— Щоб тобі стала зрозумілою вся відповідальність покладеного на тебе завдання, я коротко змалюю тобі обстановку і стисло познайомлю із заходами, яких ми думаємо вжити. На південний захід від села Мар'янівки базується великий партизанський загін росіян. Оскільки це в тилу нашого корпусу, то ліквідувати цей загін — наш прямий обов'язок. І зараз найзручніший для цього час, бо ми відводимо для переформування в район Мар'янівки рештки сорок четвертої і дванадцятої дивізій, розгромлених під час операції «Залізний кулак». Ці частини нам дозволено використати для ліквідації партизанів. Про чисельність партизанського загону ми маємо дуже суперечливі відомості, але безсумнівно одне: загін великий, добре озброєний, підтримує постійний зв'язок з радянським командуванням. Все це зобов'язує нас підготувати операцію якнайкраще. Тепер перейдемо до твоєї участі у цій підготовці. Я вже казав, що ми не можемо розраховувати тільки на ті частини, які відводяться для переформування. Їх треба всіляко підсилити. І зробити це ми гадаємо за рахунок поліції, розташованої по окремих селах. Мобілізувавши всіх поліцаїв, ми зможемо організувати два батальйони.
— Нарешті, я на власні очі зможу побачити бодай одного партизана!
— Пильнуй, щоб партизани не побачили тебе раніше, ніж ти їх! Пам'ятай, що стріляють вони дуже влучно і б'ються до останнього. А втім, сподіваюся, що все обійдеться гаразд. У твоєму розпорядженні буде легкова машина і один бронетранспортер з п'ятнадцятьма солдатами при двох кулеметах.
Генріх знизав плечима, але заперечувати не наважився.
— А тепер твоє завдання: ти маєш об'їхати ті місця, де розташовано отой набрід, який ми іменуємо поліцією, виявити її боєздатність. По приїзді подаси мені письмовий рапорт про це, точно вказавши кількість людей, озброєння. Відомості треба зібрати найточніші, щоб знати, з якими силами ми можемо почати операцію, яку ми умовно назвали «Зеленою прогулянкою». Зрозуміло?
— Так точно!.. Дозвольте одне запитання, гер оберст?
— Прошу.
— Ви назвали поліцію набродом, отже, ви про неї не дуже високої думки?
— Невисокої? Це слабо сказано!
— Тоді навіщо ж її озброювати, організовувати? Бертгольд невесело посміхнувся.
— У нас замало сил, щоб тримати по всіх населених пунктах свої гарнізони. Це раз. Друге і головне полягає в тому, що завербовані в поліцію не можуть не стати найзапеклішими ворогами партизанів. Вони мусять боротися з ними хоча б для того, щоб врятувати собі життя. На жаль, поліція складається переважно з темних людців і дезертирів. А дезертир є насамперед боягуз і боягузом лишиться, який би мундир він не зодягнув.
— Коли я мушу виконати це завдання?
— За кілька годин до від'їзду буде все готово. Сьогодні і завтра ти проведеш інспектування, а післязавтрього, о десятій ранку, мусиш подати рапорт, бо «Зелену прогулянку» можуть розпочати несподівано. Частини будуть підняті по тривозі. До речі, треба перевірити готовність поліції збиратися по сигналу тривоги. Це особливо стосується поліцейських загонів у районі села Підгірного, яким даси розпорядження блокувати ліс на ділянці від Підгірного до Іванкова. Звісно, про наступну операцію ніхто не повинен не те що знати, а навіть здогадуватися. Ясно?
— Цілком. Дозвольте йти?
— Іди і використай час, який лишився в твоєму розпорядженні, щоб добре відпочити… Стривай, мало не забув. Сьогодні я одержав листа з дому, і тут є рядки, які стосуються тебе. Ось тут.
Бертгольд витяг листа, відкреслив у ньому нігтем потрібне місце, загорнув верх аркуша і простягнув його Гольдрінгу. Генріх пробіг очима відкреслені рядки, підняв зворушений погляд на Бертгольда і знову, вже не поспішаючи, перечитав написане.
— Я зараз же, цієї ж миті напишу фрау Ельзі! — вигукнув він схвильовано, повертаючи листа. — Тепер я вважаю, що маю право це зробити.
— Що ж, це свідчить про твою вихованість. Я саме відправляю листа. Якщо хочеш, припиши кілька рядків. Можеш розташуватися тут, в моєму кабінеті!
Лист Генріха, проте, не уклався в кілька рядків.
