Проходив якось Петро повз крамницю. Латка побачив його, кивав ручкою, сам п’яненький:
- Ну як? Швидко ваш аероплан буде готовий? Я щодня виглядаю...
- А вам нащо?
Латка хитро посміхнувся:
- А я думав музику найняти, щоб марша грали, як ви будете летіти.
І справді, щось таке надумав він. На майдані завжди грались діти - пасли поросят, гуси, качки... Латка гукнув їх до крамнички, щось довго гомонів з ними, сміявся, на школу показував. Після того діти завжди, коли побачать школярів, кидали гратися й починали дражнити:
- Літуни, літуни, ідуть без штанів.
Хтось навіть склав на селі вірші і пустив між люди. Чи не сам, мабуть, Латка:
А у нашому селі
Завелися літуни.
До неба літали...
Та в болото впали...
Ні Петро, ні Матвій не звертали на це уваги, але Андрій, гарячий і гонористий, турбувався, лаявся, кулаками сварився...
- Ну-ну! Побачимо ще!
Але незабаром почали помічати за ним щось інше.
Руки були в нього умілі, зрозумів він усе швидко, і робота в нього завжди кипіла. Приспівував, сміявся, пританцьовував, а то зразу помітили - чогось осуворів до роботи, став в’ялий,- сам не робить, тільки все крицикує, до всього чіпляється...
Одного дня зовсім не прийшов у майстерню.
Доручили Матвієві довідатись - чому. По обіді прийшов Матвій, сумний, задуманий. Розповідає: переказував Андрій, щоб його виписали з гуртка.
- Чого?
- Казав, що з цього нічого не вийде, тільки слави наробимо. Тепер бігає з малими дітьми та змії пускає. На всьому його кутку змії аж гудуть, цілу повітряну флоту розвів.
Сів коло столу Петро Михайлович, задумався. Пожурилися хлопці... Якось уже й робота не йшла до рук. Скучно без Андрія, та й робота без нього надовго затягнеться... А може, ще й не вийде нічого...
Петро Михайлович ніби догадався про їхні думки:
- Коли й у вас, хлопці, теж є така думка, то кажіть зразу.
- Чи вийде що, чи не вийде, а кінчати, й гадаю, треба,- роздумливо казав Матвій.- Взялися, повинні кінчити!
- Ні, справа таки вийде,- після задуми гаряче промовив Петро, мало не стукнув рукою,- мусить вийти! Будемо кінчати.
- А до того я ще скажу вам, хлопці, от що,- промовив Петро Михайлович,- не будемо варті ми доброго слова, коли будемо кидати на половині свою роботу. Путящого робітника так із нас ніколи й не вийде. Ні характеру, ні волі, ні витримки... Так і будемо цілий вік починати і не кінчати. І вийде з нас не активна людина, а якась ганчірка. Тому моя думка теж така: що б не було, а діло довести до краю. Хай протягнеться ще місяць, два - все одно. Зразу не вдасться робота, розпитаємось у тямущих людей, почнемо наново, а не будемо кидати, не будемо розкисати. Під боком у нас Київ, а в Києві люди, які нам охоче допоможуть: чого самі не доберемо - поїдемо, повеземо до Києва; не буде за що - пішки підемо... І коли твердо захочемо, я певний у тому, ми справу доведемо до бажаного краю. Кажіть, не покинете діла, поки на половині?
- Не покинемо, хіба вже не знаю що.
Гаряче стиснули один одному руки.
Незчулися, як у роботі пролетіло скілька днів.
Зробили нервюри, приготували поперечини, подушку.
Коли нервюри стабілізатора й підтримні поверхні були прироблені до своїх поперечин, почали натягувати на них полотно... Прийшлось добре - діло йде як слід.
Приходили рано, розходились на ніч. Часом при світлі працювали. Вже й не чули, що там і говорили про них на селі. Часто то один, то другий і ночувати залишались у школі. Зробили стерно поворотів, стабілізатор... Озирнули свою роботу - повеселіли, підбадьорились. Зразу якось почули, що діло на лад іде, що в них щось вийде.
- А знаєте що, хлопці? Коли буде у нас справа і далі так іти,- радо потираючи руки, казав Петро Михайлович,- через два-три дні у нас моделя буде готова.
У хлопців аж серце забилось:
- Невже так швидко? Не може бути!..
- Ага,- засміявся Петро Михайлович,- тепер швидко, а пам’ятаєте, як ви спочатку хотіли всю моделю за один день зробити.
