Новели 1926 - 1933 рр. - Стефанык Василь Семенович 2 стр.

Накинула на шию мотуз і з довгим костуром, самотна, до­рогою пішла додому.

РОСА

Старий Лазар досвітком сапав грядки. Досвітні пасма витягали сонце на землю, а Лазар потрясав сивим волоссям і, спертися на сапу, усміхався, бо дуже любив цей яркий пе­ре­ддень. В сутінках світанку він все малював будучність сво­їх дітей, внуків і правнуків.

Тихо, птахи співають, а роса їсть ноги. Але цю росу кожна стеблинка так радо двигає на собі, мов божий трунок.

- Ей, ти, росо, їла ти мене від дитини; я коло овець плакав від тебе. А як був молодий, то мусив підкочувати білі штани, йдучи від дівки, щоби мама не сварила, а як став ґаздою і заходив в збіжжя косити, то ти жерла мене, і кусала, і боронила перед косою кожде стебло, аби їх ще завтра на­по­їти своїм різким напитком, але восени ти найгірша, бо за­бирають від тебе все, кому ти щодня лице мила. Ти так, як мама, що не дає своїх дітей.

- Ото-м ся, росо, находив по тобі, ото-сь мене ся наїла, але твоя їдь була так, як мід, що щипає і смакує. Я тебе сімде­сят років не проминув ані одного дня, а все чекав ясного сонця, і воно, велике та ласкаве, висушувало мене, а тебе, росо, забирало до неба, щоби вечором зливати, як умліває вся травинка. Ти, боже, поливаєш всю землю росою так, як ми розсадник. Ех ти, божа водице, ти давала дужість і здо­ровля пшеницям та житам, але і я був від тебе дужий та різ­кий. Баную дуже, що ти мене не будеш заросювати, як ти, святе сонце, родишся.

Глянув на свою білу хату.

- О, я з тебе, мій палацу, тихонько дуже виходжу, аби не бу­дити купи внуків. Вони так файно сплять, порозкидаються, що гріх рипнути дверима; їх сон святий, бо їх бог взяв на свої коліна, на колінах божих вони ростуть. А стара за­раз за мною встає, накриває діти і ходить тихо, як кітка, та лагодить їм сніданок. Мій ласкавий боже, чим я годен відплатити твою ласку? Ти мене своїм сонцем, дощем і бурею три­мав у силі довгі роки, аби мої діти і їх діти жили і ро­с­ли­!

- Але внуки інші, як давно були, в них книжки, в них спі­ва­н­ки інші. А дурна стара радується ними та будує Україну; здуріла стара від внуків. Видурюють від неї гроші на театр та на книжки та тягають стару коробку по читальнях, а во­на вертає з ними додому та радується, як дівка.

- «Мой, старий,- каже,- але аби ти видів, який козак наш Тома, у сивій кучмі, у синіх гачах, а люди плещуть йому в до­лоні, а він так говорить, як у книжці, а сорочка горить на нім. Ей, якби ти ся хоть раз подивив на них!» Я, кажу, ста­рий, щоби ся дивити на таке, і не винен тому, що ти з своїми внуками наново дівочиш. Але ти мені скажи, відки ти гро­ші маєш на кучми, та на синє сукно, та на вогневі сорочки, бо ти така сліпа, як кертиця , ти їм не вишила, відколи ти здуріла з тою Україною, то мені в мошонці все гроші хибу­ють.

- Але внуки не п'ють, не гуляють і до корчми не йдуть, а гу­дуть, як бжола: Україна, Україна. Малий Кирило підхо­ди­ть мене, як дитину: «Діду, діду, я прочитаю таке файне».

- Та читає, та добре там написано, але я письма не знаю, а лиш через охоту малого сідаю з ним та потакую.

- Вони в мене чемні, най їх бог благословить з їх надіями. Вони хотять нового, на те вони і молоді.

З цих дум вирвало його сонце, що зійшло, як золото, і ста­ра, що кликала на сніданок.

- Ти, вічне сонце, ти знов благословиш мене на сніданок. Та-м слабий; роса, твоя донька, не має вже на мені що пити, самі кості. Але в мене внуків богато. Роса має кого об­ли­вати своїми перлами. А ти, мамо наша, ясне сонечко, все бла­гослови їх до сніданку.

Старий Лазар росяним листком обтер свої мокрі очі і пішов до хати між внуків.

ДУРНІ БАБИ

Як то сталося, що жінки на ринку зробили недозволені збори, того ніхто добре не знає. Почалося від того, що стеці­вська жінка приїхала люта з Коломиї- від сина, що сиди­ть в криміналі.