«Вельмишановна фрау Бертгольд! — писав він. — Щойно, з ласки пана Бертгольда, я пережив дуже щасливі хвилини: він дав мені прочитати те місце в листі до нього, де Ви пишете про мене. З безмежним хвилюванням дізнався я, вельмишановна фрау Бертгольд, що Ви добре мене пам'ятаєте ще з дитинства і, знаючи, що я лишився зовсім самотнім на світі, виявили до мене стільки щирого почуття, яке я не можу назвати інакше, як материнською любов'ю. Я щасливий думкою, що в мене знову є сім'я. Пан Бертгольд вже вважає мене за свого сина, а я його за свого батька. Тепер же, з Вашого дозволу, я вважатиму, що в мене є мати. Чи можу я бути певним, що в мене є сестра? Незважаючи на те, що я був маленьким, коли востаннє бачив Вас, Ваша добрість і ласка, з якою Ви тоді до мене ставилися, живуть і житимуть у моїй пам'яті. Хотілося б багато чого написати Вам, а ще більше — побачити Вас. Я щасливий від самого передчуття цієї зустрічі. Я буду всіляко прагнути до цього і скористаюся з найменшої нагоди наблизити цю зустріч. Але до зустрічі я дозволяю собі сподіватися одержати від Вас хоч невеличкого листа. Поцілуйте за мене Лору, я мало не написав «маленьку Лору», бо такою вона збереглася в моїй пам'яті. Якби вона виявила велику ласку і написала мені як братові, я був би ще щасливіший. З Вашого дозволу цілую Вас.
Ваш син — барон фон Гольдрінг».
Генріх простягнув написане оберстові.
— Я прошу вас прочитати, гер оберст! Я боюся, чи не занадто я сміливо…
Бертгольд спинив його рухом руки, не відриваючи очей від листа.
— Ти написав, як поштивий і люблячий син, — сказав він розчулено і, підійшовши до Генріха, обійняв його. — Ну, а тепер іди. Час рушати в дорогу. І дуже прошу, не забудь взяти автомат.
Коли Генріх вже був на порозі, Бертгольд ще раз його зупинив:
— Я забув тобі сповістити одну пікантну новину: як зрадника батьківщини радянський трибунал заочно засудив тебе до розстрілу. Про це сповістив мене гауптман Кубіс. Він працює по лінії агентурної розвідки, а наша розвідка, хвалити бога, ще має хороших агентів.
— Новина, дійсно, пікантна! — чомусь розсміявся Генріх і раптом урвав сміх. Обличчя його стало суворим, і очі з викликом блиснули.
— Я можу загинути — на війні все можливо, — але одне я знаю твердо: зрадником Батьківщини я ніколи не буду!
Генріх, клацнувши закаблуками, вийшов з кабінету.
ПОДІЇ В ПІДГІРНОМУ
Звістка, що до села Підгірного прибув невеличкий німецький загін на чолі з офіцером, була одержана в штабі партизанського загону саме тоді, коли з Великої землі радіо передало чергове завдання: всіляко утруднювати гітлерівцям перекидання свіжих сил на заміну розгромлених під час невдалого останнього наступу, а для цього будь-що розвідати плани німецького командування, за всяку ціну здобувши «язика».
Зв'язківець, що сповістив про прибуття загону, твердив, ніби машини приїхали з Турнавіна — села, де був розташований штаб корпусу. Отже, само собою напрошувалося припущення, що і лейтенант, який очолює загін, — працівник штабу. А це саме те, що потрібне — найкращий «язик». Бо хто ж може більше знати про плани німецького командування, ніж штабіст?
Вирішено було оточити силами двох рот село Підгірне, розгромити загін і будь-що взяти в полон офіцера живим.
Зв'язківці з інших сіл повідомляли, що вчора до них також приїздили гітлерівці на бронетранспортері і легковій машині і що офіцер інструктував місцевих поліцаїв. Таким чином, було очевидно, що готується якась велика операція проти партизанського загону.
Про всяк випадок, крім двох рот, на які покладалося завдання атакувати гітлерівців у Підгірному, було вирішено вислати загони автоматників, доручивши їм осідлати шляхи з Підгірного до Турнавіна і особливо до Мар'янівки, бо тут стояла сильна залога, що складалася не лише з поліцаїв, а й з німецьких солдатів. На загони автоматників покладалося подвійне завдання: вони повинні були затримати частини, які, можливо, вишлють з Турнавіна або Мар'янівки на допомогу своєму загонові, і, по-друге, не дати гітлерівцям, атакованим у Підгірному, втекти, якщо їм пощастить пробитися через сили партизанів.
