Дорошук, допомагаючи собі рухами, намагався спитати солдата, що він знає про сина. Але Сугато тільки заперечливо хитав головою, і геолог не міг добрати, чи справді не розуміє його японець, чи відмовляється повідомити.
Зненацька Сугато швидко загомонів. З його рухів Іван Іванович зрозумів, що солдат турбується, чи не били його, Дорошука, в поліцейській управі. Геолог заперечливо похитав головою, але пальцем показав на груди — мовляв, катували серце.
Це була та ж самісінька яма чи льох з кам'яною підлогою й земляними стінами. Нестерпну ніч провів тут Іван Іванович. Даремно він намагався хоч трохи задрімати. Пронизливий холод не дозволяв цього. Одежа не гріла. Щохвилини треба було схоплюватись і рухатися, аби зігрітися.
Моторошна пітьма, глибока тиша без жодного звуку, без шелесту, без зітхання справляли враження могили. Здавалося, що над головою лежать тисячотонні шари землі й гірської породи і виходу звідси немає. Дорошук відчував, що він міг би заридати зараз від зворушення, почувши людський голос, навіть звичайнісінький звук цокання годинника.
До всього долучалися гнітючі думки про Володю. Іван Іванович з жахом переконувався, що занепадає духом. Це було найгірше, що могло трапитись.
— Невже вони зламають мене? — питав геолог. — Ні, це неможливо!
Він починав пригадувати, які страшні випадки траплялися з ним у житті, з якого небезпечного становища він не раз рятувався, завдяки непохитній волі й рішучості. Згадалося, як кілька років тому в Хібінах, шукаючи апатити, Дорошук зірвався на Кукісквумчоррі в ущелину і дві доби сидів серед снігу й криги, розглядаючи гостре каміння й високо вгорі клаптик сірого полярного неба. Допомоги не було. Але після багатьох невдалих спроб, геолог таки видряпався нагору.
А зустріч з усурійським тигром? Дорошук, тоді ще юнак, добу просидів на дереві, а внизу скаженів поранений звір, схожий на велетенського кота…
А скільки разів доводилося потопати, бути на волосинці від смерті, терпіти невимовну спрагу і голод!
Було ще темно надворі, коли Івана Івановича знову повели до поліцейської управи. Супроводжував його цього разу не Сугато, а інший вартовий — мовчазний і понурий. Дорошук намагався заговорити до нього, але дістав у спину стусана рушницею.
Допитував цього разу Лихолєтов. Інаби Куронуми не було.
— Надумали щось за ніч? — зустрів штабс-капітан геолога. — Певне, одержимо вашу згоду. Сідайте. Що? Ви не згодні? А ви знаєте, що вас чекає?
— Повернення з сином на батьківщину, — спокійно відказав Іван Іванович.
Лихолєтов закурив цигарку.
— Ви покиньте цю надію, — сказав він сердито. — Покиньте. Доки ви не… не…
— Не стану шпигуном, ви хочете сказати?
— Доки ви не дасте деяких невеликих відомостей, ви не побачите ні сина, ні батьківщини.
Цього разу допит тривав недовго. Переконавшися, що ніякої згоди з геологом не дійти, Лихолєтов покликав поліцая і щось тихо йому наказав.
«Почнуть катувати», ворухнулася думка.
Дорошук відчував себе після безсонної ночі розбитим і знеможеним. Здавалося, що за одну годину міцного сну можна віддати життя. Голова мимоволі падала на груди.
Штабс-капітан помітив цей стан свого в'язня.
— Востаннє питаю вашої згоди, — сказав він. — І ви відразу ж побачите вашого сина, одержите чисту білизну, ліжко, білу подушку. Чудову подушку, м'яку, як пух. Ви спатимете, скільки захочете. І вже завтра матимете змогу виїхати в Радянський Союз.
— Скажіть, де мій син?..
— Нічого не скажу, поки не матиму вашої згоди.
— Тоді… робіть, що хотіли. Ви, здається, майстер своєї справи… Віртуоз…
— Ні, я вчився в японців. Вони перевершили нас, росіян, — цинічно зауважив білогвардієць. — І коли б ви знали, що вас зараз чекає, ви не казали б отого «робіть, що хотіли». Пан Інаба Куронума наказав зняти з вас скальп.
— Що? — стріпнувся Іван Іванович. — Я в лапах ірокезів?
— Гарнісінька штучка, — провадив далі, не слухаючи, Лихолєтов. — Знаєте, як це робиться? Знімають шкіру з голови разом з волоссям, на взірець парика. Ну от, ми й вирішили цю операцію вчинити з вами. І відправити ваш парик аматорському гурткові у ваш колгосп. Як подарунок від японської таємної поліції.
