- Чого ти смієшся? Тут цілком не до сміху!
- Треба тобі розуміти справу, чоловіче, - сказала поважно.
- Або я вдурів, чи наївся їдовитих грибів? Борше там-тоті в долині! - відповів.
- Ані тоті в долині, ані тоті вверху. Але ти їх не порозумів. Твої гадки - серце, їх гадки - голова. Вони думають по закону й докажуть тобі на волосок, що ти не мав права рубати тої смереки, хоч ліс такий великий. У тебе воно, бачиш, інакше. Все треба радитися голови.
Він сплюнув далеко крізь зуби.
- Чорт би їх ухопив! Вони всі крутарі, всі тоті голодні сурлутовці! Таж Бог сотворив ліс для всіх людей; се вони не можуть заперечити та й не переконають мене, най собі будуть і сто раз панами і вміють писати й читати. Що мене найшло нещастя, що мене ймили, га, сьому винна тільки нещаслива година, коли я втяв смереку!
- Нема ніяких щасливих чи нещасливих годин, - сказала.
- Ого! - заперечив.
- Вір мені. Якби-сь був учився, не говорив би-сь такої дурниці!
Його очі блиснули.
- Ти гадаєш, що як уміти читати й писати, то вже вхопилося Бога за ноги? Є ще й святі… Я не кажу нічо, тоті люди, що вчаться, розумні, то правда; але вони й злі!
- Іноді воно так, але не гадай собі, що темнота робить ліпшими.
- Що я знаю? - сказав. - Яким кого Бог сотворив, такий він є, яка в кого доля, так і живеться, а як вийде чоловікові час, то вмирає. Най я буду розумний, як хочу, а як Бог схоче, то таки мушу вмерти!
- Певне; на те нема ради.
- А видиш? Коли ж вони, розумні, такі добрі, то чому ж ти не береш собі якого за пана? Поглянув на неї злорадно.
- Се що інше. Се щось таке, чого я можу хотіти або не хотіти. Мені не подобається цілком ні один. Я велика багачка! Я всіх маю в руках.
- Саме так, як я дівчата в селі, - виговорив гордо й більше мовби сам до себе. - І я багач: наші люди кажуть «найбільший багач». Усі дівчата гинуть за мною.
Вона засміялася.
Він гнівно наморщив чоло.
- Чого ти все смієшся?
- Я не сміюся з тебе. Він заспокоївся.
- Се правда, - сказав, - як християнин багатий, то можна з усіх сміятися. Та й я сміюся з усіх. Мені ніхто не в голові.
- А з мене ти б также сміявся? - запитала свавільно і немов під впливом якого внутрішнього підшепту, та й вдивилася в його лице.
- З тебе?
Він поглянув на неї майже переляканий; потім усміхнувся, злегка червоніючи.
- Е! Воно так не йде, - сказав.
- Чому ні?
- Не знаю… але ти така… така…
- Яка я? - запитала поважно.
- Така… я не знаю… така, як образ Матері Божої в нашій церкві…
Вона знов засміялася; не дуже сердечно, а все-таки; потім обоє заніміли…
Мовчки йшли якийсь час далі.
Вій був гарний і кріпко збудований, І вона любувалася ним сьогодні, як і давніше.
Раз їй було спало на думку, як би воно було, якби він любив дівчину, й за тим їй - сама не знала, чому - нагадалося речення: «Бути обнятою сильною рукою…»
В неї багато значила фізична сила і тілесна красота, і хоч вона рідко коли «любила», то все ж таки були їй милі, гарні, кріпкі люди. Коли чулася втомленою, находило на неї масто тужне бажання, потреба - відпочити на чиїй-небудь груді. Але той хтось мусив би бути сильний і сміливий. Передусім - сміливий.
Стала йти помаліше.
Вони йшли були довго і швидко. По глибокім віддиху й легких рум’янцях на її лиці поміркував, що вона втомлена.
- Ти втомилася, - сказав, - не можеш іти зо мною в парі. Я йшов заборзо.
- Правда, - відповіла втомлена. Він раптом почав іти зовсім помалу.
- Ти так красно говориш по-нашому, - почав оп’ять.
- Я те саме, що ти, і я також русинка. Чекай трохи; я втомлена. Як іду заборзо, то серце в мене б’ється засильно, й поперед очі миготять тисячі іскор.
Притиснула обидві руки до висків.
Він став перед нею. Хвильку дивились одне на одного; бачилось, немовби в очах обох заблисло раптом полум’я і злучилося в вогонь.
Обоє спустили очі.
