Засинаючи, Поль знову на мить побачив перед собою обличчя Луїзи. Вона зараз, певно, виїхала з Парижа і живе у матері. Всього в кількох кілометрах від нього. Якби вона знала, як вони близько одне від одного і як безмежно далеко!
ТЯЖКІ ДНІ ГЕНЕРАЛА ЕВЕРСА
З того часу, як у зведеннях німецького командування битва на берегах Волги стала займати центральне місце, генерал Еверс втратив спокій. Як завжди, старанно виголений, стрункий і підтягнутий, він пунктуально о десятій годині ранку з'являвся у штабі, а рівно о першій — на обіді в казино, іноді навіть кидав поблажливий жарт на адресу котрогось із офіцерів, але за цим раз назавжди усталеним порядком ховалася вже інша людина — занепокоєна і вкрай розгублена. І, можливо, тільки Лютц, який найчастіше стикався з генералом, помічав цю зміну. Тепер Еверс цілі години проводив, схилившись над картою Сталінградського фронту і позначаючи на ній найменші зміни.
Генерал Еверс був у немилості в гітлерівського командування. Спричинилася до цього насамперед його досить велика стаття, надрукована в одному з військових журналів ще в 1938 році. В ній Еверс доводив, що політика Бісмарка в останні роки його життя, і особливо відома промова, виголошена в рейхстазі 1888 року, була не тільки помилковою, а й згубною для Німеччини. Аналізуючи далі тактику і дипломатію вже кайзерівського уряду, Еверс доводив, що сліпе наслідування політики «залізного канцлера» призвело до створення Антанти, а хід першої світової війни наочно показав помилковість твердження Бісмарка — ніби Німеччина може воювати на двох фронтах: західному і східному.
Виступ Еверса був більше ніж невчасним. У найпотаємніших відділах гітлерівського штабу саме тоді гарячково розроблялися плани нової війни. Ріббентроп гасав з країни в країну, погрозами і обіцянками зміцнюючи союз держав Центральної Європи, а в цей час якийсь маловідомий генерал застерігає від війни на два фронти!
Цей виступ міг би трагічно закінчитися для Еверса, якби про нього не подбали його друзі. Щоб автор компрометуючої статті не мозолив очей нікому в штабі, його спішно відправили подалі від Берліна командиром полку, що стояв далеко від столиці. Після цього генерал не виступав більше в пресі. Коли почалася війна з Росією, він в особистій розмові із генералом Браухічем — його призначили тоді командуючим Східного фронту — недоречно нагадав відомий вислів Наполеоне, що російського солдата «мало вбити, його ще треба штовхнути, щоб він упав». Цього було досить, щоб приректи Еверса на перебування лише в тилових частинах — його перевели на південь Франції, призначивши командиром дивізії, і з того часу ніби зовсім забули: обходили і в нагородах.
Еверсу не можна було закинути обвинувачення в якійсь прихильності до Росії. Він росіян ненавидів і не приховував цього. Але ця ненависть не засліплювала його настільки, щоб позбавити розуму. І генерал продовжував обстоювати у розмовах з друзями думку про небезпеку для Німеччини війни з Росією. Еверс ставив під сумнів вірогідність даних німецького генштабу про воєнний потенціал Росії, не йняв віри відомостям про її промисловість, чисельність населення. Навіть більше — він був щиро переконаний, що двобій німецької армії з радянською, в разі затяжної війни, стане згубним для Німеччини, оскільки співвідношення людських сил було на користь противника.
Свої погляди Еверс останнім часом звіряв тільки найближчим друзям. Але навіть їм не говорив генерал того, що початок битви за Сталінград він вважає за найбільшу помилку гітлерівського командування: росіяни здобули можливість перемелювати в цій гігантській м'ясорубці найдобірніші гітлерівські війська, і навіть коли б росіяни поступилися Сталінградом, німецька армія однаково знесилиться і не зможе прорватися до Москви.
Еверс усіма помислами бажав Паулюсу перемоги. Він з радістю пересував свої позначки на двокілометровій карті, коли зведення сповіщали про найменше просування гітлерівських частин на будь-якій дільниці Сталінградського фронту. А десь глибоко в душі жила і все більше наростала тривога за долю всієї війни…
Коли у зведеннях вперше було вжито вираз — «наступ росіян», Еверс мало не захворів. Правда, крім цього незвичного виразу, у зведеннях не було нічого тривожного, але генерал, як і кожна військова людина, добре обізнана з станом на фронтах, умів читати між рядками.
