Майор Шульц пояснив умови змагання.
— А ти, Гольдрінг, не береш участі в змаганні? — запитав Бертгольд, помітивши серед присутніх Генріха.
— На жаль, коли я підійшов, змагання вже почалися, гер оберст!
— О прошу, гер лейтенант, — це лише початок першого туру. До того ж я люблю вигравати, — спробував пожартувати Шульц.
— А ви певні, що виграєте, гер майор? — примруживши очі, спитав Генріх.
Майор Шульц самозадоволено посміхнувся і замість відповіді простягнув Генріху пістолет.
— Ні, тепер ваша черга, я стрілятиму після вас!
Майже не цілячись, майор Шульц вистрілив тричі підряд.
Одну пляшку було розбито, у другої зрізало шийку. Третя куля влучила близько пляшки, не зачепивши її.
— Непогано! — схвалив генерал Данієль.
— Вам стріляти, бароне! — запросив Шульц.
Гольдрінг витяг з кобури офіцерський маузер і став у позицію.
— Ви хочете стріляти з цієї хлопавки? — здивувався Кокенмюллер.
— А хіба правила це забороняють?
— Ні, але йду в заклад, що з маузера і за десять кроків у шийку пляшки не поцілиш, — настоював Кокенмюллер.
Кілька офіцерів його підтримало.
— Ви ставите себе в гірші умови, ніж інші учасники змагання, — кинув і генерал Данієль.
— Але офіцер, гер генерал, мусить володіти усякою зброєю якнайкраще! Я скорше програю майорові Шульцові десять пляшок за кожен постріл, ніж погоджуся стріляти з іншого пістолета.
— Ловлю вас на слові — десять пляшок за кожен постріл! — вигукнув Шульц.
Гольдрінг мовчки звів пістолет, один за одним пролунало три постріли. Першу пляшку було розбито, дві інших лишилися без шийок.
— Погано! — поморщився Гольдрінг, мов і не чув схвальних вигуків присутніх. — Поставте нові пляшки, — попрохав він єфрейтора.
Нові три постріли викликали щире захоплення: шийки трьох пляшок було зрізано, мов ножем.
— Виграшу — п'ятдесят пляшок, програшу — десять. Сорок пляшок коньяку з майора Шульца! — весело вигукнув арбітр.
Навкруги зареготали. Усім була відома скупість майора, і присутні зараз з цікавістю спостерігали, як його довге обличчя вкривається червоними плямами.
— За майором Шульцом ще три постріли? — нагадав Генріх. — Маузер при вас, майоре?
Шульц безпорадно схопився за кобуру і почервонів ще більше.
— Було умовлено стріляти з парабелума, — запинаючись заперечив він.
Генріх весело розсміявся.
— Я пожартував, говорячи про десять пляшок, гер майор! З мене вистачить і однієї.
— Тоді смію запросити вас сьогодні о дев'ятій вечора розпити зі мною виграну вами пляшку.
Шульц вклонився так церемонно, ніби він запрошував Генріха принаймні на бучний бенкет.
— Вважатиму за честь для себе! Буду рівно о дев'ятій, — ховаючи насмішкуватий блиск у очах, вклонився Генріх.
— Я не хотів би бути вашим супротивником на дуелі, — пожартував Кокенмюллер, коли вони разом з Генріхом поверталися до штабу. — І знайте, що сьогодні ви нажили запеклого ворога.
— А мені здалося, що ми розсталися з Шульцом, як приятелі. Адже я подарував йому мало не весь програш!
— Він не пробачить вам того, що ви забрали в нього славу кращого стрільця штабу, — пояснив Кокенмюллер. — А це єдине, чим він міг досі пишатися.
Коли після прогулянки Гольдрінг і Кокенмюллер зайшли в свою кімнату, черговий сповістив, що в оберста зараз генерал Данієль і оберст Лемберг.
— Лемберг? — запитливо глянув на Кокенмюллера Генріх і наморщив брови, ніби щось пригадуючи.
— Йому доручено керувати операцією «Зелена прогулянка»…
Обидва сіли біля своїх столів, схилившись над паперами. Хвилин за п'ять через приймальню оберста, навіть не глянувши в бік офіцерів, пройшов генерал Данієль, а за ним закурений і стомлений оберст Лемберг.
Крізь двері чути було, як Бертгольд ходив взад і вперед по кабінету. Це свідчило про поганий настрій оберста. Але Генріх, якого дуже зацікавило повідомлення Кокенмюллера про доручену Лембергу місію, все ж наважився потурбувати свого шефа.