- Мало-м під мурами не замерзла, не пускають - та й реш­та. Ходжу по морозі, душа в мені стигне, коби-м хоть з-поза гратів уздріла його...

Жінок коло неї вже більше.

- Питаєте, за що сидить. А лихе його знає - за газети. Уз­д­рів через вікно жандаря та запхав мені в пазуху якісь па­пе­рі. А жандар обшукав його до голого тіла, перевернув хату до­гори ногами та й сів. Надумав, надумав та й каже мому чоловікові: «Ідіть за цев жидівков через дорогу, най зараз прийде». Прийшла жидівка, а жандар каже: «Обшукай цю жінку, чи нема коло неї яких паперів». І рихтіг, витягла з па­зухи ті папері, що мені син дав. Жандар урадувався, по­пе­ребирав ті папері та й каже хлопцеві: «Ходіть зі мною на постерунок». Та й як пішов, то й до сегодні. Питала я, питала, розвідувала, аж чую, а він у криміналі в Коломиї...

Жінок щораз більше.

- А хоть би-м і замерзла, то їду до него, то в мене наймилі­ша дитина, може, він голоден, може, його нендза їсть, може, за ґратами замерзає. Старий кричить, на кого решта дітей маються лишити. А я кажу йому: «Як не хочеш завезти ід колії, то я, бігме, на колінах піду». Вздрів що нема зо мнов що робити, запрєг коні та й повіз. Сіла я в ту колію, пудить , гадаю, зараз буду його видіти...

Жінок уже зібралася велика громада, вже й чоловіки по­заду з батогами поставали, і поліцай вже підслухує.

- Та нім я найшла той кримінал, заки я там ся добила, то най вас бог боронить. Але трафився якийсь добрий панок та й каже до мене: «Чо ти жінко, під цим муром за­ме­р­за­єш?» А я плачу. Розповіла я йому, що так і так, і він завів ме­не всередину до криміналу. Стягнули з мене протокул, як я си називаю, як він си називає, відки...

Жандарм пробував розгонити, але з бабами то так легко не йде.

- Там виділа сина, відай, ним так, відколи він, не тішилася. І не журітьси, мамо, і веселий він, і каже: «Тут нас сидить таких богато, нічо нам не буде, як який рік-два дістану, то ми молоді та й відсидимо». Отак він ме­не розва­жує. Дивлюся на ті мури, на малі вікна з гратами та й кажу йому: «А де ж ти тут, сину, годен два роки вітримати?» Отак я з ним мінуточку побула - та й гай, бабо, забирайся. Але мені і це добре...

Тут уже зробилася баталія, жандармів щораз більше, жін­ки не хотять розходитися, крик. Якась карлівська жінка кричить:

- Ви хочете всі наші діти, що в школах вчуться, зогноїти по криміналах, аби потім мужиків запрячи в ярем...

- Ви наші діти порозгонили по всім світі, мій утік на Ук­ра­їну, та й не знаю, ци жиє він, ци пропав.

- А мій гине десь у чехах.

- А мій у німця, аби вам так легко конати, як мені оп­ла­ку­ва­ти мою дитину!

Жандармів щораз більше, крик росте. Чоловіки вже про­бу­ють успокоювати жандармів, що це дурні баби, що вони не знають припису.

- То най лиш ті дві жінці виступлять, ми з ними зробимо протокул, а ці решта най розходяться.

- Ех, ми знаємо ці протоку ли. Беріть нас усіх.

Чи довго довго, чи коротко правдалися жінки з жанда­р­ма­ми, але за яку годину рушив похід жінок під магістрат, а по боках жандарми. Мороз скрипів і скреготів під ногами, а зза­ду йшли чоловіки з батогами.

Та кожна з них у червоній платині. Де вони годні пізна­ти, та й який дідько з тільки бабами годен собі дати раду...

І це була правда. До самого вечора жінки мерзли на ма­гі­ст­ратськім подвір'ю, перемінювали на собі хустки, аби їх не пізнати, і не мож було їх вигнати. Треба було аж про­сь­би, щоби їх звідти позбутися.

А як розсипалися вулицями, то реготалися, як з весілля йду­чи. Звичайно, дурні баби...

ШКІЛЬНИК

В громадській канцелярії купа неспокійних, крикливих жінок. Спокійно лишень сидить коло стола жандарм із ка­ра­біном і війт. На долівці за війтом у кутичку сидить дуже обдертий хлопчина й оглядає чорненькими очима публіку.

- І чого ви, жінки, хочете від цего бахура?

- Ми хочемо, аби ви єго приперли, бо через него ані нам, ані дітей нашим нема в цім селі життя...

Закричали, заломи­ли руки.

- Та кажіть, Тофанко, таже ви бігали до шандара...