Вона оглянулася полохо: чи се та сама сторона, котру вона так добре знала?
Авжеж. Та сама темно-зелена пропасть, та сама скалиста гора онде праворуч, поросла рівними, як свічки, смереками, а посеред них ніжні білі берези; з моху виростали буйні папороті й сям-там стрункі дзвінки… Тихо, одностайно шумів ліс.
Тінистий холод обхопив її тіло. Якийсь птах закричав поблизу; вона здригнулася тривожно.
- Ти боїшся? - запитав змішано.
- Тільки сьогодні. Зрештою ніколи.
- То ти тут щоднини? А чого ж ти сьогодні боїшся?
- Не знаю… Чуюся менше на самоті, коли я в лісі сама-одна.
- Чому воно так?
- Не знаю… не знаю… по правді…
- Що ти тут робиш?
- Нічого. Я приходжу сюди лиш так. Правда, іноді малюю смереки… Звичайно прислухаюся, як шумить ліс. Він шумить, як море, лише далеко слабше. Ти не знаєш, як море шумить… Я й сама того не чула, та знаю, як воно шумить… а, чуй?
Обоє слухали, здержуючи віддих. Чутно билося в обох серце.
Вона знов оглянулася тривожно… ще ніколи не здавалось їй так дико й самітно; буйна зелень лісу, бачилося, задушить її.
- Не бійся… таж я тут у лісі… Не оглядайся назад себе… то недобре…- сказав чудно здивованим тоном.
Мовчки й майже скоро йшли вгору стрімкою дорогою.
Навколо її уст лежала риса завзятої рішучості, повіки були спущені, їх довгі темні вії чудово відбивали від білих як сніг лиць.
- Незабаром зайде сонце за гори, - перервав він зворушено тишину і швидким рухом прогорнув із чола волосся набік. Йому стало гаряче.
- Як я йшла сюди в ліс била третя. Йдемо добрих дві години, і в місті може бути п’ята.
Кажучи се майже дрожачими губами, витягла зі свого шовкового пояса малий годинник, стала й дуже уважно дивилася на нього.
- А! В тебе дзиґарок? Золотий. Покажи-ко мені! Притулився до неї близенько. Обоє дивилися з натугою на малу золоту річ.
- Се ходить, як би мало душу, - сказав. - Які то розумні люди на світі, що можуть таке зробити… Боже, Боже… Ти, певно, багачка, коли в тебе такий дзиґарок. Варе твій дєдьо великий пан? Хто ти?
Вона знову усміхнулася.
- Ти не знаєш, хто я?
- Ні.
- Але ж ти мене видів… нагадай собі!
- Я тебе ніколи не видів!
- Нагадай собі.
- Але ж кажу тобі!
- По… як ти привів свого гарного коня на подвір’я до адвоката… й силував його, аби стояв тихо… то я вийшла… Пригадуєш собі?
Він подумав хвильку.
- Не знаю…- сказав протяжне й зачудовано. - Але я тебе не видів… хтось був вийшов… се знаю… але то був хтось у чорній сукні… твого лиця не нагадую собі.
Вона відвернула від нього очі й усміхнулася.
- Коли не знаєш, хто я, то й се байдуже; я тебе виділа часто, дуже часто!
- Ти знов смієшся з мене!
- Ні.
- То хто ж ти?
- Що се тебе обходить? А втім, - додала раптом з меланхолійним усміхом, - я така, що не має щастя… знаєш… у деяких речах.
- Багачка й не мас щастя? - сказав недовірливо й засміявся. - Дивися, може, його відвернув хто від тебе, воно буває… Але ти молода…- сказав далі і приступився до неї ще ближче і при тому не хотячи доторкнувся крисами свого капелюха до її волосся на чолі.
Вона поглянула на нього, і в тій хвилі гаряче полум’я облило її лице.
- Правда… я молода… А скільки ж років тобі?
- До Дмитра буде двадцять, і шість. Я… Нагло він остановився і ввесь запалів. Блискучими очима вони задивилися одне на одного.
- Ти! - промовив нараз дрижачим голосом.
- Що таке? - відповіла ледве чутно; вона була спустила очі.
- Ти красна, - сказав зміненим, беззвучним тоном.
Легка дрож пройняла її постать.
Вона знов підвела очі. Його лице побіліло, мов із нього сплила остання краплина крові, і на ньому значно було сліди найглибшого зворушення. З очей, бачилося, сипали іскри.
Силуваний усміх показався на її устах і завмер. Вона не могла видержати його погляду, її нагло обхопило досі зовсім чуже їй чувство… і сльози показалися в очах. Вона відступилася від нього далеко, на самий край пропасті, і сказала швидко:
- Ходім далі!
