Анджей Збих
Він домовився з П’єром, що, вертаючись назад у табір, вони обидва заляжуть на картоплищі. Це був неабиякий шанс. Наглядачі в цю пору вже стомлені, юрба примусових робітників, яка повинна марширувати в штрафних трійках, після дванадцятигодинної каторжної праці плентається немов осовіла; кожний думає тільки про те, як би якнайшвидше бути дома, якщо можна назвати домівкою обгороджений колючим дротом чотирикутник бараків, куди загнано кількасот чужоземних робітників, що працюють на ремонтній верфі морського флоту в Крулевці. Можна отож сподіватися, що ніхто з в’язнів не помітить втечі, а коли й помітить, то, напевне, подумає, що ті двоє зовсім збожеволіли, бо ж усі втечі закінчуються, як правило, однаково за день—два, найбільше за тиждень, до табору знову приводять кожного, кому, як говорить у такому випадку начальник табору, лагерфюрер Артц, набридло спокійне життя в цьому тихому, приємному місці й забажалося скуштувати справжнього німецького концтабору…
Бо й справді: цей малий табір, збудований на пустирі під Крулевцем (з даху найвищого барака видно кінцеву трамвайну зупинку), не є справжнім німецьким табором. Стах сподівався па гірше, коли його заарештували в рідній Косьцєжині. Тоді вже діяв Штутгофський концентраційний табір, що був пострахом для всіх поморських поляків. Однак Хлопець мав щастя. Запломбований вагон для перевезення худоби минув Гданськ, з яким єднало Стаха стільки гарних та неприємних спогадів, і попрямував на схід. Так ото й опинився юнак у цьому невеличкому таборі, де, звісно, не церемоняться з в’язнями, кави з молочком у ліжко не подають, але супом з брюкви, що в ньому де-не-де плавають і шматочки жирного м’яса, годують майже досита та й хліба виділяють чимало, півкілограма щоденно. Річ у тім (Стах швидко зметикував це), що в табір загнано виключно молодих і здорових людей, дібраних за технічним фахом. Можливо, зізнання Стаха на допиті в косьцєжииському гестапо про те, що він чотири семестри вивчав кораблебудування в Гданському політехнічному інституті, зізнання, додаймо, викладене добірною німецькою мовою, вирішило його долю.
Серед товаришів по нещастю переважали люди, звиклі до заводської праці. Стах заприятелював із Фельком, який був майстром у варшавського Герляха; а чоловік, по сусідству з яким дали йому місце на нарах, той П’єр, з котрим він оце тепер домовився про втечу, працював напередодні війни в Пангарда як різальник-інструментальник. Велетенській машині тотальної війни, об’явленої фюрером тисячолітнього райху, потрібні були фахівці, бо чимало місць біля металообробних, фрезерних та шліфувальних верстатів залишилися пустими: людей, які працювали на тих місцях, відіслано на фронт. А хтось мусив-таки виготовляти запчастини для подзьобаних англійськими снарядами суден; отож і створено цей табір, про який самі його шефи говорили, що він належить до найкомфортабельніших місць Третього райху. Биття не входило тут до ритуалу. Щоправда, в’язні не раз діставали прикладом по спині, особливо в час, коли постовий мав якусь муху в носі; але це було, мабуть, більше схоже на штурхани, аніж на удари, сторожовий персонал табору, либонь, одержав інструкцію: мешканців цих чотирьох бараків, обгороджених колючим дротом, по змозі щадити. Ці люди були потрібні принаймні до кінця війни. Райх вирішив витискувати з них все можливе, аж поки винесе ухвалу про їх знищення. Власне, у цьому таборі можна було б діждатися й кінця війни, бо щадили їх навіть англійські бомби, що через нерівномірні інтервали часу падали на Крулевець. Лагерфюрер Артц, товстун без правої руки, яку вже встиг втратити десь у французькій кампанії, намагався навіть жартувати, що йому, зрештою, легко вдавалося.
— Бачите, — казав він, — як вас оберігаємо. Англійці бомбардують німецьке місто, а вас ми поселили за містом, щоб, боронь боже, не зазнали кривди…
Очевидно, нічого не дається задарма. Порівняно людські умови життя в’язні оплачували дванадцятигодинною каторгою. До цього додається ще й майже ціла година, яку витрачають в’язні на дорогу до табору (вранці їх відвозять на верф вантажними автомашинами).