«У нього заплітається язик, він — п'яний, — майнула в геолога думка. — І в такому стані від нього можна сподіватися всього…»
Холодні мурашки враз побігли поза шкірою. Лихолєтов підморгнув поліцаєві, який стояв, виструнчившись, біля порога.
— Ну, як, шановний пане радянський учений? Заспокойтесь, ви потрапили не до дикунів. Ми скальпів не знімаємо…
— Ви робите далеко простіше. Ви просто палите в паровозних топках живих людей. Чи не так?
— Ви про кого це? На кого натякаєте?
— Про більшовика Лазо. Його спалили в паровозі.
— Дуже можливо. Будемо відвертими. Ми програли в громадянській війні тільки тому, що були занадто м'якосерді. В наступну окупацію ми перевішаємо половину населення. Будьте певні. Можете записати собі це в блокнот.
Він махнув рукою. Поліцай штовхнув геолога в спину.
Цього разу Дорошука не повели вулицею, його замкнули в невеличку підвальну камеру в поліцейській управі.
Не встигли зачинитися двері, як Лихолєтов з'явився знову. Його поведінка здалася Івану Івановичу дивною. Штабс-капітан наче не наважувався сказати геологові щось дуже важливе. Він стояв, спершись плечем на одвірок, і ніби-болісно шукав, з чого почати розмову. Це ніяк не було схоже на білогвардійця Лихолєтова, особливо, коли той був напідпитку.
— Ви давно звідти? — нарешті непевно вказав він кудись у простір. — Я кажу про Росію… про Москву… Недавно? Я так і думав. Чи правда, що Москва так змінилась, як це пишуть у ваших газетах? Правда? Я і сам так думав. Метро і все інше… А Тверська — як там? Дім номер тридцять дев'ять? Там я виріс. Хе-хе, золоте дитинство… Нема Тверської? Як це — чоррт! А… розумію — вулиця Горького. А потім… потім Велика Дмитровка. Спогади юності, хе-хе… Там жила моя наречена, дім номер… Що? Нема? Вулиця Пушкіна?
Він наблизився до геолога і, дихаючи йому просто в обличчя горілчаним перегаром, говорив майже пошепки:
— Ненавиджу! Чуєте? Ненавиджу вас за те, що ви повернетесь туди… в Москву. Побачите Тверську і дім номер тридцять дев'ять… За те, що повернетесь ви, а не я!..
І враз, паскудно вилаявшись, він вигукнув:
— Та це ще побачимо! Ще побачимо! Не бути вам у Москві! — Він повернувся і, втягши в плечі голову, схожий на цибатого чорногуза, пройшовся по камері. — І, крім того, ви ще не знаєте, що ваш син… Володя — смертельно хворий.
Іван Іванович сіпнувся:
— Це правда?
— Ну от. Звичайно. Батьківська любов — свята річ.
— Для вас?
— Звичайно. Ми — люди. Ваш син хоче вас бачити. Просить…
Дорошук зробив зусилля і підвівся.
— Ведіть. Де він?
— Хвилинку, — підняв руку Лихолєтов. — Такі справи… швидко не робляться.
— Але мій син…
— О, він ще протягне день-другий. А втім, ручатися не можна. Ви його зараз побачите. У нього температура доходить до сорока, як… хе-хе, наша колишня, рідна, расєйська сорокаградусна. Саке — це ж винце, не більше. Японці не вміють пити. Це, знаєте, народ з делікатним шлунком.
— Замовчіть!.. Мій син…
— Зараз, зараз. Підемо. Ось, будь ласка…
Він поклав на стіл перед Іваном Івановичем білий чистий аркуш паперу.
— Прошу, підпишіть.
— Що? Не розумію.
— Як не соромно? Ви ж — учений. Тільки ваш підпис. Ось тут, унизу. Carte blanche, як кажуть французи. Будь ласка, швидше. Ваш син помирає. Хоче вас бачити… чекає…
Дорошук зразу сів, заперечливо похитавши головою.
— Ви підпишете? Ні? Але ж ваш син…
— Він здоровий. Це — провокація.
— За такі вирази ви знову можете опинитись там, де тільки що були. В льоху.
У цю хвилину, мабуть, ні на мить не забуваючи, що його батько й дід поховані в Токіо, серед могил найславетніших самураїв, велично ввійшов пан Інаба Куронума. Його очі допитливо перебігали з чистого аркуша паперу на Дорошука й Лихолєтова. Білогвардієць виструнчився і доповів. Начальник поліції завуркотів лагідно, навіть посміхаючись.
