Валерій Підпалий, Володимир Добричев
ТАЄМНИЦІ СВЯТОГО ЮРА
Юрба вибухнула радісними криками, гримнув австрійський духовий оркестр. Дами посилали новобранцям цілунки й кидали квіти. Роман і Орест, помітивши на собі захоплений Стефин погляд, відповіли гордовитими усмішками. Голосом, що переривався від збудження, Роман сказав:
— Оресте, я ніколи не забуду цей день. А якщо забуду, вбий мене!
— Віднині й довіку, Романе, наше життя належить народові!
Гучно падають грудки землі, засипаючи чиюсь голову, обхоплену руками. Поряд здійнявся стовп грязюки, ще один… З тріском спалахнуло сухе дерево, яскраво виділяючись на тлі чорного диму.
Потім настала тиша. Людина обережно струсила з каски землю, підвела голову. Це Роман. Зігнувшись, юнак зробив коротку перебіжку і провалився в траншею.
Оглушені вибухами, стрільці насилу приходили до тями. Вони мовчки викручували мокрі поли шинелей, витирали на обличчі липку грязюку, якою була залита вся траншея.
Важко переводячи подих, Роман покосився на найближчого січовика.
— Живий, Степане?
— Га? — Сильно горблячись, солдат повернувся до хорунжого.
— Живий, кажу?
— Та господь милував. А от хлопці… хлопців половина полягло.
Стиснувши голову, Степан похитнувся, ніби під ним іще гойдалась від вибухів земля. Десь неподалік дрібно застукотів кулемет і зразу ж густо заляскали гвинтівкові постріли…
Спираючись на приклад, з грязюки піднявся молодий стрілець, з ненавистю глипнув на Романа.
— Воюємо… а за кого воюємо? За австріяків? — Стрілець спересердя плюнув і знеможено прихилився до напівзгорілих дощок, які прикривали мокрі стіни з клейкої глини. — Хіба ми для них люди? Лайно!.. А як до атаки — ми перші! Що ж це таке, пане офіцер? На забій нас, як бидло?
Роман гнівно випростався. Та цієї миті один із солдатів дико загорлав: “Лягай!” і впав лицем у рідку грязюку.
Виття снаряда перекрило всі звуки. Роман, тягнучи за собою розгубленого Степана, втиснувся в стіну траншеї. Над бруствером здійнявся чорний стовп землі. Хтось нестямно закричав. На людей посипалося каміння, обгорілі шматки колод і грудки глини.
Надривно стогнав поранений. Ошаліло водячи заліпленими грязюкою очима, стрільці, здавалось, виповзали із свіжих могил.
Степан обережно підвів голову, вдячно глянув на Романа.
— Пане хорунжий, ви завше до мене по-доброму. Постережіться, пане хорунжий. Чуєте?
Дим у траншеї повільно розсіювався. Насилу витягаючи ноги з в’язкої глини, наштовхуючись один на одного і голосно лаючись, січові стрільці розходилися по своїх місцях.
Долаючи заціпеніння, Роман напружено вслухався в квапливий шепіт солдата.
— Хлопці щось лихе задумали. Бігме постережіться.
Роман швидко йшов по зруйнованих окопах, низько пригинаючись під балками розбитих бліндажів і перебігаючи відкриті місця. Десь далеко не змовкала канонада, спалахувала шалена гвинтівкова стрілянина. Кілька сліпих куль свиснули над головою хорунжого.
Іван Варгун задумливо оглянув солдатів у брудних шинелях. Стрільці примостилися біля нього на виступах глибокої траншеї, або, вибравши сухішу місцинку, просто на ранцях і ящиках з-під патронів.
— От і виходить, панове стрільці, що нічого нам ділити з руським вояком. — Варгун перечекав шум вибуху, від якого задзвеніли консервні бляшанки на дротяному загородженні. — Бідняцьке горе у всіх однакове…
Приземкуватий солдат махнув рукою на перев’язі, скривився від болю, злісно буркнув:
— Ми люди підневільні. Тицьнули гвера, перехрестили…
і гайда!
— А не послухаєш, — підхопив літній стрілець, — поставлять перед командою — і нема хлопа.
— А на те, хлопці, є рада: повернути багнети проти тих, хто з нас шкуру лупить, — м’яко перебив Іван Варгун. — А не подужаємо самі — покличемо на допомогу руського брата!
Один із стрільців — молодесенький, майже хлопчик, у широкій, не по плечах шинелі, з сумнівом кивнув головою на звуки канонади. Ніби відповідаючи на його німе запитання, Іван сказав:
— Але для цього, стрільці, треба кінчати братовбивчу війну.