24 листопада 1942 року генерал не спав усю ніч. Печінка не боліла, не було якихось інших причин безсоння, а проте не спалось.
«Старію!» — з сумом вирішив генерал і, глянувши на годинник, повернувся до радіоприймача: в цей час саме передавали ранкове зведення.
Вже перша фраза, що долинула до його слуху, примусила генерала схопитися з ліжка, немов його підкинула якась пружина: радянські війська оточили шосту армію і четверту танкову армію під Сталінградом…
Еверс кинувся одягатись. Навіть наполовину зодягнувся. Але знову стомлено сів на ліжко. Куди він зібрався бігти? Що він може зробити? Чим допомогти? Так, це початок кінця, якого він так смертельно боявся, проти якого застерігав! Як би йому хотілося зараз, десь на найавторитетнішій військовій нараді, зробити аналіз стану, що створився на Східному фронті, а разом проаналізувати і дальші перспективи ведення війни! О, він би довів усю згубність стратегії і тактики Гітлера! Але що він може зробити зараз? Нічого! Мовчати, не прохопитися жодним необережним словом, яке б натякнуло на думки, що снуються зараз в голові: адже страшно не тільки сказати, а навіть подумати, що для успішного закінчення війни треба ліквідувати Адольфа Гітлера! Так, так, собі він може в цьому признатися, — ліквідувати фюрера!
Боже мій, сама ця думка жахає! А проте…
Треба негайно, якою завгодно ціною, укласти сепаратний мир з США, Англією і Францією, щоб розв'язати собі руки на заході і кинути всі сили на схід. Про примирення з Радянським Союзом нема чого й думати. Отже, вихід з становища треба шукати тільки на заході. Це поки єдиний шлях. Єдина надія на порятунок.
Виходить, треба діяти, і негайно! Але з чого почати? Хто наважиться піти на такий величезний риск, як державний переворот, навіть в ім'я спасіння Німеччини?
Еверс в думках почав перебирати імена всіх своїх друзів, всіх своїх однодумців. Вони є навіть серед найвищого командування. А тепер їх, певно, ще більше. Отже, треба зустрітися, поговорити, порадитись. Так чи так, а треба діяти негайно, бо буде пізно.
Генерал підвівся і пішов до кабінету. В будинку ще всі спали. За вікнами тільки займався світанок, і ніщо не порушувало ранкової тиші, крім важких солдатських кроків на асфальтовій доріжці навколо вілли. Кроки були чіткі і розмірені. Так можуть ступати лише впевнені в собі і в майбутньому люди. І раптом генерал уявив, що оцим, взутим у важкі ковані чоботи солдатам десь у степах під Сталінградом доводиться щодуху бігти, тікаючи від радянських військ. Еверс уявив собі тисячі, десятки тисяч взутих у важкі ковані чоботи солдатських ніг Вони біжать, щодуху біжать, гупають, грузнуть у снігу і знову щосили біжать..
Генерал спустив штори, щоб приглушити лункі кроки за вікном. Але вони однаково, мов розмірені удари, били й били по напружених нервах.
Ні, він не має права на бездіяльність! Треба діяти, діяти, що б там не було! Ніщо не примусить його надалі беззастережно коритися вищому командуванню, надто засліпленому, щоб побачити неминучу прірву поразки, до якої веде країну Гітлер.
Але треба діяти спокійно і розумно. Однодумців слід розшукувати обережно. Ніякого поспіху, а тим більше надмірної довірливості до малознайомих людей. Інакше можна завалити всю справу на самому початку.
Генерал ще довго сидів біля письмового стола, обмірковуючи план найближчих дій. З глибокої задуми його вивів легенький стукіт у двері.
— Доброго ранку, екселенц! Накажете подавати сніданок? — запитала покоївка.
— Так! — коротко кинув Еверс і, розкривши бювар, почав писати рапорт командирові корпусу.
Посилаючись на особисті справи, генерал просив надати йому двотижневу відпустку для поїздки в Берлін.