Операцію треба було розпочати негайно, бо гітлерівські машини, про які повідомляли зв'язківці, затримувалися в кожному селі не більше ніж на півтори-дві години.
До Підгірного від партизанського табору було кілометрів з десять, сім з них лісом.
Командир партизанського загону — він вирішив керувати операцією особисто — як тільки виїхали з лісу, розподілив своїх бійців на дві частини і наказав щодуху гнати коней, щоб якнайшвидше оточити село. Те, що німці могли побачити небезпеку, командира не турбувало. На захід німцям шлях перетинало велике болото, де не те що машина або вершник, а й не всякий піший міг пройти. Гітлерівцям залишалося: або прийняти бій, що було вигідно для партизанів, або, помітивши наближення ворога, спробувати втекти двома можливими для них шляхами. Обидва вони пролягали повз болото. Один вів на північ — до Турнавіна, другий — на південь, до Мар'янівки. Партизани саме тому і мусили так гнати коней, щоб встигнути перерізати ці шляхи відступу і вже потім, розгорнувшись, почати наступ на Підгірне.
Не чекаючи на небезпеку, Генріх почував себе цілком спокійно. П'ятнадцять автоматників, які його супроводжували, на його думку, були цілком надійною охороною, щоб забезпечити спокійне мандрування по району. У всякому разі, йому й на думку не спадало, що на нього може полювати цілий партизанський загін.
У Підгірному Генріх затримався трохи довше, ніж деінде. За час подорожі він зголоднів і охоче прийняв запрошення начальника місцевої поліції Барановського пообідати в нього. Тим більше, що начальник районної поліції вахмейстер Вольф відрекомендував Барановського не тільки як надійну людину, а і як доброго господаря, що вміє частувати своїх гостей, особливо панів офіцерів. Командир загону автоматників, що супроводжував Гольдрінга, Вурцер спочатку, правда, не радив лейтенантові довго затримуватися в Підгірному і наполягав на тому, щоб засвітла повернутися до штабу, але, спокушений красномовними розповідями Вольфа про гостинність Барановського, під кінець і сам був не від того, щоб скористатися з слушної нагоди і смачно пообідати.
Барановський, високий вайлакуватий чоловік, не тямив себе з радості, що в нього обідатиме не хто інший, як сам барон! Припрошуючи гостей сідати, він метушився по хаті, не знаючи, за що вхопитися, і його постать видавалася зараз ще кумеднішою. Старий німецький мундир з білою смугою на рукаві, здавалося, був пошитий на Барановського-юнака, а не на оцю огрядну, з великим черевом людину! І це черево начальник поліції ніяк не міг увіпхнути в мундир. Всі середні ґудзики раз у раз розстібалися — застебнутими лишалися самі верхні і нижні, і тоді, крізь велику проріху, ставало видно білу вишивану сорочку, яка так не пасувала до німецького мундира. Гольдрінг не міг стримати посмішки, глянувши на цього, як йому говорили, зразкового поліцая.
Наказавши жінці засмажити порося і загалом приготувати такий обід, «щоб він і в Берліні згадував» (начальник поліції гадав, що лейтенант не розуміє російської мови, і тому висловлювався у присутності Гольдрінга досить вільно), Барановський сів за наказом лейтенанта складати списки поліцаїв села.
Коли списки були готові, Генріх наказав дати сигнал тривоги.
За три хвилини, як у цьому пересвідчився Гольдрінг, слідкуючи за хронометром, загін сільської поліції села Підгірного було вишикувано.
— У списку стоїть двадцять три прізвища, а в строю бачу лише двадцять одного, — зауважив Гольдрінг, який разом з Барановським і Вольфом обходив шеренгу виструнчених поліцаїв.
— Я — двадцять другий, а черговий на дзвіниці — двадцять третій! — запобігливо пояснив Барановський.
Гольдрінг глянув на дзвіницю і справді побачив там поліцая. Приставивши до очей бінокль, він вдивлявся в далечінь.
— Вас часто партизани відвідують? — запитав Гольдрінг.
— Та поки бог милував.
І саме в цей час з дзвіниці пролунав постріл вартового.
— Ой, лишечко! Наврочив! — вигукнув Барановський і чомусь присів, закривши голову руками.
