаєш: ялинку, апельсини, добрих затишних духів, що мостяться по всіх кутках і крадуть даровані цукерки і пряники.
Вулицею снував туман, і крізь прошарки видно асфальт. Довгий смугастий автомобіль чекав на них. У одного з прибулих дрібно затремтіли руки.
— Поїхали, — промурмотів той, з вип'яченою губою. Він сидів позаду, без охорони, тепло грало в грудях, повертався в той будинок: як літав джміль, і як той, з вип'яченою губою, збив джмеля стеком і розчавив важким яловим чоботом.
— Свинопас ти, і лишишся свинопасом, — сказав він, коли авто підкочувало до палацу.
— Це ти скажеш Генералові, а мені хоч кілок на голові теши.
Він глянув на руки: одутлуваті, довгі, на кінцях немов обсмикані, закінчувалися кургузими пальцями, і більше вони видавалися тваринами з мініатюрними вічками нігтів.
Крокуючи Галереєю, він дивувався, нащо стільки вікон, ловлячи своє відображення в десятках дзеркал, він не розумів, нащо всього стільки, — на той час, що він знав про цей палац, то навіть ті, хто був до цього при владі, не дозволяли собі такого. А потім згадав ворожку, що бачив через вікно авта: як вона розкидала карти на втоптаний сніг, вітер ворушив розірване намисто, вона голосно кричала.
Минаючи десятки вікон, дзеркал, прямуючи в кінець світлого і чистого коридору, він зловив себе на тому, що не думав про Генерала, а якщо і думав, то як про покійника. І ще від самого початку він думає про неминучість смерті: власної, Генерала, всього міста. Для нього зараз не було ніякої різниці. Місто мертве. Це дійшло до нього, коли відчинилися двері з червоного дерева, і його втягнула темрява, хлюпнуло жовте світло, в носі закрутило від запаху дорогих сиґар і коньяку.
Так, він помре у цьому місті. Тільки у цьому місті — всіма забутий, де циганка розсипала буклі, карти і не дивилася у вічі. Охорона відійшла. Він кинув:
— А зараз, свинопаси, бігом рятувати батьківщину.
— У-у-у, сволота… — прогудів губатий.
Генерала майже не було видно з-за столу.
— Привіт… привіт, старий… Радий тебе бачити живим і здоровим. — Генерал задріботів ніжками, обминаючи велику кількість стільців, підсвічників на високих підставках.
— Як ся маєш?…
Він стояв навпроти Генерала у рожевому мороці між десятками гнутих підсвічників у людський зріст.
— Та так… У тюрмі кормили добре що ті, що ваші.
— О-о-о… Не говори «ваші»… Ти, той, не ображайся, але ж ми недавно прийшли до влади. Та й час… сам розумієш. Те та се. Коньяк, сиґару?
— Не відмовлюся.
— Сідай.
— Тільки вийшов.
— Та перестань.
— На 'кий хрін я тобі здався.
— Завжди приємно бачити соратників… Завжди… Особливо після всього… того…
Генерал все бігав навколо нього, потирав руки, а він весь час чомусь не випускав з поля зору місце між бровою і чолом. Низьким, трохи випуклим наперед чолом.
— Ти думаєш, що ми мали коли-небудь щось спільне?
— Я дуже радий тебе бачити, — сказав Генерал, витягнув куценькі руки, розвернувся на лівій нозі і пішов до світлого вікна. За шклом падав сніг, і він бачив чорні дахи і як подвір'ям розходжують водії біля смугастих авт.
— Давай вип'ємо, — він подивився на Генерала, що вже примостився на купі паперу.
— Вироки… Все вироки. Якби ти знав, старий, яка це нудна робота займатися усім цим.