Раптом Варгун побачив у дальньому кінці траншеї Романа: юнак підсковзнувся на повороті, мало не впав і, задихаючись від важкої і небезпечної дороги, зупинився, привалившись до мішків з піском… Їхні погляди зустрілись.
Січовики щільно зсунулись, закриваючи агітатора. Кремезний стрілець піднявся з ящика, пішов назустріч хорунжому, за ним рушило ще двоє солдатів.
Роман, засунувши руку в кишеню, примружився, вдивляючись у сірі, похмурі обличчя січовиків.
— За півгодини атака, — нарешті твердо мовив Роман. — Наказано провести мене до пана хорунжого.
Кремезний стрілець кашлянув у долоню і простуджено прохрипів:
— Перепрошую, пане офіцер… але… — Він не знайшовся, що сказати, знову кашлянув і поліз собі за пазуху.
Побачивши білий прапор, Роман остовпів, напружився… підскочив до стрільця, вдарив його… Рвонувшись убік, вихопив пістолет, але миттю був збитий з ніг. Солдати з силою вивернули йому руки за спину і потягли по траншеї.
Кремезний стрілець підняв над бруствером клапоть білої матерії, прив’язаний до саперної лопатки.
Біля входу в міцний бліндаж Роман зробив відчайдушну спробу вивернутися з рук солдатів, але сильний удар ногою в спину жбурнув його на тверду долівку. Юнак скрикнув від гострого болю в потилиці, конвульсивно вигнувся, втрачаючи рештки сил, розслаблено розпластався і прикрив повіки…
На тапчані, збитому з дощок, заворушився Орест. Відштовхуючись зв’язаними за спиною руками, він підсунувся до краю тапчана, сповз із нього і, впираючись у долівку каблуками чобіт, перехоплених мотузком, ривками наблизився до Романа.
В кутку бліндажа хтось натужно прохрипів і почувся вигук:
— Всі ви свині! Прокляті, брудні свині! Ви і ваші солдати! Всіх повішу! Всіх! Всіх!..
Австрійський капрал, судорожно звиваючись у путах і випльовуючи прокляття, люто крутився на підлозі, намагаючись звестись на ноги.
— Всіх повішу! Вас і всіх ваших людей! На одній гілляці. Кляті свині!..
Орест співчутливо вдивлявся у змучене, з кривавими саднами Романове обличчя. З кутка все ще лунали істеричні вигуки нестямного капрала.
— Заткніть пельку, капрале… Бридко, — роздратовано кинув Орест і тихо покликав друга: — Романе… чуєш, Романе?
Австрійцеві вдалося звестись на ноги майже на повний зріст, але, не втримавши рівноваги, він гепнувся на підлогу й завив зі страху і безсилля.
Романові повіки слабо здригнулись, юнак ледь чутно застогнав і розплющив очі.
— Романе, чуєш, Романе? — стривожено сказав Орест. — Козаки Брусилова ввійшли у Львів…
Біля Успенської церкви у Львові ланцюжком вишикувались ченці-василіани. З церкви долинув монотонний спів; потім його перекрив сильний голос митрополита Андрія.
— Анафема чужоземцям, котрі руйнують житла наші!
Відступивши за ажурну огорожу, Беркут — чоловік середніх років з тяжким поглядом з-під густих чорних брів — насторожено стежив за чоловічком у картатому пальті, який перебігав площу перед Успенською церквою.
— Анафема зрадникам, що плазують коло трону властей неправедних!.. — гримів схвильований голос владики.
Чоловічок у картатому пальті зупинив козачий роз’їзд, щось шепнув осавулі.
Беркут подав знак Диману і Войнаровичу, котрі стояли біля входу в церкву.
— Анафема убійникам єдиновірців наших! — грізно проголосив митрополит Андрій. — Анафема навіки!
Козаки за наказом осавули рушили коней і поскакали до Успенської церкви, перед ланцюжком ченців натягнули поводи.
— Анафема навіки! — впало на козаків з-за масивних різьблених дверей.
Осавула, не знаючи, на що наважитись, зняв кашкета, витер лоба.
Зненацька чернець-василіанин схопив козачого коня під вуздечку, потягнув вершника за ногу.
— Отойди, святой отец! — крикнув козак, зісковзуючи з сідла. — Да отцепись ты, отче! Отцепись! Кому я сказал!
Козак з силою відштовхнув ченця; той упав навзнак, заголосив:
— Іроди… іро-о-ди-и!..
Ченці підхопили свого собрата і в паніці кинулись під браму.