Багато хто з усім цим примирився. Деякі навіть вважали, що їм випала, як по лотереї, щаслива доля, скажімо, ті, що з Вартегау або з Помор’я. Хто звідти родом, мають право частину зароблених марок переказати залишеним дома сім’ям. їх перебування тут в якійсь мірі оберігає, принаймні так собі думають, їхніх найближчих від виселення. Такі навіть підхвалюють табір, вважаючи його найменшим злом, що могло їм зустрітись.
Але Стах уже восьмий місяць, тобто з першої хвилини, коли потрапив сюди, думає про втечу. Щоправда, він теж родом з Помор’я, однак нічим не може допомогти своїм близьким, яких затопила перша хвиля гітлерівського терору восени тридцять дев’ятого. Сам він утік тоді до Кракова, потім — до Варшави.
Довго шукав контакту з якоюсь організацією, хотів іти в ліс партизанити, хотів битися, але ж підпільні організації тільки-но починали зароджуватися і охоплювали своєю діяльністю невеликі групи; а поголоски про партизанські загони більше скидалися на мрії, ніж на дійсність… Коли ж, нарешті, вдалося йому налагодити контакт з підпільною організацією, коли він прийняв присягу і думав уже: робитиме те, що повинен робити після всього, заподіяного німцями його матері й вітчимові, його родичам та близьким приятелям, — в цей час йому наказано повернутися до Косьцежини. Він повинен там прижитися й притихнути, в разі потреби стати фольксдойчем[1] і чекати нових наказів. Стах доводив, що він хоче боротися зі зброєю в руках, що хоче убивати людей, котрі зруйнували його рідний дім… Та це нічогісінько не допомогло. Наказ є наказ. Мусив розуміти, що організації потрібні люди, які добре володіють мовою свого ворога, добре знають місцевість, інтелігентні й відважні, котрі в разі потреби зуміють створити конспіраційну групу чи розвідувальну мережу. Одначе не діждався жодного наказу. Через три тижні після приїзду до Косьцєжини за хлопцем прийшло гестапо, і от він приземлився в цьому малому таборі.
Мали тікати звідси разом з Фельком — із тим, що працював у Герляха. Хлопець був спритний, поцупив у когось з німецьких робітників документи і вичікував слушного моменту. Стах, власне, думав, щоб і собі зробити щось подібне, як одного разу вночі їх розбудив візит гестаповців. Вони відразу ж пішли до Фелька. В його сіннику знайшли ті документи. Фелько більше не повернувся. Після цієї події скінчилися голосні розмови і напів’явні приготування до втеч. Хтось у таборі займався доносами, та, на жаль, не можна було встановити, хто саме. В усякому разі мета адміністрації табору була досягнута. Люди позамикалися в собі й потім довго принюхувались один до одного, перш ніж заговорити. Було так, як цього хотів лагерфюрер Артц: “Працювати, працювати, не думати про дурниці…”
Проминуло місяців зо два, перш ніж Стах з П’єром, сусідом по нарах, здружився так, що обидва почали закидати про втечу. Власне, П’єр, коли перший бар’єр недовір’я було зламано, сказав Стахові:
— А ти знаєш, чому всі втікачі попадалися? Тому, що втікали не туди, куди треба. — І потім пояснив: — Виривалися поляки — це зрозуміло… їм найближче… Жоден француз не пробував, ані чех, ані югослав. І все-таки ні одна втеча не вдалася…
Було шістнадцять втеч. Більшість людей тікали групами, по двоє або по троє, дехто — сам-один. Втікачі завжди поверталися. Один тільки раз хтось не повернувся, привезли його труп.
— Це дуже просто, — вів далі П’єр. — Подумай-но, всі втікають на південь, до своїх. Від території, на якій вони могли б дістати допомогу польського населення, одділяє їх триста кілометрів.
— Більше, — спростував Стах. — Кордон райху тепер пролягає за яких п’ятдесят кілометрів на північ од Варшави.
— Тим гірше. А треба тікати не сюди. — П’єр провів цвяхом по блясі, котра повинна була стати частиною корпусу якогось панцерника, бо розмовляли вони на місці праці, на верфі, дійшовши висновку, що тільки тут, при оглушливому гахканні пневматичних молотів і скреготі розкраюваної сталі, можуть розмовляти між собою, певні, що їх ніхто не підслухає. — Значить, треба тікати не сюди, — повторив француз, — а сюди! — І він провів цвяхом нову стрілку, яка перетиналася під прямим кутом з першою, що вказувала напрям до Польщі.