- А вам ще богато вповідати треба за цего байстрюка? Він збирає малі хлопці по лугах та годує їх мухами та че­р­ва­ками. Писки їм напухають, спати через ті плачі не можна. Діти єму виносять, що де в хаті подиблють. Він їсть із ци­ганами здохле мнєсо. Такого ще світ не видів. Відколи йо­го мама вмерла, то він здичів, ніхто його не годує, ніхто не обначовує, ніхто не обпирає...

А хлопець з землі каже:

- Це якась дурна Тофанка, та як маму прикидали глинов, то хто мене має годувати та обпирати? Що де йму в руки, то з'їм та й не голоден, що де вкраду з плота, та й си вбираю. Б'ють мене, і добре б'ють, але я терплю. Як нема ма­ми, то мус терпіти...

- Дивітьси лиш на него, аби си скривив, аби плакав, аби си покаєв, а він ще змудра вповідає...

- Та кажіть уже, Тофанко, що він наробив?

- Та вірідила я свого Лукинка до школи, обмила, . на­го­ду­ва­ла, дала білу сорочку, а він собі каламарчик взєв, та то­р­би­нку з книжками, та й хліба в пазушину. А я чистю вовну пе­ред хатов, нічого не гадаю. За якусь там годину ци пів вбі­гає в ворота таке, як чорт, всілякими фарбами пома­льо­ване, і плаче, аж крізь вуха си промикає. Лиш по голосі пізнаю, що це мій хлопець. Вхопила-м на руки, занесла-м до ха­ти, мию, б'ю, а він кричить. Рукави і пазухи в мене, як види­те, закрашені всілякими красками...

Жінки оглядають фарби на сорочці Тофанки і міркують, чи фарба дасться відопрати.

- Дитина захрипла від плачу та й вповідає мені, що, як ішов до школи, цеє копилюк перейшов його лугами та й каже: «Так і так, Лукине, скинь сорочку, я тобі тіло нама­люю всілякими фарбами. Хлопці будуть за то-бов бігати та й сміятися». Хлопець скинув сорочку, а він єго обмалював ко­ло ставка всілякими фарбами. «Ану, побігай,- каже,- по лу­зі, як мотиль будеш». А сам хапнув єго сорочку, і поясок, і все та й втік у кукурудзи. Убравси, розілляв по собі ант­ра­мент і пішов, байстрило, до школи...

Тофанка по цім нагналася до хлопчини і хотіла бити, та жандарм заступив його.

- А я вам кажу, що ца Тофанка дурна. То вона гадає, що я її боюси, як тут є шандар та й війт. А на дорозі я також не боюси, бо втечу, як вітер. А на ставу також не боюси, бо тру­тю в став. Таже я доста набрав бучя, доки я навчивси ро­зуму. Та мені кров йшла з очей, з вух; з горла, нім я навчи­вси розуму та нім ноги дужі стали. Я тепер можу від кож­дого втечи...

- Це, люди добрі, покаяніє, та ви, війте, робіть що з цим чо­мбараном. Та він нам діти розволочує. Та дивітьси, як він мрігає очима, він нас всіх на сміх побирає. О, який з себе контетний!..

- Хлопче, но, а є в тебе вуйко, або тітка, або якась фамі­лія?

- Та є. Є богато, але як в похорон позабирали гобортки та по­лотна, то ще брали мене до себе, а потім били, та й на­го­ни­ли, та й не давали їсти. То я мусив собі красти їсти. Та як було тепло, то я собі спав в збіжжю або в кукурудзах, а як сту­дено було, то я ховавси в ясла перед худобу, а худоба має гарячий дух, та й дихала на мене. А хлопці давали їсти, а професорка дала кафтан, такий довгий...

- А піди-ко до його тітки, тої там, під лісом. Кажи, аби за­раз прийшла суди до канцелярії.

- Но, та й що ви будете з цим байстрюком робити? Та ка­ра­йте йго, замикайте йго, таже ми не вільні діти з хати пусти­ти.

- То карайте, я відержу. О, який зад збитий. Дивітьси, таже тут всілякі буки поприсихали...

І хлопчина підняв сорочку і показував жінкам своє тіло.

- Дивіть, дивіть. Ні встиду, ні сорому...- загуділи жінки.

- Йде вже його тітка...

В цей мент малий хлопчина заліз між ноги жандармові.

- Ой пані шандар! Ца тітка буде бити. Ца дуже б'є. Я все ви­джу в селі, та й видів якось, що до неї ходить тот Басок. То як я сказав, то вона бігла за мнов аж у сіножєта та таков ковнев в мене полудила, що мнєсо вірвало. Ца би мене вбила. То жінки за ніц так си не гнівають, як за то, що до них хто­сь ходить. Я за це доста буча си набрав, а найгірше від свої тітки. Як від них украсти сорочку або солонину, то так не б'ють...