І вони йшли далі в ліс, де ставало все тихіше та тихіше; хіба що крізь ту тишину продирався голос джурчачого потоку. Швидко йшла вона краєм пропасті, нагинаючись легко попід смерекове галуззя, що звисали понад дорогою, коли він зворушений, питав:
- Отже, тобі подобається тут, у лісі?
- Подобається.
- Чому? Тут же нічого не видно.
- Якраз тому, що не виджу того, що звичайно виджу.
- Коли так, то ходи за мною на мій верх; там тобі ще більше сподобається. Туди не заходить ні одна людська душа, лиш іноді у свята мій неньо. Там я сиджу з мамою вже далі два місяці, і нас не відвідала майже ні одна людська душа. Хочеш?
- Ти одинак у родичів? - запитала, не вважаючи на його слова.
- Аякже, та чи підеш?
- Се ж не може бути!
- А чому ні?
- Тому, що бути не може.
- Тому, що не хочеш? Вона мовчала.
- Тому, що не хочеш! Чуєш?
- Ах, що тобі забагається!
Насилу всміхнулася, а коли тим часом її очі майже несамовито світили зі зворушення.
- Глянь, - промовила, - як тут густо росте дерево, воздух майже вогкий; далі й неба не видко… о Боже!
- Ти таки боїшся!
Похитала головою й поглянула на нього очима, повними чудного блиску, їй усе ще не хотілось вертатися, хоч не знала чому. Далеко також було їй до того, щоб хотіла лишитися з ним… Нагло почула вона, що її воля справді не є вільна… Яка вона дурна була ще перед двома годинами!
- Не йди так близько понад берег, упадеш! Вона не відповідала.
- Чуєш? Ах, ти боїшся мене! Я тобі нічого не зроблю. Твого дзиґарка мені не потрібно. Ходи ж бо ближче; осьде на грудях мій ланцюг із хрестиками більше варт, як твій дзигарок. Ходи, я тобі його подарую!. І ще більше міг би тобі подарувати… Навіть мого чорного коня з вирізаним сідлом… Лиш ходи!
Вона немов не чула його. Швидко з зарум’янілим лицем і гарячкове блискучими очима йшла вона з трудом вгору. Ліс ставав щораз густіший і дикіший. Дорога, стрімкіша й вища, вела аж у полонину. Доти хотіла ще дійти. Доти, на всякий случай, за всяку ціну, і аж потім назад.
Задиханий, бачилось, у найбільшому напруженні йшов він мовчки коло неї… Врешті опинилися на горі. Перед їх очима розстелився чудний вид. Великанські, порослі лісом верхи гір, синьо-темні пропасті, праліси, буйні полонини - усе разом погружене в синьому. І не далеко все те було. Ні, таки цілком близько від них пнялася гора на гору, лиш безоднями розділені. Над усім тим чудно чисте голубе небо.
Усе те могуче, велично гарне… Ввесь сей повний пишних красок простір; ся буйна, інтенсивна, майже темно-голуба зелень…
Навкруги тишина, самота й шум лісів. Переможена сею пишною красою, стояла вона хвильку; здавалося, забула, що він коло неї.
Він сидів коло неї на землі. Тої краси навкруги він, бачилося, зовсім не замічав, він бачив лише її одну.
Вона стояла перед ним, така висока й гибка і була напрочуд гарна!
Йому здавалося, що від блиску сонця пишне її тіло прозирало до нього крізь її легку, ясну одежу. Він бачив докладно всі його форми й зариси, чув їх так, як чується зблизька сильно пахучу, оголомшаючу рослину. Кров кружила йому в жилах, мов скажена.
Нагло вона обернула голову і справила до нього свої блискучі, широко створені очі. Що він заховувався так тихо?
- Тут так красно, - запримітила і, трохи змішана, а трохи зажурена, оглядалася довкола себе.
- Правда, але сідай!
- Ах, ні, я вже мушу йти геть.
- Геть? Чому?
Він сказав се, якби без свідомості.
- Так!
- Пощо?
- Я ж мушу!.
- Сідай трохи!
- Не хочу!
- Чому ні?
- Тому…
- Та сідай!
Се звучало, мов розказ.
Якась свавільність, що зовсім не хоче знати почуття страху, рухнулась в ній; вона усміхнулася й зашептала:
- А як мені не хочеться?
Холодна, мов лід, повага виступила на його лице. Він підвівся на одно коліно, обхопив обома руками її гнучкий стан і тяг її до себе.