Пригадали хлопці, теж стали сміятися. Погомоніли, посміялися і знову до роботи.
VI. ПІЗНЬОЇ НОЧІ
Звечора Петро Михайлович довго писав листи. Зранку дід Назар збирався на базар у місто, і треба було скінчити їх сьогодні. Написавши листи, Петро Михайлович пішов до діда Назара, щоб передати їх. Переходячи через клас, він побачив, що двері в майстерню одчинено, там горить світло. Лунав голос у порожніх класах. Підійшов ближче. На стільці коло столу сидів Назар, перед ним в одній сорочці, босий стояв Петро, в одній руці кусок черствого хліба, другою вимахує, очі аж блищать. Щось говорить... Прислухався:
- І не тільки, діду, вона буде світити нам у хаті, електричність - це такий кінь, що коли ми зможемо його запрягти, він усе буде нам робити: орати, молотити, возити. Село наше засяє вночі, удень загудуть електричні млини, на полях забігають трактори... О, тоді, діду, заживемо...
Мимоволі заслухався Петро Михайлович, не хотів перебивати, пішов посидіти на ганок. Думав собі: як цей хлопець швидко зростає розумово, міцніє - недавно ще був дитина.
Сів на ганку. Ніч була темна, зоряна. Село спало. Через майдан рипнула хвіртка, почулися веселі, п’яні голоси, безладна пісня. «Либонь, це од Латки,- подумав Петро Михайлович,- чого це вони?» Далі догадався: «Еге, голубчику, це ж ти самогончиком підторговуєш».
- Де...е ...я...я...- п’яним затягнув хтось голосом, далі зразу перестав, кричить - голос лине до школи: - Гей, ви, інженери, подавай мені зараз той самий чортоплан, хай везе додому...
- Завтра, завтра, Федоре Івановичу!.. Не гвалтуйте!.. Вставайте, біда мені з вами! - чути коло нього улесливий голос.
- Ні! Я докажу їм, безштанькам!
- Завтра, завтра, Федоре Івановичу!.. Не гвалтуйте!..
«Так і є!» - подумав Петро Михайлович.
VІІ. ГОТОВО
Далі пішла робота певно й швидко наближалась до кінця. В майстерню почали навідуватись члени гуртка, далі - все більше й більше, і незабаром шуміло вже там, як у вулику. Всі побачили, що справа виходить, допомагали, підбадьорювали, хоч це було вже тепер і зайве. Зайшов якось і Андрій, тихий, змарнілий, прохав, чи можна йому подивитися. Йому, звичайно, дозволили. Дивився Андрій на роботу, і часом було помітно, як у нього загорались очі, щоб вхопити щось зробити чи допомогти, але втримував себе: його ніхто не закликав, а самому було соромно. Часом повертався і рішуче виходив із майстерні, але незабаром вертався знову, так ніби його хто силоміць тягнув сюди... Стоїть, руки на грудях склавши, очей з роботи не зводить, а очі так і їдять роботу... Помітно, хоч і не був давно в майстерні,- все зрозумів уже... Часом, коли що не так робилося, аж кривився, аж тупав на місці - не міг витримати і хоч істиха, боязко підказував, давав коротеньку пораду.
Прийшов день, коли мали скінчити роботу. Ще зранку зібрався увесь до одного авіаційний гурток; поприходило багато з інших гуртків побачити роботу своїх товаришів. Кінчали, коли було повно в майстерні людей.
Приробили підтримну поверхню до подушки, подушку до рамців. Прикріпили стабілізатор, установили стерно...
Петро Михайлович подивився веселими очима на учнів, промовив урочисто:
- Тепер на оці два гачки надінемо резиновий шнур, і наш аероплан буде готовий.
Швидко і напружено, навіть трохи хвилюючись, докінчував Петро останню роботу. В майстерні було так тихо, ніби не було там ні духу... Одступив:
- Готово!
На столі стояв невеличкий чепурненький аероплан - ну зовсім, зовсім такий, як літають, тільки що маленький.
- Слава!.. Слава!..- залунало в майстерні; зашуміли, захвилювались.
- Стійте, заждіть,- спиняв їх Петро Михайлович,- рано ще радіти. Тільки тоді, як аероплан наш полетить, ми можемо сказати, що діло довели до кінця.
- Полетить, полетить,- гукали всі.
- Ну, це ми ще побачимо. Зараз уже вечоріє, крім того, надворі вітер, сьогодні вже пускати не будемо.