Усі жінки звернулися до тітки байстрючка, почали шеп­тати між собою, підсміхатися.

- Пані шандар! Я всьо знаю, де є в селі. Я знаю, де солонина стоїть, я знаю, де карабіни закопані, я знаю, де в жидів дзи­гарок стоїть, бо мене ніхто до хати не приймає, то мусю ходити та й дивитиси. Ви можете мене й підвісити. Та я видів, як підвісив Лесь свого хлопця ногами догори. Але потім таких було шандарів, та доктор рубав, та потім так фа­й­но поховали. Лиш ці тітці мене не дайте, бо вона за того Ба­ска дуже люта. Як до криміналу, то до криміналу, як шибеница, то шибеница, а я мусю давати собі сам раду...

ЧЕРВОНИЙ ВЕКСЕЛЬ

Треба розповісти про смішну подію Івана Гусака, колійо­вця. Чи він не вдався, чи прокрався, ніхто в селі добре не знає, але всі знають, що службу стратив та дістав кількасот злотих відхідного. Молодий був, вуси добре підкручував вгору, убрання мав панське синє, подобався жінкам та вмів говорити по-польськи та, кажуть, по-німецьки і в селі мав свою повагу. А була ще в селі вдова, вже старша, пряха до­б­ра, мала хатину і недавно піч переклала, та було тепло взимі. До кожівки треба теплої печі. А що перше, то мала вуз­ли з грішми. То Іван пішов у комірне до неї, зимою старав ву­голь­, і трохи горілки, і булок, а пиво вже пив сам на ста­н­ції.

Робив таку політику, що мужиків не мав за ній, попам не кланявся та мав великий жаль до Польщі і до начальника станції. Та, видко, гроші мав невеликі, бо зачав присва­ту­ва­тися до своєї господині, Парасочки, аби цим способом дібратися до вузлів з грішми. Але у вдови - сім розумів, годила, забігала, до слюбу повитягала зі скрині такого плаття, що богачки зеленіли по снігові із зависті, бо це було по різдві. Вони казали, що все це добро від них набрала, а весілля було гучне. Медових місяців довгих не було, бо Парасочка і вдова, і тверда з натури, та грошей не розв'язувала, а навіть не показувала. Щоправда, то нашила на чоловіка два хлопські одіння, на свята і на будень, бо мала амбіцію, що­би свого чоловіка зробити ґаздою, аби не був лєнкою, що все смердів олієм від ліхтарки, та замазаний був ву­г­­лем, та все ходив пити пиво. Він молодий, можна з нього зро­бити ще господаря та привернути до людей.

Та це Парасці не пощастило, і вона свої надії сховала в скри­ню між вузли. Давала чоловікові щораз менше їсти, не дуже допирала сорочку, відпорювала гарні прошивки та при­шивала старі до сорочки, і на весну Іван вже не хотів си­діти дома, а Парасочка надумала інакше. Аби гроші не пропали, то купила в межу кавалок города, дозичила в жида дві сотки і з узору підписала вексель з ру­чителями. Поправиться. Іван, то буде мати на чім робити, а ні, то її на старість хто-небудь обійде за город.

Одного разу Парасочка вночі забила в п'яту такий заржавілий цвях, що спухла, як дуда, а треба нести векслеву рату до міста, вона брата не має і сестри не має, то вже кілька день перед ратою годувала Івана ліпше. Вона би намалювала вексель дома, а він пішов би з ручителями і заплатив би. Іван покмітив, що стара вертиться коло него, і був цему радий. Стара дасть гроші на рату, дасть на тринкар , налагодить добре їсти, а як жидові скаже, що стара не мала цілої рати, бо не встаралася, то може і пива випити, і добре забавитися, і стару за старі прошивки добре виріхтувати.

Осіннього досвітка Парасочка налагодила їди доброї і богато, хліб білий, п'ять злотих для ручителів і чоловіка на горілку та ще для кожного по склянці пива. Гроші для жида стояли на столі купками, добре пораховані. Парасочка зав'язала їх у вузлик, а гроші на трактамент всипала йому в кишеню, бо вбрався в колійницьке одіння. Харчі гарне­нь­ко склала в писану тайстру, додала чистий шматочок са­ла і, як зачало розвидатися, пустила чоловіка в дорогу. Має повернути за ручителями і з ними йти до міста. Він так зро­бив, ручителі сказали: "Гай, гай, ідемо, ти наперед іди". І так Іван подався лугами до міста.