— На схід? — не зрозумів Стах. — Ти збожеволів. Там же більшовики.
— Ну, так, — кивнув головою П’єр. — Кордон лежить від нас кілометрів за сімдесят—вісімдесят. Подумай лиш!
— А як росіяни видадуть нас в руки німцям? Або засадять за дріт десь на півночі?
Довго не поверталися до цієї розмови, тобто не говорили прямо про це; однак П’єр кружляв довкола згаданої справи, як той нічний метелик круг свічки. Стах скоро зорієнтувався, в чім річ. П’єр був комуніст, і його тягло на схід. Звичайно, він волів би повернутися до Франції, але знав, що це неможливо, отож і вибирав Росію. А він, Стах? У ньому не виховано любові до східного сусіда. На протязі свого двадцятидворічного життя не встиг зіткнутися з людьми, котрі на той великий, що переборював різні труднощі, край мали інший погляд, ніж він, — погляд, який в ньому виробила шкала та читання преси. Хлопця, однак, зацікавлював той край; Стах чув про п’ятирічки, про Дніпрогес і Магнітогорськ, захоплювало його перетворення рільничої країни в могутню промислову. Але чув також про чистки та процеси, нестатки й колективізацію. Стах не знав, наскільки правдивим було те, що він читав, однак вибір шляху на схід був справою нелегкою. Втеча до Генерал-губернаторства[2] є, звісно, пекельно важкою, майже неможливою, і все ж тікати до Росії… Саме тому, коли П'єр провів йому стрілку, що визначала маршрут на схід, Стах вигукнув у першу хвилю: “Там же більшовики!”
— Ти чигав… — запитав кількома тижнями пізніше П’єр під час півгодинної перерви на обід, — ти читав “Майн Кампф”? — Вони сиділи в машинному відсіку корабля, що стояв на ремонті. Обіднє вариво привозили їм на верф. Це запитання так зненацька заскочило Стаха, що він не доніс до вуст навіть ложки з якимсь крупником.
— Ти що — здурів? Навіщо мені читати таку гидоту, яка доводить, нібито я — людина нижчої раси?
— Якби ти читав… — П'єр вишкріб кашу з дна миски, старанно облизав ложку. — Якби ти читав, то знав би, що до людей нижчої раси Адольф Гітлер зараховує і росіян. І ще знав би, що знищення більшовицької держави є його головною метою. Без цього він ніколи не здобув би “життєвого простору для вибраного народу”. Йому потрібні родючі степи України, отже, війна з Росією неминуча. Якби Росія воювала з Німеччиною, ти пішов би за Росією?
— Пішов би.
— Даю слово честі, що війна вибухне.
Стах хотів сказати йому, що не дуже вірить у це, що цьому заперечують останні події, але не встиг, бо завила сирена, оповіщаючи про кінець обідньої перерви. До машинного відділення припхався майстер і погнав їх працювати. І тільки через кілька тижнів трапилася нагода знову поговорити. П’єрові тепер легше було виконати своє завдання. Концентрація німецьких військ в районі Крулевця впадала у вічі кожному. П’єр тріумфував.
— А що, хіба я не казав, брате? Тепер — найсприятливіша пора. Танки безперервно сунуть на схід. Я ж знав, що то була тактика з обох сторін: і німцям, і росіянам потрібен був час. Сталін не дурний. Він знав, що в тридцять дев’ятому не впорається з Гітлером. Треба було виграти трохи часу. Тому й уклав той пакт. Я знаю, що це болить тобі. У нас теж багато людей цього не розуміли. Але ж ти знаєш таку приказку: своя сорочка ближча до тіла.