— А, це ти! — похмуре обличчя Бертгольда трохи прояснішало. — Що ж, поздоровляю з успіхом! Ти чудовий стрілець!
— Я саме з цього приводу і прийшов до вас, гер оберст, чи не здається вам, що доцільніше було б показати своє вміння вправлятися із зброєю не на змаганнях, а на «Зеленій прогулянці», де за мішені правитимуть вороги, а не порожні пляшки від коньяку.
Щось подібне до посмішки майнуло на обличчі Бертгольда.
— «Зелену прогулянку» вже здійснено.
— Вже? Та коли ж! — і здивування, і розчарування чулися в голосі Генріха.
— Почали сьогодні вдосвіта, рівно о шостій, а закінчили о дванадцятій.
Похмурий погляд Генріха, очевидно, щиро потішав Бертгольда.
— Ні, ти дивак, справді дивак! Ну, скажи мені одверто — чому тобі так закортіло взяти участь у цій операції?
— Дозвольте відповісти вам не як начальникові, а як моєму другому батькові, від якого я не хочу мати таємниць?
— Сподіваюсь, що саме так ти і розмовляєш завжди зі мною.
Генріх трохи повагався, немов йому ніяково було звірити свої найпотаємніші думки.
— Ви так багато зробили для мене, — почав він непевно, — завдяки вам я швидко одержав офіцерське звання, ви призначили мене на цікаву роботу… Але…
— Ну, одвертість, то одвертість! Чому ж ти не доказуєш?
— Я заздрю багатьом офіцерам штабу: всі вони мають бойові заслуги, очевидно брали участь у важливих операціях, про що так красномовно розповідають нагороди на їхніх мундирах…
Нестримний регіт Бертгольда не дав йому змоги докінчити фразу.
— Оце і все?.. Який же ти ще наївний! Запевняю тебе: більша половина цих орденів видана штабним офіцерам тільки для того, щоб фронтовики вірили, що і штабісти мають заслуги перед фатерландом, хоч часто, навіть дуже часто, ці заслуги не більші ніж у архіваріуса якогось провінціального магістрату… І для цього зовсім немає потреби підставляти голову під партизанські кулі. Для куль знайдуться люди з менш благородною кров'ю ніж твоя… і подякуй мені, що я не пустив тебе на ту операцію…
— Чому саме?
— А тому, що ми втратили лише вбитими двісті дев'ятнадцять солдатів і шістнадцять офіцерів. Половину поліцаїв знищено…
— Виходить…
— Виходить, що «Зелена прогулянка» для багатьох перетворилася на останню прогулянку! Коли наші частини, закривши всі виходи, наблизилися до табору, виявилося, що він абсолютно порожній. І табір і підступи до нього були добре заміновані. Додай до цього, що партизани наскочили на нас з тилу, і, завдавши чимало шкоди, блискавично зникли. Операція ганебно провалилася. Єдиний її наслідок — понад дві сотні нових хрестів на кладовищі біля цього населеного пункту.
— Виходить, оберст Лемберг…
— А, чорт з ним, з цим Лембергом, я не хочу псувати собі настрою через його невдачі! Хай він виправдується перед вищим командуванням! Як ти гадаєш, лейтенанте: чи не слід нам з тобою трохи розвіятись і хоч на вечір вискочити до найближчого міста?
— З великою охотою.
— Знаю, що з охотою. Молодість не любить глухих кутків, як от наш, різноманітність обстановки їй потрібна, як повітря… Так, може, сьогодні й рушимо?
— Краще було б завтра, бо сьогодні я запрошений до майора Шульца.
Оберст поморщився.
— Ви незадоволені?
— Занепокоєний… Майор Шульц не подарує тобі сьогоднішньої ганьби. Напідпитку він може тебе образити, а ти, з твоєю запальною вдачею…
— Я буду холодний, мов крига, і стриманий, як ви, гер оберст!
— І проте я не дуже спокійний.
— Чому? Адже я вам пообіцяв…
— Ти такий ще молодий! Не будь війни…
— Я, можливо, не мав би щастя називатися вашим сином.
— І то правда! Ну, йди, але пам'ятай, що з майором треба бути обережним. І, якщо рано повернешся, завітай до мене.
— Слухаю, гер оберст!
За півгодини, затягнутий у новий парадний мундир, Генріх стукав кінчиком стека в двері квартири майора Шульца. Двері відкрив сам майор.
— Прошу, прошу, шановний бароне Гольдрінг! — Майор намагався триматися привітно, але на його обличчі було більше улесливості, ніж приязні.