- Ти така красна… така красна! - говорив здавленим
голосом.
Коли він до неї притулився, здавалося їй, мовби щось нерозгадне, мов електричний тік перейшов від нього до неї, і тисячу пломенів бухнуло на неї. Та вона хотіла боронитися.
- Що ти собі гадаєш, чого хочеш?
- Нічого.
- То пусти ж мене.
- Ти така красна, така красна! Дике зворушення запанувало над нею. Груди підіймалися високо, й серце мало не трісло. Чула, як щось підкошувало її опірну силу, коли він тяг її до себе.
- Чоловіче, пусти мене!
Хвильку боролася з ним, німо й майже автоматично. Його очі горіли, а блідий був, як труп. Він її не пускав.
- Коли ж бо я тебе прошу… видиш… прошу…- шепотів раз у раз. - Ти така красна… така красна…
Їй закрутилася голова, й вона не змогла більше говорити.
На колінах обняв її стам руками і держав її сильно, мов у кліщах. Лице він страсно ховав у фалди її сукні й поволі та сильно тяг до землі.
Вона втеряла свою волю…
Легкий, непевний усміх заграв на її лиці, що біле, мов сніг, хилилося все нижче й нижче, і, піддаючись власті незвісної сили, вона зсунулася поволі, мов зломлена пальма, і майже безтямки на землю…
Осліпляюче і немов упоєне побідою заблисло сонце на заході пишним золотом, й ніжно-ясні облаки навколо нього перемінилися в яркий червоний жар. Ось і все!.
А тепер він сидить тут, осьде, мов затроєний, як на глум і сміх, і мусить смертельно тужити за нею!
Він, найбагатший, найкращий, він, за котрим у селі всі дівчата гинуть, - він тужить даремно!
Сього з ним не бувало ніколи. Він скрегоче зубами й б’є кулаком по дереву.
Яка вона красна, яка чудово красна! Перше в короткому сні вона йому снилася. І сього він не може нагадати собі докладно; нагадує собі тільки, що вона близенько притулилася до нього, і йому від її дотику засіяло в тілі, мов сонце. Притім вона засміялася так тихо, як тоді, коли він був сказав їй, що за ним усі дівчата «гинуть». Та й намовляла вона його лізти з нею на таку висоту, де вже чоловікові крутиться голова.
«Мусиш мене шукати», - сказала вона йому між іншим, і сі слова затямив він собі добре, і навіть тон її голосу. Сьогодні рано він сів на свого дикого коня і, мов божевільний, пігнав дорогою, котру пройшов з нею.
Може, вона сидить десь там і малює смереки та слухає, як ліс шумить? Ллє не найшов її.
Раз причулося йому, що щось, похоже на людину, йде лісом. Він, заперши в собі дух, надслухував на всі боки, стояв нерухомо, мов тигр на чатах… Та то був лиш олень, і кінь його зо страху мало не скочив у пропасть… Стільки йому було з тої їзди.
Тоді все було таке гарне, мов сонце в саме полуднє. Він хоче, щоб воно знов було так гарно. Таж він любить її… так, тепер прийшла черга на нього вмирати! Він сміється, а сердце його повне лютих сліз…
Тоді вона відійшла з поглядами, якби світ для неї став раптом інший, якби вона стала іншою людиною. Була біла, як сніг, і її великі сумні очі сіяли так чудно… Господи Боже!
- Любиш мене? - запитався він був її. Вона не відповіла зараз, але сказала після короткої задуми з утомленим усміхом:
- Ні.
- О, ти любиш мене!
- Може!
- Чому може?
- Бо… бо то щось інше
Чи вона глузувала з нього, що вже не показувалася?
Чи вона дійсно не прийде вже більше?
Се було неможливо!
Сільські дівчата приходили не раз і не два, як кого любили, напримір його! Гордо й нетерпеливо потряс він пишною головою, і придавлений, лютий крик вирвався з його уст.
Так, він просто казився…
Він чув, як душа його була немов рознесена і вже не ладналася. Він ледве дбав про свої коні та ледве гонив їх напоювати.
Що діяти?
Що діяти, щоб її бачити і знову мати?
Ллє як вона почту ще раз попадеться в руки, то мусить піти уверх до нього; добровільно або ні. Вона мусить. Він того хоче.
Він буде сидіти з нею сам-один. Вона любить бути сама. Тут може вона від ранку до вечора прислухатися шумові лісів і ніхто їй не буде перешкоджати. Він зможе прийти до неї, бо вона буде його, але чужинці…