* * *
Генріх звичайно приходив у штаб за кілька хвилин до десятої години ранку, щоб до появи Еверса встигнути трохи порозмовляти з Лютцом. На цей час ад'ютант генерала вже знав усі штабні новини і охоче розповідав про них Генріху, до якого відчував все більшу приязнь. Але цього ранку Лютц був небалакучий.
— Гер гауптман, здається, в меланхолійному настрої? — запитав його Генріх після кількох невдалих спроб зав'язати розмову.
— А на ваш настрій хіба не впливають ніякі події? — проговорив Лютц і простягнув Гольдрінгу останнє зведення з Сталінградського фронту.
Прочитавши перші рядки, Генріх тихенько свиснув. Він мусив низько схилитись над повідомленням, щоб приховати від співрозмовника вираз свого обличчя.
— А ви хіба не чули вранішнього зведення?
— Я сплю як убитий, і тому радіо вранці ніколи не слухаю.
— Тепер доведеться слухати і вранці, і ввечері…
Обоє замовкли. Кожен думав про своє і по-своєму переживав щойно одержану звістку.
— Як ви гадаєте, Карл, що все це означає? — першим порушив мовчанку Генріх.
— Я не великий стратег, але деякі висновки напрошуються самі собою. Невтішні висновки. І ніяка пропаганда мене не переконає, що все йде на добре. Ви пам'ятаєте, як минулого року наші газети пояснювали відступ під Москвою? Вони твердили тоді, що нашим військам треба було перейти на зимові квартири. І дехто цьому повірив. А мене злостить ця політика приховування правди. Ну, чим тепер пояснить наша пропаганда оточення армії Паулюса? Тим, що ми вирішили ввійти в кільце радянських військ, щоб заховатися за їх спинами від приволзьких вітрів?.. Ех, Генріх!..
Лютц не встиг закінчити — хтось із силою смикнув за ручку дверей, і на порозі з'явився Міллер.
— Генерал у себе? — запитав він, не привітавшись, ще з порога.
— Ось-ось має прийти.
Майор заходив по кімнаті, нервово потираючи руки і раз у раз поглядаючи на двері. Вигляд у нього був такий стурбований, що ні Лютц, ні Генріх не наважилися запитати Міллера, що саме сталося.
Відразу по приході Еверса Міллер замкнувся з ним у його кабінеті, але не минуло й хвилини, як генерал покликав обох офіцерів.
— Гер майор повідомив мені щойно дуже неприємну новину: сьогодні вночі, на півдорозі від Шамбері до Сан-Ремі, макі спустили під укіс ешелон, який віз зброю для нашої дивізії. Обер-лейтенанта Фельднера тяжко поранено, охорона частково перебита, а частково розбіглася.
— А зброя, зброя? — майже одночасно вихопилося у Генріха і Лютца.
— Макі встигли забрати лише частину її. Приблизно третину. На щастя, наспіли допоміжні поїзди з новою охороною…
Поява офіцера, що відав шифруванням, завадила генералові закінчити фразу.
— Ну, що там у вас? — запитав він нетерпляче, беручи до рук розшифрований рапорт. Прочитавши його, з досадою відкинув папірець. — О, цей мені Фауль!
— Щось сталося, гер генерал? — Міллер без дозволу Еверса не насмілився взяти відкинутий рапорт.
— Макі сьогодні вночі зробили, наскок на наш сімнадцятий штуцпункт, що охороняє вхід до тунелю. Є вбиті і поранені…
— Забагато для одного дня! — простогнав Міллер.
— Ви гадаєте, що це випадковий збіг? — у голосі генерала проривалися нотки якоїсь гіркої зловтіхи. — Але співставте події, як я вже казав! Хіба не ясно, що кожну перемогу радянських військ на Східному фронті ми негайно ж відчуваємо на власній шкурі тут, у глибокому тилу? Я глибоко впевнений, що напад на поїзд і штуцпункт макі вчинили саме тому, що дізналися з наших зведень про оточення під Сталінградом
— Схоже на правду… — погодився Міллер.
— Гер Міллер, ви лишіться, будь ласка, у мене — ми з вами поговоримо про деякі заходи. Гер гауптман, викличте негайно начальника штабу! А вам, обер-лейтенант Гольдрінг, теж термінове завдання: поїхати до Понтея, де розташовано наш сімнадцятий штуцпункт, детально обізнатися з усіма подробицями наскоку макі, проінспектувати лейтенанта Фауля і сьогодні ж, рівно о дев'ятнадцятій, доповісти мені.