Генріх швидким поглядом окинув кімнату Шульца і ледве стримався від посмішки, згадавши розповідь Кубіса про те, як денщик Шульца, бажаючи створити затишок у кімнаті свого офіцера, притяг відкілясь два шкіряних крісла, і майор відразу ж зрізав з них шкіру і сховав у свій великий, схожий на скриню, чемодан.
А зробити кімнату затишнішою не завадило б. Надто вже в ній голо і непривітно. Вузьке ліжко, закрите звичайною солдатською ковдрою, стіл, чотири стільці. Ага, ще оцей горезвісний чемодан! Дійсно, справжня скриня! Навіть залізом оббитий. Цікаво б у нього заглянути… мабуть, там і офіцерська ковдра лежить, акуратно складена на самому дні І як це залишив Шульц на стіні фотоапарат? Певно, витяг його, щоб похвалитися перед гостями. Майор явно чекав ще на когось, крім Генріха, інакше чого б він поставив на стіл дві пляшки коньяку і аж чотири чарки.
— Має бути ще хтось? — кивнув головою на стіл Генріх.
— Я примусив Кокенмюллера віддати мені старий програш — довелося запросити і його. Але десять хвилин тому він повідомив, що оберст його кудись послав. Кубіс, що мав бути, теж зайнятий. Отже, нам доведеться посидіти вдвох. Ви не заперечуєте?
— Буду радий провести вечір з вами.
А втім, приємного цей вечір обіцяв мало — і господар, і гість явно підшукували теми для розмов, а коло їх було дуже обмежене: інтереси Шульца далі подій штабного життя не сягали. Лише коли мова зайшла про оберста Бертгольда, майор трохи пожвавішав. Вихваляючи великий службовий досвід оберста і його особисті якості, Шульц з прикрістю відзначив, що останній час помічає якесь холодне і навіть недоброзичливе ставлення до себе з боку Бертгольда.
— І чим же ви це пояснюєте? — запитав Генріх, пильно дивлячись Шульцу у вічі.
Майор відвів свій погляд, але потім пересилив себе і теж глянув Генріхові просто в очі.
— Признатися, я пояснюю собі це деяким впливом з вашого боку.
— Але згодьтеся ж, гер майор, що у мене нема жодного приводу вороже до вас ставитись і якось впливати на оберста!
— Можливо, якісь плітки чи неправильно передані мої слова… — почав було Шульц.
— Але ж ми з вами офіцери, а не куховарки, щоб прислухатися до пліток! Щодо себе, то мушу попередити: справжньої образи, що зачепить мою честь, я не пробачу ніколи й нікому, але зважати на плітки… це нижче моєї гідності.
— Тоді вип'ємо за те, щоб між нами ніколи не виникало жодних непорозумінь! Бароне, та що ж це ви лише пригубляєте!
— Я ніколи не п'ю більше однієї-двох чарок. І оскільки це вже друга, то дозвольте мені розтягти приємність надовше.
— Похвально для молодої людини! А ось нам, старикам, доводиться себе підстьобувати, щоб упоратися з силою роботи, яка лягла усім нам на плечі.
— Але, я бачу, у вас є час і для відпочинку, гер майор. — Генріх вказав очима на фотоапарат, який висів над ліжком.
— Фотографією я захопився ще з дитинства, а тепер така нагода поповнити свій альбом. Стільки місць, по яких проходив! Стільки подій, в яких брав участь! Розгорнеш під старість і побачиш не те, що весь свій шлях, а кожен крок на цьому шляху.
Майор вже добре підпив, і його завжди каламутні очі тепер блищали, довге жовте обличчя почервоніло.
— Цікаво було б поглянути на ваш альбом, якщо, звісно, він не надто інтимного характеру. — Генріх лукаво примружився.
— Що ви, що ви, — переполошився Шульц, — я людина сімейна. Все абсолютно пристойно.
Майор Шульц схилився над своїм чемоданом, поворожив біля його замка і за хвилину поклав на стіл перед Генріхом великого альбома.
Альбом справді був багатий. Фото зроблені в Бельгії, Норвегії, Чехословаччині, Франції, Польщі… Можна було простежити весь шлях, який пройшла частина, що в ній раніш служив майор Шульц. А ось і великий розділ «Росія». Генріх почав гортати сторінки повільніше. Зруйновані міста і села. Голодні, виснажені люди за колючим дротом. Шибениця і на ній зовсім голе тіло повішеної людини. Ще шибениця — зашморг висить над головою якогось юнака, майже хлоп'яти. Всі ці знімки правлять, звичайно, лише за фон — на передньому плані офіцери, часто сам Шульц. Мабуть, хтось допомагав йому знімати. А ось Шульц стоїть сам, на повний зріст. Набундючене обличчя самозадоволено посміхається, одну ногу він поставив на тіло забитого. Видно, як виблискує проти сонця добре начищений чобіт.