— Пан Куронума, — переклав штабс-капітан, — незадоволений з вигляду шановного пана Дорошука. Пан геолог занадто блідий сьогодні. Тим більш прикро дізнатися, що він проводить і далі свою неетичну тактику впертості і відмовляється піти на деякі, зовсім дрібні пропозиції пана начальника поліції. Єдине, що ми вимагаємо зараз, — підписати цей аркуш паперу.
— Але ж він білий, як сніг.
— Про це не турбуйтесь. Ваша справа підписати.
— Я повинен знати, що підписую.
— На жаль, я сам цього не знаю, — цинічно відповів Лихолєтов. — Але я переконаний, що не любовного листа. Підписуйте, не забувайте про сина.
— Брехня! Я занадто досвідчений окунь, щоб упійматися на цей гачок.
Лихолєтов тихо про щось порадився з начальником поліції, тоді запитав:
— В останній раз: підпишете папір?
— Ні. Потім ви, звичайно, заповните цей аркуш так, як схочете. І під цим писанням буде мій підпис. За кого ви мене маєте?
— А ваш син? Ви його не хочете побачити? Він тяжко хворий. Чуєте? Який з вас батько? Ваш син помирає…
— Провокація.
— Пан начальник поліції тільки що казав, що ви матимете від вашого сина його власноручну записку. Я гадаю, що це вас остаточно переконає.
ВІД ВОЛОДІ ВИМАГАЮТЬ ЗАПИСКУ
Батька забрали, і з того часу Володя залишився в тюрмі один-однісінький. Це приміщення, власне кажучи, зовсім не можна було назвати звичайною тюрмою. Це був швидше кам'яний мішок, наскрізь вогкий і холодний, з невеличким заґратованим віконцем угорі. Володя згадував колись прочитану книжку про Петропавловську фортецю, в якій цар гноїв революціонерів. Юнакові іноді уявлялось, що це і е страшний Петропавловський каземат, в якому його поховали назавжди.
День згасав, наставала ніч, потім знову починало сіріти у віконці. Володі здавалося, що він сидить у цій ямі безконечно довго. Може, минуло три доби, може п'ять. Поліцай мовчки вносив йому їжу — трохи рису, іноді юшку з солоної риби чи варених бобів.
Не раз запитував юнак у вартового про батька. Але ніякої відповіді не діставав.
Довгими ночами, тремтячи на голих дошках від холоду й пронизливої вогкості, Володя не спав і широко розплющеними очима вдивлявся в чорний морок. Іноді вчувалися кроки за дверима, юнак схоплювався, чекаючи, що зараз побачить батька. Пригнічений страшною тугою, знову лягав на своє дерев'яне ліжко.
Хвилинами він боявся, що втратить розум. Божевілля було тут, хапало за горло, плутало думки й почування, сковувало рухи. Кам'яніли ноги, кам'яніло серце, голова наливалася важким оловом…
Останніми зусиллями волі юнак кидався до дверей і стукав кулаками. Йому здавалося, що двері гримлять, трусяться стіни, аж луна котиться далеко-далеко. Але насправді ніхто не чув його безсилого стукоту, його розпачливого протесту.
Інколи спадало на думку, що ніколи вже він не побачить батька. Напевне, ніякої телеграми з Радянського Союзу не було; мабуть, навмисне це вигадали самураї, щоб заманити батька кудись у катівню і вбити. А може, вони знущатимуться з нього й катуватимуть, поки батько дасть згоду і прийме японське підданство?
Холодні мурашки заповзали в серце від самої думки про це. Ні, цього не може бути. Батько не такий. Згадувалося, як відповідав він начальникові поліції. І поволі зникали туга й розпач. Вони танули в теплих спогадах про батька, його образ виринав із темряви, його образ був тут, біля Володі.
І тоді палка рішучість сповнювала всю істоту юнака. Ні, він буде твердий до кінця, як і його батько. Хай він ув'язнений, хай навколо самураї, але він зуміє їм відповісти як слід. І він переможе…
У такі хвилини народжувалася певність, що батько живий і неушкоджений і незабаром відбудеться радісне побачення. А там… повернення на батьківщину, мати, Інга, товариші…
Дівчина іноді приходила уві сні з ласкавими словами й сміхотливими іскорками в сірих очах. Тоді Володя, прокинувшись, нишком, тихенько переживав кілька щасливих хвилин, боячись поворухнутися, щоб не розігнати чарівний сон.