— Буде виконано, гер генерал!
Генріх поспішно вийшов з кабінету генерала, але в кімнаті Лютца трохи затримався.
— Карл, — звернувся він до приятеля, — допоможи мені з транспортом. Мій денщик після поїздки в Бонвіль поставив машину на профілактику, щось там розібрав… Чи не можна скористатися штабною?
— Настрій генерала тобі відомий, — він кожної хвилини може надумати кудись поїхати. Візьми мотоцикл.
— Це навіть краще! Курт лишиться вдома і до вечора зможе закінчити ремонт.
— Не знаю, чи краще! Удвох все-таки безпечніше. Макі, мабуть, справді підняли голови.
Але Генріх був уже за дверима і не чув цієї перестороги. Він поспішав до мотоцикла, радіючи, що трапилась нагода виїхати з містечка самому, — нарешті він побуде наодинці з своїми думками, зможе спокійно обміркувати все, що сталося сьогодні. Стільки хороших новин за один ранок!
Та й день видався чудовий! Мотоцикл швидко мчав асфальтовим шосе, а хоч би тобі стовпчик куряви знявся позаду! Після недавнього дощу асфальт виблискував, мов вимитий, і повітря, запашне і прозоре, вільно вливалося в груди, як і та радість, що сповнювала серце Генріха вщерть. От так би їхати і їхати без зупинок, без перепочинку, але не на південь, а на схід, де зараз вирішується доля війни, де мільйони сердець стискаються в ці хвилини у радісному передчутті перемоги разом з його серцем. Яке це безмежне щастя всюди, де б ти не був, відчувати свій нерозривний зв'язок з Батьківщиною, знати, що на неї звернено погляди всього людства. «Кожну перемогу радянських військ ми негайно ж відчуваємо на власній шкурі тут, у глибокому тилу…» Так, здається, сказав генерал? О, ще не так відчуєте! А макі все-таки зуміли пустити поїзд під укіс. Правда, їм пощастило взяти лише частину зброї. Шкода, що не всю.
Цікаво, з якою метою зроблено цей наскок на штуцпункт? Генерал згадав про якийсь тунель. А кожен тунель мусить кудись вести… Звичайні тунелі не охороняються так пильно, як цей. Отже… Так, якісь виняткові, особливі причини є для того, щоб саме тут організувати штуцпункт! І, можливо, той підземний завод, до якого прикуті останній час усі його думки…
Ні, не треба поспішати з висновками. Так можна піти по фальшивому сліду. А це значить втратити час. Поки що незаперечно ясно лише одне — завод, про який говорив йому Лютц, безумовно, не те, що він, Генріх, шукає. Ще один фальшивий слід, по якому він мало не пішов! Його, як і Лютца, як і багатьох інших, спантеличили криті машини, що завжди зупинялися біля невеличких будівель поблизу шляху на плато. Але Генріх помітив, що ці машини ніколи не спинялися тут надовго і ніколи не поверталися назад, а завжди їхали далі в єдиному, незмінному напрямку — кудись на південь. Співставлений ряду інших фактів теж приводило до думки, що підземний завод розташований не тут, а десь в іншому місці. Взяти хоча б таке: всі в штабі твердять, ніби нові міномети і міни до них, які випробовували на плато, приставлені з підземного заводу. Чому ж тоді їх вивантажували з вагонів, що прибули з півночі? Дуже складно довідатись про все це, а часу гаяти не можна. Адже розлютований поразкою під Сталінградом ворог може вдатися до всього, щоб тільки помститися бодай на беззахисному мирному населенні.
За годину Гольдрінг уже був на штуцпункті, розташованому за два кілометри від невеличкого селища Понтей. Від селища до штуцпункту було прокладено дорогу, вимощену великими цементовими плитами. Але дорогою цією користувалися, мабуть, мало, бо на стиках плит проросла тепер вже прив'яла трава. Травою заросли і обидва кювети обабіч дороги. Біля самого штуцпункту дорога проходила через міст, перекинутий над глибоким проваллям.
Довгастий кам'яний будинок з маленькими вікнами правив за казарму для солдатів команди. Тут-таки жив і командир пункту, лейтенант Фауль, вже немолода людина з одутлим обличчям і млявими рухами.