Нетерплячі, а особливо менші, аж танцювали, щоб сьогодні пустити, але старші вже мали витримку й казали, що краще пускати аероплан завтра зранку, якщо не буде вітру.
- Рано ми не будемо пускати, пустимо годині о дванадцятій,- радив Петро Михайлович,- об одинадцятій годині прибуває на нашу станцію потяг, а завтра цим потягом обіцяв прибути до нас... знаєте хто?
- Хто, хто такий? - зацікавились школярі.
- Обіцяв прибути до нас товариш Микола, отой літун, що ви бачили його в Києві на аеродромі, пам’ятаєте? Я йому писав у листі про нашу роботу, про те, як вороже поставились до нас у селі, і він обіцяв приїхати до нас і прочитати нашим селянам лекцію про авіацію. Товариші піонери повинні цю справу взяти до своїх рук і оповістити всіх, особливо молодь.
- От добре, от добре,- пораділи школярі, аж у долоні заплескали,- коди наш аероплан не полетить, він нам розкаже тоді, що треба зробити.
- От через те я й радив би не пускати нашу моделю до його приїзду.
Всі погодились на цьому, а піонери з комсомолом взялися оповіщати село про приїзд літуна й авіаційні збори.
VIII. СМІЙСЯ, ВРАЖЕ, ТА НЕ ДУЖЕ!
Другого дня, як навмисне, зранку погода була на диво гарна; ясно світило сонце, на небі - ні хмариночки: синє, синє, але прозоре; і дерево стоїть тихо, листом не колихне. Цвірінькають горобці, гомонять на майдані діти. Була неділя. Коло школи зібрались мало не всі школярі. Дожидали гостя з Києва, забігали наперед, визирали. Зрештою побачили: од станції верталися Петро й Андрій, що ходили зустрічати літуна. Верталися самі, помалу, невесело.
- Ну що, немає?
- Не приїхав. Кожну людину, що виходила з вагонів, оглядали, не бачили й похожого.
Було досадно: його ж так сподівалися, його так дожидали. Нащо було обіцяти.
Вийшов Петро Михайлович, теж дивувався:
- Мабуть, йому щось перешкодило. Та ще він колись прибуде до нас,- заспокоював.
- Як же тепер - будемо самі пускати? - запитав його Петро.
- Звичайно, спробуємо пустити самі, ідіть винесіть моделю.
Винесли. З галасом, із гамором.
Малі діти, що пасли на вигоні свині та гуси, спершу на школу ніби не звертали уваги; коли ж тільки винесли моделю, один чогось помчав до Латки, а всі інші, як по команді, кинулись до гурту; стали трохи осторонь уряд, позакладали нащось за спину руки, дожидають...
Аж ось рипнула хвіртка у Латки. Іде до гурту прилизаний, черевички аж блищать ради свята, осміхається улесливо й єхидно.
Школярі незадоволено стиха гомоніли:
- О, Латку вже чорт несе сюди. І чого йому треба? Він же сміявся з нашої роботи.
- Того ж і треба, щоб посміятися з нас, коли не полетимо,- казали інші.
Всі нелюбо спідлоба позирали на Латку.
А він ніби того й не помічає: ручки заклав за спину, стулив губки, дивиться такий добрий, улесливий, хоч до болячки клади його.
Андрій стиха:
- І так би й дав по...
Петро Михайлович озирнув свій гурток:
- Ну, хто ж перший?
Зашепотіли схвильовано: «Бери ти, бери ти...» - боялись.
Взявся Матвій. Підійшов, накручує резину.
- Розступіться! - Всі розступились.
Підняв угору, кинув...
Модель задирчала і... носом у землю.
Всі так і зів’яли:
- От так же...
Раптом мала дітвора з-за спин руки, як не затрублять у гарбузові дудки, як не задеренчать у гребінці, як не забряжчать у черепки, ціла оркестра. Гурток людей, що спинився, ідучи з церкви, в регіт. Латка одвернувся, пхикає в руку. Між школярами пішло сумне: «Не полетить, не полетить».
І стоїть дід Назар збоку, журно головою хитає:
- Зарізали, острамили школу...
- Заждіть. Це ще нічого не означає,- чути бадьорий голос Петра,- може, ще він полетить. Здається, Матвій не так кидає його - треба трошки вниз.
Закрутив резину, підняв, кинув...
Упав, як каменюка.
Регіт за спиною дужчий... галас...
Підійшов Петро Михайлович:
- Щоб воно значило,- озирає моделю, пробує рукою всі частини.
