небо й землю обняли.
І пливе душа аскета
на гармонії величній,
мов на морських хвилях лебідь,
вверх гойдається, то вниз.
Поміж небом і землею
вверх, то вниз душа аскета
розколисана несеться
швидше, швидше, розкішніші
І гармонія велична
робиться фіолетова,
далі синьо-лазурова,
далі пурпуром ярким.
Ось із хвиль тих пурпурових
стрілив промінь золотистий,
вибухнув вулкан огнистий,
ріки світла иотенли.
Розлилось безмежне море
світла ясно-золотого,
і зелено-золотого,
й білого, неначе сніг.
Грають світляні каскади,
величезнії колеса
у всіх кольорах веселки
котяться по небесах.
І рука якась незрима
розпуски барвисті пасма,
розпуска могутні тони
з краю світу аж на край.
Розпускає, порядкує,
і збирає, і мішає -
мов калейдоскоп гігантський,
грає світ весь перед ним.
Мов дитя, душа аскета
потонула в тому морі
тонів, фарб, у тім розкішнім
захваті - і він заснув.
VI
День за днем минав рівно,
як на морі безбережнім
хвиля хвилю рівно гонить,
хмара хмару в небесах.
У своїй печері старець
знов на камені недвижно
спочиває, вперши очі
в лазуровий неба звід.
Втім - о диво! Щось живеє
ворухнулось! На незримій
нитці понад вхід печери
зі скали спускавсь павук.
Старець пильно, дух заперши,
придивлявся павукові,
мов його не бачив зроду,
мов се з того світу гість.
А павук собі швиденько
від верха до споду входу
нитку натягав, по нитці
зараз догори поліз.
І почав як стій снувати,
протягати, заплітати
ниточки, і швидко сітка
вхід яскині заплела.
Старець думав: «Висилав
ще, мабуть, своїх шпіонів
земнеє життя за мною,
хиче вислідить, мабуть,
чи ще де хоч павутинка
духу мойого не в'яже
з тим життям, аби за неї
потягти думки мої.
Сей павук, се, може, ворог,
що свою зрадливу сітку
заставля на мої мрії,
на думки мої й на зір».
І вже ось підняв він руку,
щоб зірвати павутину,
та нова шибнула думка
у старечій голові.
«Сім братів колись, тікавши
від поганської погоні,
схоронились у яскиню
і заснули твердо в ній.
А павук отак самісько
заснував весь хід яскині,
врятував їх від погоні,
спас для божої хвали.
Тою сіткою закриті
спали ті брати в яскині
триста літ, аж поки бог їх
на свідоцтво не позвав.
Збуджені господнім словом,
стали свідками безсмертя,
свідками того, що в бога
три століття - се момент.
Може, з божого наказу
сей павук тут сіть мотав,
може, бог мене на свідка
теж для себе зберіга?»
Втім тихенько забриніла
павутина; чорна муха
замоталася в ту сітку,
стала сіпатись, пищать.
І павук прибіг щодуху
і давай мотати живо
павутину і в'язати
мусі крила і лапки.
То прискочить, муху вкусить,
то відскочить, знов мотав;
муха сіпавсь щосили,
і тріпочесь, і пищить.
«Га, поганий кровопійце,-
мовив старець,- чи на те ти
аж мою найшов яскиню,
щоб і тут життя вбивать?»
І вже руку піднімав,
щоб розшарпать павутину,
увільнити бідну муху,-
та знов думка зупини.
«Без господнього хотіння
навіть мушка ся не згине;
бог і сьому павукові
дав отсей його талан.
І яке ж я маю право
відбирать йому сю страву,
на котру він своїм робом
таки тяжко працював?»
І він став поклони класти,
гаряче почав молиться,
та весь час він, молячися,
чув, як муха, мов дитя,
сіпалась у павутинні,
і пищала, і квилила.
Серце в старця тріпоталось,
та рука не піднеслась.
VII
«Цілу ніч гуляв тут вітер,
скиглив по щербатих скелях,
вило море й кам'янії
стіни гризло і товкло.
Цілу ніч страшенний холод
проникав мене до кості,
і немов на божім суді
я тремтів, зубами сік.
Я тремтів, у кут яскині
заховавшись, і тривога
проняла мене, й молитва
не ворушилась в душі.
І я чув себе безсильним,
бідним, хорим, одиноким,
мов дитя, сирітка кругла
без матусі, без вітця.
Бачилось, земля завмерла,
вимерли всі люди в світі,
я один лишивсь остатній
у страховищах отих.
Бачилось, і бог у небі
вмер, один лиш чорний демон
тепер паном у вселенній
і гуляє, і реве.
І я був, мов та пилина,
згублена з порядку світу,
що про неї всім байдуже -
богу, й людям, і чортам.
А тепер заблисло сонце,
щезли демони півночі,
уляглись вітри скажені,
теплотою подиха.
Теплота огріла тіло,
і душа воскресла в тілі,
віднайшла свойого бога
і молитву віднайшла.
Що ж се за крутії дебрі,
у які мій ум заходить?
Сеї теплоти крихітка
в тілі душу виклика!
Так удар кресала іскру
викликає із креміня,
а ся іскра - се пожежа,
жар і блиск, тепло й життя.
Жар, життя, тепло і світло,
разом з тим і смерть, руїна,
і нове життя, й безсмертя -
се душа всесвітня - бог.
Крихта теплоти і світла -
іскра в тілі у мертвому
душу будить, без тієї
теплоти душі нема.
А в душі розводить ясність,
порив, віру - без тієї
теплоти немає віри, .
ані ясності в душі.
А та віра творить чуда,
творить і найвище чудо
над всі чуда - творить бога,
відкрива його для нас.
Бог відкрився нам - от дивно!
