Іван Якович Франко
Жив собі Вовчик-братик і Лисичка-сестричка, й задумали вони взятися чесно на хліб заробляти. Знайшли собі клаптик поля і умовилися посадити на ньому картоплю. Вранці-рано вибралися обоє на роботу - ямки робити та картоплю садити. Дома поснідали, а щоби в полудень не бігати додому, взяли з собою обід і полудень: глечик меду й кошик паляниць. Поклали страву між корчами, а самі взялися до роботи.
Копають, копають, та Лисиці швидко набридла чесна праця. Нібито копає, а сама думає, як би його побігти в корчі медком поласувати. Ось у недалекім болоті поміж тростиною загукав Гук на все горло:
- Гуп-гуп-гуп!
- Зараз, зараз, сватоньку,- скрикнула Лисичка, немовби то її кликали. І вже кинула мотику та й збирається йти.
- А куди ти, Лисичко? - питає її Вовчик-братик.
- Хіба не чуєш, сват Гук мене кличе.
- Та чого?
- Ми ще з ним учора балакали: бачиш, у нього сьогодні хрестини, то він просить мене за куму.
- А коли так, то йди, тільки не барися.
- Я зараз вернусь! - мовила Лисичка.- Копай собі свій загонець, я тебе наздожену.
Побігла Лисичка в корчі та до горщика, попоїла добре меду, закусила паляницею, все чистенько позав'язувала, пооблизувалася й іде до Вовчика, поводячи хвостом.
- А що, вже відбула хрестини? - питає Вовчик.
- Та вже,- мовить Лисичка.
- А що там народилося?
- Хлопчик.
- А як же його охрестили?
- Початочок.
- Ото ім'я! Я ще й не чув такого,- мовив Вовчик. Лисичка нічого не одказала, але пильно взялася до роботи.
Може, так минула година, а може, й дві,- знов Лисичці захотілося медку. І ледве Гук з болота загукав, а вона на весь голос кричить:
- Зараз, сватуню, зараз!
- То що, Лисичко? - питає Вовчик.
- Та бачиш, там друге дитинятко у свата народилося, ще раз на хрестини просить.
- Ну що ж, коли просить, то йди, тільки не барися.
- Я зараз, Вовчику! - мовила вона та й шмигнула у корчі. Зараз до горнятка, наїлася добре меду, паляницею закусила, так що з їх спільного полуденка вже мало що й лишилося, і вертається до Вовчика.
- О, ти вже тут! Уже скінчилися хрестини?
- А що ж там народилося?
- Та дівчинка.
- А як її охрестили?
- Серединка.
- Ото! Я ще й не чував такої назви,- здивувався Вовчик.
- У Гуків, Вовчику, все такі незвичайні назви дають. На те вони голосні птахи.
Попрацювали знов з годину, і знов Лисиці запах дуже медок, і ледве тільки Гук загукав із тростини, а вона кричить:
- Іду, сватоньку, йду!
- Ти куди йдеш, Лисичко?
- Хіба не чуєш, що сват іще раз за куму просить?
- Що за диво, що він тебе так часто за куму просить? - мовив Вовчик.
- Бо дуже мене любить, Вовчику.
- Ну, то йди ж, та не барися, треба роботу кінчати.
- Я зараз тут буду, Вовчику. Роби, не бійся, я своє зроблю.
Побігла Лисичка до корча, виїла решту меду з горщика, з'їла решту паляниць, усе поперевертала та й іде до Вовчика.
- А що, вже відбула хрестини?
- Та вже.
- А хто ж знову народився?
- Хлопчик.
- А як же ж його охрестили?
- Остаточок.
- Ну, що ж, нехай здоров росте!
Копали так, копали, аж ось уже й полудень. Вовчик давно зголоднів, та все якось соромиться признатися, а далі кинув мотику та й каже:
- Ну, тепер досить. Чи не пора обідати?
- Звичайно, пора, Вовчику-братику,- Мовить Лисичка, а сама нібито копає, пильнує роботи.
- А ти ж не голодна?
- Та ні, йди сам пообідай, мене там на хрестинах вгостили.
Пішов Вовчик у корчі, дивиться - ого! Горщик порожній, аж вилизаний від меду, кошик перевернутий, і паляниць ані кришки нема. Аж тепер зрозумів, куди це Лисичка-сестричка так часто на хрестини ходила. Аж тепер йому вияснилося, чому то вона своїм хресникам такі чудернацькі назви давала.
- А, так ти така, погана Лисице! - скрикнув Вовчик.- Хочеш мене роботою й голодом на смерть заморити, а сама всю страву пожерла! Чекай же! Я тебе за те саму розірву і на обід візьму.
Почула Лисиця Вовчиків крик, побачила, який він біжить злючий та недобрий, і не чекала довго. Дала ногам волю та до лісу, а в лісі - шусть у першу нору, яку надибала під корінням старого дуба. Думала, що сховається зовсім, але Вовчик таки встиг побачити кінчик її хвоста, як Лисичка його втягла до нори. Прибіг та й кричить:
- Ага, ти тут? Вилазь мені зараз! Не сховаєшся від мене.
Та Лисичка не дурна. Сидить у норі, ані пари з рота.
- Не обзиваєшся? Добре. Чекай лишень, я тебе достану.
Скочив Вовк, виломив довгу клюку, застромив у нору та й шпортає. Думав вхопити Лисичку за ногу та й витягти з нори. Не огляділася Лисичка, а клюка - хап її за ногу. Нора тісна, а Вовк, почувши, що щось зачепив, тягне що є сили. От Лисичка, хоч і як їй мурашки поза плечима бігали, почала реготатися й кричати:
- Ото дурний! Зачепив за дубовий корінь та й тягне. Думає, що мене за ногу вхопив. Тягни, дурню, тягни!
Почувши це, Вовк пустив Лисиччину ногу та й почав знов шпортати клюкою, поки не зачепив справді за дубовий корінь.
- Ай-ай-ай! Моя ніженька! - закричала Лисичка, а дурний Вовк з радості так почав тягти, поки аж сам не змучився і клюки не зламав. Тоді плюнув і пішов геть і зарікся більше з Лисичкою мати справу.
This file was created
with BookDesigner program
[email protected]
25.06.2008