Коли Гольдрінг, в супроводі Вольфа, збіг на дзвіницю, все, що діялося навкруги, можна було побачити і без бінокля: безліч вершників і підвід, на яких сиділи партизани, щодуху мчали у напрямі шляхів на південь і на північ від села. Кілька вершників і підвід з кулеметами вирвалися вперед — вони були не більш, як за двісті метрів від доріг. Очевидно, дозорець не відразу помітив партизанів, задивившись на поліцаїв, вишикуваних унизу.
Гольдрінг глянув на захід і побачив велике болото, поросле очеретом. Якусь мить він, примруживши очі, вдивлявся в нього, немов обмірковуючи якийсь план. І, певно, таки склав його, бо швидко збіг з дзвіниці і наказав Вурцеру, який вже приготував свій загін до бою:
— Приймайте під своє командування загін поліції і разом з автоматниками пробивайтеся на північ до Турнавіна. В цьому напрямі сили ворога, здається, менші.
— А ви, гер лейтенант?
— Про мене не турбуйтеся, робіть, що наказую… А ви — за мною! — наказав він Вольфові. — Ні, спочатку збігайте на квартиру Барановського і принесіть мій плащ. Та швидко!
Поки Вольф бігав за плащем, Гольдрінг заскочив до канцелярії поліції. На диво спокійним був лейтенант у цей скрутний час. Він швидко схопив папку із списками поліцаїв, яку Вольф поклав було на столі, і засунув її в ящик стола. Вбіг захеканий Вольф.
— Гер лейтенант, ради бога, поспішайте! Чуєте? Вже стріляють!
— Хай стріляють. Ми з вами у бій не вступимо. Нам конче необхідно приставити у штаб весь зібраний матеріал! Вихід лише один — навпростець через болото.
Пригинаючись, Генріх побіг у напрямку болота. Огрядний сорокарічний Вольф ледве встигав за ним. Але барон, як виявилося, був не лише чудовим бігуном, а й хорошим бойовим другом. Бачачи, що Вольф відстає, він притишив біг і почекав, поки той його не наздогнав. Вольф з вдячністю глянув на лейтенанта.
Стрілянина з боку села тим часом все посилювалася.
— Швидше, швидше, Вольф! Єдине наше спасіння — це швидкість! — підганяв захеканого вахмейстера лейтенант.
Але ось і болото.
— Тепер тільки по моїх слідах! Ні кроку вбік! — наказав Гольдрінг, сміливо заходячи в густий очерет. Пройшовши кроків сто, лейтенант озирнувся. Вольф хитався мов п'яний. Пережитий страх, утома буквально валили його з ніг. А тут ще ступати треба було слід у слід за лейтенантом, інакше — страшна трясовина, звідки вже не буде вороття.
— Тепер можна кілька хвилин і перепочити, — сказав Гольдрінг, спинившись серед болота.
— Проб'ються наші, як гадаєте, гер лейтенант? — трохи відхекавшись, запитав Вольф.
— Боюся за них. Сили надто нерівні! До речі, вахмейстере, а де списки поліцаїв? Де папка, яку ви носили?
Вахмейстер пополотнів.
— Я… я поклав її на стіл в поліції.
— Забули? Та ви розумієте, що наробили?
— Але я… — ледве міг вимовити тремтячими губами вахмейстер.
— А що буде, коли списки потраплять до рук партизанів! Ви уявляєте, що вам доведеться за це відповідати перед самим оберстом?
— Гер лейтенант! Змилосердьтеся! Хіба я міг думати у такий час про якісь списки… Благаю вас, скажемо, що вони були у Вурцера…
Здаля долинули вигуки і відчайдушні зойки. Кулеметних черг не було чути, лунали лише поодинокі постріли.
— Погано! Почався рукопашний бій. Поспішаймо, вахмейстере! — кинув Гольдрінг і швидко почав далі заглиблюватись у болото.
Чи можна виміряти сили людини, коли вона рятує себе від смертельної небезпеки? Не думав ніколи Вольф, що він протягом цілої ночі буде мандрувати часом по горло у воді, не маючи сил витягти ступні з грузького багна, не сміючи спинитись, бо хисткий грунт раз у раз коливався під вагою тіла, і варт було трохи оступитися, як трясовина починала жадібно засмоктувати ноги. Дуже боліли руки. І в лейтенанта, і у вахмейстера вони були закривавлені від численних порізів об очерет
— Гер лейтенант! Довго ще ми будемо блукати? — вже під ранок запитав зовсім знесилений Вольф. Він посинів від холоду і тремтів.
— Ви ж самі чули, що по болоту стріляли. Можливо, нас шукають. Ми звідси не вийдемо, доки не переконаюся, що партизани зникли.