Отже, приятелі усталили день втечі. Найкраще — після роботи, коли конвоїри, що супроводжують їх, теж потомлені. Залягти десь у картоплищі і перечекати, поки їхня група пройде. Поки в’язні дійдуть до табору, мине півгодини. Потім — вечеря, а перекличка аж о дев’ятій; отож разом — дві з половиною години. Однак це ще не все. П’єр домовиться, щоб хтось із французів крикнув, що майстер залишив їх на нічну зміну. Німці поїдуть па верф шукати відсутніх — ще одна година. Разом — три з половиною, до чотирьох годин. Є в них по кілька марок: П’єр продав конвоїрові гарний муаровий шарф, а Стах — триденну порцію хліба. Вистачить на квитки в напрямі Клайпеди, Добратися до самої Клайпеди — малувато грошей, отож доїдуть вони до четвертої чи п’ятої станції за Крулевцем. Там обоє зійдуть з поїзда і попрямують на схід.
Саме тоді почнуть їх шукати.
Але шукатимуть на півдні.
Пройшло все несподівано легко.
Насунула імла, і ніхто з конвою не помітив, що когось не стало в групі. Зрештою, трудно було винити їх у цьому, бо ж трійки давно вже розпалися, робітники, вкутані хто в що міг, ішли майже наосліп, навпроти вітру, який обліплював їхні обличчя шаром холодної березневої паморозі.
Становище полегшувалося тим, що втікачі нічим не відрізнялися від німецьких робітників — ті ж самі голубі комбінезони, натягнуті на вбрання. Єдиним розпізнавальним знаком був пришитий на лівій кишені білий клапоть тканини з літерою, яка мала символізувати національну приналежність в’язня. Ще на картоплищі П’єр і Стах позривали ті знаки і з цього моменту в світлі законів райху та внутрішнього розпорядку табору стали втікачами і злочинцями. Лагерфюрер Артц за найменше відпорювання білого клаптя з літерою заганяв в’язня на три дні до карцера.
Так, як і домовилися, втікачі сіли в трамвай на кінцевій зупинці. Цю дорогу вони знали, можна було до центрального вокзалу доїхати без пересадки. Вдавали, нібито незнайомі: німецька мова П’єра могла викликати підозру, хоча сталося так, що план підсунути свиню властям райху вони готували власне німецькою мовою, оскільки це була єдина мова, за допомогою якої обидва могли сяк-так порозумітися. На вокзалі Стах спустив з очей француза, однак боявся розглядатися, щоб не привернути уваги шупо — поліцая-охоронника, який, заклавши руки за спину, прогулювався собі по вокзалу. Купив квиток до станції, де мав вийти з поїзда й П’єр, і байдуже минув у проході залізничника, котрий, гасячи його квиток, навіть не удостоївся зиркнути на нього. Мали вони щастя — поїзд уже стояв біля перону. На пероні П'єр скосив око на Стаха і сів у котрийсь із перших вагонів. Стах вмостився десь ззаду й чекав. Був єдиним пасажиром в купе, згодом з’явився якийсь залізничник, що вертався з роботи додому, на щастя — мовчазний. Він закурив, від чого у Стаха запаморочилося в голові. Німець помітив це — без жодного слова підсунув йому коробку цигарок. Вийшов на наступній станції, і Стах міг, зиркнувши на годинник, ствердити, що коли все йтиме так, як заплановано, то їх почнуть розшукувати допіру за годину. Обдумував, власне, що він скаже росіянам на кордоні, як їх переконає, щоб не відіслали назад. Опам’ятався аж тоді, коли спостеріг, що поїзд стоїть. Зиркнув на годинник і вжахнувся. Проспав станцію Гнейсау, де мав зустрітися з П’єром. Коли зважити на годину їзди, поїзд мав наблизитися до Клайпеди. Стах виглянув у вікно — повільно підіймався семафор. За кількасот метрів ясніли вогні і виднілися будівлі досить чималого, як на перший погляд, міста. Прийняв рішення в одну мить — вистрибнув, як тільки поїзд здригнувся.
Стах зупинився на терені бічної вулиці. Праворуч бовваніли низькі будівлі, можливо, склади; ліворуч тягся перелісок, на краю якого темніли великі призми вугілля чи коксу. Хлопець рушив у той бік. У нього був компас, була й карта. Але що то за карта? Витята з газети “Кенігзберг Цайтунг”. Карта переможного маршу німецьких військ. Та ж частина Європи, яка його цікавила, була ледве-ледве позначена. Він міг тільки здогадуватися, що кордон має бути десь поблизу. У смужці світла сигналізаційної лампи він поклав на долоню виготовлений власними руками компас: намагнічена голка на покривці від коробки крему для взуття. Знав тільки одне, що мусить іти на схід.