Беркут махнув рукою бойовикам. Диман і Войнарович розчинили масивні двері, і з церкви з вигуком: “Бий козаків!” вибігли люди в добротному одязі. Козаки відбивалися від них нагайками, та коли в нападників з’явилися залізні прути, в промінні призахідного сонця блиснули шаблі… Падали поранені, репетували ченці. Козаків скидали з коней, лунали постріли, стогін, хрипіння, глухі удари…
З церкви вийшли священики в парадному вбранні, завмерли обабіч різьблених дверей. З’явився митрополит Андрій. Священнослужителі з мовчазною скорботою дивились на лютий бій козаків з бойовиками.
Відбиваючись нагайкою і кулаками, до владики пробрався осавула без кашкета, з розбитими до крові губами.
— Ваше високопреосвященство…
Митрополит Андрій зупинив його владним помахом жезла.
— Пане осавуло! Ви осквернили храм. Тепер і я вже не в силі одвести від вас гнів моїх віруючих!
Роман нервово ходив по підвалу, куди ледь проникало світло з маленького заґратованого вікна під самою стелею.
— Як ти все це розумієш, Оресте? — несподівано запитав він. — Хто ми, власне, такі?
Орест, який напівлежав на соломі, розкиданій по всьому підвалу, спокійно відчеканив:
— Ми — українські офіцери.
— Під австрійським стягом.
Орест здивовано подивився на друга.
— Ти що, боїшся, друже?
— Ні, — швидко відповів Роман і опустився на солому поруч з Орестом. — Здається, що ні…
Вони були дуже різні — двоє друзів: Роман — чорночубий, рвучкий, з виразною мімікою і жестами, з великими темними очима, в яких легко прочитувався душевний стан; Орест — років на п’ять старший, неквапливий у словах і рухах, шатен, грубувате обличчя його було привабливим, незважаючи навіть на шрам на підборідді.
— Шкода тільки — мало встигли, — знову заговорив Роман. — І знаєш… знаєш за чим я буду весь час жалкувати, поки не відчую кулю в серці? Не встиг сказати твоїй сестрі… Я люблю Стефу. Люблю давно. До нестями.
Орест м’яко усміхнувся і поклав долоню на руку друга. Очі Романові наповнилися слізьми.
— Не дай боже… якщо… за тією межею… тільки морок. Я її більше ніколи не побачу.
З брязкотом відчинилися залізні двері в підвал. Згинаючись під низьким склепінням, козак з карабіном пропустив січовика в розстебнутій шинелі без пояса.
Січовик, звикаючи до темряви і обережно намацуючи східці, повільно підійшов до хорунжих, поставив перед ними солдатський казанок, подав окраєць хліба.
— Степан?.. — здушено прошепотів Роман.
Стрілець приклав палець до рота, крадькома озирнувся на козака, який сидів на східцях біля дверей у підвал.
— Мене тут приставлено до кухні, пане хорунжий. — Степан підбадьорливо кивнув офіцерам.
Пагорби величезними хвилями викочувалися з-за попелястого обрію. Возій стомлено ступав по купинах і вибоїнах, заповнених водою, притримуючи коня на крутих, заболочених узвозах.
Стефа не чула ні натужного рипіння коліс, ні важкої ходи возія. Тільки очі виказували, з яким сумом і болем відгукувалась дівчина на вистраждану сповідь Романа.
“…Вже тоді у мене виникло передчуття якоїсь страшної помилки, що її ми припустили з Орестом. Але — війна, полон… Наче страхітливий ураган, що налетів невідь звідки, пожбурив нас у безодню. Після того як Степан допоміг нам втекти з полону, нами володіло єдине: скоріше перейти, переповзти на той бік фронту… Не пощастило…”
…Тривожний світанок повільно знімав з будинків і пустельних вулиць Львова темну завісу, пробуджуючи від хисткого сну, який раз у раз переривали владні вигуки козачих патрулів і лункі постріли в нічній тиші…
Чіпляючись за чавунну огорожу, що оточувала одноповерховий особняк, Роман з останніх сил підтримував Ореста, ноги якого тяглися по землі. Біля хвіртки з металевою табличкою “Петрус В. Г., адвокат” вони завмерли в знемозі.
У дальньому кінці вулиці пролунав цокіт кінських копит, потім почувся невиразний гомін: їхав козачий роз’їзд.
Роман стиснув запечені губи, штовхнув ногою хвіртку і, завдавши на плечі напівпритомного друга, потягнув його до сходів, які вели на напівкруглу засклену веранду. На стукіт з вітальні визирнула Стефа і з тихим вигуком метнулась до дверей, підхопила брата, що сповзав на підлогу.