Якось пізно ввечері двері до каземату відчинилися. Засліплений промінням ліхтаря, Володя кліпав повіками й тер кулаками очі. Це було приблизно на третю добу відтоді, як юнака розлучили з батьком. Хтось великий, довгов'язий поставив на долівку ліхтар.
Тепер, оговтавшись, Володя впізнав гостя. Це був перекладач і помічник начальника поліції. «Як його? Ну да, штабс-капітан Лихолєтов». Він, він. Ті ж закручені вгору тонкі кінчики рудих вусів, олов'яні опуклі очі.
Поліцай приніс дерев'яний обрубок, і Лихолєтов сів на нього. Ближче присунув ліхтар, тоді взяв його і підніс угору, щоб краще бачити Володю.
Білогвардієць не поспішав починати розмову. Він. мабуть, хотів спочатку пересвідчитись, в якому стані ув'язнений. Кілька хвилин Лихолєтов мовчки вивчав обличчя і кожний рух Володі. Тоді з брязкотом поставив ліхтар і озирнувся.
— Неможлива річ! Гидотна нора, а не камера для арештованих. Тут довго не можна витримати. Дивуюсь, молодий чоловіче, що ви живі й здорові.
Володя мовчав, але кожен його нерв був напружений, як ніколи.
— Я прийшов вас визволити. Японці — жорстокий народ. З великими труднощами я домігся наказу про ваше звільнення. Адже я — росіянин. З якою радістю поїхав би я оце з вами в Росію!
В його останніх словах вчулися Володі щирі нотки. Цей білогвардієць каже про визволення? Невже це правда? Невже можна зараз вийти на свіже повітря, стати на зелену траву, побачити батька?..
Володя зітхнув на повні легені, наче був звільнений.
Але настороженість і внутрішня напруженість не зникали. Чому цей білогвардієць такий добрий до нього?
Лихолєтов довго нічим не викривав своїх намірів. Він зробився раптом ніжним ліриком. Він говорив про красу моря, про величну тайгу, про вкриті вранішнім серпанком Туману гори.
— Яке щастя жити! — тихо, навіть інтимно казав він. — Моя мрія — це бути дослідником природи, як ваш батько. Ах, які є чудові куточки! Яка глушина! Скажіть мені, молодий чоловіче, який ви собі обрали фах?
Володя зніяковів від несподіваного запитання. Що, власне кажучи, потрібно цьому білогвардійцеві? Для чого він розповідає про красу природи?
— Я бачу, що ви не обрали собі професії, — вів далі Лихолєтов. — Це справді дуже важко. Я раджу вам стати дослідником. Найкраще мати справу з природою: бути геологом, зоологом…
— А проте ви особисто вважаєте за найкраще мати справу з японською контррозвідкою…
Володя і сам незчувся, як вихопились у нього ці слова. Та Лихолєтов не чекав, що юнак може вжалити. Першу мить він навіть зніяковів, але вирішив сприйняти все як жарт.
— На жаль, трохи інакше стоїть питання, молодий чоловіче. Навпаки. Японська розвідка вважає за найкраще мати зі мною справу, а не я з нею.
Ае жарт не вийшов, і Володя відразу ж відповів:
— Самураї знають, хто їм чесно служитиме.
— Не будемо про це говорити. Кожний хоче їсти. Ваш батько служить більшовикам…
— Це велика честь для нього. Батьківщина наша…
— Е, покиньте це. Ваш батько…
— Не чіпайте мого батька!
— Мова саме про нього, молодий чоловіче. До речі, ви вдалися в батька. Як і він, любите жартувати. Та не в цьому річ. Ви повинні допомогти вашому батькові. Коли любите його, звичайно. Ваш батько… дуже хворий зараз…
— Тато? Що з ним?
— Він у тяжкому стані, до якого довела його впертість. Він відмовляється дати, деякі незначні відомості, потрібні для оформлення документів… Без яких не можна виїхати на батьківщину. Ось вам папір і ручка…
Лихолєтов вирвав із записної книжки аркушик паперу і простяг Володі автоматичну ручку з золотим пером.
— Пишіть батькові записку. Я продиктую. Зміст такий: «Тату, я тяжко хворий. Хочу негайно бачити тебе». Ось приблизно все.
— Ні, я не напишу такого, — пошепки відповів Володя. Йому перехопило дихання від самої думки, що він, Володя, має написати під диктовку ворогів брехливу записку батькові. — Не напишу! — повторив він, відсахуючись, наче від вогню, од простягненої йому ручки.