Все він відкривався в днину,
у гарячім, теплім краї,
в світлі, в блискавці, в огні.
В реві вихру, в пітьмі ночі,
у ледах, снігах ціпущих
вія не відкривавсь нікому.
Бог - се світло і теплої
Але ж бог - творець усього,
він творець тепла і світла...
Чи творець морозу й леду?
Ні, про се мовчить письмо.
Се тепло - воно за хвилю
в мертвім тілі творить душу,
у душі тій родить віру,
вицвіт віри тої - бог...
Чом не можна би подумать,
що душа, і її віра,
і сам бог - то тільки витвір
тої дрібки теплоти?
Боже, може, гріх так думать?
Але ти ж велів шукати
правди!.. Без твоєї волі
думка не прийде на уи».
Так з думками бився старець,
і молився, і томився,
але давне просвітління
не хотіло вже вернуть.
І він плакав: «Чи на те ж я
тиху келію покинув,
скит відлюдний, щоб аж тута
в путах сумніву скінчить?»
VIII
«Що за незвичайні гості
в мою яму заблудили?
Що се за посли і відки
вітер ось мені приніс?
Ті платочки сніжно-білі -
чи це сніг? Але ж не тають!..
Дивний запах з них несеться...
Боже мій, вишневий цвіті
Цвіт вишневий - тут - в тих скелях!
Де тут вишні на Афоні?
О, скажіть, таємні гості,
повідайте, відки ви?
Запах ваш такий чудовий,
аж до серця він доходить,
в душу сипле насолоду,
чимось рідним вавіва.
О, скажіть,- ви з України,
із далеких рідних селищ,
що тепер вишневим цвітом
скрізь обсипані стоять?
Чую, чую рідний запах,
і мое старее еерце
грає в грудях? Боже милий,
та невже ж я не забув?
Та невже ж та Україна -
сей квітчастий рай веселий,
се важке, кроваве пекло -
ще для мене не чужа?
Що мені до неї? Важко
їй, небозі, там бороться
з єзуїтами й ляхами,
та не легко ж і мені.
Є своя борба у мене,
та борба, що кождий мусить
сам перевести з собою,
поки іншим помагать.
А чи ж я свої найкращі
думи, і чуття, й змагання
не віддав їй на услугу
в тій великій боротьбі?
Чи ж не був я їй порадник
на непевнім роздорожжі?
Чи не додавав відваги
її втомлений борцям?
Ах, і чи то не ранила
мою душу їх невдяка,
непокірність і зневага,
нетямучість їх тупа?
Чи ж мене не відіпхнуло
їх гордеє недовірство?
Чи я не отряс назавше
пил їх із своїх чобіт?
Так чого ж ви, білі гості,
сиротята веснянії,
тут із вихром заблукали
і свій запах принесли?
Не для мене вже ваш запах!
Не для мене ті далекі
спомини про Україну -
я давно для неї вмері
Вмер! А гом же серце скаче,
чом же кров живіше б'ється,
думка чайкою літає
над садками рідних сел?
Пігі! Пігі! Квіти, трави-
Вишні, молоком облиті...
Верби, мов зелені копи...
Дим зо стріх угору в'єсь...
Соловейко на калині
так лящить, аж серцю любо...
Діти бігають... Дівчата
десь співають у садку...
Геть, о геть, далекі гостії
Ви внесли мені тривогу
в пристань тихого спокою,
вир життя в мою труну».
IX
Вечоріє. Тінь довжезна
від скали лягла на море,
а там ген легенькі хвилі
злотом, пурпуром горять.
Із гнізда скального старець
тихо дивиться на море,
з хвиль тих злото-пурпурових
десь мостить далеко шлях.
Шлях мостить у край далекий,
через гори і долини,
аж на рідную Вкраїну,
а тим шляхом думи шле.
Шле сердечне привітання,
і любов свою, і тугу,
що, здавалося, давно вже
похоронені були.
Аж ось, глянь, тим ясним шляхом
звільна барка надпливав,
бризка золото й пурпура
з-під весел і з-під руля.
Теплий вітерець вечірній
роздував білий парус,
і пливе, мов лебідь, барка
до Афонської гори.
Чи то братчики вертають,
що ходили в край далекий
на монастирі просити?
Чи то прості гендлярі?
Чи побожні пілігрими,
паломники правовірні,
прибувають на поклони?
Чи то Прота се посли?
Старець прослідив очима
барку, поки за скалою
не сховалась аж у пристань,
як сховалась - він зітхнув.
Знать, привиділись старому
в барці кунтуші козацькі
і шапки червоноверхі -
ні, се, певно, привид був!..
X
Знову ніч, і знову ранок,
і поклони, і молитва,
і в старій душі тривога,
сумніви і неспокій.
Аж нараз почувся стукіт -
на горі хтось, по закону,
каменем о скали стукав,
старець стуком відповів.
І спускавться на шнурі
кіш з поживою для нього,
а на дні коша білів
запечатане письмо.
Затряслись у старця руки:
на письмі слова знайомі,
український той скоропис
і знайомая печать.
«Старцю чесному Івану,
що в Афонській самотині
шлях важкий, тісний верстає,
шлях, показаний Христом,
православні з України,
зібрані у місті Луцьку
ііа братерськую пораду,
шлють благанкя і привіт.
Богу дякуєм святому,
він про нас не забуває
і важкії нам спокуси
шле для нашого добра.
Що важкі його удари
нас кують, мов те залізо,
з жужелиці, очищають
і гартують, наче сталь.
Богу дякуєм святому
й молитвам тих богомольців,
що тягар хреста на плечі
за братів своїх беруть.
Ласкою його святою
й молитвами богомольців
стоїмо ще твердо в вірі
і не тратимо надій.
Б'ють на нас і явно, й тайно
вороги непримиримі,