Наблизився Латка, теж сумно хитає головою, але в маленьких очицях поблискує задоволення:
- Не летить ваш аероплан, Петре Михайловичу, не летить...
І хитає головою Назар:
- Ех, краще б не страмилися.
Петро Михайлович щось трохи поморочився коло моделі, мовчки підняв, кинув...
Модель теж не полетіла.
Назар махнув безнадійно рукою, повернувся, пішов до школи.
А голоси за спинами сміливішали:
- Вони думали, так то й полетить.
- Якраз ця школа цього й научить. Та ці учителі...
- Та що тепер за школа...
І пішло...
А малі стрибають, верещать, трублять - як малі дикунці.
Зрештою Андрій не витерпів: підбіг до дітей, вихопив у одного гарбузячу дудку й почав їх тіпати нею по плечах. Порозгонив.
Одходили люди, повипрямлялись, ніби їм од цього аж полегшало. Гомонять, сміються, з ними пішов і Латка. І було видко, як він розповідає їм щось смішне, вимахує руками, показує, очевидно, як падала моделя, і сміється, аж до землі присідає.
Один по одному відходили од гурту й школярі, ліниво, скучно.
Коло моделі залишились самі майстри та Андрій із ними.
- Ну, що ж його тепер будемо робити...
- Нічого, не будемо сумувати, товариші,- почав Петро Михайлович,- я гадаю, що діло ми поправимо. Зараз ми не будемо його пускати, щоб не попсувати його зовсім, а пождемо, поки приїде до нас товариш Микола. Я думаю, що він усе ж таки прибуде. Через день, через два, може, через тиждень... Він нам діло поправить. Та, може, тут і поправляти немає чого... Може, тут треба тільки що-небудь одігнути, що-небудь підкрутити... Коли б тут був літун-фахівець...
Його перебив Петро:
- Гляньте, що то Андрій робить?
Андрій вже пригнувся коло моделі, мовчки щось порався коло неї, аж частини рипіли.
- Андрію, покинь! Андрію, моделю зламаєш.
- Та він моделю ламає!!
В Андрія тільки очі горіли... Ніби й мова не до нього.
- Андрію!..
- Одніміть од нього моделю!
Але Андрій вже випрямлявся й піднімав угору моделю. Підняв, кинув із розгону... і стало диво: аеропланчик захурчав і рівно, гарно, як живий великий метелик, пролетів трошки над землею... Петро Михайлович по годиннику налічив п’ятнадцять секунд. Вирвався такий крик радості, що його почули мало не по всьому селі. Діти, що гралися у глинищі в хатки, повистромляли з ями голови, побачили, і з вереском, із галасом, кинувши свої цяцьки, в піску і в глині побігли до гурту, люди, що порозходились із майдану, спинялись, повертали і здалека дивились, що там зчинився за крик.
Моделя, трохи пролетівши, сіла, і Андрій легенько підхопив її, як дитину, на руки. Всі до нього юрмою.
- Що ти зробив із ним? Як ти пустив його?
Андрій аж сяяв од радощів. Розповідає:
- Я тільки одхилив трохи стабілізатора та резину закрутив не так туго, як ви.
- Як же ти догадався?
Андрій і сам не знав; сміється:
- Хто його знає.
Спробували ще раз.
Полетіло ще краще.
Діти шапки, картузи кидають угору, перекидьом...
Швидко вертаються назад ті, що пішли з майдану, аж піт на лобі блищить. Біжить Назар, аж спотикається, з городу, радий, шапкою махає, сміється... Вискочив із хати Латка, в одній жилетці, з ложкою в руках, видно, сів тільки обідати... Очі тепер у нього злякані, великі.
- Товариші,- гукає Андрій, і очі сяють у нього завзяттям і щастям,- підемо тепер із нашим аеропланом по всьому селу, по всіх вулицях.
- Ходім, ходім! - загули.
Збільшувалась за ним юрма, збільшувався гомін: «Що таке? Що таке?» Скрізь по вулиці із тинів, із-за воріт визирали голови, простоволосі, в шапках, заспані, розкуйовджені, молоді - в кольорових стрічках. Забіліли сорочки, заясніли вишивки, спідниці, мов живим цвітом заквітчало всі по шляху тини й загати - це шумко й радісно йшли молоді піонери в селі. І щулиться, ідучи з церкви, якась стара бабуся під тином, прихиляється, хреститься, з острахом позираючи на це диво, що ось завелося в їхньому селі. Стоїть Петро Михайлович один серед майдану, вуса накручує, посміхається.