— Красномовний знімок! — кинув Генріх, пильно вдивляючись у фото.
— Я б сказав — символічний! — поправив його майор.
— Його треба зберегти як документ.
— Як документ великої доби! — з пафосом додав майор.
Генріх гортає альбом далі, не підводячи погляду, немов боїться, що він його зрадить.
— А це мій останній знімок, — зупинив його руку майор, вказуючи на позначену в куточку фотокартки дату.
На фото генерал-майор Данієль у своєму службовому кабінеті. Він стоїть біля письмового стола, тримаючи в руках якийсь папірець. За фон править стіна, завішана великою картою. Лінії на карті невиразні, але жирно позначені стрілки видно добре. Генріху не важко було пізнати, що це карта з планом операції «Залізний кулак».
— Чудесна робота, майоре! Ви можете змагатись з найкращими професіоналами-фотографами. Даю слово честі, що я радий був би мати від вас таке фото на спомин про сьогоднішній день.
Задоволена посмішка засяяла на обличчі Шульца.
— Вибирайте перше-ліпше, де є два однакових знімки.
— Тоді, якщо ви не заперечуєте, я виберу ваш останній. Мені б приємно було мати фото генерала Данієля в себе на столі.
— О, будь ласка! Цих фото у мене два. Я збирався одне з них презентувати генералові, але тепер, після цієї невдачі з «Зеленою прогулянкою»…
Майор витяг з альбома фото і простягнув його Генріху.
— Ні, так не приймаю, — відсторонив його руку Гольдрінг, — подарунок годиться надписати.
— Якщо справа за цим…
Шульц взяв ручку і розмашисто написав на звороті фото: «Лейтенантові фон Гольдрінгу від майора Шульца».
— Дякую! Дуже дякую! — Генріх сховав фотографію за борт мундира.
— Так, я згоден з вами, — генералові Данієлю сьогодні не до подарунків, — зітхнувши, промовив Генріх. — Друга операція підряд завалюється!
— Ви маєте на увазі і першу — «Залізний кулак»?
— Так. А тепер «Зелена прогулянка»…
— А чим це, на вашу думку, пояснити, гер лейтенант? — пильно вдивляючись в обличчя Генріха, запитав Шульц.
Генріх схрестив свій погляд з поглядом майора.
— Я розвідник з дитинства, і хоч молодший за всіх офіцерів розвідки корпусу, але мене ніхто не зіб'є з думки, що в нашому штабі діє чудесно замаскований шпигун!
Шульц відкинувся на спинку стільця, ніздрі його великого носа здригнулися, немов відчувши здобич, а очі примружилися так, що видно було лише вузькі прорізи їх.
— Ви гадаєте? — хрипким голосом перепитав він Генріха.
— Певен, навіть більше — твердо переконаний… Але ми, майоре, збиралися сьогодні розважатись, а перевели розмову на таке болюче і дуже неприємне для нас, двох штабних офіцерів, питання.
— Це правда! — погодився Шульц. — Давайте й справді поговоримо про щось інше.
— Скажіть, будь ласка, гер майор, як же ви зберігаєте таку силу негативів? — спитав зацікавлено Генріх.
— Негативи я спалюю. Коли є вже фото, як от те, що я вам подарував, нема потреби возити за собою зайвий вантаж… Але чому це вас так зацікавило?
— Трапляються ж випадки, коли якусь стару фотографію доводиться дублювати. От і здалися б тоді негативи.
— Досі не виникало такої потреби, — знизав плечима майор.
— Ну, а припустімо, якоюсь вашою фотографією зацікавиться гестапо? Що ж тоді? Доведеться видирати фото з цього альбома, і у вас не лишиться копії.
Очі Шульца округлилися, в них майнула неприхована тривога.
— З яких причин гестапо стане цікавитися моїми фотографіями?
Генріх раптом зігнав з обличчя посмішку. Очі його дивилися на майора холодно і вороже.
— А не всі такі довірливі простачки, як ви гадаєте!
— Я вас не розумію. Поясніть, що все це означає! — голос майора зривався від обурення. — До вашого відома, бароне, я не потерплю образи, а ваші натяки звучать саме як образа. Не забувайте, лейтенанте, що я старший за вас чином і вже мало не десять років на цій роботі.